сообщить о нарушении
Текущая страница: 22 (всего у книги 97 страниц)
— Ті четверо, яких ти принизив і виставив дурнями у дворі. Ті четверо, які тебе боялися. Я бачив, як ти б’єшся. Вони з тобою нічого не навчилися. Якби ти мав гострого меча, їм усім жаба цицьки дала б. Ти сам це знаєш, я це знаю, і вони це знають. Ти їх забив. Ти їх зганьбив. Ти цим пишаєшся?
Джон завагався. Він таки пишався, коли переміг. А чому б ні? Та зброяр відняв у нього цю гордість і залишив відчуття, наче він зробив щось погане.
— Вони усі старші від мене, — мовив він на своє виправдання.
— Старші, більші, сильніші, правда твоя. Але ручуся, що твій майстер-мечник у Зимосічі навчив тебе битися з більшими нападниками. Хто він був: якийсь старий лицар?
— Пан Родрік Касель, — сторожко відповів Джон. Він відчував, як зброяр заводить його до якоїсь пастки.
Донал Нойє прихилився ще ближче, просто до Джонового обличчя.
— А тепер подумай ось про що, хлопче. Жоден з тих лобуряк навколо тебе ніколи навіть не бачив майстра-мечника до пана Алісера. Їхні батьки — селяни, перевізники, лісокради, ковалі, гірняки, веслярі на купецьких галерах. Ті, хто хоч трохи вміє битися, вчилися під палубами, у провулках Старограду і Ланіспорту, у подорожніх бурдеях та корчмах на королівському гостинці. Може, колись вони дітьми гралися у лицарів, стукаючи палицями. Та присягаюся тобі, заледве один із двадцяти мав гроші на справжній меч.
Коваль дивився похмуро і люто.
— Ну, тобі ще смакують твої перемоги, Сніг-воєвода?
— Не смійте звати мене так! — різко відповів Джон, та сили у його люті вже не було. Раптом він відчув сором і провину. — Я ніколи… я не думав…
— То краще починай думати, — порадив Нойє. — Або ж починай спати зі зброєю в руках. Тепер іди собі.
Коли Джон вийшов зі зброярні, був уже майже полудень. Сонце пробивалося крізь хмари. Він відвернувся від нього і підняв очі до Стіни, яка блищала у сонячному світлі блакитним кришталем. Навіть після цих кількох тижнів у Варті він усе ще тремтів від одного її вигляду. Століттями за вітром летіли земля і камінці, які шкрябали та колупали Стіну і зрештою вкрили її тонким шаром бруду, тож вона часто здавалася світло-сірою, кольору свинцевого північного неба… та коли сонце падало на неї у безхмарний день, вона оживала під світлом і сяяла велетенським біло-блакитним громаддям, заповнюючи собою півнеба.
Бенджен Старк сказав про Стіну: «найвеличніша споруда людських рук». Вони саме під’їзжали королівським гостинцем, коли Стіна вперше трапилася Джонові на очі.
— А також найбезглуздіша, — вишкірився Тиріон Ланістер. Та навіть Біс замовк і зачудувався, коли вони під’їхали ближче. Велетенську Стіну було видно за багато верст. Бліда блакитна риска безперервно тягнулася уздовж північного обрію на схід та захід, скільки бачило око, і зникала вдалині. «Ось край світу», здавалося, промовляла вона.
Коли нарешті вони побачили замок Чорний, його дерев’яні палати і кам’яні вежі здалися їм жменькою іграшкових кубиків, розкиданих снігом попід рукотворною крижаною горою. Стародавня твердиня чорних братчиків була несхожа на Зимосіч, та й взагалі не скидалася на справжній замок. Не маючи мурів, Чорний не підлягав захистові ані з півдня, ані зі сходу або заходу. Але Нічна Варта думала лише про північ, а на півночі височіла Стіна. Вона мала майже сімсот стоп у висоту — втричі більше, ніж найвища вежа у твердині, що ховалася за нею. Дядько казав, що нагорі міг би проїхати верхи біч-о-біч тузінь броньованих лицарів. Ще там височіли у ряд, мов кістяки хижих птахів, велетенські метавки та здоровезні дерев’яні підойми, а між ними дріботіли, мов мурахи, братчики у чорному.
Стоячи коло зброярні й дивлячись угору, Джон відчував себе пригніченим майже так само, як того дня на королівському гостинці, коли побачив стіну вперше. Така вже вона була, та Стіна. Інколи він майже забував про її існування, як забуваєш про землю під ногами або небо над головою. А іншого разу йому здавалося, ніби у світі немає нічого, крім неї. Все-таки Стіна була старіша за Семицарство. Коли Джон стояв під нею і дивився вгору, йому паморочилося у голові. На нього неначе тиснула і грозилася звалитися уся велетенська крижана вага. Чомусь Джонові здавалося, що коли впаде Стіна, то і весь світ упаде разом з нею.
— Мимоволі стає цікаво, що ж там за нею, — раптом вимовив знайомий голос.
Джон озирнувся.
— Ланістере. Я не бачив… тобто, я думав, що я тут сам.
Тиріон Ланістер утушкувався у хутро так, що нагадував невеличкого ведмедя.
— Мушу визнати, інколи дуже корисно застигати людей зненацька. Можна дізнатися багато несподіваного.
— Від мене ви нічого не дізнаєтеся, — відповів Джон. Останнім часом, відколи скінчилася їхня подорож, він майже не бачив карлика. Як брат королеви, Тиріон Ланістер був почесним гостем Варти. Князь-воєвода надав йому кімнати у Король-Башті — так вона прозивалася, хоча жодних королів там не бувало століттями. Ланістер обідав за столом Мормонта, вдень об’їжджав Стіну, ввечері пив та грав у кості з паном Алісером, Бовеном Маршем та іншою старшиною.
— І все ж я постійно чогось дізнаюся, де б не бував. — Карлик махнув на Стіну кривим чорним ціпком. — Так от, як я казав: чому це, щойно одна людина побудує стіну, інша негайно прагне знати, що там за нею?
Він нахилив голову набік і подивився на Джона цікавими різнокольоровими очима.
— Ти ж прагнеш знати, що там на іншому боці, хіба не так?
— Нічого там такого нема, — відповів Джон. Він більше за все на світі прагнув поїхати з Бендженом Старком у розвідку, заглибитися до таємниць страхолюдного лісу, перестріти дичаків Манса-Розбишаки і захистити королівства від Інших, але про свої бажання волів краще мовчати. — Розвідники кажуть, там ліси, гори, морозні озера, багато снігу та льоду.
— А ще мамуни і чугайстри, — додав Тиріон. — Не забуваймо і про них, Снігу-воєводо, бо інакше навіщо тут стовбичить це величезне одоробло?
— Не називайте мене Снігом-воєводою.
Карлик вигнув брову.
— А як тебе краще називати? Може, Бісом? Тільки покажи, що тебе можна поранити словом, і з тебе глузуватимуть до кінця життя. Якщо тобі дали прізвисько — бери його і роби своїм власним. Тоді тебе не зможуть ним скривдити.
Він знову змахнув ціпком.
— Пішли-но пройдемося. У трапезній якраз мають подати якесь гидке вариво, а мені не завадила б миска чогось гарячого.
Джон теж був голодний, тому пішов разом з Ланістером, сповільнивши крок, бо карлик шкутильгав важко і незграбно. Здіймався вітер, старі дерев’яні будови скрипіли навколо, а десь далеко брязкала забута важка віконниця. Одного разу почулося глухе гупання, з даху з’їхав пласт снігу і впав недалеко від них.
— Не бачу твого вовка, — зазначив Ланістер, поки вони йшли до трапезної.
— На час навчання я припинаю його на ланцюг у старій стайні. Усі коні зараз стоять у східній стайні, отож його там ніхто не чіпає. А решту часу він зі мною. Я сплю в келії в Гардіновій Башті.
— Це в якій зубці обвалилися, чи що? В неї ще внизу в дворі купа битого каміння, а хилиться так, наче то наш ясновельможний король Роберт пив усю ніч? Я гадав, у тих баштах уже ніхто не живе.
Джон здвигнув плечима.
— Нікому нема діла, де ти спиш. Більшість старих веж стоять порожні, можна знайти собі яку завгодно келію.
Колись у замку Чорному стояла залога з п’яти тисяч бійців разом з конями, челяддю та зброєю. Тепер їх було вдесятеро менше, і замок потроху розсипався.
Сміх Тиріона Ланістера запарував у холодному повітрі.
— Скажу твоєму батькові, хай наловить якомога більше каменярів, щоб башти зовсім не упали.
Джон відчував, що той глузує, але й правди було ніде діти. Варта збудувала уздовж Стіни дев’ятнадцять великих фортець, та лише три з них лишалися зайнятими: Східна-Варта-коло-Моря на сірому вітристому березі, Тіньова Вежа біля гір, де кінчалася Стіна, і замок Чорний між ними, на кінці королівського гостинця. Інші фортеці давно стояли покинуті — самітні й страхолюдні місця, де холодні вітри свистіли крізь чорні вікна, а парапетами ходили привиди загиблих.
— Краще жити одному, — пробурчав Джон. — Решта лякається Привида.
— Розумні хлопці, — відповів Ланістер, а тоді змінив предмет розмови. — Кажуть, що твого дядька немає надто довго.
Джон згадав, про що він думав у гніві, про видіння Бенджена Старка мертвим у снігу, і відвів погляд. Карлик умів бачити й відчувати, тож Джон не хотів, аби той побачив у його очах почуття провини.
— Він казав, що повернеться до моїх іменин, — визнав він. Іменини настали два тижні тому і пішли собі, ніким не відсвятковані. — Вони збиралися шукати пана Веймара Ройса, в якого батько — значковий пан князя Арина. Дядько Бенджен казали, що будуть шукати аж до Тіньової Вежі. Це там, у горах.
— Я чув, останнім часом пропало багато добрих розвідників, — мовив Ланістер, підіймаючись сходами до трапезної. Він скривив губи у посмішці і штовхнув двері. — Мабуть, чугайстри цього року дуже голодні.
Всередині палата була велетенська, і по ній гуляв вітер, хай навіть посередині у велетенському вогнищі ревіло полум’я. На кроквах просторого горища гніздилися гави. Джон чув їхні крики над головою, поки забирав у чергових кухарів з рук миску юшки та окраєць чорного хліба. Грен, Ропух та кількоро інших сиділи на лаві коло вогню, сміючись та лаючись грубими голосами. Джон задумливо дивився на них якусь мить, а тоді вибрав місце у дальньому кінці палати, якомога далі від решти їдців.
Тиріон Ланістер сів навпроти, підозріливо нюхаючи страву.
— Ячне вариво з цибулею та морквою, — пробурмотів він. — От би хтось відкрив кухареві очі, що ріпа — то не м’ясо.
— Це крупник з бараниною. — Джон стягнув рукавиці й зігрів руки парою, яка підіймалася від миски. Від запаху потекла слина.
— Сніговію.
Джон упізнав голос Алісера Терена, та в ньому бриніла якась дивна струна, що її він не чув раніше. Він обернувся.
— Князь-воєвода хоче тебе бачити. Негайно.
На якусь мить Джон так злякався, що не міг ворухнутися. Навіщо князеві-воєводі потрібно його бачити? «Невже якась звістка про Бенджена?», подумав він навіжено, «він загинув, видіння справдилося».
— Щодо мого дядька? — бовкнув він. — З ним усе гаразд, він повернувся?
— Князь-воєвода не звик чекати, — відповів пан Алісер. — А я не звик, щоб різні байстрюки замість виконувати мої накази починали їх обговорювати.
Тиріон Ланістер крутнувся на лаві й зіскочив з неї.
— Годі вам, Терене. Ви залякуєте хлопця.
— Не лізьте у справи, які вас не стосуються, Ланістере. Ваше місце не тут.
— Еге ж, моє місце при дворі, — відповів карлик, посміхаючись. — Одне слово у потрібне вухо, і ви помрете самотнім стариганом, більше не отримавши жодного хлопчини у навчання. А тепер кажіть Сніговієві, навіщо він потрібен Старому Ведмедю. Є звістки про його дядька?
— Ні, — відповів пан Алісер, — то зовсім в іншій справі. Вранці з Зимосічі прилетів птах зі звісткою, яка стосується його брата.
І одразу ж виправився:
— Зведеного брата.
— Брана! — видихнув Джон, підскакуючи на ноги. — З Браном щось сталося!
Тиріон Ланістер поклав йому руку на плече.
— Джоне, — мовив він, — прийми мої співчуття.
Джон його навіть не почув. Він вискочив з-під Тиріонової руки і широко закрокував палатою, а поки дістався дверей, перейшов на біг. До Воєводської Вежі він біг, відчайдушно продираючись крізь замети. Щойно вартові його пропустили, як він кинувся нагору, стрибаючи через дві сходинки. Коли Джон нарешті увірвався до князя-воєводи, чоботи його просякли талою водою, подих геть збився, а очі шалено вирячилися.
— Бран! — вигукнув він. — Що там про Брана?
Джеор Мормонт, князь-воєвода Нічної Варти, був грубий похмурий старий з величезною лисою головою та кошлатою сивою бородою. В нього на руці сидів крук, якого воєвода годував зернятками.
— Мені казали, ти вмієш читати.
Він зігнав крука, той заплескав крилами, полетів до вікна і сів, дивлячись, як Мормонт витягає з череса сувійчик паперу і дає його Джонові.
— Зерна, — забурмотів птах хрипким голосом, — зерна, зерна.
Джонів палець намацав обрис лютововка на білому воску зламаної печатки. Він упізнав Роббову руку, але літери розпливалися і стрибали, поки він намагався їх читати. Тоді він зрозумів, що плаче. А потім крізь сльози він зненацька склав слова у щось змістовне і підняв голову.
— Він отямився, — мовив Джон. — Боги повернули нам його.
— Калікою, — додав Мормонт. — Співчуваю, хлопче. Прочитай увесь лист.
Він прочитав слова, та вони не мали значення. Ніщо не мало значення. Бран буде жити.
— Мій брат буде жити! — гукнув він до Мормонта. Князь-воєвода похитав головою, взяв жменю зерна і свиснув до крука. Той прилетів воєводі на плече, каркаючи: «Жити! Жити!»
Джон ринув донизу сходами, всміхаючись на всі зуби і вимахуючи Роббовим листом.
— Мій брат житиме! — гукнув він до вартових. Ті перезирнулися. Далі Джон побіг до трапезної, де Тиріон Ланістер саме дожував свій харч. Джон ухопив коротуна під пахви, смикнув у повітря і закружляв навколо себе.
— Бран житиме! — заволав він. Ланістер дивився перелякано. Джон поставив його на ноги і сунув до рук листа. — Ось, читайте.
Навколо почали збиратися чорні братчики, зиркаючи з цікавості. За кілька стоп Джон побачив Грена з товстою полотняною пов’язкою на руці. Той дивився на нього радше занепокоєно, аніж розлючено. Джон підійшов до нього, але Грен відсунувся і підняв руки:
— Ану відійди геть, байстрюче.
Джон усміхнувся до нього.
— Вибач мені за руку. Колись мій брат Робб і мені отак загилив, тільки що дерев’яним мечем. Мені боліло, як семеро дідьків, а тобі, мабуть, іще гірше. Слухай, якщо хочеш, я потім покажу тобі, як захищатись!
Алісер Терен підслухав їх.
— Сніг-воєвода бажає відняти в мене службу, — пирхнув він. — Та я швидше навчу вовка жонглювати, аніж ти цю бицю — меча тримати.
— Приймаю ваш заклад, пане Алісере, — відповів Джон. — Мрію побачити, як Привид жонглює.
Джон почув, як Грен стиха зойкнув. Запала мертва тиша.
А тоді Тиріон Ланістер зайшовся реготом. За найближчим столом до нього приєдналися троє чорних братчиків. Сміх гуляв лавами туди й сюди, поки не дістався навіть кухарів. Нагорі на кроквах занепокоїлися птахи, і нарешті гигикнув навіть Грен.
Увесь цей час пан Алісер не зводив очей з Джона. Поки навколо вирував регіт, його обличчя темніло, а рука стискалася у кулак.
— Ти зробив прикру помилку, Сніг-воєвода, — мовив він нарешті ядучим голосом запеклого ворога.
Едард IV
Едард Старк в’їхав до височезної спижевої брами Червоного Дитинця втомлений, голодний та роздратований дорогою. Він сидів на коні, мріючи як слід розм'якнути у гарячій купелі, з’їсти засмаженої птиці та впасти на перину. Але цієї миті з'явився коронний підкоморій та повідомив, що великий маестер Пицель скликав термінове засідання малої ради. Правицю прохали вшанувати раду особистою присутністю, щойно йому буде зручно.
— Зручно було б завтра, — буркнув Нед, злізаючи з коня.
Підкоморій поклав земного поклона.
— Я передам радникам ваші вибачення, вельможний пане.
— Та ні, то пусте, — заперечив Нед. Не варто було ображати раду, ще й дня не урядувавши. — Я прийду на засідання. Дайте тільки хвильку перевдягтися у щось пристойніше.
— Так, мій пане, — мовив підкоморій. — Вам відведено колишні помешкання князя Арина у Башті Правиці. З вашої ласки, я накажу доправити туди ваші речі.
— Матимете мою дяку, — відповів Нед, стягуючи з рук верхові рукавиці й затикаючи їх за паса. Решта його дружини та челяді саме в’їжджала через браму слідом. Нед побачив свого управителя Вайона Пула і махнув до нього.
— Здається, рада негайно вимагає моєї присутності. Подбайте, щоб доньки знайшли свої кімнати, і передайте Джорі, щоб не випускав їх звідти. Ар’ї суворо забороняється ходити на розвідку.
Пул вклонився. Нед розвернувся до коронного підкоморія.
— Мої власні вози ще не пропхалися через місто. А мені потрібен належний одяг.
— Матиму за честь прислужитися вашій ясновельможності, — вклонився очільник усього двірського хазяйства.
Коли Нед увійшов, широко крокуючи, до приміщення ради, втомлений до смерті та вдягнений у позичене вбрання, на нього вже чекали четверо членів малої ради.
Палата була багато прикрашена й обставлена. Замість очерету підлогу вкривали мирійські килими, а в одному кутку на різьбленій ширмі з Літніх островів танцювали десятки казкових звірів, виписаних яскравими кольорами. Стіни були завішані гобеленами з Норвосу, Кохору та Лису, а двері охороняла пара валірійських сфінксів, виблискуючи гранатовими очима з чорних мармурових облич.
Щойно Нед увійшов, як до нього поспішив євнух Варис. З усієї ради Нед відчував найбільшу відразу саме до нього.
— Пане Старку, як же ми страшенно засмучені прикрими подіями на королівському гостинці. Усі радники відвідали септ і запалили свічки за здоров'я принца Джофрі. Я гаряче молюся про його швидше одужання.
