сообщить о нарушении
Текущая страница: 67 (всего у книги 97 страниц)
— Про твого батька та про короля, — забурчав він басовито. — Не буду тобі брехати: звістки невтішні. Не думав я у свої роки побачити нового короля на державі. Роберт був удвічі молодший за мене і сильний, мов бик.
Він зробив добрячий ковток вина.
— Кажуть, король полюбляв лови. Те, що ми любимо, завжди нас знищує, хлопче. Не забувай про це. Мій син любив свою молоду дружину. Марнославна була жіночка. Якби не вона, він би й не подумав торгувати тими лісокрадами.
Джон ледве розумів, про що каже Мормонт.
— Пане воєводо, я не розумію. Що сталося з моїм батьком?
— Я наказав тобі сісти, — буркнув Мормонт.
— Сісти! — верескнув крук.
— І випити, хай тобі грець. Накази треба виконувати, Сніговію.
Джон всівся і ковтнув вина.
— Князя Едарда кинуто до в’язниці. Його звинувачують у зраді. Стверджують, що він змовився з Робертовими братами, аби відібрати трон в принца Джофрі.
— Ні, — миттю відповів Джон. — Це неможливо. Мій батько ніколи б не зрадив короля!
— Хай там як, — мовив Мормонт, — про те не мені судити. І не тобі.
— Але ж то брехня, — наполягав Джон. Як його батька могли вважати зрадником? Вони там що, усі з глузду з’їхали? Князь Едард Старк ніколи б не зганьбив своєї честі… адже так?
«Він породив байстрюка», прошепотів тихий голосочок всередині. «Де тут честь? А твоя мати, вона хто? Він навіть імені її тобі не схотів сказати.»
— Пане воєводо, що з ним зроблять? Скарають на горло?
— Про це не можу сказати напевне, хлопче. Я напишу листа. Я знав колись декого з королівських радників. Старого Пицеля, князя Станіса, пана Барістана… Не знаю, що вчинив або не вчинив твій батько, та він князь найвельможнішого роду. Йому мають дозволити вдягти чорне. Відають боги, як нам не вистачає таких видатних людей, як пан Едард.
Джон знав, що в минулі часи іншим звинуваченим у зраді вже дозволяли відновити свою честь на Стіні. Чому б не дозволити те саме князеві Едарду? На Стіні разом з батьком… Думати про таке було дивно, а ще якось невтішно. Яке жахливе свавілля — позбавити його Зимосічі та примусити вдягти чорне. І все ж, якщо нема іншої заміни страті…
Але чи дозволить Джофрі? Джон згадав принца у Зимосічі — як він брав на кпини Робба та пана Родріка у дворі. Джона він взагалі не помітив: байстрюк був чимось таким, що не заслуговувало навіть на принцове презирство.
— Пане воєводо, але чи послухає вас король?
Старий Ведмідь здвигнув плечима.
— Хлопчак на троні… Гадаю, він послухає своєї матері. Шкода, що з ними немає карлика. Він дядько того хлопчака і бачив наші скрути, коли приїжджав у гості. Погано, що твоя вельможна мати полонила його…
— Пані Старк не є моєю матір’ю, — сухо нагадав йому Джон. Тиріон Ланістер став йому другом. Якщо князя Едарда стратять, її вина буде не меншою за королевину.
— Пане воєводо, що відомо про моїх сестер, Ар’ю та Сансу? Вони були разом з батьком. Чи ви знаєте…
— Пицель про них нічого не пише. Поза сумнівом, з ними поводитимуться шляхетно. Я запитаю про них у листі.
Мормонт сумно захитав головою.
— Все це не могло статися у гірший час. Саме зараз, коли держава так потребує сильного короля… бо попереду в нас темні дні та холодні ночі, я відчуваю це кістками…
Він кинув на Джона довгий проникливий погляд.
— Сподіваюся, ти не намірився вчинити якусь дурість, хлопче.
«Він мій батько», хотів вигукнути Джон, але знав, що Мормонт не захоче нічого чути. В нього висохло в горлі, й він примусив себе ковтнути ще вина.
— Твій обов’язок тепер тут, — нагадав йому князь-воєвода. — Твоє старе життя скінчилося, коли ти вдяг чорне.
Крук хрипко повторив:
— Чор-р-не.
Мормонт не звернув на нього уваги.
— Що коїться у Король-Березі — то не наш клопіт.
Коли Джон не відповів, старий допив вино і мовив:
— Ти можеш піти. Сьогодні твоя поміч не знадобиться. А завтра допоможеш написати того листа.
Джон не пам’ятав, як підвівся і вийшов зі світлиці. Наступне, що він усвідомив, були баштові сходи і думка: «Там мій батько і мої сестри. Як це може бути не мій клопіт?».
Знадвору один з вартових зиркнув на нього і мовив:
— Кріпись, хлопче. Боги жорстокі.
«Вони знають», зрозумів Джон.
— Мій батько — не зрадник, — прохрипів він. Слова застрягали у горлянці, наче прагнули його задушити. Здіймався вітер; у дворі стало холодніше. Примарне літо дійшло кінця.
Решта світлого дня пройшла як уві сні. Джон не міг сказати, де він блукав, що робив, з ким розмовляв. Привид вештався разом з ним, принаймні це він пам’ятав. Мовчазна присутність лютововка дарувала якусь втіху. «В дівчат навіть і того нема», подумав він. «Їхні вовки могли б їх вберегти, але Панночка мертва, Німерія втекла, і мої сестрички лишилися самі-самісінькі.»
До заходу сонця почав дмухати північний вітер. Джон чув, як він вищить уздовж Стіни та над її крижаною верхівкою, коли крокував до трапезної на вечерю. Гоб зготував ячневий крупник з олениною, добряче заправлений морквою та цибулею. Коли кухар ляпнув Джонові у миску зайвого ополоника, а зверху додав хрусткого окрайця свіжого хліба, хлопець зрозумів, що то означає. «Він знає.» Джон озирнувся палатою, побачив, як швидко відвертаються голови та опускаються очі. «Усі знають.»
До нього підскочили друзі.
— Ми попрохали септона запалити свічку за твого батька, — розказав Матар.
— Ми знаємо, що то брехня, усі знаємо, ба навіть Грен, — додав Пип.
Грен кивнув, а Сем схопив Джона за руку.
— Ти мій новий брат, отож князь тепер і мені як батько, — мовив товстун. — Якщо хочеш поїхати до божегаю і помолитися старим богам, я поїду з тобою.
Оберіг-дерева росли за Стіною, але він розумів, що Семів намір твердий. «Вони — мої брати», подумав Джон. «Так само, як Робб, Бран і Рікон…»
А тоді він почув сміх, різкий та злий, наче удар батога, і голос пана Алісера Терена.
— Якби ж тільки байстрюк, а то ще й байстрюк зрадника! — кпинив той до людей навколо себе.
За один миг ока Джон скочив на стола з кинджалом у руці. Пип хапнув був його, але він вивільнив ногу, побіг столом і вибив миску з руки пана Алісера. Крупник розхлюпався довкола, просто на братчиків. Терен сахнувся назад. Здійнявся гамір, та Джон Сніговій нічого не чув. Він замахнувся на пана Алісера кинджалом, прагнучи поцілити просто у холодні оніксові очі, але Сем кинувся між ними, не даючи проходу, Пип повис на плечах, наче мавпа, Грен ухопив за руку, а Ропух викрутив кинджала з пальців.
Набагато пізніше, коли його відвели до власної келії, з’явився сам Мормонт з круком на плечі.
— Я казав тобі не робити дурниць, хлопче! — гримнув Старий Ведмідь.
— Хло-опче, — докірливо каркнув птах.
Мормонт хитнув головою з відразою на лиці.
— А я ж покладав на тебе такі надії.
В нього забрали ножа і меча та наказали не виходити з келії, поки не збереться старшина і не вирішить, що з ним робити. Щоб забезпечити виконання наказу, коло дверей поставили вартового. Друзів до Джона не пускали, та зовсім самотнім він усе-таки не сидів, бо Старий Ведмідь зглянувся і дозволив йому тримати коло себе Привида.
— Мій батько — не зрадник, — мовив він до лютововка, коли пішли усі інші. Привид мовчки глипнув на нього. Джон скупчився коло стінки, обхопив руками коліно і втупився у свічку на столі коло вузького ліжка.
Полум’я блимало і хиталося, навколо рухалися тіні, у кімнаті наче потемнішало та похолоднішало. «Сьогодні я не спатиму», подумав Джон.
Але мабуть, усе-таки задрімав. Бо коли прокинувся, ноги затекли й судомилися, а свічка вже догоріла. Привид стояв на задніх, шкрябаючись у двері. Джон аж злякався, який він уже виріс здоровенний.
— Привиде, що таке? — покликав він тихо. Вовк повернув голову і глянув на нього згори, шкірячи ікла у мовчазному гарчанні. «Чи він з глузду з’їхав?», спитав себе Джон.
— Це ж я, Привиде, — пробурмотів він, намагаючись не показати страху. Але не міг подолати шаленого тремтіння. Коли це стало так холодно?
Привид сахнувся від дверей. Там, де він шкрябав дерево, залишилися глибокі сліди. Джон спостерігав за звіром, з кожною миттю все більше непокоячись.
— Там хтось є, так? — прошепотів він. Лютововк принишк і відповз назад; хутро на карку стало дибки.
«Вартовий», подумав він, «коло моїх дверей поставили вартового. Привид чує його через двері, ото й усе.»
Джон повільно зіп’явся на ноги. Його трусило, і він нічого не міг поробити, тільки шкодував, що не має меча. За три швидкі кроки він допався до дверей, вхопив ручку, потягнув досередини. І трохи не підстрибнув від гучного скрипу завіс.
Зім’яклий вартовий лежав поперек вузьких сходів, витріщаючись вгору. Так, вгору, хоча лежав на животі. Голова вартового була вивернута спереду назад.
«Неможливо», сказав собі Джон. «Це Воєводська Вежа, її вартують вдень і вночі. Такого просто не могло статися, в мене нічні жахи.»
Привид ковзнув мимо, вибіг у двері. Вовк рушив був догори сходами, тоді зупинився, зиркнув на Джона. Саме тоді Джон і почув звуки: тихе човгання чобіт по каменю, брязкіт клямки, яку відчиняли. Чулося воно згори, з покоїв князя-воєводи.
Нічний жах виявився не сном.
Меч вартового не був навіть вийнятий з піхов. Джон став на коліна і видобув його. Руків’я зброї в долоні додало сміливості. Він рушив угору сходами, Привид мовчки скрадався попереду. За кожним поворотом сходів ховалися тіні. Джон просувався сторожко, тицяючи вістрям меча у кожну підозрілу темну пляму.
Зненацька закричав Мормонтів крук. «Зерна!», верещав птах. «Зерна, зерна, зерна, зерна, зерна, зерна.» Привид стрибнув уперед, за ним поспішив і Джон. Двері до Мормонтової світлиці були прочинені, лютововк шуснув крізь них, а Джон зупинився у проймі з мечем у руках, даючи очам трохи звикнути. Вікна були завішені важкими запонами, у кімнаті стояла суцільна, як чорнило, темрява.
— Хто тут? — покликав він.
А тоді побачив. Тінь серед тіней скрадалася до внутрішніх дверей у келію-опочивальню Мормонта. Чоловіча подоба у чорному, в кобеняку з каптуром… а під каптуром крижане синє сяйво очей…
Привид стрибнув уперед. Звір та чоловік звалилися разом, не видавши ані зойку, ані гарчання. Покотилися, врізалися у крісло, перекинули закладеного паперами стола. Мормонтів крук ляпав крилами понад головами і верещав: «Зерна, зерна, зерна, зерна». Джон почувався сліпим, як маестер Аемон. Тримаючись спиною до стіни, він ковзнув до вікна і обірвав запони. Світлицю затопило місячне світло. Джон побачив мертві руки, що глибоко вчепилися у біле хутро, набряклі темні пальці на горлянці його лютововка. Привид крутився і клацав зубами, вимахував лапами у повітрі, але вирватися не міг.
Лякатися Джонові було нема коли. Він кинувся уперед, закричав, опустив меча, вклавши в удар усю вагу. Гостра криця прорізала рукав, шкіру, плоть і кістку, але звук вийшов якийсь не такий, як треба. Запах, що почувся слідом, був моторошно дивний і холодний; Джонові аж перехопило подих.
Він побачив на підлозі відрубану по плече руку з чорними пальцями, що судомилися в калюжі місячного світла. Привид вирвався з іншої руки та відповз геть, звісивши червоного язика з пащі.
Чоловік у каптурі підняв бліде кругле обличчя, і Джон рубонув по ньому без жодних вагань. Меч розпанахав нападника до кісток, відрубав йому половину носа, розрізав обидві щоки просто під очима. Тими самими очима, які палали, наче блакитні зірки. Джон впізнав обличчя. «Отор», подумав він, сахаючись назад. «О боги, та він же мертвий, убитий, я сам бачив.»
Він відчув, як щось вчепилося йому в гомілку. То були чорні пальці відрубаної руки. Рука повзла догори по нозі, впивалася у вовняні штани і плоть. Заволавши від огиди, Джон відірвав пальці від ноги вістрям меча і відкинув бридоту геть. Рука впала, судомлячись, стискаючи та розтискаючи пальці.
Мрець тим часом просувався уперед. Крові на ньому не було. Однорукий, з розрубаним навпіл обличчям, він, схоже, нічого не відчував. Джон виставив меча уперед.
— Ану не підходь! — вереснув він не своїм голосом.
— Зерна! — каркнув крук, — зерна, зерна.
Відрубана рука виплуталася з розідраного рукава, схожа на бліду змію з чорною головою та п’ятьма паростками пальців на ній. Привид підскочив і схопив її щелепами. Кістки пальців захрумтіли на зубах. Джон вдарив упиря по шиї, відчуваючи, як сталь прорубає тіло.
Мертвий Отор врізався у нього, збиваючи з ніг.
Перекинутий стіл втрапив Джонові між лопаток і вибив з нього усе повітря. Меч, де ж меч? Він загубив того клятого меча! Коли Джон розтулив губи, щоб закричати, упир запхав чорні мертві пальці просто йому в рота. Задихаючись, він спробував відштовхнути ворога, але мертв’як був заважкий. Рука, холодна, мов лід, сунулася у горлянку, душила і давила. Обличчя упиря наблизилося до його власного, заповнюючи собою все. Очі його вкривала блискуча блакитна паморозь. Джон уп’явся нігтями в холодну плоть і став хвицяти упиреві по ногах. Намагався кусати, бити кулаками, намагався хоча б дихати…
Зненацька вага упиря кудись зникла, пальці вирвалися з рота. Джон спромігся тільки перекотитися і виблювати, трусячись усім тілом.
Привид напав знову. Джон побачив, як він занурює писка у черево упиря, хапає і рве мертве м’ясо. Він дивився й дивився, наполовину непритомний, аж тоді через довгу мить згадав, що треба пошукати меча…
…і побачив у дверях воєводу Мормонта, неодягненого та заспаного, з масляною світильнею в руці. Покручена рука без пальців звивалася на підлозі й повзла до нього.
Джон спробував крикнути, але голос кудись зник. Зіп’явшись на ноги, він хвицьнув руку ногою подалі від себе і вихопив світильню з пальців Старого Ведмедя. Полум’я заблимало і трохи не згасло.
— Гори! — каркнув крук. — Гори, гори, гори!
Джон крутнувся, побачив запони, які сам зірвав з вікна, і жбурнув світильню обома руками. Метал зім’явся, скло розбилося, олія бризкнула навколо, і запони ухнули полум’ям догори. Жар від них на обличчі був солодший за будь-який поцілунок, що його Джон знав у житті.
— Привиде! — заволав він.
Лютововк вирвався і підбіг до хазяїна. Тим часом упир намагався підвестися; з темної рани у череві звисали чорні змії тельбухів. Джон пхнув руку в полум’я, схопив палаючі запони й жбурнув їх на мертв’яка. «Хай горить», молився він, дивлячись, як тканина огортає упиря, «боги, прошу вас, благаю, хай лишень горить.»
Бран VI
Карстарки прийшли холодного вітристого ранку, привівши з замку Карголд три сотні кінноти і майже дві тисячі піхоти. Сталеві вістря списів блищали у блідому сонячному світлі, поки валка наближалася. Попереду їхав довбиш, поволі вибиваючи гучний похідний лад на полковому тулумбасі, більшому за нього самого: «бу-ум, бу-ум, бу-ум».
Бран спостерігав їхнє наближення з брамної башти на зовнішній стіні крізь спижевий далекозір маестра Лювина, сидячи на плечах в Ходора. Військо очолював сам князь Карстарк, а поруч їхали його сини Гаріон, Едард і Торген під чорними, як ніч, корогвами з білим променястим сонцем їхнього дому. Стара Мамка казала, що в їхніх жилах вже кількасот років тече кров Старків, та Бранові вони зовсім не скидалися на родичів. То були завзяті й люті здоровані, з рясними бородами на обличчях і волоссям, вільно розпущеним нижче плечей. Вони мали на собі накидки зі шкур ведмедів, тюленів та вовків.
Бран знав, що вони останні. Решта панства вже прибула разом з корогвами. Бран був би щасливий виїхати до них, побачити переповнений по вінця зимівник, гамірний натовп щоранку на базарній площі, пошматовані копитами та колесами вулиці. Але Робб заборонив йому залишати замок.
— Нам нема кого до тебе приставити за охорону, — пояснив брат.
— Я можу взяти Літо, — сперечався Бран.
— Не корч із себе малу вперту дитину, — хмурнів Робб. — Ти сам мусиш усе розуміти. Якісь два дні тому вояк пана Болтона пхнув ножем когось із Кервинового війська в «Димному поліні». Якщо я піддам небезпеці твоє життя, наша вельможна мати шкуру з мене здере собі на комір.
Він казав це голосом Робба-князя, і Бран знав, що сперечатися марно.
Він розумів, що причиною було те, що сталося у вовчій пущі. Від спогадів йому досі погано спалося. Нездатний захистити себе, безпорадний, як дитина, не кращий за Рікона… ба навіть гірший, бо Рікон принаймні хвицяв би їх ногами. Який сором! Адже він усього на кілька років молодший за Робба; якщо брат вже мало не дорослий чоловік, то й він теж. А дорослий повинен мати змогу захистити себе.
