сообщить о нарушении
Текущая страница: 73 (всего у книги 97 страниц)
— Пане дядьку, — вклонився Тиріон. — Ще й пан батько. Яка радість бачити вас обох.
Князь Тайвин не рушив з місця, але кинув на сина-карлика довгий уважний погляд.
— Бачу, пліткарі дещо перебільшили у чутках про твою загибель.
— Шкода вас розчаровувати, пане батьку, — мовив Тиріон. — Не смію вимагати, аби ви підстрибували та хапали мене в обійми.
Він перетнув залу до їхнього столу, гостро відчуваючи, як з кожним кроком своїх закоротких ніг змушений хитатися з боку в бік. Щоразу під батьковим поглядом він усвідомлював свою тілесну жалюгідність з особливою силою.
— Як шляхетно з вашого боку розпочати заради мене війну, — мовив він, видираючись до крісла і наливаючи собі кухля батькового пива.
— Наскільки можу судити, розпочав її саме ти, — відповів князь Тайвин. — Твій брат Хайме ніколи б не здався так легко у полон жінці.
— То лише одна з відмінностей між Хайме та мною. А ще він трохи вищий, якщо ви помітили.
Його батько зігнорував шпильку.
— Честі нашого дому завдали образи. Я не міг не вдарити у відповідь. Ніхто не сміє проливати кров Ланістерів безкарно.
— «Мені ревти, вам слухати», — промовив Тиріон, шкірячись. Гасло Ланістерів. — Правду кажучи, моєї крові майже не пролили, хоча раз чи два пробували. А от Моррека та Джика вбили.
— Гадаю, тобі знадобляться нові люди на службу.
— Не турбуйтеся, пане батьку. Я собі кількох по дорозі підібрав.
Він ковтнув пива. Пиво було темне, хмільне, таке густе, що хоч жуй. Справді пречудове. Шкода, що батько повісив корчмарку.
— То як проходить війна?
Відповів дядько.
— Поки що непогано. Пан Едмур розкидав невеличкі загони уздовж своїх кордонів, аби протистояти нашим набігам, і ми з твоїм вельможним батьком знищуємо їх поодинці, не даючи з’єднатися.
— Твій брат вкрив себе славою, — мовив батько. — Він вщент розбив панів Ванса та Дударя коло Золотого Зубу і зустрів об’єднане військо Таллі під стінами Водоплину. Панство Тризуба розігнане, пан Едмур потрапив у полон разом з багатьма лицарями та значковими панами. Князь Чорноліс відвів небагатьох уцілілих до Водоплину, і Хайме тримає їх там у облозі. Решта розбіглася по своїх дідицтвах.
— Ми з твоїм батьком переслідуємо кожного по черзі, — пояснив пан Кеван. — Без князя Чорноліса замок Крукоберіг здався негайно, а пані Вент віддала нам Гаренгол, бо не мала людей його захищати. Пан Грегор спалив усе хазяйство Дударів та Бракенів…
— Тобто опір зламано? — запитав Тиріон.
— Не зовсім, — відповів пан Кеван. — Малістери ще сидять у Морестражі, а Вальдер Фрей збирає затяжців у Близнюках.
— Але то байдуже, — продовжив князь Тайвин. — Фрей виходить у поле тільки тоді, як почує в повітрі запах перемоги, а зараз тут смердить лише руїною. Язонові ж Малістеру бракує сил битися самому. Щойно Хайме візьме Водоплин, обоє швидко схилять коліна. Якщо тільки Старки та Арини не рушать проти нас, ця війна, вважай, уже скінчена.
— Про Аринів я б на вашому місці не турбувався, — мовив Тиріон. — А от Старки — то геть інша справа. Князь Едард, він…
— …наш заручник, — перебив батько. — Неможливо очолювати військо, гниючи у підвалі Червоного Дитинця.
— Неможливо, — погодився пан Кеван, — але його син скликав корогви та стоїть у Калин-Копі з міцним військом.
— Меч не буває міцним, доки його не загартували, — мовив князь Тайвин. — Молодший Старк іще дитина. Ясна річ, йому до смаку, як сурмлять роги та ляпають за вітром прапори, але чи витримає його шлунок, коли скуштує звичної на війні кривавої різанини? Маю сумнів.
«Як цікаво стало жити, поки мене не було», подумав Тиріон.
— І що ж робить наш безстрашний монарх, поки чиниться кривава різанина? — поцікавився він. — Як це моя чарівна сестричка виявила аж таку переконливість, що схилила Роберта ув’язнити його найдорожчого друга Неда?
— Роберт Баратеон помер, — відповів батько. — У Король-Березі править твій небіж.
Ця звістка таки заскочила Тиріона зненацька.
— Тобто моя сестра. — Він ковтнув іще пива. Овва… держава, у якій замість свого чоловіка править Серсея, приречена до значних змін.
— Якщо ти хочеш принести користь, можу поставити тебе на чолі якогось загону, — мовив батько. — Марк Дудар та Карил Ванс чинять свавілля по наших тилах, плюндрують наші власні землі за Червонозубом.
Тиріон поцокав язиком.
— Яке нахабство з їхнього боку — чинити нам опір. Зазвичай я був би радий покарати їх за нечемність, пане батьку, та зараз маю інші справи.
— Он як? — Князь Тайвин, вочевидь, не вважав ті справи важливими, бо вів далі. — Тоді в нас є для тебе двійко набридлих мені посіпак Неда Старка, які ріжуть наших хуражирів. Такий собі Берік Дондаріон — молодий князьок з повною макітрою лицарських дурниць. І з ним іще отой пришелепкуватий жрець, який полюбляє підпалювати мечі. Як гадаєш, ти в змозі хутко проїхатися околицями та дати ради тим двом? Тільки щоб не споганити діла.
Тиріон витер рота долонею і посміхнувся.
— Пане батьку, мені аж потепліло на серці: ви ж бо задля мене готові розщедритися на… скількох, двадцятьох вояків? Півсотні? Ви упевнені, що не пошкодуєте про своє нечуване марнотратство? Та нехай, не треба. Як натраплю на Тороса і князя Беріка, накажу їх гарненько відшмагати.
Він зліз з крісла і пошкандибав до мисника, де, оточений садовиною, лежав круг білого сиру з синіми жилками.
— Але найперше я маю виконати кілька власних обіцянок, — мовив він, відшматувавши собі добрячого кусня. — Мені знадобляться три тисячі шоломів, стільки ж кольчуг чи бехтерців, а ще мечі, списи, сталеві гостряки до них, булави, бойові сокири, латні рукавиці, ринграфи, поножі, нагрудники, вози для того добра…
Двері позаду них розчахнулися з таким грюкотом, що Тиріон трохи сир не впустив. Пан Кеван скочив на ноги та вилаявся, коли сотник сторожі у збитому набік шоломі з левом пролетів крізь кімнату, вдарився об комин і впав у холодний попіл. Тим часом Шагга зламав його меча через коліно завтовшки зі стовбур дерева, кинув на землю уламки і пропхався до зали. Попереду нього рухався його сморід, гірший за перезрілий сир; в замкненому просторі він вражав трохи не на смерть.
— Гей ти, червоненький, — прогарчав він, — ще раз оголиш меча на Шаггу, сина Дольфа — я відріжу тобі паростка і засмажу на вогні.
— А бідна коза що їстиме? — спитав Тиріон, відкусуючи шматочок сиру.
Інші гірські вояки увійшли слідом за Шаггою, а з ними й Брон. Сердюк здвигнув плечима у бік Тиріона, мовби вибачаючись.
— Це ще хто? — запитав князь Тайвин, холодніший за сніг.
— Вони проводили мене додому, пане батьку, — пояснив Тиріон. — Можна, я їх собі залишу? Їдять вони небагато.
Ніхто не посміхнувся.
— За яким правом твої дикуни втручаються у нашу раду? — гнівно запитав пан Кеван.
— Дикуни, кажеш, низовику? — Кон міг би бути навіть гарним на вроду, якби його помити. — Ми вільні люди, а вільні люди мають право сидіти на всякій раді.
— Котрий тут ватажок левів? — запитала Чела.
— Та тут лише якісь двоє старців, — оголосив Тімет, син Тімета, якому ще й двадцяти років не стукнуло.
Рука пана Кевана потяглася до руків’я меча, але його брат поклав йому на зап’ясток два пальці, утримуючи від поспіху. Сам князь Тайвин виглядав цілком незворушно.
— Тиріоне, чи не забув ти про чемні звичаї? Будь ласкавий, познайом нас зі своїми… гостями.
Тиріон облизав пальці й відповів:
— З превеликим задоволенням. Оця красна діва — Чела, донька Чейка з Чорних Вух.
— Ніяка я не діва, — заперечила Чела. — Мої сини разом узяли вже п’ятдесят ворожих вух.
— Хай боги пошлють їм іще п’ятдесят. — Тиріон почалапав від неї далі. — Оце Кон, син Кората. Оцей, схожий на скелю під Кастерлі, тільки волохату — Шагга, син Дольфа. Вони обидва з Кам’яних Гав. А тут в нас Ульф, син Умара, з Братів Місяця. Оце Тімет, син Тімета, червона рука Смалених. І нарешті Брон, більш-менш нічийний сердюк. За короткий час нашого знайомства він двічі міняв сторони. Ви з ним маєте знайти багато спільного, пане батьку.
Бронові й гірським ватажкам він оголосив:
— Дозвольте представити мого ясновельможного батька: Тайвина, сина Титоса, з дому Ланістер, князя Кастерлі-на-Скелі, Оборонця Заходу, Щит Ланіспорту, а також віддавна і довіку Правицю Короля.
Князь Тайвин підвівся, повний гідності та поваги до гостей.
— Навіть на далекому заході ми багато чули про мужність войовничих родів Місячних гір. Дозвольте спитати: яким чином ви опинилися так далеко від гірських твердинь, панове добродії?
— Верхи приїхали, — відповів Шагга.
— Бо нам наплели обіцянок зо три мішки шовкової криці, — додав Тімет, син Тімета.
Тиріон збирався розповісти панові батьку про свій намір залишити від Долини Арин спалену пустку, але не випала нагода. Двері знову рвучко прочинилися. Гінець кинув на Тиріонових дикунів короткий зачудований погляд, а тоді впав на одне коліно перед князем Тайвином.
— Мосьпане, — мовив він, — пан Аддам наказав сповістити вас, що Старкове військо рухається загатою.
Князь Тайвин Ланістер не посміхнувся. Князь Тайвин ніколи не посміхався, але Тиріон вмів бачити батькове задоволення, що ясно читалося на обличчі.
— Отже, вовченя вилізло з барлогу, аби пововтузитися з левами, — мовив він голосом, повним тихої втіхи. — Пречудово. Повертайся до пана Аддама і накажи йому відходити. Він не повинен приймати бій, поки не підійдемо ми. Хай лише шарпає з країв та заманює далі на південь.
— Буде виконано. — Гінець вклонився і вибіг.
— Ми тут добре розташовані, — зазначив пан Кеван. — Близько до броду, оточені ямами та засікою. Якщо вони йдуть на південь, то хай приходять і розіб’ються об нас. Така моя думка.
— Малий може відступити або втратити мужність, побачивши наше число, — відповів князь Тайвин. — Що скоріше Старки зламаються, то швидше я отримаю свободу дій, аби дати ради Станісові Баратеону. Хай довбиші вибивають загальний збір, і надішліть звістку до Хайме, що я іду на Робба Старка.
— Як накажете, пане брате, — відповів пан Кеван.
Тиріон дивився у похмурому захваті, як його вельможний батько звертається до дикунів з гірських родів.
— Кажуть, що чоловіки з гірських твердинь — то воїни, які не знають страху в бою.
— Кажуть правду, — відповів Кон з Кам’яних Гав.
— І жінки теж, — додала Чела.
— Виступіть зі мною на моїх ворогів, і матимете усе, що вам обіцяв мій син, ба навіть більше, — мовив князь Тайвин.
— Обіцянками годуєш? — запитав Ульф, син Умара. — Ми вже маємо синову обіцянку, нащо нам здалася ще й батькова?
— Ви самі візьмете своє, — відповів пан Тайвин. — Я казав лише з чемності. Не хочете битися разом з нами, то й не треба. Я все розумію. Люди зимового краю зроблені з льоду та заліза. Їх побоюються навіть мої кращі лицарі.
«Майстерно», подумав Тиріон, лукаво посміхаючись.
— Смалені не бояться нічого. Тімет, син Тімета, стане до бою за левів.
— Куди б не йшли Смалені, туди Кам’яні Гави прийдуть першими! — завзято вигукнув Кон. — Ми теж станемо до бою.
— А Шагга, син Дольфа, відріже їхні паростки і згодує гайворонам.
— Ми станемо за тебе, ватажок левів, — погодилася Чела, донька Чейка, — але тільки якщо твій синок-півпанок стане поруч із нами. Він купив своє життя обіцянками. Доки ми не візьмемо до рук ту зброю, яку він нам винен, його життя належить нам.
Князь Тайвин перевів свої поцятковані золотом очі на сина.
— Радий служити, — відповів Тиріон з кривою усмішкою приреченого.
Санса V
Стіни престольної палати були обдерті до голого каменю. Гобелени з картинами ловів, які так полюбляв король Роберт, зняли і поскидали у кутку неоковирною купою.
Пан Мандон Мур пішов до свого місця коло підніжжя трону, поруч із двома братчиками Королегвардії. Санса тулилася коло дверей, цього разу без охорони. Королева дозволила їй вільно ходити в межах Дитинця за гарну поведінку, та однак у всіх переміщеннях її хтось супроводжував. «Почесна варта для моєї майбутньої донечки», казала королева, але Сансу чомусь не тішила така честь.
Отже, вона могла ходити Червоним Дитинцем усюди, де забажає, аби пообіцяла не виходити за мури. Таку обіцянку Санса дала цілком охоче, бо все одно вийти за них не мала змоги. Браму стерегли вдень і вночі золотокирейники Яноса Слинта, неподалік завжди тинялася ланістерівська сторожа. Та навіть якби вона вийшла з замку, то куди б пішла далі? Отож залишалося тільки гуляти у дворі, збирати квіти у Мирцелиному садку і ходити до септу молитися за батька. Інколи вона молилася у божегаю, бо Старки трималися старої віри.
Цей двірський прийом був перший за час правління Джофрі, тому Санса перелякано роззиралася навколо. Вервечка ланістерівських стражників стояла під західними вікнами, вервечка золотокирейників міської варти — під східним. Простого люду — селян чи міщан — не було жодного, але під галереєю мулялася купка панства, дрібного та великого. Та й тих було не більше двох десятків. А до двору короля Роберта незмінно з’являлася щонайменше сотня.
Санса прослизнула до них, мурмочучи вітання, поки пробиралася наперед. Вона упізнала чорношкірого Джалабара Ксого, похмурого пана Арона Сантагара, близнюків-Рожвинів на прізвиська Бобер та Карась… але ніхто з них чомусь не впізнавав її. Або ж якщо і впізнавав, то сахався, як від сірої пошесті. Хворобливий князь Гиліс при її наближенні прикрив обличчя і вдав, що його скрутив напад кашлю. Коли ж смішний п’яненький пан Донтос почав був її вітати, то пан Балон Лебедин прошепотів щось йому на вухо, і той хутко відвернувся.
В палаті бракувало стількох знайомих людей. Де вони поділися? Санса не розуміла. Даремно вона шукала дружні обличчя — жоден не бажав стрічати її погляд своїм. Вона мовби перетворилася на привида — не конче мертвого, але вже й не живого.
Великий маестер Пицель сидів сам за столом ради і, вочевидь, дрімав, зціпивши руки на пишній бороді. Вона побачила, як до палати поспіхом заходить пан Варис, не видаючи ногами жодного звуку. За мить і пан Баеліш з’явився, посміхаючись, крізь високі задні двері. Пробираючись наперед, він дружньо теревенив з паном Балоном та паном Донтосом. В Сансиному животі все перекрутилося від зловісних передчуттів. «Я не повинна боятися», казала вона собі. «Мені немає чого боятися, усе буде добре. Джоф кохає мене. І королева теж мене любить, вона ж сама сказала.»
Загримів голос герольда.
— Вітайте його милість Джофрі з домів Баратеон та Ланістер, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя! Вітайте ясновельможну матінку його милості, Серсею з дому Ланістер, королеву-намісницю, Світло Заходу, на Державі господарку!
Ввів названих осіб до палати пан Барістан Селмі, сліпучо пишний у білих латах. Пан Арис Дубосерд супроводжував королеву, пан Борос Блаунт крокував біля Джофрі, тож у палаті тепер знаходилися шестеро з Королегвардії — усі Білі Мечі, крім одного лише Хайме Ланістера. Її принц — ні, вже її король! — піднявся сходами Залізного Трону, долаючи відразу по дві сходинки, а мати всілася за столом ради. Джофрі був вдягнений у пишний чорний оксамит з кармазиновими розрізами, блискучу парчову делію з високим коміром, а на голові мав золоту корону, всипану рубінами та чорними діамантами.
Коли Джофрі обернувся і обвів поглядом палату, його очі стрілися з Сансиними. Він всміхнувся, сів на трон і заговорив:
— Обов’язок короля полягає, між іншим, у тому, аби карати зрадливих і віддячувати вірним престолові. Засим, великий маестре Пицелю, наказую вам оголосити привселюдно мою волю.
Пицель підвівся на ноги. Він мав на собі препишну рясу грубезного червоного оксамиту з горностаєвим коміром та блискучими золотими застібками. З вислого рукава, гаптованого звивистими золотими візерунками, він видобув сувій пергамену, розгорнув його і почав читати довгий список імен. Кожній зі згаданих осіб приписувалося від імені короля та ради з’явитися до двору і присягнути на вірність Джофрі. Інакше їх буде оголошено зрадниками, а їхні землі та статки відійдуть престолові.
Сансі перехопило подих, коли вона почула імена. Князь Станіс Баратеон, його вельможна дружина, його дочка. Князь Ренлі Баратеон. Князь Ройс та його сини. Пан Лорас Тирел. Князь Мейс Тирел, його брати, дядьки, сини. Червоний жрець, Торос Мирійський. Князь Берік Дондаріон. Княгиня Ліза Арин та її син, малий князь Роберт. Князь Гостер Таллі, його брат пан Брінден, його син пан Едмур. Князь Язон Малістер. Князь Брис Карон з Дорнійського Порубіж'я. Князь Титос Чорноліс. Князь Вальдер Фрей та його спадкоємець пан Стеврон. Князь Карил Ванс. Князь Джонос Бракен. Княгиня Шелла Вент. Доран Мартел, великий князь дорнійський, та усі його сини. «Як їх багато», думала вона, поки Пицель читав усе нові імена, «щоб розіслати стільки наказів, знадобиться ціла зграя круків».
