сообщить о нарушении
Текущая страница: 88 (всего у книги 97 страниц)
— Ні, це дурниці, — казав малий сірий чоловічок, поки жінка змащувала сліди вовчих зубів кусючою мастю. — Я згоден, що то досить незвично для двох хлопців — бачити один і той самий сон, але якщо тверезо розсудити, нічого неприродного тут немає. Ви сумуєте за своїм вельможним батьком, ви знаєте, що він у полоні. Від страху людський розум гарячкує і повниться чудернацькими думками. Рікон ще замалий, щоб…
— Мені вже чотири роки! — заперечив Рікон, видивляючись химер Першовежі крізь трубу зі скельцями. Лютововки розташувалися на протилежних кінцях великої круглої кімнати, зализуючи рани та гризучи кістки.
— …так, ще замалий, і… ой-ой-ой, сьоме пекло, як пече! Ні, не зупиняйся, масти далі. Кажу, він іще замалий, але ж ти, Бране, вже маєш знати, що сни — то просто сни.
— Сни бувають різні. — Оша линула блідо-рожеве вогнемолоко на довгу подряпину. Лювинові перехопило подих. — Діти лісу могли б вам дещо розповісти про сни.
Сльози текли маестровим обличчям, та все ж він уперто захитав головою.
— Діти… існують тільки уві сні. Зараз, у наш час — тільки уві сні та у мріях. Насправді вони вимерли, їх немає. Все, годі. Перев’язуй. Спочатку подушечки, тоді смужки. Затягуй тугіше, бо кров тектиме.
— Стара Мамка казала, що діти знали пісні дерев, що вони могли літати, мов птахи, плавати, мов риби, балакати з тваринами, — мовив Бран. — А ще вона розповідала, що діти складали і грали музику таку гарну, що слухаючи її, люди плакали.
— І все це вони робили чарами, — буркнув маестер Лювин. — От якби ж нам їх зараз сюди. Вони б зцілили мою руку закляттям без жодного болю, а Кудлая вмовили б не кусатися.
Він сердито зиркнув на великого чорного вовчиська, скосивши очі.
— Зрозумій свій урок, Бране. Людина, яка вірить у чари, наче воює скляним мечем. Як свого часу діти лісу. Дай-но я тобі дещо покажу.
Він різко підвівся, перетнув кімнату і повернувся із зеленим слоїком у здоровій руці.
— Подивись-но, — мовив маестер, витяг корка і витрусив зі слоїка жменю блискучих чорних площиків для стріл.
Бран підняв один з них.
— Наче скляний.
Рікон з цікавості підібрався ближче і зиркнув через стіл.
— З драконоскла, — зазначила Оша, сідаючи коло Лювина з перев’язками у руках.
— З обсидіану, — виправив маестер, витягаючи поранену руку. — Вони викувані у горнах богів, глибоко під землею. Діти лісу полювали такою зброєю багато тисяч років тому, бо не знали обробки металу. Замість кольчуг вони вдягали довгі сорочки з плетеного листя та обкручували ноги корою, щоб розчинятися серед дерев. А замість мечів мали ножі з обсидіану.
— І досі мають. — Оша поклала на покусане передпліччя маестра м’які подушечки та взялася примотувати їх довгими смужками полотна.
Бран підніс площики ближче до очей. Чорне скло було слизьке та блискуче. Йому воно здалося пречудово гарним.
— Можна мені взяти собі один?
— Якщо бажаєш, — відповів маестер.
— Я теж хочу! — додав Рікон. — І не один, а чотири. Бо мені чотири роки!
Лювин примусив його відрахувати собі площики самостійно.
— Обережно, вони гострі. Не поріжтеся.
— Розкажіть мені про дітей, — попрохав Бран. Він відчував, що це важливо.
— Що ти бажаєш знати?
— Усе.
Маестер Лювин посмикав за ланцюгового коміра там, де він йому натирав.
— То був народ Віку Світанку, найперший народ, ще до королів та королівств, — відповів він. — За тієї пори не було тут ані замків, ані острогів, ані великих міст. Звідси і аж до Дорнійського моря не знайшлося б навіть базарного містечка. Люди тут не жили. Зовсім. По тій землі, яку ми зараз звемо Семицарством, ходили самі лише діти лісу.
— То було плем’я темне шкірою, прегарне лицем і мале на зріст — навіть їхні дорослі чоловіки та жінки були не вищі за людських дітей. Вони жили у глибинах лісів, у печерах та на пливучих островах, у потаємних містах на деревах. Хоча й тендітні, діти лісу були швидкі та вправні у рухах. Чоловіки та жінки полювали разом — з луками оберіг-дерева та міцними арканами. Вклонялися вони богам лісу, річок та каменю. Старим богам, чиї імена зберігаються в таємниці. Їхніх мудрих знахарів кликали зеленовидцями; вони різали на оберіг-деревах дивні лики, аби ті наглядали за лісами. Скільки років правили на цій землі діти, звідки вони прийшли — цього вже ніхто не скаже.
— Але десь із дванадцять тисяч років тому зі сходу з’явилися першолюди. Вони перейшли Зламаною Рукою Дорну ще до того, як та перетворилася на руїну. Їхали вони верхи на конях, зі спижевими мечами та великими шкіряними щитами. Раніше на цьому березі вузького моря ніколи не бачили коня. Ясна річ, діти так само злякалися коней, як першолюди — облич на деревах. Коли першолюди орали землю, ставили села та укріплені городища, то рубали дерева з обличчями і віддавали їх вогню. Діти, вражені жахом, розпочали війну. В старих піснях розповідається, як зеленовидці темними чарами знуртували море, аби залити хвилями землю, і зруйнували Руку, та було вже запізно зачиняти двері. Війна вирувала, доки земля не зачервонілася від крові людей та дітей… але головно дітей, бо люди були більші й сильніші, а дерево, камінь та обсидіан виявилися заслабкі у бою проти спижевих клинків. Нарешті з обох боків перемогла розважливість старійшин: ватажки та звитяжці першолюдей зустрілися з зеленовидцями і «танцівниками лісу» в гаю оберіг-дерев на маленькому острові посеред великого озера під назвою Боже Око.
— І там вони разом виробили Угоду. Першолюди отримали узбережжя, поділля й полонини, гори та болота, але глибокі темні ліси мали навіки лишилися дітям, і ніде більше на цій землі не можна було чіпати сокирою оберіг-дерев. Аби Угоду могли засвідчити боги, кожне дерево на острові отримало обличчя, а згодом було утворено святе братство зелених людей, щоб наглядати за Островом Ликів.
— З Угоди почалася дружба між першолюдьми та дітьми лісу, що тривала чотири тисячі років. З часом першолюди навіть забули тих богів, яких принесли з собою, і вклонилися таємним богам лісу. Укладення Угоди скінчило Вік Світанку і розпочало Вік Звитяжців.
Бран стиснув у кулаці чорне блискуче вістря для стріли.
— Але ж ви казали, що дітей лісу більше немає. Жодного.
— Це тут їх немає, — відповіла Оша, відкусуючи зубами перев’язку. — На північ від Стіни усе інакше. Саме туди пішли діти, велетні та інші старі народи.
Маестер Лювин зітхнув.
— Знаєш, жінко, то, мабуть, така вже твоя доля — кайдани або могила. Старки вчинили з тобою шляхетніше, ніж ти заслуговуєш. А ти платиш за їхню добрість, забиваючи хлопцям голови дурними побрехеньками.
— Розкажіть, куди вони пішли, — попросив Бран. — Я хочу знати.
— І я, — озвався Рікон.
— Та вже ж напевне, — пробурмотів Лювин. — Угода лишалася в силі, поки стояли королівства першолюдей. Так було на протязі усього Віку Звитяжців і усю Довгу Ніч. Так було і в ті часи, коли народжувалися Сім Королівств. Але зрештою через багато століть настав час іншим народам перетнути вузьке море.
— Першими з них були андали — високі біляві воїни, що прийшли зі сталлю та вогнем, несучи на грудях семикінечну зірку нових богів. Війни проти них тривали століттями, але зрештою шість південних королівств не втрималися. Тільки тут Королі на Півночі змогли зупинити всі навали ворогів коло Перешийка, тільки тут збереглася влада першолюдей. Андали вирубали гаї оберіг-дерев, зрізали обличчя, замордували усіх дітей лісу, яких перестріли, і проголосили перемогу Седмиці над старими богами. Тоді діти втекли на північ…
Раптом завив Літо.
Маестер рвучко і злякано обірвав себе. Коли Кудлай підскочив до його ніг та додав свій голос до братового, у Бранове серце вчепився кігтями холодний жах.
— Наближається, — прошепотів він, повний відчаю. Бран зрозумів, що все знав ще з минулої ночі, з тієї миті, коли гайворон привів його до крипти, аби попрощатися. Він знав, але не хотів вірити. Він палко бажав, аби маестер Лювин виявився правий. «Гайворон», подумав він, «триокий гайворон…»
Виття припинилося так само зненацька, як почалося. Літо потрусив підлогою до Кудлая та взявся вилизувати братові скривавлене хутро на карку. З-за вікна тим часом почулося ляскання великих крил.
На сіре кам’яне підвіконня сів крук, розтулив дзьоба і каркнув хрипко, пронизливо, зловісно.
Рікон залився слізьми. Його площики один за одним випали з рук та брязнули на підлозі. Бран підтяг брата ближче до себе і обійняв.
Маестер Лювин витріщився на чорного птаха, наче на скорпіона з пір’ям. Повільно, мов сновида, він підвівся і рушив до вікна. Зачувши його свист, крук скочив на перев’язану руку. На крилах в птаха лишилася засохла кров.
— Яструб подер, — пробурмотів Лювин, — чи сова. Бідолашний. Дістався до нас дивом.
І взявся знімати з ноги крука послання. Поки маестер розгортав папірця, Брана почала трусити пропасниця.
— Що там таке? — спитав він, дедалі сильніше стискаючи брата в обіймах.
— Ти сам знаєш, хлопче, — відповіла Оша з теплим жалем у голосі й поклала йому руку на голову.
Зненацька занімілий маестер Лювин повільно підняв на них очі. Повні сліз ясно-сірі очі маленького сірого чоловічка з кров’ю на рукаві сірої вовняної ряси.
— Панове, — мовив він до синів князя хрипким, тремтливим, ледь чутним голосом, — ми… ми мусимо знайти каменеріза, який добре знав обличчя його вельможності…
Санса VI
У баштовій опочивальні, розташованій в самому серці Маегорового Острогу, Санса віддалася темряві.
Вона засунула запони навколо ліжка, лягала спати, прокидалася у сльозах і знову лягала спати. А коли не спала, то лежала під ковдрами і трусилася від горя. З’являлися та зникали служниці, приносили страви, але вона гидувала навіть виглядом їжі. Недоторкані страви громадилися та псувалися на столі коло вікна, а потім служниці забирали їх геть.
Інколи сон приходив до неї важким, свинцевим, без жодних видінь, і тоді вона прокидалася втомлена ще гірше, ніж лягала. Але й то було краще, ніж сни. Бо у снах вона бачила батька. Уві сні або наяву вона бачила тільки батька. Як золотокирейники кидають його на мармур, як наперед виступає пан Ілин, як виймає Лід з піхов за спиною, як настає та мить… та сама, коли… вона прагнула відвернутися, прагнула понад усе; ноги зламалися під нею, і вона впала на коліна, але погляд чомусь не відвертався; і всі люди волали й верещали на всі голоси, а її принц посміхався до неї, він посміхався, і вона почувалася безпечно, але тільки один удар серця, бо потім він сказав ті слова, і батькові ноги… вона пам’ятала саме його ноги — як вони смикнулися, коли пан Ілин… коли меч…
«Може, я теж помру», сказала вона собі. Думка не видалася їй такою вже жахливою. Якщо викинутися з вікна, всі страждання скінчаться, і ще багато років співці співатимуть про її горе та відчай. Її тіло лежатиме на каменях унизу, розбите та невинне, соромлячи усіх, хто її зрадив. Санса навіть спромоглася перетнути опочивальню та відчинити віконниці… але тут мужність її зрадила, і вона, схлипуючи, кинулася до ліжка.
Служниці намагалися говорити до неї, коли приносили страви, та вона не відповідала. Якось прийшов великий маестер Пицель зі скринею пляшечок та слоїків і спитав, чи не хвора вона. Торкнувся чола, примусив роздягнутися і обмацав усю з ніг до голови, наказавши служницям її тримати. Коли він пішов, то залишив зілля з медової води та якихось трав і наказав пити один ковток кожного вечора. А вона негайно випила усе відразу і заснула.
Їй наснилися кроки на баштових сходах, зловісне човгання підборів по каменю. Якась людина повільно підіймалася до неї в опочивальню, крок за кроком долаючи сходи. Вона могла тільки згорнутися клубочком за дверима, дослухатися і тремтіти, чуючи наближення кроків. Вона знала — то пан Ілин Пейн з Льодом у руках прийшов по її голову. Не було куди тікати, де ховатися, чим закласти двері. Нарешті кроки замовкли, і вона зрозуміла, що кат стоїть просто за дверима. Мовчки, зі своїми мертвими очима і довгим, змережаним віспинами обличчям. Тоді вона усвідомила, що зовсім гола, скрутилася, спробувала прикритися руками, а двері почали відчинятися, зарипіли, і крізь них просунулося вістря великого обіручного меча…
Вона прокинулася, мимрячи:
— Прошу, благаю, я поводитимуся добре, я буду гарною дівчинкою, благаю, не треба… — Та слухати не було кому.
Коли по неї нарешті прийшли, Санса навіть не почула кроків. Двері відчинив Джофрі. Не пан Ілин, а юнак, що колись був її принцем. Вона лежала у ліжку, засунувши всі запони, і не знала, чи зараз полудень, а чи північ. Перше, що вона почула, був хряскіт дверей. Потім запони на ліжку рвучко відсунулися, а вона затулилася рукою від раптового світла і побачила, що над нею нависають люди.
— Сьогодні ти з’явишся при моєму дворі, — мовив Джофрі. — Помийся та вдягнися, як личить моїй нареченій.
За його плечем стояв Сандор Клеган, вдягнений у просту брунатну камізелю та зелену делію. У вранішньому світлі його спечене обличчя наводило жах. Позаду виднілися двоє лицарів Королегвардії у довгих білих єдвабових корзнах.
Санса натягла ковдру до підборіддя, прикриваючи себе.
— Ні, — заскиглила вона, — благаю… дайте мені спокій.
— Якщо ти не піднімешся і не вдягнешся сама, тебе вдягне Хорт, — мовив Джофрі.
— Благаю, мій принце…
— Тепер я король. Пес, вийми її з ліжка.
Сандор Клеган вхопив її за стан та підняв з перини, незважаючи на слабенький опір. Ковдра впала на підлогу. Санса лишилася прикрита лише тонкою нічною сорочкою.
— Роби, що наказали, дитино, — мовив Клеган. — Вдягнися.
Він обережно, майже ніжно підштовхнув її до шафи з одягом.
Санса сахнулася від усіх прибулих.
— Я зробила все, що наказала королева. Я написала листи, написала все, що вона наказала. Ви обіцяли змилуватися. Прошу, благаю, відпустіть мене додому. Я не вчиню зради, я коритимуся, присягаюся, в мені немає зрадницької крові, немає… Я хочу додому!
Згадавши шляхетні звичаї, вона схилила голову і додала кволим голосом:
— З вашої ласки, мій пане.
— Моєї ласки ти не матимеш, — відрізав Джофрі. — Матінка звеліли, щоб я таки з тобою одружився. Тому ти лишишся тут і коритимешся наказам.
— Я не хочу за вас заміж, — заскиглила Санса. — Ви зітнули голову моєму батькові!
— Він був зрадником. Я не обіцяв, що подарую йому життя, я лише обіцяв змилуватися. І змилувався. Якби він не був твоїм батьком, я б наказав розірвати його конями або здерти шкіру. Натомість я подарував йому швидку смерть.
Санса витріщилася на нього, наче вперше побачила. Він мав на собі підбитого кармазинового жупана, помережаного левами, та парчову коротку накидку з високим коміром, що облямовував обличчя. Санса здивувалася, як колись могла вважати його гарним. Губи він мав м’які, криві й червоні, як черв’яки, що вилазять після дощу, а очі — марнославні та жорстокі.
— Я ненавиджу вас, — прошепотіла вона.
Обличчя короля Джофрі скам'яніло.
— Матінка кажуть, що королю не личить бити свою дружину. Пане Мерине, прошу вас.
Вона й незчулася, як лицар допався до неї, відкинув руку, якою вона спробувала затулити обличчя, і завдав удару по вусі тилом стисненого кулака у рукавичці. Санса не пам’ятала навіть, як впала, і отямилася тільки на коліні серед очерету. У голові гули дзвони. Пан Мерин Трант височів над нею з яскравими плямами крові на кісточках кулаку, вкритого білою шовковою рукавичкою.
— Тепер слухатимешся, чи наказати покарати тебе ще?
Сансине вухо заніміло. Вона торкнулася його і побачила на кінчиках пальців червону вологу.
— Я… що… як накажете, пане.
— Ваша милість, — виправив Джофрі. — Я перевірю, щоб ти з’явилася при дворі.
Він обернувся і пішов геть.
Пан Мерин та пан Арис вийшли слідом, але Сандор Клеган затримався, щоб рвучко поставити її на ноги.
— Не муч себе дарма, дівчинко, і дай королю те, що він хоче.
— А що… що він хоче? Прошу, скажіть мені.
— Він хоче, щоб ти всміхалася і гарно пахкотіла, як його чарівна наречена, — проскрипів Хорт. — Хоче, щоб ти щебетала гарненьких слів, яких тебе вчила септа. Хоче, щоб ти його кохала… і боялася.
Коли він пішов, Санса опустилася на очерет і витріщалася на стіну, доки до опочивальні не ввійшли боязко дві покоївки.
— Будь ласка, гарячої води для купелі, — мовила вона, — парфумів, а ще пудри, аби сховати цього синця.
Правий бік обличчя розпух і почав скніти, але вона знала, що Джофрі не захоче бачити в її красі жодних вад.
