сообщить о нарушении
Текущая страница: 93 (всего у книги 97 страниц)
— От і ні. — Грен, здається, образився. — Я б їхав собі на південь, його видно по зірках.
— А якщо на небі хмари? — спитав Пип.
— Тоді б не поїхав.
Втрутився інший голос.
— А знаєте, куди б я поїхав? До Кротовини шукати підземних скарбів.
Пронизливий сміх Ропуха рознісся поміж дерев. Джонова кобила пирхнула.
— Ану всі замовкніть, — наказав Гальдер. — Здається, я щось почув.
— Де? Я нічого не чув.
Коні зупинилися.
— Та ти власний пердь не почуєш.
— Почую, — наполягав Грен.
— Ану тихо!
Усі замовкли й прислухалися.
Джон затамував подих. «Сем», подумав він. Той не пішов до Старого Ведмедя, але й спати не пішов, а натомість підняв інших хлопців. От вражі діти! Якщо настане світанок, а їх не буде в ліжку, то вони теж стануть втікачами. Що вони собі думали?
Тиша, здавалося, не скінчиться ніколи. Звідти, де пригнувся Джон, він бачив ноги коней крізь гілля. Нарешті Пип заговорив:
— То що ти чув?
— Не знаю, — зізнався Гальдер. — Якийсь звук. Може, кінь, але…
— Тут нікого нема.
Краєм ока Джон помітив бліду тінь, що рухалася поміж дерев. Зашурхотіло листя, і з тіні зненацька вискочив Привид. Джонова кобила сахнулася і заїржала.
— Онде! — загукав Гальдер.
— Я теж чув!
— Зрадник, — мовив Джон до лютововка, стрибаючи в сідло. Він повернув кобилу так, щоб тихо вислизнути крізь дерева, та переслідувачі налетіли, як він іще й двох сажнів не подолав.
— Джоне! — заволав слідом Пип.
— Стій! — наказав Грен. — Ти не зможеш втекти від усіх нас.
Джон розвернувся і став обличчям до них, витягаючи меча.
— Їдьте геть. Я не хочу вас кривдити, але якщо примусите, то не завагаюся.
— Що, один супроти семи? — Гальдер махнув рукою, і хлопці роз’їхалися віялом, оточуючи Джона.
— Чого вам треба? — вигукнув Джон.
— Повернути тебе туди, де твоє місце, — відповів Пип.
— Моє місце — коло мого брата.
— Тепер ми — твої брати, — мовив Грен.
— Тобі зітнуть голову, якщо впіймають. Та ти й сам знаєш, — всунувся Ропух з нервовим смішком. — Таку дурню міг вчинити хіба що Биця.
— Нізащо, — заперечив Грен. — Я не порушую обітниці. Я проказав присягу і дотримаюся її.
— Я теж, — відповів Джон. — Хіба ви не розумієте? Мого батька вбито. Почалася війна, і мій брат Робб б’ється на смерть у річковому краю…
— Ми знаємо, — ствердив Пип. — Сем нам усе розповів.
— Нам шкода твого батька, — мовив Грен, — але то байдуже. Як хто присягнув Варті, то піти з неї вже не може, хай там що робиться в світі.
— Але я мушу!.. — гарячково заперечив Джон.
— Ти проказав обітницю, — нагадав йому Пип. — «Починається моя варта», ось як ти сказав. «Що скінчиться з моєю смертю.»
— «Я житиму і помру на своїй варті», — киваючи головою, додав Грен.
— Не треба мені нагадувати присягу, я її знаю незгірше вас усіх!
От зараз Джон розлютився. Чому вони не дадуть йому спокій? З-за них усе тільки ускладнилося.
— «Я — меч у темряві», — проспівав Гальдер.
— «Вартовий на мурах», — пропищав Ропух.
Джон кинув їм прокльони просто у обличчя. Та ніхто не зважав. Пип острогами підігнав коня ближче, виспівуючи:
— Я — вогонь, що розганяє холод. Світло, що приносить ранок. Ріг, що пробуджує сплячих. Щит, що боронить царину людей.
— Не наближайтеся, — попередив Джон, вимахуючи мечем. — Я не жартую, Пипе.
Ніхто з них не мав на собі обладунку. Він би порубав їх на шматки, якби схотів.
Матар об’їхав його ззаду і приєднався до хору:
— «Я віддаю своє життя і честь Нічній Варті».
Джон пхнув ногою Матарову кобилу, крутнувши її на місці. Але хлопці оточили його з усіх боків, звужуючи коло.
— «На цю ніч…» — Гальдер ристю наближався зліва.
— «…і всі наступні ночі світу», — закінчив Пип і схопив Джонів повід. — А тепер вибирай: убити мене або повернутися разом зі мною.
Джон підняв меча… і безпорадно опустив його.
— Лихо б вас ухопило, — лайнувся він. — Усіх вас.
— Тобі руки зв’язати, чи даси слово, що повернешся з нами, не опираючись? — запитав Гальдер.
— Я не тікатиму, якщо ви про це.
З-під дерев виник Привид, і Джон витріщився на нього.
— Отака з тебе поміч, — докорив йому юнак, а вовк у відповідь кинув проникливий погляд темно-червоних очей.
— Треба поспішати, — зазначив Пип. — Не повернемося до світанку, то Старий Ведмідь нам усім зітне голови.
Про зворотній шлях Джон Сніговій майже нічого не пам’ятав. Він видався йому коротшим за подорож на південь. Можливо, тому, що думки блукали деінде. Крок задавав Пип. Він то мчав учвал, то ледве тягнувся, то йшов ристю, а то знову кидався учвал. З’явилася і пролетіла мимо Кротовина, де червоний ліхтар над бурдеєм давно загасили. Загін встиг більше ніж вчасно: до світанку лишалася ще добра година, коли Джон побачив попереду башти замку Чорного, темні на велетенському блідому тлі Стіни. Цього разу домівкою замок йому не видався.
«Забрали назад, то й нехай», думав собі Джон, «але залишитися все одно не примусите». Війна не скінчиться ані завтра, ані післязавтра, а друзі не зможуть його вартувати цілодобово. Дочекатися, щоб у його намір лишитися на Стіні повірили… а тоді хай тільки втратять пильність, і він знову втече. Але тепер уникатиме королівського гостинця. Можна рушити уздовж Стіни на схід — може, й до самого моря. Цей шлях довший, зате певніший. А можна й на захід, у гори, а тоді на південь перевалами. Так ходили дичаки: їхня дорога була важка і небезпечна, зате туди за ним ніхто не поткнеться. А за якихось п’ять сотень верст від Зимосічі та королівського гостинця він не заблукає.
Семвел Тарлі чекав на них у старих стайнях. Занадто схвильований, аби спати, він сидів на землі, спершись на копицю сіна. Побачивши товаришів, він підвівся та обтрусився.
— Я… радий, що тебе знайшли, Джоне.
— А я ні, — відповів Джон, злізаючи з сідла.
Пип зіскочив з коня і скривився, зиркнувши на небо, що вже світлішало.
— Будь ласкавий, допоможи з конями, Семе, — попрохав коротун. — Попереду довгий важкий день, а спати нам вже часу не лишилося, дякуючи Снігові-воєводі.
На світанку Джон пішов до кухні, як робив кожного ранку. Трипалий Гоб не сказав нічого, лише віддав йому сніданок Старого Ведмедя: три варених яйця, підсмажений хліб, шмат шинки, миску зморшкуватих слив. Джон поніс їжу до Король-Башти, де й знайшов Мормонта на лаві коло вікна. Воєвода щось писав, а крук ходив туди-сюди по його плечах і бурмотів: «Зерна, зерна, зерна». Побачивши Джона, птах заверещав.
— Постав сніданок на стіл, — мовив Старий Ведмідь, піднявши очі від письма. — Я вип’ю пива.
Джон прочинив віконниці, узяв глек пива з зовнішнього підвіконня та наповнив ріг. Гоб дав йому лимона — ще холодного, з-під Стіни. Джон стиснув його в кулаку; поміж пальців потік кислий сік. Мормонт вимагав додавати лимон собі у пиво щоранку і казав, що саме тому досі має в роті власні зуби.
— Ти любив свого батька, хто б сумнівався, — мовив Мормонт, коли отримав від Джона свій ріг. — Але саме те, що ми любимо, знищує нас. Пам’ятаєш, як я казав тобі, хлопче?
— Пам’ятаю, — набурмосився Джон. Він не бажав говорити про смерть батька навіть з Мормонтом.
— То дивися, щоб не забув. Саме тяжку правду ми повинні засвоювати найміцніше. Принеси-но мені тарілку. Знову шинка? Та нехай. Якийсь ти на вид втомлений. Нелегко ганяти верхи під місяцем, га?
Джонові пересохло у горлі.
— То ви знаєте?
— Знаєте, — підхопив крук з Мормонтового плеча. — Знаєте.
Старий Ведмідь пирхнув.
— Ти гадаєш, Сніговію, що воєводами Нічної Варти обирають глухих та дурних? Аемон сказав мені, що ти напевне втечеш. А я відповів йому, що так само напевне ти повернешся. Я знаю своїх вояків… і своїх хлопчаків також. Честь спонукала тебе виїхати на королівський гостинець… і честь повернула назад.
— Мене повернули друзі, а не честь, — заперечив Джон.
— Хіба я сказав, що твоя честь? — Мормонт роздивлявся тарілку.
— Мого батька підло замордували. Ви гадали, я нічого не робитиму?
— Правду кажучи, ми гадали, що ти зробиш саме те, що зробив.
Мормонт скуштував сливу, виплюнув кісточку.
— Я наказав, щоб за тобою стежили. Твій від’їзд бачили. Якби тебе не повернули друзі, то перестрів би на шляху дехто менш дружній. Якщо, звичайно, ти не маєш коня з крилами. Чи маєш?
— Ні. — Джон почувався цілковитим дурнем.
— Шкода. Нам такий кінь не завадив би.
Джон випростався. Він казав собі, що помре гідно, і цього права в нього ніхто не відбере.
— Я знаю покарання за втечу з Варти, пане воєводо. Я не боюся померти.
— Померти! — заверещав крук.
— Сподіваюся, що й жити не боїшся, — мовив Мормонт, нарізаючи шинку кинджалом і даючи шматочок птахові. — Але ти не втік з Варти — поки що. Осьде ти переді мною. Якби ми стинали голови усім хлопчакам, що вночі тікають до Кротовини, то Стіну давно б стерегли самі привиди. Але, може, ти сподіваєшся втекти знову назавтра, а може, через кілька тижнів. А й справді, хлопче, сподіваєшся чи ні?
Джон змовчав.
— Я так і гадав. — Мормонт почистив варене яйце від шкаралупи. — Твій батько мертвий, синку. Чи ти маєш змогу повернути його до життя?
— Ні, — похмуро буркнув Джон.
— От і добре, — зазначив Мормонт. — Ми з тобою вже бачили, як повертаються мертві. Хай боги збавлять побачити знову.
Він з’їв яйце за два укуси і виколупав шматочок шкаралупи з-поміж зубів.
— Твій брат вивів у поле всю силу півночі. Будь-хто з його значкових панів має під рукою більше клинків, аніж знайдеться в усій Нічній Варті. Навіщо їм здалася твоя допомога? Чи ти такий могутній воїн? Чи, може, ховаєш у кишені якогось мамуна, щоб зачаклував тобі меча?
Джон не мав відповіді. Крук тим часом дзьобав яйце, роздлубуючи шкаралупу. Потім просунув дзьоба в дірку і витяг нитки білка та жовтяка.
Старий Ведмідь зітхнув.
— Не одного тебе торкнулася ця війна. Напевне, моя сестра теж зараз їде під корогвами твого брата. Ще й зі своїми дочками, вбраними у чоловічу броню. Правду кажучи, стара Маега — вперта, запальна і норовлива, мов чугайстер. Ми ніколи не мирили з тією клятою відьмою. Але моя любов до неї не менша, аніж твоя — до твоїх сестер.
Мормонт скривився, вхопив останнє яйце і стиснув у кулаку, хряснувши шкаралупою.
— Ну, нехай і менша. Так чи інакше, якщо її вб’ють, я тужитиму. Але не тікатиму з Варти. Я проказав обітницю — так само, як і ти. Моє місце тепер тут… а де твоє, хлопче?
«Мені немає місця ніде», хотів відповісти Джон. «Я — байстрюк. Я не маю ані спадщини, ані імені, ані матері, а тепер ще й батька не маю.» Та слова не йшли з язика.
— Я не знаю.
— Зате я знаю, — відповів князь-воєвода Мормонт. — Здіймаються холодні вітри, Сніговію. За Стіною видовжуються тіні. Котер Пайк пише про величезні стада лосів, які тікають на південь та схід, до моря. А з ними й мамонти. Він повідомляє, що один з його людей знайшов здоровезні, химерних обрисів сліди ніг за якихось п’ятнадцять верст від Східної Варти. Розвідники з Тіньової Вежі знаходять села, залишені людьми. Пан Денис пише, що вночі вони бачать багаття у горах. Величезні багаття, що палають від вечора до світанку. Кворин Піврукий узяв полоненого у глибинах Кугави, і той побожився, що Манс-Розбишака знайшов якесь нове таємне укріплення і збирає в ньому всіх людей з-за Стіни, а навіщо — про те відають самі боги. Як гадаєш, твій дядько Бенджен — єдиний розвідник, якого ми втратили цього року?
— Бен-Джен, — каркнув крук і нахилив голову, зронюючи шматочки яйця з дзьоба. — Бен-Джен. Бен-Джен.
— Ні, — відповів Джон. Були й інші. Забагато.
— Ти гадаєш, війна твого брата важливіша, ніж наша? — гримнув старий.
Джон прикусив губу. Крук заплескав крилами на нього.
— Війна, війна, війна, — заспівав він.
— Ні, не важливіша, — сам собі відповів Мормонт. — Ласка божа, ти ж не сліпий і не дурний. Коли вночі по наші душі приходять упирі, гадаєш, нам не байдуже, хто сидить на Залізному Троні?
— Байдуже. — Раніше Джонові таке якось не спадало на думку.
— Твій вельможний батько відіслав тебе до нас. А навіщо, хто може сказати?
— Навіщо! Навіщо! — загукав крук.
— Я знаю тільки те, що у жилах Старків тече кров першолюдей. Першолюди побудували Стіну. Дехто каже, що вони пам’ятають таке, про що решта забула. А твій звір… він привів нас до упирів, попередив про мерця на сходах. Пан Яремія сказав би, що то збіг обставин, але пан Яремія мертвий, а я — живий.
Воєвода Мормонт підчепив шматочок шинки вістрям кинджала.
— Гадаю, сама доля привела тебе сюди. Я хочу, аби ти і твій вовк були з нами, коли ми вийдемо за Стіну.
Від цих слів спиною Джона побігли мурашки.
— За Стіну?!
— Ти не глухий. Я бажаю знайти Бена Старка, живого чи мертвого. — Він пожував і ковтнув. — І не бажаю заростати тут мохом, чекаючи на сніги та крижані віхоли. Треба знати, що відбувається. Нічна Варта виступить міцним загоном проти Короля-за-Стіною, Інших і всякого дідька, який трапиться назустріч. Похід очолю я сам.
Воєвода тицьнув кинджалом Джонові у груди.
— За звичаєм, той із шафарів, хто служить князеві-воєводі, є також його зброєносцем… та я не хочу кожен день прокидатися на світанку і гадати, чи ти знову не втік. Отож я питаю тебе, Снігу-воєводо, і вимагаю негайної відповіді. Ти є братчиком Нічної Варти або малим байстрюком, який досі не награвся у війну?
Джон Сніговій випростався і глибоко вдихнув. «Пробачте мені, батьку. Роббе, Ар’є, Бране… пробачте мені, я не зможу вам допомогти. Князь-воєвода має рацію. Моє місце тут.»
— Я… з вами, пане воєводо. Я служитиму чесно. Присягаюся. Більше я не тікатиму.
Старий Ведмідь пирхнув.
— Отож-бо. Добре. То йди та причепи меча до пояса.
Кетлін XI
Здавалося, не менше тисячі років тому Кетлін Старк винесла свого крихітного сина з Водоплину, аби перетнути річку Перекат у маленькому човнику та розпочати подорож на північ, до Зимосічі. І додому вони поверталися знову Перекатом, але тепер хлопчик замість пелюшок мав на собі лицарську броню.
Робб сидів на носі разом з Сірим Вітром, поклавши вовкові руку на голову. Веслярі налягали на весла. У одному з ним човні їхав Теон Грейджой, а дядько Брінден мав бути в наступному разом з Великоджоном та князем Карстарком.
Кетлін зайняла місце ближче до стерна. Перекат вони пролетіли, як стріла, дозволивши сильному потокові пронести човна повз Колісну Башту, що нависала над головами. Плюскіт і гуркіт великого водяного колеса всередині башти нагадав Кетлін про дитинство та викликав на обличчі сумну посмішку.
З мурів замку, викладених з пісковця, челядь і варта вигукувала її та Роббове ім’я, волала «Зимосіч!». Усюди майоріли прапори дому Таллі: пструг у стрибку, срібний, на хвилястому лазурово-черленому полі. Побачивши їх, вона зворушилася, та духом не піднеслася. І не знала, чи колись піднесеться тепер аж до кінця життя. «О Неде, Неде…»
Нижче від Колісної Башти човен зробив широке півколо і рішуче розрізав вируючу воду. Веслярі напружили спини. В полі зору з’явилася широка арка Водяної Брами, почувся скрегіт важких ланцюгів, що підіймали догори величезну залізну решітку. Решітка повільно повзла вгору, поки човен наближався, і Кетлін побачила, що нижня її половина — руда від їржі. Вони пропливли під решіткою за кілька вершків від гострих нижніх шпичаків, з яких стікав бурий річковий намул. Кетлін дивилася на решітку і гадала, чи глибоко вона зіржавіла, чи добре встоїть проти тарану, чи не час її вже замінювати. Останнім часом такі думки ніколи надовго її не полишали.
Під арку, під мур, геть від сонця до глибокої тіні… а потім знову з тіні до сонця. Навколо до залізних кілець у стіні були припнуті великі й малі човни. Батькова варта на чолі з її братом чекала на водяних сходах. Пан Едмур Таллі був кремезний молодик з шапкою кудлатого рудо-брунатного волосся на голові та вогняно-рудою бородою. Латний нагрудник був подряпаний та побитий у бою, лазурово-черлена кирея заплямована кров’ю та кіптявою. Поруч стояв князь Титос Чорноліс — твердий і прямий, як спис, з коротко підрізаними сивуватими баками та гачкуватим носом. На його яскраво-жовтому обладунку був викладений чорним бурштином складний малюнок виноградної лози; вузькі плечі вкривала накидка з крукового пір’я. Саме князь Титос очолив вилазку з Водоплину і звільнив брата Кетлін з ланістерівського табору.
— Підтягніть, — наказав пан Едмур. Троє вояків зайшли сходами по коліно у воду та підтягли човна довгими гаками. Коли з човна вистрибнув Сірий Вітер, один з вояків впустив гака, сахнувся назад, запнувся і сів дупою просто у воду. Інші зареготали, а бідолаха зовсім знітився. Теон Грейджой перестрибнув через борт човна, опинившись чоботями у воді, а тоді підняв Кетлін за стан і поставив на суху сходинку вище від себе.
Едмур зійшов сходами, аби обійняти її.
— Сестричко, — хрипко пробурмотів він. Брат мав темно-сині очі та рота, швидкого на посмішку. Зараз, утім, замість посмішки на його обличчі виднілася втома від війни і тяжких випробувань. На поранену шию накрутили перев’язок. Кетлін обійняла брата з усієї сили.
