сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 97 страниц)
Важкий, коштовно оздоблений ланцюг навколо шиї старого дзеленькав, коли той совався у кріслі.
— Правду кажучи, літо короля Маекара було спекотнішим за теперішнє і не те щоб набагато коротшим. Були дурні, ба навіть у Цитаделі, які вважали спеку за знак, що нарешті настало Велике Літо, літо без кінця. Але сьомого року воно раптом пішло на спад, і ми пережили швидку осінь, а тоді жахливу довгу зиму. Та все ж, поки стояло літо, сонце пекло немилосердно. Розжарений Староград чисто вимирав удень і повертався до життя лише вночі. Ми, бува, блукали у садах коло річки і сперечалися про волю богів. Пам’ятаю запахи тих ночей, мосьпане: парфуми та піт, визрілі дині й кавуни, що аж пирскали соком, бросквини та гранати, нічну тінь та місяцеквіт. Я тоді був молодий, ще тільки кував свого ланцюга. Спека не виснажувала мене так, як оце зараз.
Пицель опустив на очі повіки і, здавалося, заснув.
— Прошу вибачити, пане Едарде. Ви ж напевне прийшли не за тим, аби слухати пусті балачки про літо, яке минуло ще до народження вашого батька. Даруйте старому, трохи захопився спогадами. На жаль, розум подібний до меча — з часом іржавіє. А ось і наше молоко.
Служниця поставила тацю між ними, і Пицель посміхнувся до неї.
— Мила дитино. — Він підняв келиха, скуштував, кивнув. — Дякую. Йди собі.
Коли дівчина пішла, Пицель втупився у Неда бляклими слізливими очима.
— То про що це ми? А, так. Ви питали про князя Арина…
— Питав.
Нед з чемності ковтнув холодного молока. Прохолода втішала, та меду на його смак було забагато.
— Правду кажучи, певний час Правиця був наче сам не свій, — вів далі Пицель. — Ми сиділи в одній раді багато років, я вельми чітко бачив ознаки, але пояснював їх собі важким тягарем, який він ніс так довго та вірно. На його широкі плечі лягли усі турботи держави, не рахуючи інших: синочок-бо його був дуже хворобливий, а вельможна пані дружина така занепокоєна, що не полишала малого ані на мить. Подібне виснажить навіть і молодого сильного чоловіка, а молодість князя Джона давно минула. Тож не диво, що він виглядав засмученим і втомленим. Саме так я тоді міркував. Натомість зараз не знаю, що й гадати.
Маестер статечно затрусив головою.
— Що ви можете розповісти про його фатальну хворобу?
Великий маестер розвів руки у безпорадному смутку.
— Якось він прийшов до мене запитати про одну книгу. Здоровий і міцний, як завжди, хоча й глибоко стурбований, як на мене. А наступного ранку він судомився від болю, неспроможний встати з ліжка. Маестер Колемон гадав, що то шлункова застуда. Погода стояла спекотна, Правиця часто вживав вино з льодом, а від цього, бува, потерпає шлунок. Коли князь Джон заслабнув ще дужче, я оглянув його сам, але боги не дали мені сили врятувати Правицю.
— Я чув, що ви відіслали від нього маестра Колемона.
Великий маестер кивнув так неквапно і урочисто, як льодовик сповзає з гори.
— Так, відіслав, і боюся, пані Ліза ніколи мені не пробачить. Можливо, я й помилився, але тоді вважав це доцільним. Маестер Колемон мені наче син, ніхто не поціновує його здібності вище за мене, але ж він молодий, а молоді не завжди розуміють, яке крихке життя жевріє у старому тілі. Він прочищав шлунок князя Арина послабними настійками та перцевим соком, і я злякався, що це вб’є його вельможність.
— Чи казав що-небудь Правиця у свої останні години?
Пицель зморщив лоба.
— Наприкінці своєї лихоманки Правиця кілька разів повторив ім’я «Роберт», але годі знати, чи він мав на увазі свого сина, а чи короля. Пані Ліза не дозволяла малому увійти до кімнати хворого, боячись, щоб і той не схопив заразу. Король, проте, приходив і годинами сидів коло хворого, балакаючи та жартуючи про давні добрі часи, щоб підбадьорити дух князя Джона. Його милість так сильно любили покійного, що мені аж серце краялося.
— Чи не було ще чогось? Іще якихось слів?
— Коли я відчув, що надії нема, то дав Правиці макового молочка, аби він не страждав. Просто перед тим, як востаннє заплющити очі, він прошепотів щось до короля та своєї вельможної дружини, якесь благословіння синові. «Міцне сім’я», мовив він. Під кінець життя його мову було важко розібрати. Смерть настала тільки на ранок, але Правиця після тих слів уже не мучився і більше не вимовив ані слова.
Нед зробив ще ковток надміру солодкого молока, силуючись, щоб його не знудило.
— Чи не здалося вам, що смерть князя Арина мала у собі щось неприродне?
— Неприродне? — Старий маестер говорив дуже тихо, майже шепотів. — Та ні, не можу такого стверджувати. Сумна подія, безперечно. Але у своєму роді немає нічого природнішого за смерть, пане Едарде. Джон Арин спочиває втішений, важкий тягар нарешті впав з його плечей.
— Щодо хвороби, яка його забрала, — продовжував Нед. — Ви бачили таке саме в інших людей?
— Майже сорок років я служу великим маестром Семицарства, — відповів Пицель. — За нашого ласкавого короля Роберта, а до нього за Аериса Таргарієна, а раніше за Джаяхаериса Другого. Застав навіть кілька місяців за Джаяхаерисового батька, Аегона Щасливого, П’ятого тако нареченого. Я стільки бачив хвороб, пане мій, що достеменно і не пригадаю. От що я вам скажу: усі випадки схожі, та кожен випадок інакший. Смерть князя Джона нічим не дивніша за якусь іншу.
— Його дружина вважає інакше.
Великий маестер кивнув.
— Пригадую… Адже вдовиця — сестра вашої власної шляхетної пані дружини. Якщо дозволите старому казати відверто, смертний смуток може затьмарити навіть сильний і загартований розум, не те що розум пані Лізи. З часу її останнього викидня вона бачить ворогів у кожній тіні. А смерть її вельможного чоловіка взагалі полишила пані Лізу в лиховісному, страшному відчаї.
— Тобто ви цілком певні, що князь Арин помер від раптової лихоманки?
— Так, — поважно ствердив Пицель. — Якщо не від неї, мій добрий пане, то від чого ж тоді?
— Від отрути, — відповів Нед неголосно.
Заспані очі Пицеля раптом розплющилися. Старий маестер збентежено посовався у кріслі.
— Ця думка бентежить мене. Ми не у Вільних Містах, де таке стрінеш на кожному кроці. Великий маестер Етельмур писав, що усі люди в серці своєму здатні плекати думки про вбивство, але немає більш відразливої істоти на світі, аніж отруйник.
Він замовк на якийсь час, очима гуляючи деінде.
— Те, що ви припускаєте, пане мій, цілком можливе, але я не думаю, що сталося саме так. Певна річ, загальновідомі отрути може зготувати кожен мандрівний маестер. Але князь Арин не виявляв жодних ознак отруєння. До того ж нашого Правицю всі любили. Яке чудовисько в людській подобі насмілилося б отруїти такого шляхетного пана?
— Я чував, що отруту кличуть зброєю жінки.
Пицель задумливо попестив бороду.
— Кажуть таке. Жінки, боягуза… а ще євнуха.
Він прочистив горлянку і харкнув слизом на підлогу, встелену осокою. Високо над ними у крукарні гучно закаркали птахи.
— Чи відомо вам, що пан Варис народився невільником у Лисі? Не надто довіряйте павукам, ось що я вам пораджу, ваша вельможність.
Цього він міг би й не казати. Варис мав у собі щось таке, від чого Недові біг холодок спиною.
— Я матиму це на увазі, маестре. Дякую вам за допомогу. Досить мені вже марнувати ваш час.
Нед підвівся, а слідом за ним повільно звівся на ноги з крісла й великий маестер Пицель, аби проводити Неда до дверей.
— Сподіваюся, мені вдалося трохи полегшити тягар ваших роздумів, пане мій. Якщо я в змозі допомогти ще якось, тільки скажіть.
— Так, є дещо, — згадав Нед. — Мені цікаво подивитися ту книгу, що ви її дали Джонові за день до хвороби.
— Гадаю, вона не викличе в вас великого захоплення, — відповів Пицель. — То грубезна праця великого маестра Малеона про родоводи великих домів.
— І все ж я вважаю доцільним глянути на неї.
Великий маестер прочинив двері.
— Воля ваша. Вона в мене десь тут. Щойно я її знайду, надішлю до ваших покоїв.
— Дуже шляхетно з вашого боку, — подякував Нед, а тоді, неначе щось згадавши, обернувся знову. — Останнє питання, якщо ваша ласка. Ви згадували, що король сидів при князеві Арині, коли той помирав. Цікаво, а чи була з ним королева?
— Овва, та ні, — відповів Пицель. — Вона з дітьми саме від’їхала до Кастерлі-на-Скелі, супроводжуючи батька. Князь Тайвин привів до міста почет лицарів задля турніру на іменини принца Джофрі. Без сумніву, він сподівався побачити свого сина Хайме у вінці переможця, але був гірко засмучений, коли того не сталося. Мені випало надіслати до пані королеви звістку про раптову смерть князя Арина. Ще ніколи я не відпускав птаха з таким важким серцем.
— На чорних крилах чорнії слова, — пробурмотів Нед. Цієї примовки його навчила Стара Мамка, як він був іще хлопчиком.
— Так кажуть риболовки та селянки, — погодився великий маестер Пицель, — але ж буває й інакше. Коли птах від маестра Лювина приніс звістку про вашого Брана, то раділи усі вірні друзі вашої вельможності в цьому замку, хіба ні?
— Може, й так, великий маестре.
— Боги милосердні, — схилив голову Пицель. — Приходьте до мене, коли забажаєте, пане Едарде. Я тут, щоб служити.
«Знаю», подумав Нед, коли двері зачинилися, «але кому?».
По дорозі до своїх покоїв на гвинтових сходах Башти Правиці він надибав власну дочку Ар’ю. Вона махала руками, мов млин-вітряк, намагаючись втриматися на одній нозі. Від грубого каменя її босі ноги потерлися і вкрилися ціпками. Нед зупинився і вирячився на неї.
— Ар’є, що це ти робиш?
— Сиріо каже, водотанцівник може годинами стояти на одному пальці ноги.
Вона майнула руками у повітрі, щоб встояти.
Нед мимоволі посміхнувся.
— На котрому? — запитав він.
— На будь-якому, — відказала Ар’я, роздратована дурним питанням. Вона перестрибнула з правої ноги на ліву, небезпечно хитнулася, але відновила рівновагу.
— Чи мусиш ти стояти саме тут? — запитав батько. — З цих сходів далеко і боляче падати.
— Сиріо каже, що водотанцівник ніколи не падає.
Вона опустила другу ногу і стала на обидві.
— Пане батьку, а чи Бран тепер приїде до нас жити?
— Ні, ще довго не приїде, сонечко, — відповів він їй. — Він має відновити сили.
Ар’я вкусила губу.
— А що Бран робитиме, як дійде дорослого віку?
Нед став перед нею на коліно.
— В нього ще є багато років попереду, щоб знайти собі відповідь, Ар’є. Поки що радіймо, що він живий.
Того вечора, коли з Зимосічі прилетів птах зі звісткою, Едард Старк відвів дочок до замкового божегаю. Тутешній гайок в’язів, вільх та чорних тополь був, може, з морг завбільшки, і з нього видко було річку. За серце-дерево тут правив дуб, прадавнє гілля якого поросло лозою паляники. Старки схилили коліна перед дубом, наче перед оберіг-деревом, аби подякувати старим богам. Ще до сходу місяця Сансу зморив сон; Ар’я заснула кількома годинами пізніше, згорнувшись клубочком у траві під Недовим кунтушем. Усі темні години він відбув перед деревом сам. Коли над містом почало світати, поснулі дівчата опинилися у оточенні тьмано-червоних квіток драконового подиху.
— Мені наснився Бран, — прошепотіла тоді до батька Санса. — Я бачила, як він посміхався.
Але то були спогади, а зараз Ар’я запитала в батька:
— Адже Бран хотів стати лицарем. Лицарем Королегвардії. Хіба він тепер зможе стати лицарем?
— Ні, — відповів Нед, бо вважав за даремне їй брехати. — Але колись він зможе стати господарем на міцному городці, сидіти у королівській раді, будувати замки, як Брандон Будівник, попливти кораблем через Західне море, висвятитись у віру твоєї матері та стати верховним септоном.
«Але ніколи більше не зможе бігати поруч із своїм вовком», подумав він з сумом, який годі було висловити вголос. «Не зможе лягти з жінкою і взяти на руки сина».
Ар’я схилила голову набік.
— А я зможу сидіти в раді короля, будувати замки і стати верховним септоном?
— Ти, — відповів Нед, легенько цілуючи її в лоба, — вийдеш заміж за короля чи князя і правитимеш його замком, а сини твої стануть лицарями, принцами та князями. А може, котрийсь буде і верховним септоном.
Ар’я скривила мармизу.
— Ні! — заперечила вона. — Таке хай лишається Сансі.
Вона підтягла вгору праву ногу і знову стала на одну. Нед зітхнув і лишив її на сходах.
Діставшись своїх покоїв, він стяг із себе просяклі потом шовки і вилив на голову холодної води з балійки коло ліжка. Поки він витирав обличчя, зайшов Алин.
— Мосьпане, — звернувся стражник до Правиці, — за дверима пан Баеліш прохає про ласку побачити вас.
— Проведи до світлиці, — наказав Нед, дістаючи свіжу сорочку з найлегшого льону. — Я буду негайно.
Коли Нед увійшов, Мізинець сидів на лаві коло вікна і дивився, як у дворі внизу лицарі Королегвардії вправляються з мечами.
— Якби ж то розум старого Селмі був такий спритний, як його меч, — заздрісно мовив він, — тоді засідання ради проходили б куди захопливіше.
— Немає в Король-Березі воїна відважнішого і чеснішого за пана Барістана, — відповів Нед. Він плекав величезну повагу до немолодого, сивочолого Регіментаря Королегвардії.
— Та й нудотнішого теж, — додав Мізинець. — Проте насмілюся припустити, що на турнірі він виступить добре. Минулого року він вибив з сідла Хорта, а якихось чотири роки тому був переможцем.
Хто переможе на турнірі, зараз турбувало Едарда Старка найменше у світі.
— Ви з’явилися у якійсь справі, пане Петире, або ж вас цікавить тільки вид з мого вікна?
Мізинець посміхнувся.
— Я обіцяв Кет, що допоможу вам у пошуках. От і допоміг.
Неда це застало зненацька. Обіцянки-цяцянки, але він не міг примусити себе довіряти панові Петиру Баелішу, який здавався йому аж надто хитромудрим.
— Ви маєте щось для мене?
— Когось, — виправив Мізинець. — А точніше, чотирьох «когосів». Чи не спадало вам на думку допитати челядь Правиці?
Нед стурбовано спохмурнів.
— Якби ж то. Пані Арин забрала усю свою чадь назад до Гнізда.
Від Лізи Нед мав у цій справі більше шкоди, аніж зиску. Усі найближчі до її чоловіка люди поїхали разом з нею, коли вона втекла зі столиці: маестер Джона, його управитель, сотник сторожі, лицарі та уся служба.
— Майже усю свою чадь, — виправив Мізинець, — але не всю. Кількоро лишилося. Вагітна дівка з кухні, яку нагально видали за машталіра пана Ренлі. Стайняр, що вступив служити до міської варти. Застільний служка, якого витурили за крадіжку. І нарешті, зброєносець князя Арина.
— Зброєносець?! — приємно здивувався Нед. Зброєносець лицаря зазвичай багато знав про все, що коїлося з його хазяїном.
— Пан Гуго з Долини, — повідомив його ім’я Мізинець. — Король висвятив хлопця у лицарі відразу після смерті князя Арина.
— Я накажу привести його, — вирішив Нед, — і решту інших.
Мізинець скривився.
— Пане мій, підійдіть-но до вікна, якщо ваша ласка.
— Навіщо?
— Підійдіть, пане, я покажу.
Нед спохмурнів, але до вікна підійшов. Петир Баеліш недбало махнув рукою у вікно.
— Онде, через двір, коло дверей до зброярні, бачите хлопчину, що сидить навпочіпки і гострить меча?
— То й що?
— Він доповідає Варисові. Павук надзвичайно цікавиться вашою особою та вашими справами.
Мізинець покрутився на лаві і продовжував:
— Тепер гляньте-но на мур. Західніше, над стайнями. Онде стражник сперся на стінку, бачите?
Нед бачив.
— Ще один євнухів шепотинник?
— Ні, цей королевин. Зазначу, що він має поперед себе чудовий вид на двері до вашої башти, тобто на усіх, хто до вас приходить. Є й інші, яких не знаю навіть я. Червоний Дитинець повен очей. Чому ж, ви гадаєте, я заховав Кет у бурдеї?
Едардові Старку не до смаку були усі ці потаємні зводи та змови.
— Семеро дідьків, — вилаявся він. А таки й дійсно, чоловік на мурі стежив за ним. Одразу відчувши себе незатишно, Нед відсунувся від вікна. — Невже у цьому клятому місті усі шпигують за всіма?
— Де там за всіма, — заперечив Мізинець і почав рахувати на пальцях. — Ну, ясна річ, за мною, за вами, за королем… хоча якщо подумати, король сам розповідає дружині забагато, та й про вас я не певний.
Він підвівся з місця.
— Чи маєте ви на службі людину, якій можете вірити цілком і беззаперечно?
— Так, — відповів Нед.
— А я в такому разі маю чудовий палац у Валірії, який ладен задешево продати вашій вельможності, — з глузливою усмішкою повідомив Мізинець. — Розумніше було б відповісти «ні», пане мій. Та нехай уже. Надішліть отого вашого сердешного повірника до пана Гуго та інших згаданих осіб замість себе. За вашими особистими переміщеннями добре стежать, але навіть Павук Варис не здатен цілісінький день нишпорити за кожним вашим слугою.
І він вирушив до дверей.
— Пане Петире, — покликав його Нед. — Я… дякую вам за допомогу. Можливо, я помилявся, коли не довіряв вам.
Мізинець вщипнув свою маленьку гостру борідку й відповів:
— Як же ж ви повільно навчаєтеся тутешнього звичаю, пане князю. Недовіра до мене — то найрозумніше, на що ви спромоглися у цьому замку, відколи злізли з коня.
Джон IV
