сообщить о нарушении
Текущая страница: 31 (всего у книги 97 страниц)
Джон саме показував Дареонові, як краще завдавати удару збоку, коли у навчальному дворі з’явився новобранець.
— Ширше став ноги, — наполягав Джон. — Не треба втрачати рівновагу. Отак краще. Тепер обертайся, коли б’єш, вкладай у клинок усю вагу тіла.
Раптом Дареон зупинився і підняв забороло.
— Свята Седмиця, — пробурмотів він. — Ти глянь лишень, Джоне.
Джон обернувся і побачив крізь зорову щілину шолома найтовщого хлопця, якого стрічав за життя. Той боязко тупцював у дверях зброярні й на вид важив щось із вісім пудів. Хутряний комір гаптованого вапенрока губився серед кількох підборідь. Світлі очі занепокоєно бігали посеред круглого, як місяць, обличчя, а товсті спітнілі пальці жмакали оксамит жупана.
— Мені… мені наказали з’явитися сюди… для навчання, — мовив хлопець, ні до кого не звертаючись.
— Панич, — зазначив Пип до Джона. — З півдня. Певно, десь коло Вирію.
Пип проїхав ціле Семицарство з ватагою мартоплясів і вихвалявся, що назве стан та місце народження будь-якої людини за кількома її словами.
На грудях підбитого хутром товстунового вапенрока було вигаптувано кармазиновою ниткою крокуючого мисливця. Джон не впізнав цього знаку. Пан Алісер Терен зміряв поглядом свого нового підопічного і мовив:
— Здається, на півдні скінчилися лісокради й злодюги. Тепер нам на Стіну шлють паців із хліву. Гей, пане Підчереване! Тебе обдурили: з хутра та оксамиту обладунків не кують!
Скоро виявилося, що новобранець привіз власну лицарію: повстяного каптана, кубрака з вареної шкіри, кольчугу з бляхами, шолома, навіть великого щита з дерева і шкіри з тим самим мисливцем на ньому, що й на вапенроку. Але ніщо з того не було чорне, тож пан Алісер наказав йому узброїтися наново зі зброярні Варти. Це відняло половину ранку. Щоб припасувати кольчугу до хлопцевого обсягу, Доналові Нойє довелося розшити її по боках та вставити клапті шкіри. Щоб насадити йому на голову шолома, зброяр відкріпив забороло. Шкіряні штани та каптан сиділи так тісно, що він ледве рухався. Вдягнений до бою, новачок скидався на перепечену ковбасу, яка зараз лусне.
— Сподіваймося, що ти хоч в ділі не такий нездара, як з виду, — мовив пан Алісер. — Гальдере, ану перевір, чи наш панок Кабанок до чогось вдатний.
Джон Сніговій зіщулився. Гальдера народили посеред каменярні й виростили каменярчуком. Він мав шістнадцять років, високий зріст, міцні м’язи, і Джон одержав від нього немало добрячих ударів.
— Зараз буде гидко, як у сраці старої шльондри, — пробурмотів Пип. Так воно й вийшло.
Бій не тривав ще й хвилини, а товстун вже валявся на землі, трусячись усім тілом. З-під побитого шолома та між пухких пальців цебеніла кров.
— Здаюся! — верескнув він. — Не треба, здаюся, не бий мене!
Раст і ще кілька хлопців зареготали. Але навіть тоді пан Алісер не дозволив скінчити бойовисько.
— Ану ставай на ноги, панок Кабанок, — мовив він. — Візьми до рук меча.
Коли натомість хлопець розпластався долу, Терен махнув рукою до Гальдера.
— Лупи його боком меча, поки не встане.
Гальдер ліниво ляснув по задертих сідницях супротивника.
— Не повірю, що ти не можеш дужче, — докинув йому Терен.
Гальдер ухопив меча обіруч і приклався до жертви так міцно, що від удару, навіть площиною, луснула шкіра штанів. Новачок відчайдушно заверещав з болю.
Джон Сніговій ступив був уперед, але Пип вхопив його кольчужною рукою за плече.
— Не треба, Джоне, — прошепотів малий, стурбовано зиркаючи на пана Алісера Терена.
— Ставай на ноги, — повторив Терен. Товстун спробував підвестися, ковзнув і важко гепнувся.
— Панок Кабанок потроху розуміє, що до чого, — зазначив пан Алісер. — Ану ще раз.
Гальдер підняв меча, щоб завдати нового удару.
— Вріж-но нам трохи сальця! — вигукнув Раст і реготнув.
Джон відкинув Пипову руку.
— Годі, Гальдере.
Гальдер зиркнув на пана Алісера.
— Пан Байстрюцький розлютилися, сіромахи затрусилися, — зазначив майстер-мечник своїм різким холодним голосом. — Нагадаю, що я тут майстер-мечник, який би ти не був Сніг-воєвода.
— Подивись на нього, Гальдере, — закликав Джон, відчайдушно намагаючись не зважати на Терена. — Бити поваленого ворога — то ганьба. Він здався.
Джон схилився над товстуном, тоді став навколішки.
Гальдер опустив меча.
— Він здався, — повторив юнак.
Оніксово-чорні очі пана Алісера втупилися у Джона Сніговія.
— Схоже, наш пан Байстрюцький закохалися, — мовив лицар, поки Джон допомагав товстунові підвестися. — Ану оголи клинка, Снігу-воєводо.
Джон витяг меча. Досі він зважувався перечити панові Алісеру тільки до якоїсь межі, але зненацька залишив ту межу далеко позаду, і йому стало лячно.
Терен посміхнувся.
— Пан Байстрюцький бажають стати на захист коханої панни. Гаразд, це буде повчальна вправа для нас усіх. Щур, Пуздря, допоможіть-но Бутнякові.
Раст з Альбетом рушили на поміч Гальдерові.
— Ви утрьох маєте змусити панка Кабанка заверещати як слід. Треба лишень пройти повз пана Байстрюцького.
— Стій за мною, — наказав Джон товстунові. Пан Алісер нерідко виставляв супроти нього двох нападників, але трьох — ще ніколи. Він розумів, що сьогодні вночі спатиме побитий до крові. Тож зібрався і наготувався до захисту.
Раптом поруч опинився Пип.
— Супроти трьох якось веселіше вдвох, — гукнув малий, опустив забороло і витяг меча. Джон не встиг і заперечити, як третім поруч із ними став Грен.
Навчальний двір завмер у глухій тиші. Джон відчував на собі очі пана Алісера.
— Чого замріялися? — спитав той Раста й інших оманливо м’яким голосом.
Але першим рушив Джон. Гальдер заледве встиг підняти меча.
Джон відігнав його геть, засипаючи старшого хлопця зливою ударів, примушуючи задкувати на п’ятах. «Знай ворога якнайкраще», вчив його колись пан Родрік. Джон знав Гальдера: той був сильний, мов дикий звір, але нетерплячий, і нехтував захистом. Ясно, як день: тільки роздратуй його, і він відкриється.
Інші приєдналися до битви, і двором залунав сталевий брязкіт. Джон відбив страшний удар по голові, аж йому рукою пішов струс від зіткнення мечів. Він влучив бічним ударом Гальдерові по ребрах і був винагороджений глухим стогоном болю. Та у відповідь Джон отримав удар по плечі. Хрупнула кольчуга, біль обпалив шию, але на якусь мить Гальдер запнувся і втратив рівновагу. Джон вибив з-під нього ліву ногу, той гепнувся з брязканням і лайками.
Грен стояв міцно, як його учив Джон, і видав Альбетові більше, аніж той сподівався отримати. А от Пипові довелося сутужно. Раст був на два роки від нього старший та на пуд з гаком важчий. Але зненацька Джон вискочив позаду Раста і бамкнув гвалтівникові по шоломі, наче у храмовий дзвін. Приголомшений Раст гойднувся, Пип ковзнув під його захист, збив на землю і приставив клинка до горлянки. Джон тим часом ринув далі. Побачивши попереду себе двох супротивників, Альбет сахнувся і заволав:
— Здаюся!
Пан Алісер Терен спостерігав за ними з відразою.
— Досить вже на сьогодні цього дурного вертепу, — буркнув він і пішов геть. Урок скінчився.
Дареон допоміг Гальдерові звестися на ноги. Каменярчук зірвав шолома і жбурнув через двір.
— Я вже був подумав, що прибив тебе, Сніговію.
— Ти вже був і прибив, — відповів Джон. Плече під кольчугою та шкіряним каптаном скніло. Він вклав меча у піхви і спробував зняти шолома, але піднявши руку, зарипів від болю зубами.
— Дозволь мені, — мовив хтось. Товсті пальці хутко відв’язали шолома від ринграфа і турботливо зняли з голови. — Ти не поранений?
— Та били мене й раніше.
Джон торкнувся плеча і скривився. Двір навколо потроху порожнів.
Там, де Гальдер розсадив хлопцевого шолома навпіл, його волосся просякло кров’ю.
— Мене звати Семвел Тарлі з Рогошпиля… — Він запнувся і облизав губи. — Тобто колись був з Рогошпиля, поки… не пішов звідти. Аби вдягти чорне. Мій батько — пан Рандил, значковий Тирелів з Вирію. Я був його спадкоємцем, а тоді…
Він забурмотівся і замовк.
— Мене звати Джон Сніговій. Я байстрюк Неда Старка, князя на Зимосічі.
Семвел Тарлі кивнув.
— А мене… якщо хочеш, зви мене Сем. Мене так і матінка звали.
— Якщо хочеш, клич його Сніг-воєвода, — устряг Пип. — А як його кликала матінка, тобі краще не знати.
— Оцих двох кличуть Греном та Пипаром, — вказав Джон на приятелів.
— Диви, не сплутай. Грен бридкіший, — додав Пип.
Грен скривився.
— Отакої! Ти бридкіший за мене. Я хоч кажанячих вух не маю.
— Щиро дякую вам усім, — урочисто вимовив товстун.
— Чого ти не встав, щоб битися? — запитав Грен.
— Та я хотів, справді, от тільки… не зміг. Я не хотів, щоб він мене знову бив.
Він втупився у землю.
— Я… на жаль, я боягуз. Мій вельможний батько завжди так казали.
Грена, здавалося, грім побив. Навіть Пип не знайшовся, що сказати, а з Пипом ще такого не траплялося. Хіба чоловік з власної волі може обізвати себе боягузом?
Семвел Тарлі, мабуть, прочитав їхні думки на обличчях. Він зиркнув Джонові в очі і швидко відвів погляд, неначе злякана тварина.
— Я… вибачте мені, — похнюпився він. — Я не хотів… отаким вирости.
Він важко почалапав до зброярні. Джон покликав услід:
— Та тебе ж поранили. Завтра битимешся краще.
Сем зиркнув похмуро назад через плече.
— Та ні, — відповів він, змигуючи сльози, що набігали на очі. — Я отак завжди б'юся.
Коли він пішов, Гренові скривило мармизу.
— Нікому боягузи не до вподоби, — буркнув він. — Не треба нам було за нього ставати. Тепер на нас скажуть, що й ми боягузи.
— Ти надто дурний, щоб чогось боятися, — докинув Пип.
— От і ні, — заперечив Грен.
— Дурний, ще й який. Якби на тебе у лісі ведмідь набрів, ти б здуру і не тікав.
— Тікав би! — наполяг Грен. — Тікав би швидше за тебе.
Раптом він замовк, побачивши, як шкіриться Пип, і зрозумів, чого наплів. Його товста шия зачервонілася. Джон полишив їх та рушив до зброярні повісити на стінку меча і познімати побиті обладунки.
Життя у замку Чорному йшло своїм ладом: вранці навчалися бою у дворі, по обіді працювали. Чорні брати ставили новачків до найрізноманітнішої праці, аби взнати, до чого вони мають ліпший хист. Найбільше Джон уподобав ті нечасті пообідні години, коли його висилали разом з Привидом по дичину для воєводиного столу. Та на кожен день полювання припадав тузінь днів у зброярні Донала Нойє, де він крутив гострило, поки однорукий коваль нагострював сокири, або ж качав міха, щоб Нойє викував нового меча. Бувало також, що він бігав зі звістками, стояв на варті, вигрібав гній зі стаєнь, чіпляв пір’я до стріл, допомагав маестрові Аемону з круками чи Бовенові Маршу з обліком запасів у коморах.
Того полудня вартмайстер надіслав його до підйомної кліті з чотирма діжками свіжоколотого каменю, аби розкидати його заледенілими доріжками нагорі Стіни. То була самотня й нудотна праця, навіть у супроводі Привида. Але Джон не комизився. Ясного дня згори Стіни можна було побачити половину світу, а повітря там завжди було холодне і підбадьорливе. Нагорі він міг подумати.
Раптом він зрозумів, що думає про Семвела Тарлі… і що дивно, про Тиріона Ланістера. Цікаво, що Тиріон сказав би про товстуна. «Більшість людей радше заперечуватимуть важку правду, аніж визнають її», казав йому карлик, шкірячи зуби. На світі жило повно боягузів, які прикидалися хвацькими зухами; визнати ж власне боягузтво так, як Семвел Тарлі — то вимагало своєрідної мужності.
З-за побитого плеча робота просувалася повільно. Тільки надвечір Джон закінчив розкидати камінь. Він затримався нагорі, аби подивитися на захід сонця, що забарвлював небо кров’ю. Нарешті, як сутінки вже насувалися на північ, Джон вкотив порожні діжки у кліть і дав знати коловоротникам, щоб його спускали.
Вечеря вже майже скінчилася, коли вони з Привидом зайшли до трапезної. Купка чорних братчиків кидала кості коло вогню за кухлем гарячого вина. Його друзі повсідалися на лаві, наближчій до західної стіни, і реготали з якоїсь оповідки Пипа. Малий вухань вродився у ватазі мартоплясів і був справним брехуном на сто різних голосів. Свої побрехеньки він не розповідав, а переживав, граючи в них за всіх дійових осіб: зараз короля, через хвилину — свинаря. Перекидаючись на служницю з шинку або красну діву-принцесу, він голосив тонко й пискляво, аж друзі заливалися безпорадними слізьми сміху; коли ж зображував євнухів, то в нього незмінно й достеменно виходив пан Алісер Терен. Джон плекав до Пипових вибриків не меншу любов, аніж інші хлопці… та все ж цього вечора відвернувся і пішов до кінця лави, де сидів самотній Семвел Тарлі, якнайдалі від них.
Він закінчував останній шматочок пирога зі свининою, якого кухарі подали на вечерю, коли Джон всівся навпроти через стіл. Товстунові очі розширилися, коли він побачив Привида.
— Це в тебе вовк?!
— Лютововк, — відказав Джон. — Його звуть Привид. Лютововк є знаком дому мого батька.
— А мого — крокуючий мисливець, — зазначив Семвел Тарлі.
— Ти полюбляєш полювати?
Товстун здригнувся.
— Ненавиджу.
Здавалося, він зараз пустить сльозу.
— Що таке цього разу? — запитав Джон. — Чого ти завжди такий наполоханий?
Сем подивився на недогризок пирога і мляво похитав головою, злякано змовчавши. Тим часом трапезною загримів регіт. Джон почув, як Пип щось пищить тоненьким голосочком. Він різко підвівся.
— Вийдемо-но звідси.
Кругле опасисте обличчя піднялося до нього з підозріливим виразом.
— Чого? Що ми робитимемо назовні?
— Побалакаємо, — відповів Джон. — Ти колись бачив Стіну?
— Я товстий, а не сліпий, — відказав Семвел Тарлі. — Ясна річ, бачив. Вона у сто сажнів заввишки.
Усе ж він підвівся, загорнувся у підбиту хутром опанчу та пішов за Джоном геть із трапезної — все ще сторожкий, неначе підозрював, що в ночі на нього чекає якийсь жорстокий жарт. Привид чалапав поруч.
— Я й не гадав, що тут буде отак, — зізнався Сем, поки вони йшли, паруючи з рота у холодному повітрі. Приноровлюючись до кроку Джона, він уже засапався. — Усі будівлі обвалюються, а ще тут так… так…
— Холодно?
Ввечері приморозило, і Джон чув хрумтіння сірої трави під чоботями.
Сем тоскно кивнув.
— Ненавиджу холод, — мовив він. — Минулої ночі я раптом прокинувся у темряві. Вогонь згас, і я подумав, що до ранку змерзну на смерть.
— Там, звідки ти, мабуть, тепліше.
— Та я до минулого місяця снігу ніколи не бачив. Ми саме перетинали поля курганів — ну, я і провідники, яких зі мною послали батько — як почало сипатися отеє біле, неначе тихий дощ. Спершу я подумав: ой, як гарно, мов пір’ячко з неба летить. А воно усе падало, поки мене не проморозило до кісток. В провідників ціла кірка снігу на бородах намерзла, а ще більше лежало на плечах. А сніг усе падав. Я боявся, він ніколи не скінчиться.
Джон посміхнувся. Перед ними стояла Стіна, блідо-примарно виблискуючи у світлі півмісяця. На небі над головою ясно й різко сяяли зорі.
— Чи не пошлють мене отуди, нагору? — запитав Сем. Коли він побачив довжелезні дерев’яні сходи, то скис обличчям, як старе молоко. — Та я помру, якщо доведеться туди лізти.
— Є кліть з підоймою, — мовив Джон, вказуючи рукою. — Можна поїхати в ній.
Семвел Тарлі шморгнув носом.
— Мені лячно на висоті.
То вже було занадто. Джон аж скривився недовірливо.
— Та ти що, боїшся усього на світі?! — вигукнув він. — Нічого не розумію. Якщо ти справді такий боягуз, то що забув у Нічній Варті? Нащо було пхатися аж на Стіну?
Семвел Тарлі кинув на нього довгий сумний погляд, а тоді його кругле обличчя наче зіщулилося і поменшало. Він сів на приморожену землю і заплакав, відчайдушно схлипуючи і здригаючись усім тілом. Джон Сніговій міг тільки стояти й дивитися. Плач, здавалося, ніколи не скінчиться, як той снігопад на полях курганів.
Як виявилося, один тільки Привид знав, що робити. Тихо, наче тінь, білий лютововк підібрався до Семвела Тарлі й узявся визбирувати язиком сльози з його обличчя. Товстун скрикнув, здригнувся… і через якусь мить його схлипування перетворилося на сміх.
Джон Сніговій зареготав разом з ним. Потім вони сиділи на морозній землі, загорнувшись у опанчі та стиснувши Привида між собою. Джон розповів, як вони з Роббом знайшли тільки-но народжених цуценят у пізньому літньому снігу. Коли ж то сталося? Мало не тисячу років тому, принаймні так йому здалося. А тоді Джон потроху став розповідати про Зимосіч.
— Інколи я бачу замок уві сні, — казав він. — Блукаю довгими порожніми палатами. Мій голос лунає усюди, та ніхто не відповідає. Я прискорюю крок, відчиняю двері, вигукую імена. Я навіть не знаю, кого шукаю. Частіше за все батька, але буває, що Робба, меншу сестру Ар’ю або ж дядька.
