сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 97 страниц)
— О так, мушу схилити винувату голову і сподіватися на ваше пробачення, моя добра пані. — Він опустився на стільця і склав руки. — Чи ви з вашої ласки не покажете нам кинджал?
Кетлін Старк витріщилася на євнуха у мовчазному потрясінні. «Та він справді павук», подумала вона, «якийсь ворожбит, або й гірше». Він знає таке, чого ніхто не може знати, якщо тільки…
— Що ви зробили панові Родріку? — спалахнула вона.
Мізинець здавався збентеженим.
— Я почуваюся лицарем, який прибув до поля битви без списа. Про який ще кинджал йдеться? І хто це — пан Родрік?
— Пан Родрік Касель служить майстром-мечником у Зимосічі, — повідомив його Варис. — Запевняю вас, пані Старк, доброму лицареві нічого не заподіяно. Він заходив до нас наприкінці дня, відвідав пана Арона Сантагара у зброярні, де вони побалакали про певний кинджал. Приблизно о заході сонця вони залишили замок разом і попрямували до того жахливого блощичника, який ви обрали для ночівлі. Саме там вони досі й сидять, п’ють у загальній залі, чекають вашого повернення. Пан Родрік дуже схвильований вашою відсутністю.
— Як ви все це знаєте?
— Мені шепочуть маленькі пташки, — відповів, посміхаючись, Варис. — Я маю знати різні речі, люба пані, така вже в мене служба.
Він знизав плечима.
— То ви маєте кинджала з собою, чи не так?
Кетлін витягла зброю з-під накидки і жбурнула на стіл перед ним.
— Ось. Можливо, ваші маленькі пташки зможуть прошепотіти мені ім’я його власника.
Варис узяв кинджала з перебільшеною обачливістю і провів великим пальцем по краю. Виступила кров, євнух верескнув і впустив зброю на стіл.
— Обережно, — зазначила Кетлін, — він гострий.
— Ніщо так не тримає гостроту, як валірійський булат, — додав Мізинець, поки Варис смоктав порізаного пальця і дивився на Кетлін з мовчазним докором. Мізинець зважив ножа у руці, приноровлюючись до нього, підкинув у повітря, піймав другою рукою. — Як він чудово врівноважений. Ви хочете знайти хазяїна, чи правильно я зрозумів мету вашого приїзду? Тоді вам не потрібен пан Арон, моя пані. Слід було відразу піти до мене.
— А якби я пішла, — запитала Кетлін, — то що б я від вас почула?
— Почули б, що такий ніж є тільки один у всьому Король-Березі.
Він узяв кинджал великим та вказівним пальцями, змахнув над плечем і кинув через кімнату вправним рухом зап’ястка. Ніж глибоко увігнався у дубові двері й затремтів.
— Власне, він мій.
— Ваш? — Якесь безглуздя. Петира взагалі не було у Зимосічі.
— Або ж радше був мій раніше, до турніру на іменини принца Джофрі, — відповів той, проходячи кімнатою, щоб вийняти ножа з дверей. — Я, разом з половиною двору, поставив за пана Хайме у кінному двобої.
Зніяковіла посмішка Петира зробила його на вид зовсім юнаком.
— Коли ж Лорас Тирел зсадив супротивника з коня, багато хто з нас трохи збіднів. Сам пан Хайме втратив сотню золотих драконів, королева — смарагдову підвіску, а я — свого кинджала. Її милість отримали смарагди назад, але решту переможець залишив собі.
— Хто то був? — завимагала Кетлін. В роті їй пересохло від страху. Пальці скрутив знайомий біль.
— Біс, — відповів Мізинець, поки пан Варис спостерігав за її обличчям. — Тиріон Ланістер.
Джон III
Двір замку дзвенів піснею мечів.
Під шарами чорної вовни, вареної шкіри та кольчуги Джоновими грудьми стікав струмочок холодного поту. Він нападав, а Грен відступав, запинаючись і незграбно захищаючись. Щойно той підніс меча вгору, як Джон пройшов під ним і завдав замашного удару в підкрижжя, від якого Грен захитався. На Гренів удар знизу Джон рубонув згори, залишивши ум’ятину на шоломі. Щойно Грен спробував вдарити збоку, як Джон відкинув його клинка і добряче штурхонув кольчужним ліктем у груди. Грен втратив рівновагу і важко гепнувся на дупу в сніг, а Джон вибив йому меча з рук, полоснувши по зап’ястку і викликавши цим крик болю.
— Годі! — Пан Алісер Терен різав голосом не гірше за валірійський булат.
Грен притиснув до себе пошкоджену руку.
— Цей вилупок зламав мені зап’ястка.
— Цей вилупок підрізав тобі жили, розвалив надвоє твою порожню макітру, а наостанок ще й відрубав руку. Або ж зробив би це все, якби мечі були гострі. На твоє щастя, Варті потрібні люди не тільки в розвідку ходити, але й коняче лайно вигрібати.
Пан Алісер махнув до Джерена та Ропуха.
— Підніміть Бицю на ноги, йому ще по собі поминки готувати.
Джон зняв шолома, поки інші хлопці ставили Грена на ноги. Приємно було відчути обличчям морозне вранішнє повітря. Він сперся на меча, глибоко вдихнув і дозволив собі хвильку насолодитися перемогою.
— То зброя воїна, а не старечий ціпок, — різко завважив пан Алісер. — В тебе що, ноги болять, Сніг-воєвода?
Джон ненавидів прізвисько, яке на нього навісив пан Алісер першого ж дня у навчальному дворі. Та хлопці його підхопили, і він тепер чув його звідусіль. Джон вкинув меча до піхов і коротко кинув:
— Ні.
Терен попрямував до нього, шурхотячи цупким шкіряним вбранням. То був середнього зросту чоловік років п’ятдесяти, сухорлявий та суворий, з сивиною в чорному волоссі та очима, схожими на шматочки оніксу.
— Ану кажи правду, — наказав він.
— Я стомився, — визнав Джон. Рука йому боліла від ваги меча, і тепер, як навчальні бої скінчилися, про себе нагадали численні синці.
— То так і кажи, що ти — слабак.
— Я переміг.
— Ні. То Биця програв.
Один з хлопців реготнув. Джон мав за краще змовчати. Він побив усіх, кого пан Алісер поставив супротив нього, та геть нічого не вислужив від майстра-мечника, окрім зневаги. Терен ненавидить його, вирішив Джон; ясна річ, усіх інших той ненавидів ще більше.
— На цьому скінчимо, — повідомив Терен. — Нема сил вже дивитися на ваші мавп’ячі кривляння. Якщо колись по вас прийдуть Інші, молюся, щоб вони мали луки, бо нічого кращого, ніж опудала для стрільби, з вас однак не вийде.
Джон рушив за хлопцями назад до зброярні. Поруч ніхто не йшов. Він часто ходив один. Товариство, разом з яким він навчався, нараховувало майже двадцятеро хлопців, та нікого з них він не міг назвати другом. Майже всі були на два-три роки старші, та жоден і вполовину так добре не вмів битися, як Джон у свої чотирнадцять. Дареон рухався швидко, але боявся ударів. Пип тицяв мечем, наче ножем. Джерен був слабкий, як дівчисько, а Грен — повільний та незграбний. Гальдер завдавав страшних ударів, але й сам влітав просто під удар у відповідь. Що більше часу він з ними вовтузився, то більше зневажав їх усіх.
Всередині Джон повісив меча у піхвах на гачок у кам’яній стіні, не зважаючи на решту хлопців. Далі він почав повагом знімати кольчугу, шкіряного каптана, просяклу потом вовняну сорочку. По обох кінцях довгої кімнати у залізних жарівницях горіли шматки вугілля, та Джон тремтів з холоду. Тут він завжди мерз. Через кілька років, мабуть, і зовсім забуде, як це буває, коли тобі тепло.
Втома навалилася зненацька, щойно Джон вдяг своє повсякденне вбрання з чорної дерги. Він сів на лаву, длубаючись пальцями у застібках на свиті. «Ой, як холодно», подумав він, згадавши теплі кімнати Зимосічі, де гарячі підземні води текли стінами, наче кров — людським тілом. У замку ж Чорному тепла було годі шукати: стіни тут були холодні, а люди — ще холодніші.
Ніхто не казав йому раніше, яка з себе Нічна Варта; ніхто, окрім Тиріона Ланістера. Карлик розповів йому правду по дорозі на північ, але тоді було вже запізно. Джон спитав себе, чи знає батько, як воно на Стіні насправді. «Мабуть, знає», подумав він, і від цього стало тільки гірше.
Навіть дядько покинув його у цьому холодному кутку на краю світу. Добрий та дружній Бенджен Старк, якого він знав удома, тут став геть іншим. Тут він був першим розвідником, проводив усі дні з князем-воєводою Мормонтом, маестром Аемоном, іншою старшиною Варти, а Джона тим часом віддали до не занадто ласкавих рук пана Алісера Терена.
Через три дні після приїзду Джон почув, що Бенджен Старк має вести півдесятка людей у розвідку страхолюдним лісом. Того ж вечора він знайшов дядька у великій трапезній, вибудуваній з колод, і вмовляв узяти з собою. Бенджен відмовив йому коротко і різко.
— Тут тобі не Зимосіч, — казав він, поки краяв м’ясо кинджалом та виделкою. — На Стіні людина завжди отримує по заслугах. Ти не розвідник, Джоне, а лише зелененький хлопчина, що пахкотить літом.
З дурості Джон ще намагався сперечатися.
— Мені в наступні іменини буде п’ятнадцять. Я майже дорослий чоловік.
Бенджен Старк скривився.
— Ні, ти ще хлопчина доти, доки пан Алісер не скаже, що ти готовий стати братчиком Нічної Варти. Якщо ти гадав, що старківська кров дасть тобі тут якісь переваги, то помилився. Приймаючи обітниці, ми полишаємо наші старі сім’ї. Твій батько завжди матиме місце у моєму серці, але мої брати тепер тут.
Він махнув кинджалом на людей навколо — холодних, суворих людей у чорному.
Наступного дня Джон піднявся зі світанком, щоб подивитися на дядькове відбуття. Один з його розвідників, неоковирний здоровань, горлав солону пісню, сідлаючи конячку і пихкаючи парою у холодне вранішнє повітря. Бен Старк посміхнувся до нього, але не знайшов усмішки для власного небожа.
— Скільки разів я мушу тобі відмовляти, Джоне? Побалакаємо, коли повернуся.
Дивлячись, як дядько виводить коня проходом під Стіною, Джон згадав сказане Тиріоном Ланістером на королівському гостинці, і подумки побачив Бена Старка мертвим на снігу, в червоній крові. Тоді його занудило від самого себе. Що з ним таке робиться?
Потім він знайшов Привида у своїй самотній келії та сховав обличчя у рясному білому хутрі.
Якщо вже він мусить бути один, то зробить собі обладунок із своєї самотності. В замку Чорному не було божегаю, тільки маленький септ із септоном-п’яницею, та Джон не знайшов наснаги молитися жодним богам, старим чи новим. «Якщо вони є насправді», подумав він, «то мають бути такі самі жорстокі й невмолимі, як зима».
Він сумував за своїми справжніми братами: малим Ріконом, який виклянчував солодощі з сяючими, мов зірки, очима; Роббом, своїм вічним суперником і кращим другом, з яким вони не розлучалися; цікавим і впертим Браном, який завжди прагнув робити все те саме, що Джон та Робб. За дівчатами він теж сумував, навіть за Сансою, яка називала його «мій зведений брат» і ніяк інакше, відколи спромоглася зрозуміти, що означає слово «байстрюк». За Ар’єю… він сумував за нею ще більше, ніж за Роббом. Кістлява мала, самі подряпані колінки, сплутане волосся і подерта одежина, вся така завзята і свавільна. Ар’я, неначе байстрюк, порушувала весь заведений порядок… та Джона вона завжди звеселяла. Він віддав би що завгодно, аби побачити її знову, скуйовдити їй волосся, подивитися на її кривляння, закінчити речення разом із нею.
— Ти мені зап’ястка зламав, байстрюче.
Почувши похмурий голос, Джон підняв очі. Над ним височів Грен, з бичачою шиєю, червоним від люті обличчям і трьома друзями за спиною. Він знав Тодера, потворного коротуна з неприємним голосом, якого усі новобранці звали Ропухом. Двох інших на північ привіз Йорен разом з ним. Джон згадав їх самих — гвалтівників з Пальців — але не їхні імена. Без крайньої потреби він до них навіть не розмовляв, бо то були навіжені харцизяки без жодної краплі честі.
Джон підвівся.
— А ти гарненько попрохай, то я тобі й другого зламаю.
Гренові було шістнадцять років, і він височів над Джоном на голову. Усі четверо були більші за нього, та він не зважав, бо вже побив кожного з них у дворі.
— Краще ми тобі щось зламаємо, — пообіцяв один із гвалтівників.
— Ласкаво прошу. — Джон потягся за мечем, та один із них ухопив йому руку і завернув за спину.
— Ти виставив нас дурнями, — пожалівся Ропух.
— Та ви дурнями вродилися, — відказав Джон.
Хлопець, який тримав його руку, завернув її ще вище, і дуже сильно. Плече прострелив біль, та Джон не скрикнув.
Ропух підступив ближче.
— А наш панич язикатий, — мовив він, виблискуючи маленькими свинячими очицями. — Це ти в мамці-шльондри навчився рота роззявляти, га, байстрюче? Скажи нам, як її звали. Може, я навіть колись раз чи другий пхнув їй дещо до того рота.
Він зареготав. Джон вивернувся, наче вугор, і тупнув підбором чобота по нозі тому, хто його тримав. Той закричав з болю і відпустив руки. Джон стрибнув на Ропуха, збив його з ніг об лаву, гепнувся йому на груди, вчепився обіруч у горло і взявся гамселити головою по втоптаній земляній підлозі.
Двоє з Пальців відтягли Джона геть, кинули на підлогу, і Грен почав хвицяти його ногами. Джон відкотився від ударів, і тут у темряві зброярні залунав гучний голос.
— Ану припиніть! Негайно!
Джон звівся на ноги. Над ним височів Донал Нойє.
— Б’ються у дворі, — мовив зброяр. — А у моїй зброярні сваритися зась, бо посваритеся зі мною. Отоді справді пошкодуєте.
Ропух сів на підлозі, поспіхом мацаючи потилицю. На пальцях залишилася кров.
— Та ж він хтів мене убити.
— А таки хтів, я сам бачив, — додав один із гвалтівників.
— І мені зап’ястка зламав, — пожалівся Грен, простягаючи його до Нойє.
Зброяр вшанував простягнуту руку хіба що побіжним поглядом.
— Синець, а може, розтяг. Маестер Аемон дасть тобі якоїсь мазюки. Піди з ним, Тодере, твою голову слід оглянути. Решта — геть по конурах. А ти, Сніговію, залишся.
Коли інші пішли, Джон важко всівся на довгу дерев’яну лаву, не зважаючи на погляди, що вони кидали на нього, обіцяючи майбутню відплату. Рука йому боліла.
— Варті потрібна кожна людина, яка в неї є, — мовив Донал Нойє, коли вони залишилися самі. — Навіть така, як Ропух. Убивши його, ти слави й честі не здобудеш.
Джон знову спалахнув гнівом.
— Він сказав, що моя мати…
— …шльондра. Я чув. То й що?
— Князь Едард Старк не з тих, хто спить зі шльондрами, — крижаним голосом відповів Джон. — Честь йому…
— …не завадила породити байстрюка. Хіба ні?
Джон аж заціпенів від люті.
— Я можу піти?
— Підеш, як я дозволю.
Джон похмуро втупився у дим, що піднімався від жарівниці, але Нойє узяв його за підборіддя і повернув до себе товстими сильними пальцями.
— Ану дивись на мене, хлопче, поки я з тобою розмовляю.
Джон подивився. Зброяр мав груди, як барило пива, і не менше черево на додачу. Ніс його був плаский та широкий, на обличчі завжди рясніла щетина. Лівий рукав чорної вовняної сорочки був прищеплений коло плеча срібною застібкою у вигляді меча.
— Слова не зроблять твою мати хвойдою. Вона така, яка є, і не зміниться, що б не казав Ропух чи інші. Завваж собі, що в нас на Стіні є люди, чиї матері насправді були хвойдами!
«Але не моя мати», вперто подумав Джон. Він нічого не знав про свою матір. Едард Старк не бажав про неї говорити. Але Джонові вона снилася так часто, що він майже бачив її обличчя перед собою. У його снах вона була гарна і високородна, з лагідними очима.
— Думаєш, це тобі випало нелегке життя? Бо ти, бач, народився байстрюком вельможного князя? — вів далі зброяр. — А отой хлопчина Джерен уродився від септона. Котера Пайка виплодила дівка з корчми — і вся тобі вельможність. Тепер Пайк очолює Східну-Варту-коло-Моря.
— Мені начхати, — відповів Джон. — Мені нема діла ані до них, ані до вас, ані до Терена чи Бенджена Старка. Та взагалі ні до кого. Я тут все ненавиджу. Тут надто… холодно.
— О так. Холодно, важко і мерзенно. Саме так воно тут, на Стіні. І люди тут такі самі. Зовсім не з байок, що їх мамки розповідають. Та насцяти мені на ті байки, і на тих мамок насцяти. Правда така, яка є. А ти тут на все життя, як і решта з нас.
— Життя, — гірко повторив Джон. Добре було зброяреві казати про життя. Він його прожив, бо вдяг чорне тільки після втрати руки при облозі Штормоламу. До того він кував залізо для Станіса Баратеона, брата короля. Він проїхав Семицарство від одного кінця до іншого, бенкетував, ходив по дівках і бився у сотні битв. Казали, що саме Донал Нойє викував келепа короля Роберта, яким той на Тризубі вибив дух з Раегара Таргарієна. Він робив усе те, чого Джон вже ніколи не зробить. А коли уже був підстаркуватий, добре за тридцять, то отримав удар сокири поковзом; рана загнилася, і довелося відтяти руку. Тільки після того, втративши усе своє життя, скалічений Донал Нойє пішов на Стіну.
— Так, життя, — повторив Нойє. — А довгим воно буде чи коротким, залежить від тебе, Сніговію. На тій дорозі, якою ти йдеш зараз, один із братів колись вночі вріже тобі горлянку.
— Вони мені не брати! — гарикнув Джон. — Вони мене ненавидять, бо я кращий за них.
— Ні. Вони тебе ненавидять, бо ти вдаєш, ніби кращий за них. Вони дивляться на тебе і бачать байстрюка, що виріс у замку і ламає з себе великого панича.
Зброяр прихилився ближче.
— Але ж ти не панич. Пам’ятай про це. Ти Сніговій, а не Старк. Ти байстрюк і харцизяка.
— Харцизяка?! — Джона трохи не вдавило це слово. Несправедливість звинувачення вибила з нього увесь подих. — Та це ж вони прийшли по мене! Зразу четверо!
