сообщить о нарушении
Текущая страница: 66 (всего у книги 97 страниц)
— Змилуйтеся, боги, — пробурмотів Старий Ведмідь. Він зіскочив зі свого бахмута і віддав повід Джонові. Ранок був незвично теплий; широке чоло князя-воєводи покропили намистинки поту, схожі на росу на дині. Його конячка непокоїлася, закочувала очі й сахалася від мерців, наскільки дозволяв повід. Джон відвів її на кілька кроків, намагаючись утримати, щоб не понесла. Коням не подобалося це місце. Та по правді кажучи, і Джонові теж.
Але найменше воно подобалося собакам. Загін до місця привів Привид, бо зі зграї хортів не було ніякої користі. Коли Бас, старший псяр, спробував примусити собак узяти слід за відірваною рукою, вони як сказилися: завивали, гавкали, намагалися вирватися та втекти. Навіть зараз вони то гарчали, то скиглили, смикали за налигачі, а Чет величав їх образливими словами.
«Це ж просто ліс», казав собі Джон, «а у ньому прості собі мертв’яки». Наче він мертв’яків ніколи не бачив…
Минулої ночі йому знову наснилася Зимосіч. Він блукав порожнім замком, шукав батька, спускався до крипти. От тільки цього разу сон зайшов далі, ніж раніше. У темряві він чув шкрябання каменю об камінь. Обернувшись, він побачив, що склепи відкриваються один за іншим. Мертві королі, шкутильгаючи, вибиралися з холодних чорних могил. І тут Джон рвучко прокинувся у суцільній темряві. Серце калаталося. Навіть коли Привид стрибнув на ліжко і тицьнув писком йому в лице, він не зміг вгамувати глибокий жах. Навіть спати знову лягти не зміг. Натомість заліз на Стіну і ходив там, не знаючи спокою, поки не побачив вдалині світанок. «То був тільки сон. Тепер я братчик Нічної Варти, а не полохливий хлопчак.»
Семвел Тарлі купчився за деревами, ховаючись коло коней. Кругле товсте обличчя мало колір скислого молока. Поки що він не бігав у кущі блювати, але ж і мерців як слід іще не бачив.
— Не можу дивитися, — шепотів він у відчаї.
— Але повинен, — наполягав Джон тихо, аби не чув хтось інший. — Маестер Аемон послав тебе з нами як свої очі, хіба ні? Яка користь з очей, коли вони заплющені?
— Так, але ж… я такий боягуз, Джоне.
Джон поклав руку на Семове плече.
— З нами десяток розвідників, ще й собаки, ба навіть Привид. Ніхто тебе не чіпатиме, Семе. Піди та подивись. Вперше — воно найважче.
Сем тремтливо кивнув. Було добре видно, як він намагається зібрати докупи рештки хоробрості. Семові очі широко розкрилися, але Джон тримав його за плече, щоб він їх не відвертав.
— Пане Яреміє, — буркнув Старий Ведмідь. — Виїжджаючи зі Стіни, Бен Старк мав з собою шістьох людей. Де решта?
Пан Яремія хитнув головою.
— Якби ж я знав.
Мормонта, вочевидь, така відповідь не вдовольнила.
— Двох наших братів замордували мало не на виду Стіни, а ваші розвідники нічого не чули і не бачили. До чого докотилася Нічна Варта? Ми ще хоч прочісуємо ці ліси?
— Так, пане воєводо, але ж…
— Ми ще висилаємо кінні роз’їзди?
— Так, але…
— Цей братчик мав при собі мисливського рога, — вказав Мормонт на Отора. — Чи маю я припустити, що він вмер, не засурмивши в нього? Або ваші розвідники оглухли так само, як осліпли?
Пан Яремія відповів різко, скривившись від гніву.
— Ніхто не сурмив, пане воєводо, або мої розвідники напевне почули б. Я не маю досить людей, аби висилати стільки роз’їздів, як бажав би… а відколи зник Бенджен, ми тримаємося ближче до Стіни, ніж зазвичай, за вашим власним наказом.
Старий Ведмідь забурчав, не надто втішений.
— Так-так. Гаразд. Нехай. — І нетерпляче махнув рукою. — Розкажіть хоча б, як вони померли.
Присівши коло покійника, якого він назвав Яфером Буйцвітом, пан Яремія вхопив його голову за чуприну і потяг. Пасма волосся, крихкого, мов солома, залишилися в нього між пальців. Лицар вилаявся і пхнув мерця у обличчя основою долоні. В шиї трупа збоку відкрився, наче рот, великий розріз, вкритий засохлою кров’ю. Лише кілька блідих жил досі з’єднували голову з шиєю.
— Це зроблено сокирою.
— Еге ж, — пробурмотів Дивен, старий лісник. — Отією самою, що її Отор носив, мосьпане.
Джон відчував, як з живота до рота підступає сніданок, але стиснув зуби і примусив себе глянути на друге тіло. Отор був здоровезний неоковирний чолов’яга, з якого вийшов здоровезний неоковирний мрець. Жодної сокири навколо не було видно. Джон згадав Отора: саме він ревів сороміцької пісні, коли загін розвідників вирушав у дорогу. Ну що ж, він своє відспівав. Плоть його побіліла, наче молоко, не рахуючи рук — руки стали чорні, як у Яфера. Потріскані квітки засохлої крові прикрашали смертельні рани, що густо вкривали груди, живіт, горло… геть усе тіло. Але очі залишилися розплющеними. Вони витріщалися у небо — сині, мов сафіри.
Пан Яремія випростався.
— Дичаки теж мають сокири.
Мормонт продовжив за нього.
— То ви гадаєте, винуваті люди Манса-Розбишаки? Так близько від Стіни?
— Хто ж іще, пане воєводо?
Джон міг би йому відповісти. Він знав, і всі знали, але ніхто б не сказав уголос. «Інші — то лише оповідка. Казочка, якою лякають дітей. Якщо вони й були на світі, то згинули вісім тисяч років тому.» Від самої думки про них він відчув себе дурником. Адже тепер він дорослий чоловік, чорний братчик Нічної варти, а не той хлопчак, що колись сидів біля ніг Старої Мамки з Браном, Роббом та Ар’єю.
Але воєвода Мормонт пирхнув у відповідь.
— Якби на Бена Старка напали дичаки за кілька годин шляху від замку Чорного, то він би повернувся по підмогу, вистежив убивць хоч до сьомого пекла і привіз би мені їхні голови.
— Якщо він сам ще живий, — заперечив пан Яремія.
Навіть зараз від цих слів було боляче. Адже минуло стільки часу… Яка дурниця — досі чіплятися за надію, що Бен Старк живий. Але хто-хто, а Джон Сніговій умів стояти на своєму до останнього.
— Скоро вже півроку, як Бенджена з нами немає, пане воєводо, — вів далі пан Яремія. — Цей ліс не має кінця. Дичаки могли натрапити на нього де завгодно. Б’юся об заклад, що ці двоє — останні вцілілі з його загону. Вони вертали назад, але ворог заскочив їх перед самою Стіною. Трупи ще свіжі, ще й доби немає, як вони померли…
— Ні, — писнув Семвел Тарлі зі свого місця.
Джон здригнувся. От чого він не чекав почути, то це Семове перелякане пищання. Товстуна лякала старшина Варти, а пан Яремія не відзначався терплячістю.
— Я твоєї думки не питав, хлопче, — мовив Рикер холодно.
— Хай каже, пане, — стрілив Джон зненацька.
Мормонтові очі шарпнулися від Сема до Джона та назад.
— Якщо парубок має що сказати, я його вислухаю. Підійди, хлопче. За тими конями тебе не видно.
Сем пропхався мимо Джона та бахмутиків, рясно спливаючи потом.
— Пане воєводо, не може… не може бути, щоб добу… дивіться… кров…
— Що? — Мормонт почав втрачати терпіння. — Кров, то й що?
— Він обсцикає підштанки, коли її бачить, — вигукнув Чет, і розвідники зареготали.
Сем витер піт з чола.
— Ви… бачите, де Привид… Джонів вовк… бачите, де він руку одірвав, а там… кров не тече, дивіться…
Він показав рукою.
— Мій батько… пан Рандил, вони… іноді примушували мене дивитися, як навчали собак… коли… після…
Сем покрутив головою, тремтячи усіма підборіддями. Нарешті насмілившись глянути на тіла, він не міг відвести від них очей.
— Свіжа здобич… кров іще тече, панове. А потім… потім вона згортається, як… як драглі, а тоді…
Здавалося, його зараз знудить.
— Цей чоловік… дивіться на зап’ясток, там… кірка, суха… наче…
Джон відразу зрозумів, що намагається сказати Сем. Він бачив розірвані судини в руці мертв’яка, наче залізних черв’яків у блідій плоті. Кров перетворилася на чорну грязюку. Але Яремію Рикера це не переконало.
— Якби вони померли давно, то вже б добряче підгнили та смерділи, хлопче. Але ж не смердять.
Дивен, старий покручений лісник, що вихвалявся, наче може винюхати майбутній сніг, підібрався до трупів та нюхнув.
— Ну, не троянди, ясна річ… але пан мають рацію. Трупного смороду нема.
— Вони… вони не гниють, — вказав Сем майже не тремтливим пальцем. — Дивіться, немає… ані личинок, ані… ані черв’яків, нічого… вони лежали тут, у лісі, але їх… їх не пожували і не подерли тварини… тільки Привид… а так вони… вони…
— Цілі, — тихо підказав Джон. — Привид, він інакший. Онде собаки та коні не хочуть підходити, хоч їх ріж.
Розвідники перезирнулися; всі до одного помітили те саме. Мормонт спохмурнів, водячи очима від мерців до собак.
— Чете, ану підведи хортів ближче.
Чет спробував. Він лаявся, смикав за налигачі, одного собаку добряче пхнув чоботом. Але більшість скиглили і впиралися лапами у землю. Він спробував підтягти одну сучку силою. Та відчайдушно опиралася, гарчала і виверталася, наче хотіла вирватися з нашийника, а тоді кинулася на нього. Чет впустив налигача, сахнувся назад, перечепився і впав. Сучка перестрибнула через нього і зникла серед дерев.
— Тут… тут щось не те, — похмуро зазначив Сем Тарлі. — Кров… на одязі в них є плями крові, а плоть тверда і суха, але… нема нічого на землі чи… деінде. За таких… таких…
Сем силувано ковтнув, глибоко вдихнув повітря.
— За таких поранень… жахливих… кров має бути усюди. Хіба не так?
Дивен прицмокнув крізь дерев’яні зуби.
— Мо', їх не тута вбили. Мо', привезли й кинули. Аби той, попередити. Ну, той… нас усіх.
Старий лісник підозріливо зиркнув униз.
— А мо', я здурів, та щось не згадаю, щоб Отор мав сині очі.
Пан Яремія виглядав збентеженим.
— Так само, як і Буйцвіт, — відповів він, обертаючись до мерця.
У лісі впала тиша. Якусь мить усі чули тільки важке Семове дихання та цвікання Дивена крізь зуби. Джон присів коло Привида.
— Спалити їх, — прошепотів хтось. То був один з розвідників, та Джон не сказав би, хто саме.
— Так, спалити, — наполіг другий голос.
Старий Ведмідь уперто хитнув головою.
— Ще рано. Хай маестер Аемон подивиться. Відвеземо їх назад на Стіну.
Деякі накази буває легше віддати, ніж виконати. Мерців загорнули в накидки, та коли Гейк і Дивен спробували прив’язати одного з них до коня, тварина мов сказилася: шалено іржала, ставала дибки, махала копитами, навіть вкусила Кетера, що побіг на поміч. З іншими кіньми розвідникам пощастило не більше: навіть найтихіші не бажали, аби до них наближався такий вантаж. Врешті-решт довелося нарубати гілля і спорудити грубі ноші, аби тягти мерців пішки. В дорогу вирушили вже добряче пополудні.
— Наказую обшукати в цьому лісі усе, — звернувся Мормонт до пана Яремії, коли загін виступив. — Кожне дерево, кожен камінь, кожен кущ, кожен аршин грязюки на п’ятдесят верств навколо. Візьміть усіх ваших, а якщо людей не вистачить, то беріть лісників та мисливців із числа шафарів. Якщо Бен з хлопцями десь тут, мертві чи живі, я хочу їх знайти. А якщо в лісі є ще хтось, то я хочу це знати. Ви їх вистежите і візьмете. Якщо можливо, то живими. Зрозуміло?
— Так, пане воєводо, — відповів пан Яремія. — Зробимо.
Після того Мормонт їхав мовчки, про щось розмірковуючи. Джон їхав слідом, на своєму місці, як зброєносець князя-воєводи. День був сірий, вологий, хмарний; в такий день хотілося, щоб уже нарешті пішов дощ. Ліс не ворушив жоден подих вітру; повітря було липке й важке, одяг Джона линув до тіла. Було тепло. Занадто тепло. Стіна рясно текла вже багато днів; інколи Джонові здавалося, що вона зменшується.
Старі люди називали таку погоду «примарним літом»; це означало, що від літа лишилася сама примара, а опісля мав прийти холод. Довге літо завжди означало довгу зиму. Останнє літо тяглося десять років. Коли воно почалося, Джон був іще малою дитиною.
Привид деякий час біг поруч, а тоді дременув у ліс. Без лютововка Джон почувався майже голим. Він зиркав занепокоєно на кожну тінь, що траплялася на дорозі. Мимоволі пригадалися оповідки Старої Мамки, які він чув іще малим у Зимосічі. Джон неначе знову почув її голос та клацання дротиків. «А у тому мороці з’явилися Інші», зловісно стишуючи голос, казала вона. «Холодні та мертві, ненависники заліза, вогню, доторку сонця та усіх живих істот з гарячою кров’ю в жилах. Вони нищили городці, міста, ба цілі королівства, сунули на південь на блідих мертвих конях, ведучи за собою в бій натовпи убитих ними ж людей. А людськими дітьми вони годували своїх мертвих вояків…»
Коли над вершиною старого покрученого дуба з’явився перший відблиск Стіни, Джон відчув величезне полегшення. Зненацька Мормонт натягнув повід і крутнувся у сідлі.
— Тарлі! — гарикнув він. — До мене!
Джон бачив, як на обличчі Сема з’явився переляк. Той незграбно під’їхав на своїй кобилі, без сумніву вважаючи, що втрапив у халепу.
— Ти хоч і товстий, але не дурний, хлопче, — пробурчав Старий Ведмідь. — Ти нам дуже допоміг. І ти, Сніговію.
Сем залився яскравою буряковою фарбою і вдавився власним язиком, намагаючись вичавити з себе подяку. Джон не міг не всміхнутися.
Коли вони виїхали з-під дерев, Мормонт пустив свого малого міцного бахмута ристю. З-під дерев напереріз вискочив Привид, облизуючись, із червоним після здобичі писком. Високо над ними вартові на Стіні побачили вервечку, що наближалася. Джон почув довгий, глибокий, хрипкий звук великого рога, який на багато верст лунав крізь дерева та відбивався від льоду.
У-у-у-у-у-у-у-о-о-о-о-о-о-о…
Скоро звук стишився і завмер. Один раз — «розвідники повертаються». Джон подумав: «Хоч один день, але я вже був розвідником. Хай там що станеться далі, а цього в мене вже ніхто не відбере.»
Коли розвідники повели коників через крижаний прохід, то побачили, що коло перших воріт на них чекає Бовен Марш. Великий шафар був надзвичайно збуджений, аж лицем почервонів.
— Пане воєводо! — кинувся він до Мормонта, прочиняючи залізні грати. — Прилетів птах, ідіть негайно!
— Що там таке, чоловіче? — пробурчав Мормонт.
Чомусь Марш зиркнув на Джона, перш ніж відповісти.
— Лист в маестра Аемона. Він чекає у вашій світлиці.
— Гаразд. Джоне, подбай про мою коняку і перекажи панові Яремії, аби поклав мерців у льодовні, поки маестер не подивиться.
Щось бурмочучи про себе, Мормонт широко закрокував геть.
Ведучи коней до стайні, Джон усвідомив, що люди витріщаються на нього, і те його не надто втішило. Пан Алісер Терен якраз навчав хлопців у дворі, але припинив і зиркнув на Джона зі слабенькою усмішкою. Однорукий Донал Нойє стояв у дверях зброярні.
— Хай бережуть тебе боги, Сніговію, — привітався він.
«Щось трапилося», подумав Джон. «Щось дуже погане.»
Мерців віднесли до однієї з комор-льодовень, влаштованих у підніжжі Стіни — темних холодних клітей, вирубаних у кризі для зберігання м’яса, збіжжя, іноді навіть пива. Джон спершу подбав про конячку Мормонта: нагодував її, напоїв, витер, а тоді вже взявся до своєї. Далі він вирушив на пошуки друзів. Грен та Ропух стояли на варті, а Пип знайшовся у трапезній.
— Що сталося? — спитав він.
Пип стишив голос.
— Король помер.
Джон застиг, уражений. Роберт Баратеон, гостюючи у Зимосічі, видавався товстим і підстаркуватим, але здоров’ю його начебто ніщо не загрожувало, і про ніякі хвороби мови не було.
— Як ти знаєш?
— Один з вартових підслухав, як Клідас читав листа маестрові Аемону.
Пип нахилився ближче.
— Співчуваю, Джоне. Він же був другом твого батька, так?
— Колись вони були ближчі за братів.
Джон спитав себе, чи Джофрі залишить його батька на посаді Правиці. Мабуть, що ні. Це означало, що князь Едард повернеться до Зимосічі, а разом з ним і сестри. Воєвода Мормонт може навіть дозволити йому відвідати їх. Як гарно буде знову побачити вишкір Ар’ї, побалакати з батьком. «Я запитаю його про свою матір», вирішив він твердо. «Тепер я чоловік і воїн, мені давно час знати. Хай вона навіть шльондра — мені байдуже, я хочу знати.»
— Я чув від Гейка, що покійники були з роз’їзду твого дядька, — мовив Пип.
— Еге ж, — відповів Джон. — Двоє з тих шести. Їх убили вже давно, от тільки… з тілами щось не те.
— Не те?! — Пип аж скинувся від цікавості. — Що саме?
— Сем розкаже. — Джон не хотів про це балакати. — Гляну, чи не потрібен я Старому Ведмедеві.
Він крокував до Воєводської Вежі сам, з дивним острахом у серці. Брати на варті уважно зміряли його очима, а один оголосив:
— Старий Ведмідь у світлиці. Питав про тебе.
Джон кивнув. Він мав би прийти просто зі стайні. Тому швидко побіг сходами. «Воєвода бажає вина чи комин розпалити, ото й усе», переконував він себе.
Коли Джон увійшов до світлиці, до нього негайно заверещав Мормонтів крук:
— Зерна! Зерна! Зерна!
— Вір чи не вір, щойно його погодував, — загарчав Старий Ведмідь. Він сидів коло вікна і читав листа. — Принеси мені келих вина, і собі теж налий.
— Собі, пане воєводо?
Мормонт підняв очі від листа і подивився на Джона. У його погляді майнув жаль, який Джон бачив напрочуд ясно.
— Ти чув, що я сказав.
Джон наливав із зайвою ретельністю, розуміючи, що навмисне затягує справу. Адже коли келихи будуть налиті, йому залишиться тільки взнати невідому правду, написану в листі. Як на нього, келихи наповнилися надто швидко.
— Сідай, хлопче, — наказав Мормонт. — І пий.
Джон залишився стояти.
— Це про мого батька, так?
Старий Ведмідь постукав пальцем по листі.
