сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 97 страниц)
Ар’я зупинилася біля двері та розвернулася, закусивши губу. Сльози текли в неї по щоках. Вона спромоглася вклонитися Мирцелі і вичавити «З вашого дозволу, панно принцесо».
Мирцела кліпнула очима і поглядом пошукала в панянок свого почту підказки, що робити. Але вагалася тільки вона, септа ж налаштувалася рішуче:
— Куди це ти зібралася, Ар’є?
Ар’я обпалила її поглядом у відповідь.
— Піду коника кувати, щоб далеко ночувати, — солодко прощебетала вона, відчувши миттєве задоволення від виразу на септиному обличчі. Тоді крутнулася на місці й вибігла геть, ринувши сходами донизу так швидко, як тільки несли ноги.
Життя вчинило з нею нечесно. Санса мала геть усе, бо була на два роки старша. Поки народилася Ар’я, молодшій сестрі вже нічого в світі не лишилося. Ар’я часто про це думала. Адже Санса вміла шити, танцювати і співати. Вона складала вірші. Вона мала гарний смак до одягу. Вона грала на високій арфі, а до того ще й на дзвіночках. І що найгірше — вона сама була гарна. Санса мала високі витончені вилиці своєї матері та густе рудо-брунатне волосся роду Таллі. Ар’я ж уродилася у свого вельможного батька: з темним брунатним волоссям без жодного блиску, довгим і похмурим обличчям. Джейна раніше кликала її Ар’я-Коняка та іржала, пробігаючи неподалік. Образа боліла тим гірше, що єдине, в чому Ар’я перевершила Сансу, була їзда верхи. Ну, ще замкове господарювання, бо Санса не дуже тямила у числах. Ар’я сподівалася заради блага самої ж Санси, що принц Джофрі матиме доброго управителя.
Німерія чекала на неї у вартовій внизу сходів і скочила на ноги, щойно побачила хазяйку. Дівчинка розпливлася у посмішці. Принаймні хоч вовченя її любило, одне в усьому світі. Вони усюди ходили разом, і Німерія спала в її кімнаті, в ногах ліжка. Якби пані мати не забороняли, Ар’я радо брала б вовчицю на посиденьки з шиттям. Хай би тоді септа Мордана поскаржилася на її стібки.
Поки Ар’я відв’язувала Німерію, улюблениця лагідно покусувала їй руку. Вовчиця мала жовті очі, які блищали, мов золоті монети, коли ловили світло. Ар’я назвала її на честь войовничої цариці з-понад Ройну, яка повела свій народ через вузьке море. Чомусь це ім’я теж викликало загальну відразу. Санса, звісно, назвала своє цуценя Панночкою. Ар’я скривила мармизу і міцніше обійняла вовчицю. Німерія лизнула їй вухо, дівчинка захихотіла.
До цієї години септа Мордана вже, мабуть, наскаржилася пані матері. Якщо Ар’я піде до кімнати, її там напевне знайдуть. А вона не хотіла, щоб її знайшли, тож вигадала кращу розвагу. Хлопці якраз навчалися бою мечами у дворі. Вона палко бажала побачити, як Робб вкладає справжнього лицаря принца Джофрі пикою догори.
— Ходімо, — прошепотіла вона до Німерії, тоді скочила на ноги і побігла, а вовчиця кинулася слідом.
На критому мості між зброярнею та кам'янцем було вікно, яке відкривало вид на увесь двір. Саме туди вони й прямували, а коли нарешті дісталися, то побачили Джона, який сидів на підвіконні, підперши одним коліном підборіддя. Він дивився на навчання і так захопився, що не помічав їх наближення, аж поки його білий вовк не рушив їм назустріч. Німерія підібралася до нього тишком-нишком, а Привид, вже більший за решту зі свого поносу, понюхав її, легенько вкусив за вухо і повернувся на місце.
Джон кинув на Ар’ю цікавий погляд.
— Хіба ти не маєш зараз сидіти над шиттям, сестричко?
Ар’я висолопила на нього язика.
— Я хотіла подивитися, як б’ються.
Він посміхнувся.
— То лізь сюди.
Ар’я видерлася на підвіконня і всілася поруч із братом під супровід хору з глухих ударів та зойків знизу з двору.
На її розчарування, у дворі якраз навчалися молодші хлопчаки. На Брана накрутили стільки повсті, наче периною підперезали, а опасистий і без того принц Томен став зовсім круглий. Вони пихкотіли, пирхали і лупцювали один одного обмотаними ганчірками дерев’яними мечами під пильним наглядом пана Родріка Каселя — огрядного, мов барило, майстра-мечника з пишними сивими баками на всі щоки. З десяток малих та дорослих глядачів підбадьорливо гукали до суперників; серед них найгучніше звучав Роббів голос. Коло нього Ар’я помітила Теона Грейджоя з золотим кракеном свого дому на темному жупані та скривленим від презирливої зверхності обличчям. Обидва бійці вже хиталися, і Ар’я вирішила, що двобій почався давно.
— Трохи виснажливіше за шиття, — відзначив Джон.
— І трохи цікавіше за шиття теж, — не розгубилася Ар’я. Джон вишкірився, потягнувся і скуйовдив їй волосся. Ар’я зачервонілася. Вони завжди були близькі одне до одного. Джон мав батькове обличчя так само, як і вона. А от решта дітей… Легкі на усмішку, з вогнем у волоссі, Робб, Санса, Бран і навіть Рікон вдалися у Таллі. Тому Ар'я, коли була меншою, боялася, що теж вродилася байстрючкою. Страхами своїми вона поділилася з Джоном, і той рішуче їх розвіяв.
— Чому ти не у дворі? — запитала Ар’я.
Він відповів слабкою посмішкою.
— Байстрюкам не дозволено шкодити юним принцам. Кожен їхній синець у навчальному дворі має бути завданий мечем законного нащадка.
— Ой… — Ар’ї стало соромно. Вона мала б сама здогадатися. Вже вдруге за сьогодні Ар’я подумала, що життя влаштоване дуже нечесно.
Тоді вона поглянула, як її малий брат лупцює Томена.
— Я б теж могла не гірше за Брана, — заявила вона. — Йому ж тільки сім років, а мені дев’ять.
Джон роздивився її з висоти своєї чотирнадцятилітньої мудрості.
— Ти занадто кощава.
Він узяв її за руку і помацав м’язи, а тоді зітхнув і похитав головою.
— Маю сумнів, що ти колись піднімеш меча-півторака, не те що зможеш ним рубати.
Ар’я висмикнула руку і кинула на брата нищівний погляд. Тоді Джон знову скуйовдив їй волосся. Вони стали дивитися, як Бран з Томеном кружляють один навкого одного.
— Бачиш принца Джофрі? — запитав Джон.
Спершу вона його не помітила, а тоді знайшла позаду, в тіні високої кам’яної стіни. Він стояв оточений незнайомими хлопцями — напевне, молодими зброєносцями, бо ті мали на собі кольори Ланістерів і Баратеонів. Серед них було й кілька старших чоловіків — напевне, лицарів.
— Ану поглянь на герба в нього на вапенроку, — показав Джон.
Ар’я поглянула. На підватованому вапенроку принца було вигаптувано гербового щита. Гаптування, поза всяким сумнівом, було бездоганне. Розділений згори вниз герб ніс на одній половині вінчаного короною оленя королівського дому, а на другій — лева Ланістерів.
— Ланістерівська пиха, — зазначив Джон. — Здавалося б, носи королівський знак, та й годі, якщо ти вже принц, але ж ні. Він сміє ставити дім матері поруч із батьківським.
— Але ж мати нічим не гірша! — заперечила Ар’я.
Джон гигикнув.
— То зроби те саме, сестричко. Поєднай герби Таллі й Старків у своєму.
— Вовк із рибою в зубах? — Вона засміялася. — Вийде якась дурниця. А до того ж, якщо дівчині не дають битися, навіщо їй герб?
Джон знизав плечима.
— Дівчата можуть мати герб, але не меч. Байстрюки можуть мати меч, але не герб. Ці закони встановив не я, сестричко.
Знадвору загукали. Принц Томен покотився пилюкою, марно силуючись встати. Товсто підбиті навчальні обладунки робили його схожим на перевернуту черепаху. Бран стояв над принцем з піднятим дерев’яним мечем, готуючись вдарити знову, коли той стане на ноги. Чоловіки засміялися.
— Годі! — вигукнув пан Родрік.
Він дав принцові руку і поставив його на ноги.
— Добрий двобій. Лью, Доніс, допоможіть їм зняти обладунки.
Тоді пан Родрік озирнувся.
— Принце Джофрі, Роббе, чи не бажаєте ще однієї сутички?
Робб, спітнілий з попереднього разу, рвучко виступив наперед.
— З радістю.
Джофрі також вийшов наперед у відповідь на заклик пана Родріка. Його волосся сяяло, як золоте прядиво, а сам він виглядав знудженим.
— То дитячі забавки, пане Родріку.
Теон Грейджой зненацька реготнув.
— Та ви ж і є діти, — зверхньо мовив він.
— Може, то Робб ще дитина, — відповів Джофрі. — А я принц. Мені набридло лупцювати Старків іграшковим мечем.
— Ти сплутав, хто кого лупцював, Джофе, — мовив Робб. — Чи злякався?
Принц Джофрі роздивився його згори донизу.
— Та я просто нажаханий, — відповів він. — Ти ж он наскільки старший за мене.
Дехто з ланістерівців засміявся. Джон дивився униз на все це, скрививши рота.
— Джофрі — справжній гівнюк, — мовив він до Ар’ї.
Пан Родрік у роздумах посмикав себе за білі баки.
— Що ви пропонуєте? — запитав він принца.
— Гостру зброю.
— Згоден, — миттєво відповів Робб. — Дивись, пошкодуєш!
Майстер-мечник поклав руку на плече Робба, щоб угамувати його.
— Гостра зброя надто небезпечна. Я дозволю тільки турнірні мечі з затупленими краями.
Джофрі нічого не сказав, але незнайомий Ар’ї чоловік, високий лицар з чорним волоссям і рубцями від опіків на обличчі, виступив попереду принца.
— Це ваш принц. Хто ви такий, пане, щоб вирішувати, чи може він битися гострою зброєю?
— Майстер-мечник Зимосічі, про що вам, Клегане, краще не забувати.
— То ви тут навчаєте бабів? — глузував обпечений воїн, м’язистий, наче бик.
— Я навчаю лицарів, — суворо відповів пан Родрік. — Вони битимуться гострою зброєю, коли будуть готові. Коли досягнуть належного віку.
Обпечений поглянув на Робба.
— Скільки тобі років, хлопче?
— Чотирнадцять, — відповів Робб.
— Я вбив людину, коли мав дванадцять. І напевне ж не турнірним мечем.
Ар’я бачила, як Робба підкинуло, бо зачепили його гордість. Він обернувся до пана Родріка.
— Дозвольте мені! Я зможу його побити.
— То побий турнірним мечем, — відповів пан Родрік.
Джофрі здвигнув плечима.
— Приходь змагатися, як подорослішаєш, Старку. Дивися тільки, не досидь до старості.
Ланістерівці зареготали. Робб вилаявся брудно й гучно, аж двором пішла луна. Вражена Ар’я прикрила рота долонею. Теон Грейджой схопив Робба за руку, не пускаючи до принца. Пан Родрік у розпачі рвав на собі баки.
Джофрі удавано позіхнув і мовив до молодшого брата:
— Пішли, Томене. Погралися, та й годі. Залишимо дітям їхні забавки.
Ланістерівці розреготалися ще дужче, а Робб ще дужче залаявся. Пан Родрік побуряковів з люті під своїми баками. Теон тримав Робба, наче лещатами, доки принци та їхній супровід не відійшли на безпечну відстань.
Джон дивився, як вони йдуть геть, а Ар’я дивилася на Джона. Його обличчя зробилося спокійним, як ставок у серці божегаю. Нарешті він зліз з підвіконня.
— Кумедію скінчено, — мовив Джон, нахилився і почухав Привида за вухами. Білий вовк підвівся і потерся об нього. — Краще біжи до своєї кімнати, сестричко. Септа Мордана вже напевне чекатиме на тебе. Що довше ховатимешся, то суворіша буде кара. От засадять шити на цілісіньку зиму, а як настане весна, знайдуть твоє мертве тіло з голкою у замерзлих пальцях.
Ар’я жарту не оцінила.
— Ненавиджу шиття! — гарячково вигукнула вона. — Так нечесно!
— Чесно взагалі не буває, — відповів Джон. Він знову скуйовдив їй волосся і пішов геть у мовчазному супроводі Привида. Німерія теж була рушила слідом, та побачила, що Ар’я нікуди не йде, і повернулася.
З великою нехіттю Ар’я рушила у протилежному напрямку.
Все вийшло ще гірше, ніж думав Джон. У кімнаті її справді чекала септа Мордана, але не сама, а разом з матір’ю.
Бран II
Мисливці вирушили на світанку — його милість король забажав вепра до вечірнього бенкету. Принц Джофрі поїхав з батьком, тому Роббові теж дозволили приєднатися до загону, а разом з ними зібралися на лови дядько Бенджен, Джорі, Теон Грейджой, пан Родрік, ба навіть малий кумедний королевин брат. Зрештою, то мало бути останнє полювання, бо назавтра зранку королівський почет вирушав на південь.
Брана залишили вдома з Джоном, дівчатами та Ріконом. Але ж Рікон — ще мала дитина, дівчата — вони й є дівчата, а Джон зі своїм вовком десь загубився. Та Бран не дуже його й шукав, бо думав, що Джон на нього сердитий. Цими днями Джон чомусь сердився на усіх, і Бран не розумів, чому. Адже Джон мав їхати з дядьком Беном на Стіну служити у Нічній Варті, а це майже так само цікаво, як на південь з королем. Вдома ж залишали Робба, зовсім не Джона.
Багато днів Бран не міг дочекатися, коли вже вирушить королівським гостинцем. Він збирався подолати його верхи на коні — на справжньому коні, а не на муцику для малих дітей. Батько мав стати Правицею Короля; разом вони житимуть у червоному замку в місті Король-Берег — тому самому замку, який побудували Драконовладці. Стара Мамка розповідала, що у замку є привиди, а ще підземелля, де коїлися жахливі речі, а ще драконячі голови на стінах. Коли Бран про таке думав, то аж трусився, але не зі страху. Бо чого йому боятися? Батько ж буде з ним, а окрім батька, ще й король з лицарями та вірними йому вояками.
Колись Бран сам стане лицарем — воїном Королегвардії. Стара Мамка казала, що то найвправніші мечники Семицарства. Їх загалом семеро, вони носять білі обладунки, не мають ані жінок, ані дітей, живуть тільки службою королю. Бран знав усі історії про воїнів, чиї імена бриніли, наче музика. Сервин Дзеркального Щита. Пан Риам Рожвин. Принц Аемон Драконолицар. Близнюки Ерик та Арик, що загинули від мечів один одного багато сотень років тому, коли брати йшли проти сестер у війні, названій співцями Танком Драконів. Білий Бик, пан Герольд Вишестраж. Пан Артур Дейн, Вранішній Меч. Барістан Зухвалий.
Двоє з Королегвардії приїхали на північ з королем Робертом. Бран поштиво витріщався на них, не насмілюючись заговорити. Пан Борос мав лисину і обвисле обличчя, а пан Мерин — мішки під очима та іржаво-руду бороду. Пан Хайме Ланістер більше за них скидався на лицаря з історій. Він теж служив у Королегвардії, але Робб сказав, що пан Хайме убив старого навіженого короля і тепер не рахується. Найвеличнішим із живих лицарів був пан Барістан Селмі, Барістан Зухвалий, Регіментар Королегвардії. Батько обіцяв, що вони познайомляться з паном Барістаном у Король-Березі, і тепер Бран відмічав дні на стіні кімнати — так-бо прагнув вирушити у світ, про який досі тільки мріяв, і почати життя, яке навіть уявити собі не міг.
Та зараз, у останній день перед від’їздом, Бран раптом відчув якусь порожнечу. Іншої домівки, окрім замку Зимосіч, він ніколи не знав. Батько звелів попрощатися з усіма ще сьогодні. Бран чесно старався виконати його волю — коли від’їхали мисливці, він хотів пройти замком разом зі своїм вовком, аби відвідати усіх, хто залишався вдома: Стару Мамку і кухаря Гейджа, Мікена у кузні, стайняра Ходора, який увесь час посміхався, дбав про його конячку і ніколи не казав нічого, крім «Ходор», наглядача скляних садів, який завжди пригощав його чорницями…
Але нічого не вийшло. Спершу він пішов до стаєнь і побачив там свого коника… чи то пак вже не свого, бо залишав його в замку, а сам мав їхати великим конем. Тут Бранові раптом захотілося сісти і заревти. Тому він утік, аби Ходор та інші стайнярі не побачили його сліз. На цьому прощання скінчилися. Замість них Бран провів ранок сам-один у божегаю, намагаючись навчити вовка приносити палицю. Та й тут нічого не вийшло. Вовченя було розумніше за будь-якого хорта на батьковій псярні; Бран заприсягся б, що воно розуміє кожне його слово. Але бігти за палицею вихованець не бажав, та й годі.
Бран досі намагався вигадати йому ім’я. Робб нарік свого Сірим Вітром, бо той дуже швидко бігав. Санса назвала свою вовчицю Панночкою, Ар’я взяла з пісень ім’я якоїсь стародавньої цариці-відьми, а Рікон кликав свого Кудлаєм — як на Брана, доволі дурнуватим ім’ям для лютововка. Джонів вовк — той, що білий — звався Привид. Бран жалкував, що не придумав це ім’я першим, хай навіть його вовк — не білий. Тільки за два останні тижні він перебрав сотню імен, та жодне не тішило йому вухо.
Нарешті Бранові набридло гратися з палицею, і він вирішив полазити верхотурами. В замку стільки всього відбувалося, що він уже кілька тижнів не лазив зруйнованою вежею, а це ж могла бути його остання нагода.
Він побіг через божегай кружним шляхом, щоб уникнути ставка, де росло серце-дерево. Воно завжди його лякало. «Дерева не повинні мати очей», думав Бран, «або ж листя, схожого на руки». Вовк біг по п’ятах.
— Ти сиди тут, — мовив Бран до нього під вартовим деревом біля стіни зброярні. — Лежати! Ось так. А тепер чекати…
Вовк зробив усе, як казали. Бран почухав його за вухами, тоді відвернувся, стрибнув, ухопився за низьку гілку і підтягнувся догори. Він заліз уже на пів-висоти дерева, легко рухаючись від гілки до гілки, коли його вовк зіп'явся на ноги і завив.
Бран зиркнув донизу. Вовк замовк, дивлячись на нього жовтими очима з чорними щілинами зіниць. Дивний холодок пробіг спиною. Він поліз вище, і вовк знову завив.
— Тихо! — закричав Бран. — Сидіти. Чекати. Ти ще гірший за пані матір!
Виття супроводжувало його на всьому шляху до верхівки дерева, поки він зрештою не зістрибнув на дах зброярні й не зник з вовчих очей.
