сообщить о нарушении
Текущая страница: 81 (всего у книги 97 страниц)
— Моє ім’я — Тиріон з дому Ланістер. Люди кличуть мене Бісом.
— А мене мати назвала Шаєю. Люди кличуть мене… в намети.
Брон засміявся, і Тиріон теж мимоволі всміхнувся.
— То заходь до намету, Шає, будь ласкава.
Він підняв завісу та потримав для неї. А всередині став на коліна, аби запалити свічку.
Похідно-військове життя мало свої переваги, які дещо врівноважували його незручності. Де стояв табір, там зазвичай крутилися й табірні дівки. Наприкінці денного переходу Тиріон відіслав Брона, аби той знайшов йому годящу хвойду.
— Має бути досить молода і така гарна, яку тільки знайдеш, — казав він найманцеві. — Якщо вона вже милася цього року, чудово. Якщо ні, помий її. Не забудь повідомити їй, хто я такий, а найперше — який саме на вид.
Джик часто забував про таке попередження. Коли повії бачили, для якого панича їх найняли, то в їхніх очах з'являлося щось таке… чого Тиріон Ланістер більше ніколи не бажав бачити.
Він підняв свічку і роздивився. Брон впорався з дорученням: дівчина мала очі сарни, тоненький стан, маленькі тверді груди та усмішку, що ставала по черзі то сором’язливою, то лукавою, а то й зухвалою. Це йому сподобалося.
— Мені знімати сукню, мосьпане? — спитала вона.
— Все у свій час. Ти цнотлива, Шає?
— Як забажає ласкавий пан, — вдавано сором’язливо опустила очі дівчина.
— Я бажаю, аби ти, дівчинко, казала мені правду про себе.
— Правду, то й правду. За подвійну ціну.
Тиріон вирішив, що вони чудово порозуміються.
— Я з Ланістерів. Золота я маю вдосталь, і ти скоро впевнишся у моїй щедрості… та я хочу від тебе дещо більше, аніж те, що між ногами. Хоча те я теж хочу. Ти житимеш у мене в наметі, наливатимеш вино, сміятимешся над моїми жартами, розтиратимеш мені ноги після дня їзди верхи… і хай би скільки я тебе тримав — день чи рік — ти не злягатимешся з жодним іншим чоловіком.
— Згода.
Вона потяглася до подолу тонкої домотканої сукні, задерла над головою одним легким рухом і відкинула убік. Крім самої Шаї, під сукнею нічого не було.
— Якщо не загасити свічку, мосьпан обпече пальці.
Тиріон загасив свічку, взяв її руку в свою та м’яко притягнув до себе. Вона схилилася, аби поцілувати його. Вуста її відгонили медом та гвоздикою, пальці були вправні, досвідчені й швидко знайшли усі потрібні застібки.
Вона прийняла його в себе з ніжним вдячним шепотінням та тихими переривчастими зітханнями. Тиріон підозрював, що задоволення вона вдавала — але так добре, що то вже не важило. Зрештою, він не вимагав від неї правди в усьому.
Опісля, коли вона тихо лежала в його обіймах, Тиріон зрозумів, як сильно потребував такої, як вона. Трохи не рік пройшов, відколи він востаннє був з жінкою — аж перед тим, як вирушив до Зимосічі у товаристві брата і короля Роберта. Завтра чи післязавтра могла прийти його смерть. А тоді краще лягти в могилу з думками про Шаю, ніж про свого батечка, Лізу Арин чи Кетлін Старк.
Він відчував, як до його плеча притискаються м’які груди. То було лагідне, тепле відчуття. У пам’яті спливла пісня. Тихо, ледве чутно він почав її висвистувати.
— Що це, мосьпане? — промурчала Шая, витягуючись поруч.
— Та нічого, — відповів він. — Одна пісенька, якої я вивчив ще хлопчиком. Спи, люба моя.
Коли її очі заплющилися, а подих став глибокий та рівний, Тиріон поволі вибрався з-попід неї, аби не стривожити сон. Голим виповз назовні, переступив через свого зброєносця і обійшов намет, аби відлити зайве.
Під каштаном, недалеко від їхньої конов’язі, сидів Брон, схрестивши ноги. Він, анітрошечки не заспаний, нагострював край меча. Сердюк спав зовсім не так, як сплять інші люди.
— Де ти її узяв? — спитав Тиріон, поки дзюрив у кущі.
— Відібрав в якогось лицаря. Той не хотів віддавати, але передумав, взнавши твоє ім’я… та відчувши ножа на горлянці.
— Яка радість, — сухо мовив Тиріон, струшуючи останні краплі. — Я начебто прохав знайти мені хвойду, а не нового ворога.
— Усіх гарненьких розібрали, — заперечив Брон. — Можу відвести назад, якщо тобі до смаку старі беззубі гави.
Тиріон зробив крок ближче до нього.
— Мій вельможний батечко загнав би тебе до копалень за нахабство.
— Добре мені, що ти — не твій батечко, — відповів Брон. — Я ще бачив одну з бородавками по всьому носі. Може, така тобі смакуватиме?
— Щоб я взяв та розбив тобі серце? — відбив напад Тиріон. — Ні, залишу собі Шаю. Чи ти, часом, не запам’ятав ім’я того лицаря, в якого її забрав? Не хочу стояти коло нього у битві.
Брон підвівся зі швидкістю та спритністю кота, крутячи мечем у руці.
— Ви стоятимете в битві коло мене, пане курдупелю.
Тиріон кивнув. Тепле нічне повітря обвівало голу шкіру.
— Дивись мені, щоб я пережив цю битву, і зможеш сам назвати собі нагороду.
Брон перекинув меча з правиці до лівиці й рубонув повітря.
— Та кому треба вбивати таких, як ти?
— Моєму батечкові, наприклад. Вони ж і поставили мене наперед.
— Я б теж поставив. Маленький чоловічок за великим щитом — та ворожих лучників покорчить з люті.
— Дивно, але ти мене якось втішаєш, — відповів Тиріон. — Мабуть, я з глузду з’їхав.
Брон вклав меча до піхов.
— Хто б сумнівався.
Коли Тиріон повернувся до намету, Шая перекотилася на лікоть і промурмотіла у напівсні:
— Я прокинулася, а мосьпана немає.
— Мосьпан знову тут. — Він ковзнув до неї під бік.
Її рука вповзла йому між коротких ніг і знайшла там тверде та міцне.
— О так, знову тут, — прошепотіла вона, пестячи знайдене.
Він запитав, в кого Брон її відібрав, і вона назвала служивого лицаря при не надто вельможному паничеві.
— Не вам боятися таких, як він, мосьпане, — мовила дівчина, пестячи пальчиками його прутня. — То дрібнота.
— А я тоді хто, прошу пані? — запитав Тиріон. — Велетень, чи що?
— О так, — муркнула вона, — мій велетень Ланістер.
А тоді всілася на нього верхи і на якийсь час майже примусила в це повірити. Тиріон заснув, посміхаючись…
…і прокинувся у темряві від звуків сурм. Шая трусила його за плече.
— Мосьпане, — шепотіла вона, — прокидайтеся, мосьпане. Мені лячно.
Він сів, ще заспаний, та відкинув ковдру. Ніч роздирали звуки рогів, навіжені та нетерплячі. Вони гукали «швидше, швидше, швидше!». Чулися крики, стукіт списів, іржання коней, хоча звуків бою він не розібрав.
— Сурмлять за наказом пана батька, — мовив Тиріон. — Збір до бою. А я гадав, що Старк іще за денний перехід звідси.
Шая затрусила головою, нічого не розуміючи. Очі її були широко розкриті, білі зі страху.
Тиріон застогнав, зіп’явся на ноги і пропхався назовні, гукаючи по свого зброєносця. Крізь ніч від річки тягнулися, мов довгі білі пальці, пасма блідого туману. Люди та коні блукали, запинаючись, у передвранішньому холодку; затягалися сідла, накладалися вози, гасилися вогнища. Знову засурмили: «швидше, швидше, швидше!». Лицарі злітали на бойових огирів, що зухвало пирхали; щитники пристібали пояси з мечами просто на бігу. Коли Тиріон знайшов Пода, той солодко похропував. Довелося дати під ребра носаком.
— Обладунок, — наказав він, — і то швидко.
З туману з’явився Брон, вже верхи, узброєний, у своєму добряче битому шоломці.
— Що робиться, не знаєш? — спитав Тиріон.
— Малий Старк підкрався непомітно, — відповів Брон. — За ніч зробив перехід по королівському гостинцеві, а тепер стоїть за якусь верству на північ, шикує військо до битви.
«Швидше», кликали сурми, «швидше, швидше, швидше!»
— Збери гірських, хай готуються.
Тиріон пірнув назад до намету.
— Де мій одяг?! — гарикнув він до Шаї. — А, онде. Ні, шкіряний, дідьки б його взяли. Так-так. Ану неси чоботи.
Поки він скінчив одягатися, зброєносець розклав обладунок — вже який був. Тиріон мав важкі повні лати чудової роботи, майстерно припасовані до його спотвореного тіла. Та на жаль, вони висіли собі у замку Кастерлі-на-Скелі, тоді як він перебував далеченько звідти. Довелося збирати, що знайшлося, по возах військового обозного пана Листоброда: кольчугу, підшоломник, ринграф з якогось убитого лицаря, зчленовані поножі та рукавиці, гостроносі сталеві черевики. Щось із того було багато прикрашене, щось — зовсім просте; ніщо не пасувало одне до одного, ніщо не сиділо так, як мало б. Нагрудник робили, поза сумнівом, на більшу людину, зате на Тиріонову завелику голову ледве знайшли величезного, глухого, схожого на відро шолома з тригранним шпичаком на маківці зі стопу завдовжки.
Шая допомогла Подові з пряжками, ременями та застібками.
— Якщо я загину, поплач про мене, — наказав хвойдочці Тиріон.
— А вам звідки знати? Ви ж помрете.
— Я знатиму.
— Я вам вірю.
Шая опустила йому на голову шолома, і Под прикріпив його до ринграфа. Тиріон начепив важкого пояса з тесаком та кинджалом. Тим часом машталір підвів коня — здоровенного брунатного бойового огиря, так само важко узброєного. Аби сісти у сідло, він потребував допомоги, бо відчував, наче важить тисячу пудів. Под передав йому щита — товсту дошку щільного залізодерева, облямованого залізом. Наостанок йому до руки пхнули бойову сокиру. Шая відступила назад і роздивилася.
— Мосьпан — дуже грізний лицар.
— Мосьпан — карлик, озброєний з миру по нитці, — кисло відповів Тиріон, — та все ж дякую за добрі слова. Подріку, якщо битва обернеться проти нас, ти відвезеш панну додому.
Він віддав вітання сокирою, розвернув коня і ристю рушив геть. Шлунок йому зав’язався у такий тугий вузол, що аж болів. Позаду пахолки заходилися похапцем складати намет. На сході з-за обрію показалися перші промені сонця; по небі простягнулися бліді рожеві пальці. Західне небо лишалося темно-ліловим, змережаним зірками. Тиріонові стало цікаво, чи побачить він іще хоч один схід сонця… і чи не є така цікавість ознакою боягузства? От, приміром, його брат Хайме — чи він колись міркував про смерть перед битвою?
Здалеку заревів бойовий ріг. То була низька жалобна пісня, що студила серця лютим холодом. Гірські вояки видиралися на своїх кощавих коників, вигукуючи прокльони та грубі жарти. Кількоро, схоже, були п’яні.
Східне сонце випалювало останні пасма туману, коли Тиріон вивів свій загін. На траву, що залишилася після коней, лягла така важка роса, наче якийсь пробіглий мимо бог розкидав на неї торбу діамантів. Гірські вояки рушили слідом; кожен рід ішов під проводом своїх ватажків.
У вранішньому світлі військо князя Тайвина Ланістера розгорталося, наче залізна троянда, виблискуючи шпичаками.
Тиріонів дядько очолював середину. Пан Кеван поставив свої корогви над королівським гостинцем. Піші лучники з сагайдаками при боці стали у три довгі лави на схід та захід від дороги і взялися напинати на луки тятиви. Між ними у квадрати стали списники, а позаду — щитники з рогатинами, мечами та сокирами. Три сотні важких кінних латників вишикувалися навколо пана Кевана, значкових князів Листоброда, Лидена і Серета, їхнього служивого панства.
На правому краї стала сама кіннота — десь із чотири тисячі вояків у важкому панцерному озброєнні. Там стояло більш як три чверті усіх лицарів війська, зібраних разом у великий сталевий кулак. Очолював їх пан Аддам Марбранд. Тиріон побачив, як хорунжий розгортає його прапор і струшує, щоб той повіяв за вітром: палаюче дерево, жовтогаряче з димом. Позаду майорів ліловий одноріг пана Флемента, смугастий вепр Кракегола, бойовий півень Звихта і багато інших.
Його вельможний батько став на тому ж пагорбі, де знаходився цієї ночі. Навколо нього зібрався сторожовий полк, величезна сила на п’ять тисяч вояків: половина кінноти, половина піхоти. Князь Тайвин майже завжди обирав собі для проводу сторожовий полк, займав високе місце і дивився, як під ним розгортається битва, надсилаючи сили туди, де вони були найпотрібніші.
Навіть здалеку його вельможний батько вражав величчю та пишністю. Поруч із лицарським обладунком Тайвина Ланістера визолочене озброєння його сина Хайме здавалося жалюгідно вбогим. Його важке корзно було зшите зі стількох шарів золотої парчі, що ледве рухалося, навіть коли його хазяїн мчав учвал на ворога, і вкривало собою майже весь круп огиря. Таку вагу не втримали б пересічні застібки, тому їх замінювала пара однакових подоб левиць, що сиділи на плечах, мовби наготувавшись до стрибка. Їхній лев-самець з величною гривою влаштувався на маківці шолома князя Тайвина, здійнявши одну лапу в повітря і розкривши пащу. Усі троє левів були золоті з рубіновими очима. Важкі сталеві лати були поливою забарвлені у кармазиновий колір, а наручі та поножі — викладені золотими завитками. Налікотники мали подобу золотих променястих сонць, усі застібки були визолочені, а червона криця налощена до такого блиску, що під вранішнім сонцем палала гарячим вогнем.
Тиріон вже чув бухання ворожих тулумбасів. Він пригадав Робба Старка, яким бачив його востаннє — на панському кріслі батька у трапезній Зимосічі, з оголеним блискучим мечем у руках. Згадав, як на нього з тіней наскочили лютововки, і раптом побачив та почув знову, як вони гарчать і шарпаються, як шкірять зуби йому в обличчя. Чи не привів малий з собою на війну вовків? Думка була незатишна.
Північани мали бути виснажені довгим безсонним переходом. Тиріон здивувався, про що думає молодий Старк. Чи не збирався він, бува, заскочити їх зненацька на ночівлі? Та цьому не бувати ніколи; про Тайвина Ланістера казали різне, але ніхто не вважав його легковажним бовдуром.
Передовий полк громадився зліва. Спершу він побачив корогву — три чорні пси на жовтому полі. Пан Грегор сидів під корогвою на найбільшому огирі, якого Тиріон колись бачив. Брон кинув один погляд і вишкірився.
— Завжди треба йти у бій за такими здорованями.
Тиріон зміряв його важким поглядом.
— Це чому?
— З них виходять розкішні цілі для стрільби. Он на того накине оком кожен лучник у полі.
Тиріон засміявся і поглянув на Гору свіжими очима.
— Зізнаюся, з такого боку я про нього не думав.
Нічого розкішного у вигляді Клегана не було; обладунок на ньому був панцерний, тьмяно-сірий, посічений від частого ужитку, без жодних знаків та прикрас. Він вказував воякам їхні місця своїм клинком — обіручним мечем, якого пан Грегор тримав однією рукою так, як хтось менший міг би тримати тесака.
— Хтось побіжить — сам його випатраю! — заревів він, а тоді помітив Тиріона. — Бісе! Ставай зліва. Тримай річку, якщо зможеш!
Найлівіші з лівих. Аби обігнути їхній край, старківцям довелося б їхати на конях, здатних бігти водою. Тиріон повів свій загін до річки.
— Дивіться! — закричав він, вказуючи сокирою. — Онде річка!
До поверхні води все ще липла ковдра блідого туману, що ховала під собою швидку зелену каламуть. Болотисте мілководдя геть поросло очеретом.
— Ця річка — наша. Хай що трапиться, не відходьте від води. Не втрачайте її з виду. Між нами та нашою річкою не повинен влізти ніякий ворог. Якщо вони скаламутять нашу воду, відрубайте їм паростки та згодуйте рибам.
Шагга тримав у кожній руці по сокирі. Він брязнув однією об другу і заревів: «Півпан!». Інші Кам’яні Гави підхопили клич, а за ними Чорні Вуха та Брати Місяця. Смалені не кричали, але брязкали мечами та списами.
— Півпан! Півпан! Півпан!
Тиріон крутнувся на огирі по колу, аби роззирнутися полем. Тут земля була нерівна, горбкувата, біля річки — м’яка та болотиста, з пологим підйомом до королівського гостинцю, а за ним кам’яниста, посічена. На схилах пагорбів росло кілька дерев, та більшою частиною земля була розчищена і оброблена. Його серце калатало в грудях у лад з тулумбасами; під шарами шкіри та криці лоба вкривав холодний піт. Він дивився, як пан Грегор-Гора гасає туди-сюди уздовж лави, щось галасуючи та вимахуючи руками. На цьому краю теж стояла сама кіннота, але на відміну від сталевого кулака лицарів та важких латників у полку правої руки, в передовий полк поставили всяке сміття, наметене із заходу: кінних стрільців у шкіряних каптанах, незугарну купу охочекомонних, що не знали ніякого ладу, селян на тяглових конях з косами та іржавими дідівськими мечами у руках, недовчених парубків з шинків Ланіспорту… а ще Тиріона з його гірськими розбійниками.
— М’ясо, — пробурчав Брон коло нього, вимовляючи вголос те, про що Тиріон змовчав. Молодший Ланістер спромігся тільки кивнути. Чи його вельможний батько не сповна розуму? Списів немає, лучників невеличка купка, лицарів ще менше. Усі озброєні так-сяк, майже без обладунків, під проводом дурноголового харциза, який тільки й знає, що горлати погрози… як, на думку його батька, оцей блазенський вертеп має зобразити з себе полк лівої руки і встояти під ударом ворога?
Але часу думати не було. Тулумбаси гриміли так близько, що в Тиріона бумкало під шкірою, лихоманило руки та ноги. Брон видобув з піхов меча. І раптом ворог опинився просто перед ними, переливаючись через верхівки пагорбів, наступаючи рівним кроком за стіною щитів та лісом списів.
