сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 97 страниц)
Вона, щоправда, не все зрозуміла з того, що сказав принц.
— Я не знала, що ви маєте собаку…
Джофрі засміявся.
— Насправді то пес моєї матері, але вона приставила його охороняти мене, от він і ходить слідом.
— То ви про Хорта, — здогадалася Санса. Вона ладна була сама себе вдарити за тупість. Якщо казати такі дурниці, то на кохання принца годі й сподіватися. — Але хіба нам безпечно їхати без нього?
Принц Джофрі, схоже, роздратувався з її запитання.
— Годі вам боятися, панно! Я майже дорослий чоловік, і на відміну від ваших братів, б’юся не дрючками. Нас захистить ось що.
Він витяг з піхов меча і показав їй. То був обосічний меч-півторак з блискучої блакитної криці, майстерної — як то кажуть, замкової — роботи, дещо зменшений для руки дванадцятирічного хлопця, з обтягнутим шкірою руків’ям та золотою маківкою у вигляді лев’ячої голови. Санса видала кілька захоплених вигуків, які вочевидь потішили принца Джофрі.
— Я дав йому ім’я «Лев’ячий Зуб», — похвалився він.
Отже, вони полишили вовчицю і охоронця та полинули на схід уздовж північного берега Тризуба у супроводі одного лише Лев’ячого Зуба.
День виходив неймовірний, просто казковий. Тепле повітря було напоєне пахощами квітів, ліси сяяли ніжною красою, якої Санса ніколи не бачила на півночі. Під принцем Джофрі був баский гнідий, швидший за вітер, і їздив він на ньому з зухвалою недбалістю, та ще й так прудко, що Санса ледь встигала за ним на своїй кобилі. На доданок день виявився повним пригод. Вони роздивилися печери по березі річки, вистежили слід сутінькота до його нори, а коли зголодніли, Джофрі за димом знайшов городець і наказав винести вина та їжі для їхнього принца з його панною. Вони поїли свіжого пструга щойно з річки, і Санса випила стільки вина, як ніколи раніше.
— Наш батько дозволяють нам один келих, і тільки на бенкетах, — зізналася вона принцові.
— Моїй нареченій можна пити стільки, скільки вона забажає, — відповів Джофрі й налив ще.
Після їжі вони поїхали повільніше. Джофрі заспівав їй по дорозі голосом чистим, гарним та високим. Сансі від вина паморочилася голова.
— Хіба не час нам уже повертатися? — запитала вона.
— Ще трохи, — відповів Джофрі. — Просто перед нами поле битви — там, де річка робить поворот. Знаєте, там, де мій батько вбив Раегара Таргарієна. Він проламав йому груди, хрясь, просто крізь панцера.
Джофрі змахнув уявним келепом, показуючи, як то було.
— А тоді мій дядько Хайме вбив старого Аеріса, і батько став королем. Що це за звук?
Санса теж його почула. Крізь ліс доносилося якесь дерев’яне клацання, на зразок «шпок-шпок-шпок».
— Не знаю, — відповіла вона, знервувавшись. — Джофрі, нумо поїхали назад.
— Я хочу подивитися, що воно таке. — Джофрі спрямував коня просто на звук, і Санса мусила їхати слідом. Звук став гучніший та виразніший, наче дерево стукало по дереву; під’їхавши ближче, вони почули ще й важке дихання, час від часу зі стогонами.
— Там хтось є, — занепокоїлася Санса. Вона раптом згадала про Панночку і пошкодувала, що лютововчиці з нею немає.
— Зі мною вам ніщо не загрожує. — Принц Джофрі витяг з піхов Лев’ячого Зуба. Від шороху криці по шкірі Санса затремтіла.
— Сюди, — мовив принц, їдучи крізь купку дерев.
За деревами, коло галявинки на березі річки, вони побачили хлопчика і дівчинку, які гралися у лицарів. За мечі в них правили палиці, схожі на уламки ручки від мітли, і вони гасали травою, завзято тицяючи ними один у одного. Хлопчик був на кілька років старший, на голову вищий і значно сильніший, тож він нападав. Дівчинка ж, кістлява малеча у брудній шкіряній одежі, ухилялася, як могла, і підставляла свою палицю під більшість ударів хлопця, хоча й не під усі. Коли вона спробувала вколоти його, він спіймав її меч своїм, відкинув убік, ковзнув уздовж зброї супротивниці й сильно вдарив її просто по пальцях. Дівчинка скрикнула і впустила палицю.
Принц Джофрі засміявся. Хлопець злякано здригнувся і озирнувся з розширеними очима, а тоді впустив і свою палицю. Дівчинка втупилася у них, висмоктуючи скабку з кісточок пальців, і тут Санса нажахалася, впізнавши її.
— Ар’я?! — закричала вона, не вірячи своїм очам.
— Іди геть! — заволала Ар’я на неї у відповідь, зблискуючи гнівними сльозами на очах. — Що ти тут робиш? Дай нам спокій!
Джофрі перевів очі з Ар’ї на Сансу і назад.
— Твоя сестра?
Вона кивнула, червоніючи з сорому. Тоді Джофрі роздивився хлопця, неоковирного простака з грубим веснянкуватим лицем і рясним рудим волоссям.
— А ти хто такий, малий? — запитав він владним голосом, не зважаючи на те, що хлопець був на рік від нього старший.
— Мика, — пробурмотів хлопець. Він упізнав принца і опустив очі. — Мосьпане…
— Це різницький підмайстрок, — додала Санса.
— Це мій друг, — різко відказала Ар’я. — А ви дайте йому спокій!
— Різниченко, який зібрався у лицарі, га?
Джофрі зіскочив з коня з мечем у руці.
— Підніми свого меча, різниченко, — мовив він зі збудженим блиском у очах. — Нумо подивимося, що ти вмієш.
Мика застиг на місці від жаху. Джофрі рушив до нього.
— Давай, підніми. Чи ти вмієш битися тільки з дівчиськами?
— Вони хтіли, аби я ся бив, мосьпане, — пробурмотів Мика. — Хтіли самі, прошу пана.
Сансі досить було побачити зашарілу Ар’ю, щоб знати: хлопець каже правду. Але Джофрі не збирався нічого слухати. Він шаленів від випитого вина.
— То ти піднімеш меча, чи ні?
Мика хитнув головою.
— То дрючок, прошу пана, то не меч, то дрючок.
— А ти — різницький підручний, а не лицар. — Джофрі підніс вістря Лев’ячого Зуба до Микиної щоки нижче від ока, і різниченко затремтів. — Ти бив сестру моєї коханої панни, чи не так?
Яскрава брунька крові розквітла на щоці, куди принц приставив меча, і тоненький струмочок крові потік униз.
— Ану припини! — заверещала Ар’я і підхопила з землі свою палицю.
Санса злякалася.
— Ар’я, не смій втручатися!
— Та не скалічу я його… так щоб дуже, — мовив принц Джофрі до Ар’ї, не зводячи очей з різниченка.
І тут Ар’я напала.
Санса зіскочила з кобили, та заповільно. Ар’я вдарила обіруч, і її дрючок зламався на принцовій потилиці з гучним хряскотом, а тоді перед нажаханими Сансиними очима все понеслося дуже швидко. Джофрі заточився і обернувся, голосячи прокльони. Мика дременув до лісу так швидко, як тільки ноги несли. Ар’я знову вдарила принца, та цього разу Джофрі прийняв удар на Лев’ячий Зуб, вибивши зламаного кийка з Ар’їної руки. Потилицею принца текла кров, а очі палали вогнем. Санса верещала з усієї сили:
— Ні, ні, припиніть, припиніть обидва, ви все зіпсуєте!
Та ніхто не слухав. Ар’я намацала камінь і жбурнула у голову Джофрі, але натомість влучила в його коня, який став дибки і загалопував геть слідом за Микою.
— Припиніть, припиніть! — верещала Санса.
Джофрі рубонув Ар’ю мечем, вигукуючи образливі непристойності, брудні та огидні слова. Ар’я відскочила нажахана, та Джофрі напирав, гнав її до лісу, намагався притиснути до дерева. Санса не знала, що їй робити, тільки безпорадно витріщалася, сліпнучи від сліз.
Тоді мимо неї ринула блискавкою сіра тінь. На галявині зненацька з’явилася Німерія і з одного стрибка вчепилася Джофрі у руку з мечем. Зброя вилетіла з руки, вовчиця збила його на землю, і вони покотилися у траві. Вовчиця гарчала і гризла, принц верещав з болю.
— Забери її! — волав він. — Забери!
Голос Ар’ї хльоснув, мов батіг:
— Німерія!
Лютововчиця пустила Джофрі та стала коло Ар’ї. Принц валявся у траві, заляпаний кров’ю, скимлячи і тримаючись за подерту руку. Ар’я мовила до принца:
— Та не скалічила вона тебе… так щоб дуже.
Дівчинка підібрала Лев’ячого Зуба з того місця, де він упав, і стала над принцем, взявши зброю обіруч. Джофрі глянув на неї та перелякано заскиглив:
— Ні, не чіпай мене, я матері скажу…
— Ану облиш його! — закричала Санса до сестри.
Ар’я крутнулася усім тілом і запустила меча у повітря. Блакитна криця зблиснула на сонці, меч пролетів над річковими бурунами, плюхнув у воду і зник. Джофрі застогнав. Ар’я побігла до коняки, Німерія услід.
Коли вони зникли, Санса ринула до принца Джофрі. Від болю він заплющив очі, дихання йому уривалося. Санса впала навколішки.
— Джофрі, — схлипнула вона. — Ой, що вони накоїли, який жах. Мій бідний принце, не бійтеся, я знайду той городець і приведу допомогу.
Вона простягла руку і ніжно відвела назад його м’яке золоте волосся.
Зненацька він розплющив очі й втупився у неї поглядом, повним ненависті, презирства і найбруднішої люті.
— То веди, — визвірився він. — І не смій мене чіпати.
Едард III
— Її знайшли, мосьпане.
Нед скочив з місця.
— Наші чи ланістерівці?
— Джорі, — відповів управитель Вайон Пул. — Їй ніхто не зашкодив.
— Дяка богам, — мовив Нед. Його сторожа шукала Ар’ю вже чотири дні, але й люди королеви також вийшли на полювання. — Де вона? Скажи Джорі, щоб відразу вів її до мене.
— Вибачте, мосьпане, — відповів Пул, — але варта на воротях була з ланістерівців, і вони сказали пані королеві, щойно Джорі її доправив. Дівчинку повели просто до короля…
— От клята баба! — вилаявся Нед, ринувши до дверей. — Знайди Сансу і приведи її до трапезної! Може статися, ми муситимемо її вислухати.
Він поспішав донизу сходами у башті, шаленіючи від гніву. Князь особисто очолював розшуки перші три дні, не спавши, мабуть, і години з того часу, як пропала Ар’я. Цього ранку він заледве міг стояти зі смутку і втоми, але зараз лють знову наповнювала його силою.
До нього кликали якісь люди, поки він перетинав замковий двір, та Нед у поспіху не зважав на них. Він би побіг, але Правиці Короля слід берегти гідність. Він усвідомлював, скільки на нього дивиться очей, і скільки голосів питають, що він буде робити.
Не надто великий замок, де вони зараз перебували, стояв за половину дня їзди на південь від Тризуба. Королівський почет без запрошення набився у гості до його господаря, лицаря Раймуна Даррі, поки обома берегами річки нишпорили загони у пошуках Ар’ї та різниченка. Гостям у замку не надто зраділи. Пан Раймун дотримувався королівського миру, але його родина билася на Тризубі під драконячим прапором Раегара. Там загинуло троє його старших братів, і цього не забув ані Роберт, ані сам пан Раймун. До замалого замку напхалося стільки людей короля, Даррі, Ланістерів і Старків, що аж саме повітря дихало чимсь важким та гарячим.
Король тимчасово привласнив трапезну пана Раймуна. Саме там його і знайшов Нед. У палаті, куди він увірвався вітром, було повно людей. «Забагато», подумав він миттю; наодинці з Робертом вони б ще могли владнати справу якось по-дружньому.
Роберт громадився купою на панському місці Даррі у дальньому кінці палати. Обличчя король мав похмуре і відлюдькувате. Серсея Ланістер з їхнім сином стояли поруч, королева тримала руку в принца на плечі. Руку хлопця вкривали товсті шовкові пов’язки.
Ар’я стояла посеред кімнати, супроводжувана самим тільки Джорі Каселем. Усі погляди в палаті зійшлися на ній.
— Ар’я! — щосили вигукнув Нед і побіг до неї, карбуючи гучні кроки на кам’яній підлозі. Коли дочка побачила його, то скрикнула і почала схлипувати.
Нед упав на коліно і притиснув малу до грудей. Вона трусилася.
— Вибачте мені, — плакала вона, — вибачте, вибачте…
— Нічого, пусте, — відповів Нед. У його обіймах вона здавалася такою крихітною — маленька худенька дівчинка, що незрозуміло як спромоглася наробити стільки халепи.
— Ти не поранена?
— Та ні. — Обличчя вона мала дуже брудне, і сльози залишали рожеві сліди на шоках. — Ось лишень їсти хочу. Я їла ягоди з лісу, та більше нічого не знайшла.
— Скоро ми тебе нагодуємо, — пообіцяв Нед, а тоді підняв обличчя на короля. — Як я маю це розуміти?
Його очі пробігли палатою, шукаючи дружніх облич. Окрім його власних людей, таких не знайшлося. Пан Раймун Даррі вміло ховав свої почуття. Князь Ренлі грав на губах легкою усмішкою, яка могла означати що завгодно. Старий пан Барістан стояв похмуро і урочисто. Решта були ланістерівці, які всі до одного дивилися вороже. Єдине щастя полягало в тому, що і Хайме Ланістер, і Сандор Клеган ще не повернулися з пошуків північніше Тризуба.
— Чому мені не повідомили, коли знайшлася моя дочка? — загримів владний голос Неда. — Чому її не привели відразу до мене?
Він казав до Роберта, але відповіла йому Серсея Ланістер.
— Як ви смієте звертатися до короля таким чином?!
На цих словах король ворухнувся.
— Помовч, жінко! — гримнув він і випростався на кріслі. — Вибач, Неде. Я не збирався лякати дівчинку. Мені здалося, буде краще доправити її зразу сюди, щоб швидко вирішити справу.
— Яку ще справу? — У голосі Неда задзвенів лід.
Наперед ступила королева.
— Наче ви самі не знаєте, Старку. Ваша дочка напала на мого сина! Разом з різницьким підмайстром. А її звірюка намагалася відірвати принцові руку!
— Це брехня, — голосно відповіла Ар’я. — Німерія тільки трохи його покусала. Бо він мучив Мику.
— Джоф розповів нам, що трапилося, — відповіла королева. — Ви з різниченком били його палицями, а тоді ти напустила свого вовка.
— Все було зовсім не так! — вигукнула Ар’я, знову близька до сліз. Нед поклав їй руку на плече.
— Ні, саме так! — наполіг принц Джофрі. — Вони всі напали на мене, і вона викинула Лев’ячого Зуба до річки!
Нед помітив, що той навіть не глянув на Ар’ю, поки говорив.
— Брехло! — заверещала Ар’я.
— Закрий рота! — заволав у відповідь принц.
— Ану годі! — проревів зі свого місця роздратований король. Запала тиша. Його милість втупився у Ар’ю з-під бороди, що вкривала йому все обличчя. — Тепер, дитино, розкажи мені гарненько все, що трапилося. Все як було, щиру правду. Брехати королю — то великий злочин.
Тоді він глянув на свого сина.
— Коли вона закінчить, ти теж матимеш слово. До тієї пори припни язика.
Щойно Ар’я почала розповідь, Нед почув, як ззаду прочинилися двері. Він зиркнув туди і побачив Вайона Пула з Сансою. Вони стали позаду палати і мовчки слухали слова Ар’ї. На тому місці, де дівчинка закинула меча Джофрі у води Тризуба, Ренлі Баратеон зареготав. Король на це визвірився:
— Пане Барістане, якщо ваша ласка, проведіть мого брата геть із палати, аби він, часом, не вдавився!
Князь Ренлі придушив сміх:
— Мій брат занадто ласкавий. Я сам знайду вихід.
Він уклонився Джофрі й мовив:
— Матиму за честь пізніше дізнатися від вас достеменно, як дев’ятирічна дівчинка, менша за мокрого щура, обеззброїла принца ручкою від мітли і викинула його меча до річки.
Поки Ренлі зачиняв за собою двері, Нед почув його останні слова:
— Лев’ячий Зуб… — І ще один напад реготу.
Принц Джофрі, блідніючи, розпочав вельми відмінну оповідку про ті самі події. Коли він закінчив, король важко підвівся зі свого місця, на вид бажаючи опинитися де завгодно, аби не тут.
— Семеро дідьків на мене, що я маю про це думати? Він каже одне, вона — зовсім інше!
— Там були не тільки вони двоє, — зазначив Нед. — Сансо, піди-но сюди.
Нед чув від неї всю історію ще того вечора, коли зникла Ар’я, тому знав правду.
— Розкажи, доню, як усе було.
Його старша дочка, вагаючись, ступила наперед. Вона була вдягнена у блакитний оксамит з білою торочкою, мала на шиї срібне намисто, а її густе волосся аж сяяло, добре розчісане. Санса блимнула очима на сестру, тоді на принца.
— Я не знаю, — мовила вона плаксиво. Здавалося, більше за все їй хотілося втекти. — Я не пам’ятаю. Все сталося так швидко, я не бачила…
— Ах ти ж гнилуха! — заверещала Ар’я, стрілою кинулася на сестру, збила її з ніг на підлогу і замолотила кулаками. — Брехло, брехло, брехло!
— Ар’я, припини! — загукав Нед. Джорі відтяг її від сестри, а вона впиралася і хвицялася. Нед підняв Сансу, бліду та тремтливу, на ноги.
— Ти не забилася? — запитав він в дочки, але та втупилася у Ар’ю і, здавалося, нічого не чула.
— Це дівчисько таке ж дике, як ота її гидка тварюка, — мовила Серсея Ланістер. — Роберте, я бажаю, щоб її покарали.
— Побийте мене семеро дідьків! — вилаявся Роберт. — Серсея, подивись на неї! Перед нами мала дитина. Що я маю робити: прогнати її по вулицях батогами? Діти люблять битися, що поробиш, хай їм грець. Справу скінчено. Нічого непоправного не сталося.
Королева оскаженіла.
— Джоф носитиме ці рубці до кінця життя!
Роберт Баратеон глянув на свого старшого сина.
— То хай носить. Може, буде наука. Нед, покарай свою дитину сам. А я подбаю про свого сина.
— Радо, ваша милість, — відповів Нед з величезним полегшенням.
Роберт хотів уже піти, але королева ще не закінчила.
— А що буде з лютововком? — вигукнула вона йому услід. — Що буде з чудовиськом, яке мордувало твого сина?
Король зупинився, обернувся, спохмурнів.
— Справді, я й забув про клятого вовка.
Нед бачив, як Ар’я напружилася у руках Джорі. Той швидко відповів:
— Ми не знайшли жодних слідів вовчиці, ваша милість.
