сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 97 страниц)
Ар’я розкрила очі. Темні очі — такі самі, як його.
— Це ж меч, — вимовила вона тихо, ледь дихаючи.
Піхви меча були зроблені з м’якої сірої шкіри, на дотик принадної, як гріх. Джон повільно видобув клинка, щоб вона роздивилася його темно-блакитний сталевий блиск.
— Це не іграшка, — попередив він. — Стережися, щоб не порізатися, бо краями можна голитися.
— Дівчата не голяться, — відказала Ар’я.
— Дехто мав би. Чи бачила ти колись септині ноги?
Вона захихотіла, тоді зазначила:
— Такий тонесенький.
— Як ти сама. Це я замовив його Мікену для тебе. Такими мечами б’ються брави у Пентосі, Мирі та інших Вільних Містах. Голови ним не зрубаєш, та дірок наробиш хвацько, якщо рухатися швидко.
— А я швидка, — похвалилася Ар’я.
— Маєш вправлятися щодня. — Він вклав меча їй до рук, показав, як тримати, і ступив крок назад.
— Як почуваєшся? Врівноважений добре?
— Та мабуть, — відповіла Ар’я.
— Тоді перший урок, — мовив Джон. — Штрикай гострим кінцем.
Ар’я хльоснула його по руці площиною клинка. Удар був болісний, та Джон розплився у посмішці, мов дурник.
— Сама знаю, котрим кінцем, — насварилася вона, а тоді по обличчі в неї пробіг сумнів. — Септа Мордана його забере.
— А от не забере, якщо не знатиме, що ти його маєш, — заперечив Джон.
— З ким мені вправлятися?
— Когось знайдеш, — запевнив Джон. — Король-Берег — велике місто, воно у тисячу разів більше за Зимосіч. А поки не знайдеш напарника, дивись, як б’ються у дворі. Бігай, катайся верхи, зміцнюй себе. І що б ти не робила…
Ар’я знала, що буде далі. Тому вони закінчили разом:
— …не… кажи… Сансі!
Джон скуйовдив їй волосся.
— Я сумуватиму за тобою, сестричко.
Раптом вона скривилася так, наче збиралася плакати.
— Шкода, що ти не їдеш з нами.
— Інколи різні дороги приводять до одного замку. Хто може знати?
Йому покращало. Він не збирався давати волю смутку.
— Ліпше мені вже піти. Примушу дядька Бенджена чекати ще довше, і перший свій рік на Стіні виноситиму нічні горщики за всіма братчиками.
Ар’я ринула до нього, щоб востаннє обійняти.
— Спершу меча поклади, — засміявся Джон. Вона обережно відклала зброю убік, а тоді засипала брата поцілунками.
Коли він обернувся, щоб іти, вона вже знову схопила меча до рук, випробовуючи його рівновагу.
— Трохи не забув, — мовив Джон до сестри. — Усі найкращі мечі мають імена.
— Як Лід, — згадала вона. Тоді подивилася на клинок у себе в руці. — А яке ім’я має цей? Ану кажи!
— Хіба сама не вгадаєш? — піддражнив Джон. — Твоя найулюбленіша річ.
Спершу Ар’я спантеличилася, та потім швидко втямила, і вони з братом вигукнули разом:
— ГОЛКА!
Пам’ять про її сміх зігрівала Джона у довгій подорожі на північ.
Даянерис II
Коли Даянерис Таргарієн виходила заміж за хала Дрого, в душі її панував страх, а навколо — варварські розкоші. Подію винесли у поле за стіни Пентосу, бо дотракійський звичай вимагав, аби усе важливе в людському житті відбувалося просто неба.
Дрого прикликав на весілля свій халазар, і він з’явився: сорок тисяч дотракійських вояків та незліченний натовп жінок, дітей і невільників. Вони стали табором за міськими стінами, випасаючи величезні табуни худоби, виплітаючи собі з трави шатра-палаци, поїдаючи усе, що вкидалося в око, і з кожним днем дедалі більше тривожачи добропорядних пентоських мешканців.
— Мої співтовариші-магістрати подвоїли чисельність міської варти, — казав їм Іліріо одного вечора за тарелями качок з медом та хрустких жовтогарячих перців у маєтку, де вони раніше здибали хала Дрого. Зараз хал поїхав до свого халазару, а маєток передав Даянерис та її братові до дня весілля.
— Краще нам видати принцесу Даянерис заміж якомога швидше, поки вони не роздали половину пентоської скарбниці сердюкам та бравам, — зволив пожартувати пан лицар Джораг Мормонт. Вигнанець запропонував свого меча братові Дані тієї самої ночі, коли її продали халові Дрого. Візерис радо прийняв його службу, і Мормонт зробився їхнім незмінним супутником.
Магістрат Іліріо весело засміявся крізь розгалужену надвоє бороду, та Візерис хоч би посміхнувся.
— Хай забирає її завтра, коли бажає, — відказав її брат. Він подивився на Дані, й та сховала очі. — Аби ціну заплатив.
Іліріо заспокійливо помахав рукою, на якій кожен палець блищав коштовним перснем.
— Кажу вам, усе влаштовано. Повірте мені. Хал обіцяв вам корону, і ви її матимете.
— Гаразд, але коли?
— Коли хал скаже, — мовив Іліріо. — Спершу він хоче мати дівчину, а після весілля йому треба буде перетнути степ і показати її дошхалін у Ваес Дотраку. Мабуть, опісля. Якщо знамення скажуть на користь війни.
Візерис посовався від нетерплячки.
— Сцяти я хотів на дотракійські знамення. На батьківському троні сидить Узурпатор. Скільки ще мені чекати?
Іліріо здвигнув дебелими плечима.
— Ви ж чекали майже все життя, великий королю. Що для вас іще кілька місяців, ба навіть кілька років?
Пан Джораг, який заїжджав на схід аж до Ваес Дотраку, хитнув головою на знак згоди.
— Раджу вам мати терпіння, ваша милість. Дотракійці вірні своєму слову, та все роблять в свій час. Проста людина може чогось прохати в хала, та не сміє нічого вимагати в нього.
Візерис скипів.
— Думай, що кажеш, Мормонте, поки не втратив язика. Я тобі не проста людина, а законний господар Семицарства! Дракон ніколи не прохає.
Пан Джораг покірно опустив очі. Іліріо загадково посміхнувся і вирвав крило в качки. Мед та жир потекли йому по пальцях і закапали у бороду, поки він потрошку відкусував ніжне м’ясо. «Драконів більше немає», подумала Дані, втупившись у брата, хоча вголос сказати не насмілилась.
Усе ж тієї ночі їй наснився один. Уві сні її бив і принижував Візерис. Вона була гола, незграбна зі страху, вона тікала від нього, але дебеле неповоротке тіло її не слухалося. Він її знову вдарив, вона перечепилася і впала. «Ти збудила дракона!», репетував він і хвицяв її ногою. «Ти збудила дракона, збудила дракона!» Між її стегнами текла кров. Вона заплющила очі й заскімлила. У відповідь щось гучно хряснуло, неначе порвалося, і затріщав великий вогонь. Коли вона подивилася знову, Візериса вже не було, навколо виросли величезні вогняні стовпи, а посеред них сидів дракон. Він повільно повернув велику голову. Коли його очі кольору розплавленого металу зустрілися з її, вона прокинулася, тремтячи, вкрита холодним потом. Ніколи ще їй не було так лячно…
…поки не настав день її весілля.
Свято почалося на світанку та продовжувалося до заходу сонця — один нескінченний день пияцтва, ненажерства та бійок. Серед плетених з трави шатрів звели величезний земляний насип, де й сиділа перелякана Дані побіля свого хала Дрого. А внизу буяло та шуміло море дотракійців. Вона ніколи не бачила зразу стільки людей у одному місці, до того ж людей чужих, дивних і страшних. Хай заради відвідин Вільних Міст наїзники накручували на себе коштовні тканини і духмянились парфумами, та під вільним небом поза містами вони жили за старим звичаєм. Чоловіки й жінки однаково вдягали мальовані шкіряні жилетки на голі груди та штани з кінського волосу, підперезані важкими пасами зі спижевих блях. Воїни мастили довгі коси лоєм із пряжних ям. Усі запихалися конятиною, засмаженою з медом та перцем, вусмерть упивалися кумисом і тонкими винами Іліріо, кидали одне в одного жартами через вогнища, теревенили грубими, хрипкими, чужими для Дані голосами.
Візерис сидів просто під нею, розкішний у новому чорному вовняному каптані з червоним драконом на грудях. Поряд сиділи Іліріо та пан Джораг. То були почесні місця — зразу під кревноїзниками самого хала — та Дані все одно бачила гнів у бузкових очах брата. Йому не смакувало сидіти нижче за неї, а ще Візерис казився, коли невільники спершу подавали кожну страву халу та його дружині, а тільки тоді різали йому зі шматків, яких хал не схотів. Зробити він нічого не міг — залишалося тільки біситися, от він і чорнів лицем дедалі гірше з кожною годиною та кожною образою, завданою його ясновельможній персоні.
Дані ще ніколи не почувалась такою самотньою, як сидячи посеред тієї величезної орди. Брат наказав їй посміхатися, от вона і посміхалася, поки обличчя не заніміло та сльози самі не навернулися на очі. Вона сховала їх як могла, знаючи, що коли Візерис побачить її за плачем, то розлютиться — найперше з жаху, бо хто знає, що тоді зробить хал Дрого. Їй приносили страви: паруюче м’ясиво, товсті чорні ковбаси, дотракійську кров’янку, садовину, юшку з солодкої спаржі, ніжні паштети з кухонь Пентоса, та вона усе відсилала помахом руки. Шлунок їй скрутило, і вона знала напевне, що не втримає у собі нічого з поданого їдла.
До того ж іще вона не мала й з ким побалакати. Хал Дрого вигукував накази та жарти до своїх кревноїзників, реготав з того, що вони гукали у відповідь, але хоч би вшанував бодай поглядом Дані, яка сиділа тутечки ж у нього при боці. Та вони, власне, і мови спільної не мали. Дотракійською Дані не тямила жодного слова. Щодо хала, той знав лише кілька слів з валірійського суржика Вільних Міст, але жодного слова посполитої мови Семицарства. Вона з радістю побалакала б навіть з Іліріо та братом, але вони сиділи надто низько, щоб добре її чути.
От і сиділа вона сама, вбрана у весільні шовки, смоктала з келиха підмедоване вино, боячись торкнутися їжі, й розмовляла подумки сама до себе. «Я Даянерис Буреродна, Принцеса Дракон-Каменю, від крові та сім'я Аегона Завойовника.»
Сонце пройшло ще тільки чверть свого шляху по небі, як вона уже побачила першу смерть. Стукотіли барабани, якісь жінки танцювали для хала. Дрого дивився з застиглим обличчям, але очима слідкував за танцюристками і час від часу кидав їм спижеву бляху, щоб вони за неї побилися.
Воїни теж дивилися. Один з них зрештою ступив до кола, згріб котрусь танцюристку за руку, штовхнув на землю і просто там став її покривати, як кінь кобилу. Іліріо її про таке попереджав.
— Дотракійці злягаються, як тварини у їхніх табунах. У халазарі нема де залишитися наодинці, тому вони не розуміють гріха й сорому так, як ми.
Дані злякано відвернулася від пари, щойно зрозуміла, що між ними робиться, та наперед виступив другий воїн, тоді третій, і скоро відвертати очі стало нікуди. Нарешті двоє чоловіків схопили одну жінку. Дані почула крик, побачила штовханину, і за мить у повітрі засвистіли арахи — довгі, гострі, як бритва, шаблі, схожі на коси. Воїни почали танок смерті, кружляючи та рубаючи, наскакуючи один на одного, крутячи зброю над головою, вигукуючи образи з кожним ударом. Ніхто не поворухнувся, щоб їм завадити.
Скінчилася бійка так само раптово, як почалася. Арахи дзвеніли один об одний швидше, ніж бачили Даніни очі, та нарешті один з чоловіків запнувся, поки інший виводив арахом велику блискучу дугу. Криця розпанахала живіт дотракійця від пупа до хребта. Переможений впустив тельбухи у пилюку, а переможець ухопив найближчу жінку — ба навіть не ту, за яку бився — і відгойдав її, не сходячи з місця. Невільники потягли мерця геть, а танцюристки знову пожвавилися.
Про таке магістрат Іліріо також попереджав Дані:
— Якщо на дотракійському весіллі вб’ють менше трьох людей, то кажуть, що кепсько погуляли.
До її ж весілля чужі боги, мабуть, мали особливу ласку, бо іще не скінчився день, а вже добрий тузінь людей наклав головою.
Години йшли, і Дані жахалася дедалі більше, ледве утримуючись, щоб не заверещати. Її лякали дотракійці з їхніми навіженими звичаями, схожі радше на звірів у людській подобі, аніж на людей. Вона боялася брата, бо не знала, що той вчинить їй, якщо вона не справдить його надії. А найбільше вона боялася того, що мало трапитися сьогодні під зірками, коли брат віддасть її дикому велетневі, що сидів поруч з нерухомим і лютим, мов спижева личина, обличчям.
«Я — кров дракона», мовила вона до себе знову.
Коли сонце сиділо над обрієм зовсім низько, хал Дрого плеснув у долоні, і все разом — барабани, вереск, бенкетування — хутко замовкло. Дрого підвівся і смикнув Дані на ноги поруч із собою. Настав час для весільних подарунків.
А після подарунків, як сяде сонце, вона знала, що наступить час для першого чвалу біч-о-біч і тілесного здійснення їхнього шлюбу. Дані відганяла думку про нього від себе, та марно. Тоді вона обхопила себе руками, пробуючи не тремтіти.
Її брат Візерис подарував їй трьох покоївок. Дані знала, що жодна йому не коштувала ані шеляга: хто ж іще міг би їх нагилити, як не Іліріо. Іррі та Джихікі були мідношкірі дотракійки з чорним волоссям та мигдалевидними очима, а білява блакитноока Дорея походила з Лису.
— Це не пересічні служниці, люба сестро, — мовив до неї брат, поки їх виводили одна за одною. — Ми з Іліріо відібрали їх для тебе особливо. Іррі навчить їздити верхи, Джихікі — дотракійської мови, а Дорея — жіночих таємниць кохання.
Він ледь помітно всміхнувся.
— Вона добре знається на них. Ми з Іліріо можемо ручитися.
Пан Джораг Мормонт став вибачатися за свій подарунок.
— Це така дрібниця, принцесо, чогось коштовнішого не здужає бідний вигнанець, — мовив він і поклав перед нею невеличкий стос старих книжок. Вона побачила обкладинки: то були пісні та історії з Семицарства, написані посполитою мовою. Дані подякувала лицареві від усього серця.
Магістрат Іліріо промурмотів наказ, і чотири кремезні невільники поспішили наперед з великою кедровою скринею, обкутою спижем. У скрині знайшлася купа найкращих оксамитів та одамашків, зітканих у Вільних Містах… а нагорі купи у гніздечку з м’якої тканини спочивали три велетенські яйця. В Дані перехопило подих. Нічого краснішого за ці яйця вона не стрічала у житті. Всі три були різні; по них бігли візерунки з таких пишних кольорів, що спершу здалися їй викладеними з самоцвітів. Щоб підняти одне яйце, було замало чи не обох її рук. Вона взяла яйце спершу дуже ніжно, бо гадала, що воно зроблене з тонкої порцеляни, застиглої поливи або ж видутого скла. Але яйце виявилося важким, неначе з суцільного каменю. Шкаралупа була вкрита крихітними лусочками, які блищали, мов начищений метал у світлі західного сонця, коли вона повертала яйце у долонях.
Одне яйце мало темно-зелений колір зі спижевими цяточками, які з’являлись та зникали, поки Дані його крутила. Інше було блідо-вершкове, помережане золотом. Останнє чорніло, як опівнічне море, але по ньому блукали червонясті брижі й вихори.
— Що воно таке? — запитала Дані тихо і зачудовано.
— Драконячі яйця з Тіньового краю, що аж за Асшаєм, — відповів магістрат Іліріо. — Незліченні століття перетворили їх на камінь, та вони все ще сяють красою.
— І стануть моїм найкоштовнішим скарбом, — відповіла Дані. Вона чула про такі яйця, але ніколи не бачила жодного, ба навіть не сподівалася побачити. Втім, вона знала, що навіть від такого нечувано щедрого дарунку Іліріо не занадто збіднів, бо отримав з її продажу халові Дрого неабиякий зиск у невільниках та конях.
Кревноїзники хала піднесли їй за звичаєм три види зброї, кожний надзвичайної роботи. Хагго подарував довгого шкіряного батога зі срібним пужалном, Кохолло — коштовного араха, викладеного золотом, а Котхо — вищий за неї, подвійного вигину лук з драконячої кістки. Від магістрата Іліріо та пана Джорага вона навчилася, що за звичаєм їй слід відмовитися від зброї.
— Ці дарунки гідні великого воїна, о кров моєї крові, але ж я лише слабка жінка. Хай їх носить віднині мій вельможний чоловік.
Отак і хал Дрого отримав свою частку жінчиних підношень.
Інші дотракійці також засипали її різноманітними подарунками, серед них сандалями, коштовностями, срібними кільцями для волосся, поясами з блях, мальованими жилетами, м’якими хутрами, піщаним шовком, горщиками парфумів, голками, дорогоцінним пір’ям, маленькими пляшечками фіалкового скла, вбранням з тисячі мишачих шкурок. Про це останнє магістрат Іліріо сказав: «Дуже гарне, халісі, до того ж приносить щастя», спершу пояснивши, що воно взагалі таке. Подарунки навалили коло неї величезними купами; вона ніколи стільки не мала, не уявляла, не бажала і не знала, куди подіти.
Останнім з усіх свій весільний дарунок привів хал Дрого. Коли хал полишив молоду дружину і пішов за ним, від середини табору стали розходитися хвилі очікувальної тиші, а тоді замовк увесь халазар. Коли ж хал повернувся, щільний натовп дарувальників розступився перед ним, і чоловік вивів поперед дружини кобилу.
То була молоденька конячка, чудово гарна і палка норовом. Дані знала про коней якраз стільки, щоб зрозуміти, яке перед нею стоїть диво. Самий її вигляд перехоплював подих. Кольором вона була сіра, як зимове море, а гриву мала подібну до сріблястого диму.
Дані простягнула непевну руку і попестила конячці шию, пробігла пальцями крізь срібло гриви. Хал Дрого щось мовив дотракійською, магістрат Іліріо переклав:
