сообщить о нарушении
Текущая страница: 92 (всего у книги 97 страниц)
Лишившись на самоті з Тиріоном, князь Тайвин кинув на нього короткий погляд.
— Твоїм дикунам не завадить розважитися. Скажи їм, що я дозволяю вирушити з Варго Хапом і грабувати, скільки душа забажає. Хай беруть усе, що вкинеться в око: крам, худобу, жінок, а решту палять і плюндрують.
— Дозволити Шаззі та Тіметові грабувати — це як дозволити півневі кукурікати, — зазначив Тиріон. — Та все ж я бажав би лишити їх при собі.
Дикі та свавільні, гірські вояки все ж корилися не комусь іншому, а тільки йому, і довіряв він їм більше, аніж будь-кому з людей батька. Так просто втрачати своє військо він не збирався.
— То навчися тримати їх на налигачі. Я не потерплю свавілля у місті.
— У місті? — Тиріон зачудувався. — В якому ще місті?
— У Король-Березі. Я надсилаю тебе до двору.
Чого-чого, а цього Тиріон Ланістер аж ніяк не чекав. Він потягнувся по вино і хвильку подумав, поки робив ковток.
— Що ж я маю там робити?
— Правити, — коротко і різко кинув батько.
Тиріон гучно зареготав.
— Моя чарівна сестричка напевне скаже щось з цього приводу!
— Хай белькоче, скільки схоче. Її сина треба взяти до рук, поки він усіх нас не згубив. Я покладаю вину на отих блазнів з малої ради: нашого друга Петира, вельмишановного великого маестра і пана Вариса — заморське диво без кінця. Що вони йому в сім дідьків радять? Він же чинить одну дурість за іншою! Хто навіяв йому думку зробити цього Яноса Слинта князем? Слинтів батько свиней різав, а вони віддають синові Гаренгол, стіл королів! Ні, там ноги його ніколи не буде, поки моє слово щось важить у цій державі. Кажуть, за герб він собі обрав скривавленого списа. Та я б йому жалував скривавленого різницького тесака.
Батько не підвищував голосу, але Тиріон ясно бачив гнів у його золотавих очах.
— А звільнити Селмі з посади? Джоф думав головою або чимось іншим? Так, пан Регіментар вже немолодий, але ім’я Барістана Зухвалого гримить на всі королівства. Він вшанує честю всякого, хто візьме його на службу. А хто скаже те саме про Хорта? Собакам кидають кістки під столом, а не садовлять поруч із собою за високий стіл.
Він тицьнув пальцем Тиріонові у обличчя.
— Серсея не може втримати малого на припоні, тому це доведеться робити тобі. А якщо радники спробують з нами бавитися…
Тиріон знав, що відповісти.
— Голови, — зітхнув він. — Стіни. Шпичаки.
— Бачу, ти дечого від мене навчився.
— Більше, ніж ви гадаєте, батьку, — тихо відповів Тиріон. Він допив вино і відставив келиха, міркуючи про себе. Якась частина його раділа більше, аніж він смів визнати, а інша згадувала битву на річці й допитувалася, чи не посилають його знову тримати лівий край.
— Але чому я? — спитав він, звісивши голову набік. — Чому не пан дядько? Чому не пан Аддам, пан Флемент чи князь Серет? Чому не хтось… більший?
Князь Тайвин рвучко підвівся.
— Бо ти — мій син.
Саме тоді він і зрозумів. «Ти вважаєш його втраченим», подумав Тиріон. «Клятий вилупку, ти вважаєш, що Хайме однак не жити, і в тебе лишився один я.» Тиріон бажав би дати батькові ляпаса, плюнути в обличчя, витягти кинджала, вирізати йому серце і подивитися, чи не зроблене воно зі старого твердого золота, як балакають прості люди. Натомість він сидів нерухомо та мовчав.
Князь Тайвин перетнув кімнату, хрумтячи підборами на скалках розбитого келиха.
— І ще одна річ, — мовив він коло дверей. — Ти не повезеш до двору свою шльондру.
Коли батько пішов, Тиріон ще довго сидів у залі сам-один. А тоді видерся сходами до свого затишного горища під дзвіницею. Стеля там була низька, та в карлика над головою не висіла. З вікна було видко шибеницю, що його батько наказав поставити у дворі. Тіло корчмарки поволі крутилося на мотузці від поривів нічного вітру. Плоть нещасної витончилася та пошматувалася. Зовсім як надії Ланістерів на перемогу.
Шая щось пробурмотіла спросонок та перекотилася до нього, щойно він присів на край перини. Тиріон ковзнув рукою під ковдру, накрив одну з м’яких грудей, і очі дівчини розплющилися.
— Мосьпане, — вимовила вона, посміхаючись у напівсні.
Відчувши, як твердішає сосок, Тиріон поцілував її.
— Маю на думці повезти тебе до Король-Берега, люба моя, — прошепотів він.
Джон IX
Кобила тихенько заіржала, коли Джон Сніговій підтягнув попругу.
— Тихше, моя люба, — прошепотів він, заспокійливо пестячи її.
По стайні гуляв вітерець, дихаючи смертним холодом в обличчя, та Джон не зважав. Він так-сяк припнув клумака з речами до сідла негнучкими, незграбними пальцями.
— Привиде! — покликав він тихо. — До мене!
І вовк миттю з’явився з бурштиновим блиском у очах.
— Джоне, прошу тебе. Не роби цього.
Він скочив у сідло, міцно тримаючи повід, і розвернув коня, аби їхати в ніч. У дверях стайні стояв Семвел Тарлі, з-за плеча якого визирав повний місяць. Від Сема падала величезна чорна тінь.
— Забирайся з дороги, Семе.
— Джоне, тобі не можна, — мовив Сем. — Я тобі не дозволю.
— Я не хочу тобі зашкодити, — відповів Джон. — Відійди, Семе, бо переїду.
— Не переїдеш. Ти маєш мене вислухати. Прошу тебе…
Джон увігнав остроги у кінські боки, і кобила ринула до дверей. Якусь мить Сем уперто стояв на шляху, світячи круглим блідим обличчям незгірш від місяця позаду себе і роззявивши рота у мовчазному «О» від подиву. В останню мить, просто перед конем та вершником, він таки стрибнув убік, як Джон і сподівався. Сем запнувся і впав, а кобила перескочила через нього і зникла у темряві.
Джон натяг на голову каптура свого важкого кобеняка і відпустив повід. Замок Чорний стояв мовчазний, поки вони з Привидом вибиралися геть. Він знав, що позаду на Стіні чатують вартові, але їхні очі дивилися на північ, а не на південь. Ніхто не бачив його втечі, окрім Сема Тарлі, що намагався зіп’ястися на ноги серед пилюки старої стайні. Він сподівався, що падіння не зашкодило Семові, адже той, важкий та незграбний, легко звихнув би собі гомілку чи зламав руку.
— Я попереджав, — проказав Джон уголос. — Зрештою, то не його клопіт.
По дорозі він стискав і розтискав пальці спеченої руки. Біль ще мучив його, та все ж без перев’язок було краще.
Місячне сяйво висріблило пагорби, якими звивалася стрічка королівського гостинця. Він мав забратися якомога далі від Стіни, поки не виявили його зникнення. Вранці він залишить гостинець і поїде навпростець полями та лісами, через кущі та струмки, щоб заплутати погоню, але на разі швидкість була важливіша за хитрощі. Зрештою, не така то вже таємниця, куди і до кого саме він намірився.
Старий Ведмідь звик прокидатися з першим світлом дня, тому Джон мав час до світанку, аби залишити між собою та Стіною якомога більше верств шляху… якщо Сем Тарлі не зрадить його. Товстун поважав статути і легко лякався, та все ж любив Джона, мов брата. Викликаний на допит, Сем напевне скаже правду, але Джон не міг уявити його посеред ночі перед вартою Король-Башти з вимогою розбудити князя-воєводу.
Коли Джон не з’явиться до Старого Ведмедя вранці зі сніданком з кухні, то найперше перевірять його келію, а там знайдуть на ліжку Пазура. Важко було залишати меча, та Джон ще не настільки втратив честь, аби забрати його з собою. Навіть Джораг Мормонт так не вчинив, коли з ганьбою тікав з дому. Певно, воєвода Мормонт знайде когось більш вартого цього клинка. Джон почувався зле, думаючи про старого. Він знав, що його втеча сипне солі на досі ще не зцілену рану воєводи, завдану власним сином. Недобра відплата за добро та довіру, але що ж поробиш. Який шлях не обери, а когось на ньому доведеться зрадити.
Він і досі не був певний, що чинить по совісті. Південникам було легше. Вони мали септонів, які вміли пояснити людям божу волю, допомагали відрізнити добре від поганого. Але Старки вклонялися старим богам без імен; якщо серце-дерева і чули людей, то ніколи їм не відповідали.
Коли позаду зникли останні вогні замку Чорного, Джон стишив крок кобили. Попереду лежала довга подорож, а коняка була лише одна. Далі на південь уздовж гостинця лежали городці, села та хутори, де кобилу можна буде обміняти на свіжу, але ж не в тому разі, якщо вона пораниться чи запалиться.
Скоро він муситиме знайти нову одежину. Певніше за все, її доведеться вкрасти. Він був одягнений у чорне з голови до ніг: високі верхові чоботи, груботкані штани та сорочку, шкіряну камізелю без рукавів та важкий вовняний кобеняк. Меч-півторак та кинджал були вкладені у піхви з чорної замші; кольчуга та мисюрка з бармицею в саквах також були вороновані дочорна. Будь-яка з цих речей проказувала йому смертний вирок. На північ від Перешийку людина, вдягнена у чорне, викликала холодну підозру в кожному селі чи городці. Скоро за ним почнуть стежити, вишукувати. Щойно круки маестра Аемона злетять у повітря, Джон більше не знайде безпечної криївки. Навіть у Зимосічі. Хай Бран і зголосився б прийняти брата в себе, але ж маестер Лювин має більше здорового глузду. Він зачинить перед Джоном браму і прожене його геть, як вимагає закон. Краще й не потикатися туди.
І все ж замок стояв у нього перед очима, наче він виїхав звідти тільки учора: високі гранітні мури, велика трапезна палата з пахощами диму, собак та смаженого м’яса, батькова світлиця, кімнатка у башті, що правила Джонові за опочивальню. У глибині душі він нічого так не бажав, як знову почути Бранів сміх, повечеряти Гейджевим пирогом з м’ясом та шкварками, послухати оповідки Старої Мамки про дітей лісу та Флоріана-Дурня.
Але ж не за тим він залишив Стіну. Він поїхав, бо був сином свого батька і братом Робба. Подарований меч, навіть незрівнянний Пазур, ще не робив його Мормонтом. Не був він і Аемоном Таргарієном. Тричі старий мусив робити вибір, і тричі він обирав честь, але ж то було його життя, а не Джонове. Джон досі не вирішив для себе, чи маестер лишився у Варті тому, що був слабкий та боягузливий, а чи тому, що був сильний та вірний. Але цілком розумів те, що маестер говорив йому про муки вибору. Надто добре розумів.
Тиріон Ланістер казав, що більшість людей радше заперечуватимуть важку правду, аніж визнають її. Та Джон не бажав більше нічого заперечувати. Він був самим собою: Джоном Сніговієм, байстрюком та кривоприсяжцем, без матері, без друзів, проклятим і приреченим. Решту свого життя — довгого чи короткого — він муситиме прожити як вигнанець, у тіні та мовчанці, не сміючи вимовити свого справжнього імені. Де б він не опинився у Семицарстві, він буде змушений жити у брехні, аби проти нього не піднялася рука кожної чесної людини. Та йому було байдуже, аби тільки дожити до того, щоб стати поруч з братом і помститися за смерть батька.
Він згадав, як востаннє бачив Робба. Той стояв у дворі, й сніг танув у його рудо-брунатному волоссі. Джон міг би з’явитися до нього таємно, під іншою личиною. Він спробував уявити собі обличчя Робба, коли відкриється йому. Напевне, брат хитне головою, посміхнеться і скаже… скаже…
Але побачити посмішку Джон не зміг. Намагався, але не зміг. У голові спливла думка про втікача, якого батько стратив того дня, коли знайшлися лютововки.
— Ти проказав присягу, — мовив тоді князь Едард. — Ти наклав на себе обітницю перед своїми братами, перед старими богами та новими.
Десмонд і Товстун Том потягли втікача до пенька. Бранові очі стали більшими за тарілки, і Джонові довелося нагадати йому добре тримати конячку. Джон згадав вираз обличчя батька, коли той приймав Лід від Теона Грейджоя, струмінь крові на снігу, і як Теон пхнув ногою голову, що підкотилася йому під ноги.
Він спитав себе, що зробив би князь Едард, якби втікачем виявився його брат Бенджен замість отого змарнілого незнайомця. Чи вийшло б усе інакше? Напевне, вийшло б, напевне… і Робб напевне привітав би його в себе. Мусив би привітати, бо інакше…
Про таке важко було навіть думати. Пальці стиснули повід, і глибоко всередині озвався біль. Джон вдарив кобилу острогами і пішов учвал королівським гостинцем, немовби намагаючись втекти від своїх сумнівів. Він не боявся смерті, лише не бажав померти саме так: зв’язаним, на колінах, як пересічний харцизяка. Якщо вже гинути, то з мечем у руці, в бою проти убивць батька. Він не був справжнім Старком, не вродився… але міг хоча б померти ним. Хай люди кажуть, що Едард Старк породив чотирьох синів, а не трьох.
Привид тримався біч-о-біч десь із верству, звісивши з рота червоного язика. Схиливши голову до вуха кобили, вершник вмовляв її додати швидкості. Вовк стишив крок, зупинився, роздивився, жевріючи червоними вуглинами очей у місячному сяйві. Скоро він зник позаду, але Джон знав, що вовк рушить слідом, коли сам вважатиме за потрібне.
По обидва боки дороги крізь дерева заблимали розкидані вогники. То було селище під назвою Кротовина. На Джона загавкав собака, з якогось стійла гучно заревів мул, але загалом селище не прокинулося від сну. Тут і там крізь зачинені дерев’яні віконниці жеврів вогонь з коминів; втім, таких було небагато.
Насправді Кротовина була більшою, ніж здавалася, бо три чверті її розташувалися під землею — в глибоких теплих печерках, з’єднаних плутаниною прокопаних ходів. Навіть бурдей — і той запхали під землю, лишивши нагорі тільки дерев’яну хатку завбільшки з нужник з червоним ліхтарем над дверима. На Стіні Джон чував, як хлопці кликали хвойд «підземним скарбом»; зараз він спитав себе, чи не шукає собі тих скарбів хтось із його чорних братчиків цієї самої ночі. Вважалося, що то порушення обітниці, та ніхто не зважав.
Джон знову стишив крок, тільки коли залишив Кротовину позаду на чималій відстані. До тієї миті й він сам, і його кобила вкрилися потом. Тремтячи, він зліз на землю; обпечена рука палала болем. Під деревами лежала латка не розталого іще снігу, блищала під місяцем, стікала водою в невеличкі калюжі. Джон присів навпочіпки, склав долоні, ловлячи талу воду. Вона була холодна, як лід. Джон напився, плюхнув у обличчя, аж щоки закололо. Пальці боліли гірше, ніж у попередні дні; в голові гупало. «Я все роблю правильно», мовив він до себе, «то чому ж на серці так гидко?».
Кобила уся вкрилася піною, тому Джон узяв повід і провів її трохи кроком. Дорога вшир ледве дозволяла роз’їхатися двом вершникам, була порізана струмочками та захаращена камінням. Ганяти нею навмання — це майже напевне зламати собі шию. Джон сам здивувався, яку дурницю вчинив. Швидкої смерті захотів, абощо?
Десь далеко, за деревами зойкнула якась перелякана тварина, і Джон підняв очі догори. Кобила неспокійно заїржала. Чи це не його вовк уполював якусь здобич? Він склав долоні трубою навколо вуст і гукнув:
— Привиде! Привиде, до мене!
У відповідь ззаду шурхнули крила — у повітря здійнялася сова.
Джон скривився і рушив далі. Він вів кобилу десь із півгодини, поки вона не просохла. Привид не з’являвся. Джон бажав скоріше скочити в сідло та їхати далі верхи, але непокоївся про вовка.
— Привиде! — загукав він знову. — Де ти є? До мене! Привиде!
У цих лісах ніщо не могло загрожувати лютововкові, навіть напівдорослому вовченяті, якщо тільки… ні, Привидові вистачило б розуму не чіпати ведмедя, а якби поблизу опинилася зграя вовків, то Джон напевне почув би їхнє виття.
«Треба попоїсти», вирішив Джон. Воно і собі веселіше, і вовк матиме більше часу надолужити шлях. Небезпеки поки що не було — замок Чорний ще не прокинувся. У саквах він розшукав сухого коржика, шматок твердого сиру, мале зморшкувате яблуко. Ще він мав солонину та шмат сала, які поцупив з кухні, але вирішив зберегти їх на потім. Як вони скінчаться, то доведеться полювати, а це зайві затримки у дорозі.
Джон сів під деревом і з’їв коржика з сиром, поки кобила паслася уздовж королівського гостинця. Яблуко він зберіг наостанок. Воно трохи зім’якло, та все ж лишилося терпким і соковитим. Джон встиг догризти до серединки, коли почув стукіт копит з півночі. Він негайно скочив на ноги і кинувся до кобили. Чи зможе він зараз втекти від них? Ні, вершники вже близько, вони напевне його почують, а якщо це погоня з замку Чорного…
Він звів кобилу геть з дороги за щільний запліт сіро-зелених вартових дерев.
— Тихше! — мовив він глухим голосом, пригинаючись і визираючи з-під гілля. Якщо боги зглянуться, вершники проїдуть мимо. Може, то люд з Кротовини чи селяни їдуть у своїх справах. Хоча що їм тут робити посеред ночі…
Стукіт копит ставав усе гучніший. Вершники наближалися королівським гостинцем прудкою ристю. Їх було щонайменше п’ятеро чи шестеро, скільки Джон міг розібрати на слух. Голоси відлунювали поміж дерев.
— …певний, що він рушив у цей бік?
— Я ні в чому не певний.
— То він міг податися і на схід. Як ми знаємо? Або ж зійти з гостинця і рушити навпростець крізь ліс. Я б так і вчинив.
— У темряві? То й тупак. Якби не звалився з коня і не зламав шию, то заблукав би і на світанку знову вперся б рогами у Стіну.
