сообщить о нарушении
Текущая страница: 72 (всего у книги 97 страниц)
— Менше ніж два тижні тому сталася битва у горах під Золотим Зубом, — відповів Робб. — Дядько Едмур надіслав пана Ванса та пана Дудара утримувати прохід, але Крулеріз наскочив на них і примусив тікати. Пана Ванса вбито. Остання звістка, яку ми чули — що пан Дудар відходить до вашого брата й іншого панства у Водоплині, а Хайме Ланістер переслідує його по п’ятах. Але то ще не найгірше. Увесь час, поки у проході точилася бійка, князь Тайвин вів з півдня друге ланістерівське військо. Воно, кажуть, ще більше за військо Хайме.
— Батько, мабуть, знали про це, бо вислали загін під прапором короля, поставивши на чолі якогось південного князька. Пана Еріка… пана Деріка… щось таке. Згідно листа, з ним поїхав пан Раймун Даррі, ще якісь лицарі, а також батькові стражники. Але вони втрапили до пастки. Не встиг пан Дерік перетнути Червонозуб, як на нього наскочили ланістерівці, начхавши на королівський прапор. Коли ж загін спробував відступити через Мартоплясів Брід, ззаду вдарив Грегор Клеган. Той пан Дерік і ще кількоро, мабуть, втекли; втім, ніхто не знає напевне. Але пана Раймуна вбили, як і більшість наших людей із Зимосічі. Князь Тайвин, як кажуть, загородив королівський гостинець і тепер іде на північ до Гаренголу, плюндруючи все на своєму шляху.
«Дедалі гірше», подумала Кетлін. Такої скрути вона не чекала.
— То ти гадаєш зустріти їх тут? — запитала вона сина.
— Якщо він дійде аж сюди. Проте ніхто з наших так не думає, — відповів Робб. — Я надіслав звістку Гороланові Троску, старому батьковому другові з Сірявця. Якщо Ланістери піднімуться Перешийком, болотники потоплять кожен їхній крок у крові. Але Галбарт Гловер каже, що князь Тайвин не настільки дурний, і Руз Болтон з ним згоден. Вони гадають, що Тайвин лишиться десь на Тризубі й братиме замки річкового панства один за одним, поки Водоплин не залишиться сам. Треба рушити на південь, аби зустріти його у бою.
Від самої думки Кетлін охопив холодний жах. Яка удача може чекати п’ятнадцятирічного хлопця у війні проти таких загартованих ватажків, як Тайвин та Хайме Ланістер?
— Але хіба це розумно? Тут ви всілися дуже міцно. Кажуть, старі королі на Півночі відбивали коло Калин-Копу напади вдесятеро численнішого ворога.
— Воно-то так, але наші запаси доходять кінця, а жити з цієї землі нелегко. Ми чекали на князя Мандерлі, але тепер його сини з нами, тож час вирушати.
Вона усвідомила, що чує слова значкового панства, сказані голосом сина. Багато років вона приймала їх у Зимосічі як гостей, і сама разом з Недом гостювала коло їхнього вогню та столу. Вона знала про кожного, що то за людина. І питала себе, чи знає Робб те саме.
Все ж таки сказане ними мало зміст. Сила, зібрана її сином, не була ані постійним затяжним військом на зразок того, яке тримали Вільні Міста, ані охочим полком, який служить за платню. Переважно то були прості люди: чиншовики, селюки, рибалки, чабани, сини корчмарів, купців та кожум’як, розбавлені купкою охочекомонних та охочепіхотних найманців, жадібних до пригод та здобичі. Коли пани покликали, вони прийшли… але ж не навічно.
— Іти на південь — то добре, — сказала вона синові, — але куди саме і з якою метою? Що ти хочеш робити?
Робб завагався.
— Великоджон каже, що нам треба вивести військо проти князя Тайвина і заскочити його зненацька, — відповів він нарешті, — але Гловери та Карстарки вважають, що розумніше обійти його сили і з’єднатися з дядьком, паном Едмуром, проти Крулеріза.
Він скуйовдив пальцями патлату гриву брунатного волосся і похнюпився.
— Та поки ми дійдемо до Водоплину… Не знаю…
— А маєш знати, — твердо мовила Кетлін, — бо інакше повертайся додому і чіпляй до пояса дерев’яного меча. Не можна вагатися перед такими людьми, як Руз Болтон або Рікард Карстарк. Роббе, ти маєш усвідомити: то твої значкові, твої піддані, але не твої друзі. Ти взявся очолювати військо. То очолюй його. Віддавай накази.
Її син зиркнув на мати перелякано, мовби не вірячи тому, що почув.
— Як скажете, матінко.
— То питаю ще раз: чого хочеш ти сам?
Робб розгорнув на столі мапу — подертий шмат старої шкіри, змальований вицвілою фарбою. Один кінець сувою закручувався, і Робб притиснув його кинджалом.
— Обидва задуми мають свої переваги, але дивись… якщо ми спробуємо ухилитися від війська князя Тайвина, то ризикуємо втрапити між ним та Крулерізом, а якщо спробуємо напасти… за всіма відомостями, він має більше вояків, аніж ми, а панцерної кінноти — набагато більше. Великоджон каже, що то байдуже, якщо застигнути його зі спущеними штаньми, але мені здається, що людину, яка бачила стільки битв, як Тайвин Ланістер, не надто легко заскочити зненацька.
— Так-так, — мовила вона. У голосі сина, що сидів та супив чоло над мапою, відчувалася луна Недових слів. — Кажи далі.
— Я б залишив невелику залогу тут, у Калин-Копі — переважно лучників — і рушив з рештою на південь, але нижче Перешийка розділив би військо на дві частини. Піхота пішла б далі королівським гостинцем, а вершники перетнули б Зеленозуб у Близнюках.
Він показав усе на мапі.
— Коли князь Тайвин дізнається, що ми вже прибули до річкового краю, то вирушить на північ, аби зустріти наші головні сили, а вершники зможуть вільно пройти західним берегом до Водоплину.
Робб відкинувся назад, не насмілюючись посміхатися, але задоволений собою і жадібний до її хвали.
Кетлін спохмурніла, дивлячись на мапу.
— Але так ти розділиш дві частини війська річкою.
— Я розділю також Хайме та князя Тайвина, — гаряче заперечив він. На губах його нарешті з’явилася посмішка. — Через Зеленозуб немає іншого броду вище від рубінового, де Роберт завоював корону. Аж до Близнюків, до того мосту, яким володіє князь Фрей. А він — значковий вашого батька, чи не так?
«Спізнілий князь Фрей», подумала Кетлін.
— Так, — визнала вона, — але мій батько ніколи йому не довіряв. І ти не повинен.
— Не довірятиму, — пообіцяв Робб. — То як ви гадаєте?
Вона була мимоволі вражена. «На вигляд він — Таллі», подумала вона, «але ще й син свого батька. Нед добре його вивчив.»
— Котре з військ ти очолиш?
— Кінне, — відповів він негайно. І знову як батько: Нед завжди перебирав на себе найнебезпечніше.
— А хто поведе друге?
— Великоджон все повторює, що ми маємо зім’яти князя Тайвина. Гадаю, цю честь слід доручити йому.
То була його перша помилка, але як сказати йому, не зруйнувавши хиткої впевненості у собі?
— Твій батько казав мені колись, що безстрашнішого за Великоджона він не стрічав ніколи за життя.
Робб вишкірився.
— Сірий Вітер з’їв два його пальці, а він тільки сміявся. Тож ти згодна, так?
— Твій батько не безстрашний, — зазначила Кетлін. — Він відважний, але то зовсім інше.
Її син поміркував хвильку.
— Східне військо єдине стоятиме між князем Тайвином та Зимосіччю, — задумливо промовив він. — Ну, не рахуючи купки лучників, яку я лишу тут, у Калин-Копі. Тож мені не потрібен хтось надто безстрашний, так?
— Саме так. Я б сказала, що тобі потрібне холодне лукавство, а не палка мужність.
— Руз Болтон, — негайно відповів Робб. — Ось хто справді мене лякає.
— Тоді молімося, щоб він налякав і Тайвина Ланістера.
Робб кивнув і згорнув мапу.
— Я віддам накази та зберу супровід, аби вас доправили додому, до Зимосічі.
Кетлін намагалася почуватися сильною. Заради Неда, заради його впертого відважного сина. Вона довго силувалася відкладати відчай та жах убік, наче шати, які можна вдягати чи не вдягати… але зараз зрозуміла, що врешті-решт вдягла.
— Я не поїду до Зимосічі, — зненацька почула вона свій голос і вражено усвідомила, що її очі затьмарені раптовими сльозами. — Мій батько, певніше за все, помирає за стінами Водоплину. Мій брат оточений ворогами. Я повинна їхати до них.
Тиріон VII
Чела, дочка Чейка з Чорних Вух, виїхала наперед задля розвідки і повернулася зі звісткою про військо, що стоїть на перехресті.
— За вогнищами скажу, що їх десь двадцять тисяч, — доповіла вона. — Червоні прапори з золотим левом.
— Твій батько? — запитав Брон.
— Або мій брат Хайме, — відповів Тиріон. — Скоро дізнаємося.
Він окинув поглядом свою обірвану розбійну ватагу: майже три сотні Кам’яних Гав, Братів Місяця, Чорних Вух і Смалених. І це тільки зернятко того війська, яке він сподівався зібрати. Гунтор, син Гурна, саме скликав до зброї інші гірські роди просто зараз. Тиріон питав себе, що його вельможний батько скаже про цих горлорізів у шкурах та награбованих шматках обладунків. Правду кажучи, він сам не дуже розумів, що про них думати. Наприклад, чи був він їхнім ватажком, а чи полоняником? Швидше за все, трохи того і трохи іншого.
— Краще мені поїхати туди самому, — зазначив він.
— Краще для Тиріона, сина Тайвина, — відповів Ульф, що говорив за Братів Місяця.
Наперед ступив грізний Шагга.
— Шагга, син Дольфа, каже «ні». Шагга піде з коротуном, і якщо коротун бреше, Шагга відріже його паростка…
— …і згодує його козі, так-так, — стомлено закінчив Тиріон. — Шагга, даю тобі слово Ланістера, що повернуся.
— Чого б це нам вірити твоєму слову? — Чела була мала міцна жіночка, пласка, наче хлопчик, і вельми кмітлива. — Низові князі завжди брехали гірським родам.
— Ти раниш мене в самісіньке серце, Чело, — мовив Тиріон. — А я гадав, що ми з тобою заприятелювали. Та нехай. Поїдеш зі мною, а ще Шагга, і Кон від Кам’яних Гав, і Ульф від Братів Місяця, і Тімет, син Тімета, від Смалених.
Гірські наскочники сторожко перезирнулися, коли почули свої імена.
— Решта хай чекає тут, поки не покличуть. Спробуйте не повбивати і не покалічити один одного, поки мене немає.
Він вдарив коня острогами і пустився ристю геть, не залишаючи їм нічого, окрім їхати слідом або відстати. Він би вітав хоч одне, хоч інше — аби тільки не сидіти й не балакати день і ніч. Оце у гірських родах набридало найбільше: вони взяли собі у голови таку дурницю, що кожну людину слід вислухати на раді, тому сперечалися про все і без кінця. Говорити дозволялося навіть жінкам. Не дивно, що вони востаннє турбували Долину Арин чимось страшнішим за випадкові набіги аж кількасот років тому. Тиріон мав намір усе змінити.
Брон поїхав з ним поруч. Позаду — швидко і буркотливо посперечавшись — поїхали п’ятеро гірських вояків на малих кощавих кониках завбільшки з віслюків, які лазили по скелях незгірш від кіз.
Кам’яні Гави трималися один одного. Чела та Ульф теж не відривалися далеко, бо Брати Місяця та Чорні Вуха були пов’язані тісними стосунками. Тімет, син Тімета, їхав сам по собі. Кожен рід у Місячних горах боявся Смалених, які морили плоть вогнем, аби довести свою мужність, а також (за оповідками інших) смажили немовлят на учтах. А Тімета боялися навіть інші Смалені, бо він вийняв собі ліве око розпеченим до білого ножем, коли досяг чоловічого віку. Наскільки розумів Тиріон, для хлопця було б звичніше відрізати собі соска, пальця або (для особливо хоробрих чи особливо навіжених) вухо. Смалені друзі Тімета так вразилися видлубаним оком, що хутко нарікли молодика «червоною рукою» — військовим ватажком або чимсь на зразок цього.
— Цікаво, що ж собі відрізав їхній князь, — мовив Тиріон до Брона, почувши цю оповідку. Сердюк вишкірився і ухопив себе між ніг… але навіть Брон не патякав зайвого у присутності Тімета. Якщо тому вистачило дурості вийняти око собі самому, то на яку милість міг сподіватися хтось інший?
Споглядачі видивлялися на них з вартових кам’яних веж, складених без розчину, поки загін спускався передгір’ями. Одного разу Тиріон бачив, як злітав крук. Там, де високий гостинець звивався між двома виходами скель, вони натрапили на перше укріплене місце. Дорогу перегороджував низький земляний вал стопи з чотири заввишки, а на скелях розташувався тузінь арбалетників. Тиріон зупинив загін там, де стріли їх дістати не могли, і поїхав до валу один.
— Хто тут головний? — закричав він угору.
Очільник з’явився швидко. А ще швидше він надав їм супровід, коли впізнав сина свого князя. Вони хутко проминули почорнілі поля та спалені городці. Тут починався річковий край; далі лежав Зеленозуб, одна з віток Тризуба. Тиріон не бачив трупів, але у повітрі шугали круки та гайворони. Тут билися, і дуже нещодавно.
За кілька верст від перехрестя була влаштована засіка із загострених кілків, що охоронялася списниками та лучниками. Позаду неї вдалину тягнувся військовий табір. Від сотень багать, де готували їжу, здіймалися тоненькі димки; під деревами сиділи вояки у кольчугах, нагострюючи зброю; на встромлених у грузьку землю держалнах майоріли знайомі прапори.
Коли гості під’їхали ближче до засіки, назустріч виїхав загін озброєних вершників. Лицар на чолі загону мав на собі сріблястий обладунок, викладений аметистами, та смугасту лілово-срібну кирею. На щиті був змальований одноріг, а з налобника шолома, зробленого у подобі кінської голови, стирчав звивистий ріг у дві стопи завдовжки. Тиріон натягнув повід, аби привітати його.
— Пане Флементе!
Пан Флемент Бракс підняв забороло.
— Пане Тиріоне! — вигукнув він здивовано. — Божечки, пане мій добрий, а ми вже боялися, що ви загинули або ж…
Він зиркнув на гірських дикунів, не знаючи, що думати.
— Ці ваші… супутники…
— Сердешні друзі та вірні союзники, — відповів Тиріон. — Де мені шукати пана батька?
— Він зайняв корчму на перехресті.
Тиріон засміявся. Корчму на перехресті? Може, боги таки мають смак до справедливості.
— Я бажаю негайно побачити його.
— Як накажете, пане мій. — Пан Флемент розвернув коня і загукав до вояків. Щоб зробити для них проїзд, із землі висмикнули три ряди кілків, і Тиріон провів супутників досередини.
Табір князя Тайвина тягнувся на багато верст. Челина оцінка у двадцять тисяч вояків не надто відхилялася від дійсності. Піхота розташувалася просто неба, лицарі розкинули намети, а деякі з високородних князів звели шатра завбільшки з добрячі обійстя. Тиріон побачив червоного бика Престерів, смугастого вепра князя Кракегола, палаюче дерево Марбранда, борсука Лидена. Лицарі, яких він минав, вигукували вітання, а вояки глипали на дикунів, роззявивши роти.
Втім, Шагга роззявляв рота незгірш від ланістерівського війська. Поза сумнівом, він за всеньке своє життя не бачив одразу стільки люду, коней та зброї. Решта гірських розбійників володіла своїми обличчями дещо ліпше, але дивувалася, мабуть, не менше. Тиріон вважав, що воно й на краще: що більше їх вразить могутність Ланістерів, то легше буде взяти їх до рук.
Корчма та стайня мало змінилися відтоді, як він їх пам’ятав, хоча від решти села лишилися хіба що розсипані камені та почорнілі основи. У дворі збудували шибеницю, тіло на ній густо вкривали круки. Коли Тиріон наблизився, вони злетіли у повітря, каркаючи та плескаючи чорними крилами. Він зліз з коня і роздивився залишки мертвої жінки. Птахи поїли губи та більшу частину щок, оголивши червоні зуби у жахливій усмішці.
— А я ж просив лише кімнату, вечерю та глек вина, — дорікнув Тиріон, зітхаючи.
Зі стайні, вагаючись, вибігли хлопчаки, аби наглянути за кіньми. Шагга свого віддавати не бажав.
— Малий не вкраде твою кобилу, — запевнив його Тиріон. — Він лише хоче дати їй вівса, водички та вичесати шерсть.
Шаггину шерсть теж не завадило б вичесати — от якби ж тільки знайти чемний спосіб запропонувати йому таку ласку.
— Даю тобі слово, коняці ніхто не зашкодить.
Люто виблискуючи очима, Шагга відпустив повід.
— Це кобила Шагги, сина Дольфа, — заревів він до стайняра.
— Якщо він її не поверне, відріжеш йому паростка і згодуєш козі, — нагадав Тиріон. — Як знайдеш козу.
Під знаком корчми, по обидва боки дверей стояло на чатах двійко стражників у кармазинових накидках та шоломах з левами на маківці. Тиріон упізнав сотника їхньої сторожі.
— Де батько?
— У залі, мосьпане.
— Мої люди хочуть трунку та частунку, — мовив Тиріон. — Будьте ласкаві.
І пішов до корчми. Туди, де сидів батько.
Тайвин Ланістер, князь Кастерлі-на-Скелі та Оборонець Заходу, прожив на світі уже половину шостого десятку років, але залишився міцним, як двадцятирічний юнак. Навіть сидячи, він не міг сховати свого високого зросту, довгих ніг, широких плечей, плаского живота. Його витончені руки були сповиті линвами м’язів. Там, де колись густе золоте волосся почало рідшати, він наказав зовсім його зголити: пан Тайвин не терпів половинчастості у діях. Підборіддя та верхню губу він також голив, але баки залишав, тож від вуха до щелепи його щоки вкривала цупка золотава парость. Очі він мав світло-зелені з золотими цятками. Колись один блазень, ще дурніший за інших дурнів своєї породи, пожартував, що навіть лайно в князя Тайвина, мабуть, помережане золотом. Люди казали, що дурник досі животіє десь у глибинах Кастерлі-на-Скелі.
Пан Кеван Ланістер, єдиний ще живий з батькових братів, саме ділив з князем Тайвином глек пива, коли Тиріон зайшов до зали. Його дядько був огрядний кремезний чоловік з лисиною та коротко підстриженою бородою круг важкого підборіддя. Саме пан Кеван побачив його першим.
— Тиріоне! — мовив він здивовано.
