сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 97 страниц)
— Краще вдягни щось гарне, — сказала їй Санса. — Септа Мордана звеліла. Сьогодні ми поїдемо у королівському каравані з принцесою Мирцелою.
— Я не поїду, — відповіла Ар’я, намагаючись розплутати ковтуна у сірому хутрі Німерії. — Ми з Микою вирушимо вгору річкою шукати рубінів коло броду.
— Рубінів? — повторила Санса, нічого не розуміючи. — Яких ще рубінів?
Ар’я зиркнула на неї, як на дурепу.
— Раегарових рубінів. Саме тут король Роберт убив принца і здобув корону.
Санса втупилася у меншу сестру, не вірячи своїм вухам.
— Як ти можеш шукати якісь рубіни, коли принцеса чекає? Королева ж запросила нас обох.
— Мені начхати, — відповіла Ар’я. — Той караван навіть вікон не має, зсередини геть нічого не видно.
— Та на що тут дивитися? — роздратувалася Санса. Її так схвилювало запрошення, а дурна і неоковирна сестра зібралася все зіпсувати. Саме цього вона й боялася. — Тут самі поля, хутори та села.
— От і ні, — вперто заперечила Ар’я. — Поїдь якось із нами, багато чого побачиш.
— Ненавиджу їздити верхи, — з відразою мовила Санса. — Від того сама грязюка, пил і болячки усюди.
Ар’я знизала плечима і гримнула на Німерію:
— Ану сиди! Я ж не навмисне тебе смикаю!
Тоді до Санси:
— Коли ми проходили Перешийок, я нарахувала тридцять шість раніше не бачених квіток, а ще Мика показав мені левоящера.
Санса здригнулася. Перешийок вони проходили дванадцять днів, шкутильгаючи покрученою стежкою крізь безмежне чорне болото. То була суцільна мука. Вологе повітря, мокра грязюка навколо, і ніде навіть поставити табір на ніч, хіба що просто на дорозі. З води виростали і підступали до подорожніх щільні лісові зарості з гіллям, обвішаним блідою пліснявою. Велетенські квітки витикалися з грязюки, плавали у крихітних ставках, але якщо здуру зійти з дороги і попхатися за ними, тут-таки на тебе чекатимуть підступні сипкі піски, змії на деревах, а у воді — притоплені левоящери, схожі на чорні колоди з очами та зубами.
Те все, ясна річ, не могло зупинити Ар’ю. Якось вона з’явилася, шкірячись, мов коняка, з переплутаним волоссям, геть уся в грязюці, та притягла оберемок пурпурових і зелених квітів для батька. Санса плекала надію, що він накаже Ар’ї поводитися, як належить уродженій шляхетній панянці, але він нічого такого не сказав, тільки обійняв малу та подякував за квіти. Від того Ар’я ще більше зіпсувалася.
Тоді з’ясувалося, що пурпурові квіти недарма кличуть «отруйними поцілунками» — від них Ар’я вкрилася пухирями на руках. Санса сподівалася, що хоч пухирі навчать її розуму, та Ар’я лише засміялася і наступного дня натерла руки грязюкою, мов якась болотна дикунка — грязюка, бач, мусила порятувати її від сверблячки, бо так сказав її друг Мика. А ще Ар’я мала синці на руках і плечах, свіжі темно-лілові та застарілі жовто-зелені. Санса бачила їх сама, коли сестра роздягалася до сну. Де вона їх набила — про те могла знати лише свята Седмиця.
Тим часом Ар’я чухала собі Німерію і теревенила про побачене у подорожі на південь.
— На тому тижні ми знайшли покинуту вартову вежу, де зараз живуть привиди, а ще за день до того поганяли табунок диких коней. Бачила б ти, як вони тікали, коли унюхали Німерію!
Вовчиця крутнулася у руках хазяйки, і Ар’я її насварила:
— Ану припини! Треба ж вичухати тобі другий бік. Ти вся у багні!
— Тобі не можна полишати головну валку, — нагадала їй Санса. — Наказ пана батька.
Ар’я здвигнула плечима.
— Та я ж недалечко, і завжди з Німерією. А то взагалі нікуди не тікаю, просто їду собі возом та балакаю з людьми. Балакати теж цікаво.
Санса знала, що то за люди, з якими Ар’ї так «цікаво» балакати: зброєносці, машталіри, служниці, старезні дідугани та голі діти, язикаті лайливі сердюки непевного походження. Ар’я водила дружбу з усіма підряд. А її Мика був гірший за всіх: якийсь неоковирний різницький підмайстрок років тринадцяти, що спав у хурі з м’ясом і смердів, наче колода, на якій те м'ясо рубали. Тільки забачивши його, Санса вже почувалася зле, але Ар’я, схоже, полюбляла його товариство більше, ніж сестрине.
Сансі почав уже уриватися терпець.
— Ти мусиш піти зі мною, — твердо мовила вона до сестри. — Королеві не відмовляють. І септа Мордана чекатиме.
Ар’я не звернула на сестрини слова жодної уваги. Вона занадто сильно смикнула гребінцем, Німерія ображено загарчала і вивернулася.
— Ану йди сюди!
— Шляхетному товариству подадуть лимонні тістечка та чай, — урочисто і по-дорослому продовжила Санса. Панночка потерлася їй об ногу, Санса почухала їй за вухом так, як та полюбляла, і вовчиця всілася коло неї на хвіст, стежачи, як Ар’я ганяється за Німерією. — Навіщо ганяти верхи на смердючій кобилі, упрівати і наживати болячки, коли можна всістися на пухові подушки та їсти тістечка з королевою?
— Я не люблю тієї королеви, — мимохідь кинула Ар’я. Сансі перехопило подих, бо навіть від Ар’ї вона не чекала подібного блюзнірства. Та сестра продовжувала теревенити, не зважаючи. — Вона мені не дозволить привести Німерію.
Ар’я встромила гребінця за пояс і почала підкрадатися до своєї вовчиці. Німерія сторожко спостерігала за її вивертами.
— Вовчиці не місце у королівському каравані, — відказала Санса. — А ще вовків боїться принцеса Мирцела, ти сама вже маєш знати.
— Мирцела — ще дитя мале. — Ар’я таки упіймала Німерію за шию, але щойно витягла гребінець, як лютововчиця вирвалася на волю і втекла. Роздратована Ар’я жбурнула гребінця на землю.
— Погана, погана вовчиця! — заверещала вона.
Санса мимоволі всміхнулася. Якось їхній псяр сказав їй, що тварина завжди удається в хазяїна. Вона легенько обійняла Панночку, та лизнула їй щоку, і Санса захихотіла. Ар’я почула і різко обернулася, палаючи від гніву.
— Чхати мені, що ти там бурмочеш, я поїду кататися верхи. — На її довгому конячому обличчі з’явився той особливий вираз, із яким вона завжди робила щось свавільне.
— На богів, Ар’є, ти інколи поводишся зовсім як дитина, — завважила Санса. — Гаразд, піду сама. Так буде навіть краще. Ми з Панночкою з’їмо усі лимонні тістечка і чудово посидимо без тебе.
Вона відвернулася, щоб піти геть, але Ар’я закричала услід:
— Тобі теж не дозволять привести Панночку!
І перш ніж Санса придумала щось у відповідь, її сестра втекла, кинувшись за Німерією берегом річки.
Самотня і принижена, Санса рушила довгим зворотнім шляхом до заїзжого двору, де на неї мала чекати септа Мордана. Панночка тихенько трусила поруч. Санса ладна була заплакати. Вона тільки бажала, щоб усе завжди було так мило і красно, як у піснях. Чому Ар’я не здатна поводитися гречно та ласкаво, як принцеса Мирцела? От би й собі мати таку сестру.
Санса ніколи не розуміла, як дві сестри, народжені за якихось два роки одна від одної, можуть так різнитися. Гаразд, вона б зрозуміла, якби Ар’я була байстрючкою, як їхній зведений брат Джон. До речі, Ар’я і скидалася саме на Джона своїм довгим обличчям і брунатним волоссям Старків. Ані в обличчі, ані у волоссі сестра не мала нічого від їхньої пані матері. Але Джонова мати, як люди казали, була якась простачка. Колись Санса, як була менша, навіть запитала в пані матері, чи немає тут якоїсь помилки. Може, її справжню сестру вкрали мамуни чи ще хто? Але мати тільки засміялася і запевнила, що Ар’я — їхня справжня дочка і законна сестра Санси, кров її крові. Санса не могла уявити, щоб мати про таке брехала, і мусила примиритися з дійсністю.
Але ближче до середини табору вона швидко забула про свої негаразди. Навколо королевиного каравану зібрався натовп. Санса почула гудіння збуджених голосів, неначе з цілого рою бджіл. Двері каравану були прочинені навстіж, королева стояла на верхній сходинці та до когось посміхалася. Санса почула, як та каже:
— Рада вшановує нас великою честю, ласкаві панове.
— Що тут відбувається? — запитала вона в знайомого зброєносця.
— Рада надіслала лицарів з Король-Берега нам назустріч, — відповів той. — Почесну варту для короля.
Бажаючи подивитися, Санса пустила Панночку розчистити їй дорогу крізь натовп. Від лютововчиці люди поспіхом розступалися. Підійшовши ближче, вона побачила двох лицарів на коліні перед королевою і аж заблимала очима від їхніх обладунків розкішної мистецької роботи.
Один лицар мав на собі витончений риштунок з білих поливних лусочок, сліпучих, мов поле свіжого снігу, з блискучим від сонця срібним карбом та пряжками. Коли він зняв шолома, Санса побачила, що то старий воїн з білим, як його обладунок, волоссям, але на вид ще дуже сильний та спритний. З плечей у нього висіло білосніжне корзно Королегвардії.
Другий лицар був молодик близько двадцяти років у повних латах темно-зеленого, мов ліс, кольору. Санса ще не бачила гарнішого за нього чоловіка: високий, могутньої статури, з чорним, як воронове крило, волоссям до плеч, виразно окресленим голеним обличчям і сміхотливими зеленими очима у колір свого обладунку. Під пахвою він тримав глухого шолома з пишними оленячими рогами, що сяяли золотом.
Спершу Санса не помітила третього прибульця. Він не колінкував разом з двома іншими, а стояв збоку, біля коней, і мовчки спостерігав вітання. То був худий понурий чоловік з віспинами на обличчі, без бороди, з глибоко запалими очима та щоками. Хоч і не старий іще, він мав на голові лише кілька жмутів волосся, закинутих за вуха, проте довгих, як у жінки. Його обладунок складали шкіряний каптан та сіра сталева кольчуга без жодних прикрас, побита віком та частим ужитком. Над правим плечем в нього виднілося старе шкіряне руків’я меча, припнутого до спини — обіручного меча, занадто довгого, щоб носити при боці.
— Король виїхав полювати, але буде щасливий бачити вас після повернення, — саме казала королева до двох лицарів перед нею. Але Санса ніяк не могла відвести очі від третього. Нарешті він відчув на собі її погляд і повільно повернув голову. Панночка загарчала. Санса Старк раптом відчула такий напад жаху, якого ще не знала за своє життя. Вона ступила крок назад і врізалася у когось іншого.
Її за плечі схопили сильні руки, і на мить Санса подумала, що це батько, та коли обернулася, побачила смалене обличчя Сандора Клегана, що дивився згори вниз і кривив рота у жахливій подобі посмішки.
— Ти тремтиш, дівчино, — проскреготів він. — Хіба я тобі такий страшний?
Він і справді лякав її ще з того дня, коли вона вперше побачила страшну руїну його обличчя, понівеченого вогнем. Щоправда, зараз їй здалося, що Клеган і наполовину не такий страшний, як той, перший. Все ж Санса вивернулася від нього, Хорт зареготав, а Панночка стала між ними, погиркуючи на знак попередження. Санса впала на коліна і обійняла вовчицю. Всі інші зібралися навколо, пороззявлявши роти; вона відчувала на собі численні очі, ловила вухами бурмотіння і смішки.
— Та це ж вовк, — відзначив хтось, а інший вигукнув:
— Семеро дідьків, це лютововк!
Тоді перший запитав:
— Що ця звірюка робить у таборі?
Йому відповів хрипкий голос Хорта:
— Старки їх дітям за мамок тримають.
Раптом Санса усвідомила, що обидва незнайомі лицарі витріщаються на неї та Панночку, оголивши мечі. Тоді вона знову злякалася і застидалася, а на очі їй набігли сльози.
Тут Санса почула, як королева мовила:
— Джофрі, піди до неї.
І до неї прийшов її принц.
— Залиште-но її, — наказав Джофрі. Він стояв над нею, дуже гарний у синій вовні та чорній шкірі, з золотими кучерями, що сяяли на сонці, мов корона. Він подав їй руку і допоміг підвестися.
— Що сталося, люба панно? Чому ви злякалися? Ніхто не зашкодить вам. Приберіть-но мечі, ви усі. Панна тримає вовчицю собі за домашнє звірятко, та й годі.
Тоді він зиркнув на Сандора Клегана.
— А ти, собако, пішов геть, бо лякаєш мою наречену.
Хорт, незмінно вірний хазяїнові, вклонився і мовчки зник у натовпі. Санса з усіх сил намагалася прийти до тями, почуваючись дурепою. Вона ж бо зі Старків на Зимосічі — шляхетна панна високого роду, яка одного дня стане королевою.
— Мене злякав не він, мій любий принце, — спробувала пояснити вона, — а отой інший.
Двоє незнайомих лицарів перекинулися поглядами.
— Пейн? — реготнув молодик у зеленому риштунку.
Старший чоловік у білому звернувся до Санси гречно та ласкаво:
— Не зважайте, люба панно, інколи пан Ілин лякає і мене. Самим виглядом він викликає острах.
— Як йому й належить. — Королева саме зійшла зі сходів каравану, і глядачі розступилися, даючи дорогу. — Якщо лиходіїв не лякатиме самий вигляд Королівського Правосуду, значить, цей уряд справляє не та людина.
Нарешті Санса спромоглася знайти належну відповідь.
— Тоді мушу сама засвідчити, що ваші королівські милості не могли знайти кращої людини на цю посаду, — мовила вона, чим викликала схвальний сміх в оточення.
— Гарно сказано, дитино, — мовив старий у білому. — Як і личить доньці Едарда Старка. Я маю честь знати тебе, хоча й не мав задоволення бачити надто часто. Мене звуть Барістан Селмі, я — лицар Королегвардії.
З цими словами лицар уклонився.
Санса знала це ім’я; заразом до неї повернулися усі шляхетні звичаї, яких її роками навчала септа Мордана.
— Ви — Регіментар Королегвардії, — додала вона, — і радник нашого короля Роберта, як і Аериса Таргарієна до нього. Це я маю честь, шляхетний пане. В нас на далекій півночі так само, як і деінде, кожен співець звеличує звитяги Барістана Зухвалого.
Зелений лицар знову засміявся.
— Радше скажіть «Барістана Зів’ялого»! Та годі лестощів, дитинко, він і без того зависокої про себе думки. — Воїн широко всміхнувся Сансі. — А тепер, гарненьке вовченя, розкажи щось про мене, і я радо визнаю тебе справжньою дочкою нашого Правиці.
Джоф поруч із нею застиг з обурення.
— Розмовляйте з моєю нареченою як належить, бо…
— Я знаю відповідь, — швидко вставила Санса, щоб пригасити гнів принца, і посміхнулася до зеленого лицаря. — На вашому шоломі, пане, я бачу золоті оленячі роги. Олень є гербовим знаком королівського дому. Наш король Роберт має двох братів. Ви дуже молоді, а отже, ніхто інший, як Ренлі Баратеон, князь Штормоламу, радник короля. Ось що я можу про вас розказати.
Пан Барістан реготнув.
— Він дуже молодий, а отже ніхто інший, як задерикувате козеня. І я ще й не те можу про нього розказати.
Загальний сміх став йому відповіддю, а першим сміявся сам князь Ренлі. Напруга, що висіла у повітрі останні хвилини, зникла, і Санса відчула себе трохи певніше… аж тоді пан Ілин Пейн проштовхався наперед, розсунувши двох людей, і похмуро став просто перед нею. Він нічого не казав, а Панночка тим часом вишкірила зуби і загарчала — низько, загрозливо. Але цього разу Санса заспокоїла вовчицю, лагідно поклавши їй руку на голову.
— Даруйте мені, якщо чимось образила вас, пане Ілине, — мовила дівчина до нього і почекала відповіді. Але відповіді не було; кат дивився на неї і, здавалося, світлими безбарвними очима здирав спершу одяг, а тоді й шкіру, залишаючи саму голу душу. Зрештою, не сказавши ані слова, він обернувся і пішов геть.
Санса нічого не втямила і подивилася на її принца.
— Чи не сказала я, бува, чогось зайвого, ваша милосте? Чому шляхетний пан не заговорив до мене?
— Наш пан Ілин уже чотирнадцять років як не говорить зайвого, — з лукавою усмішкою відзначив князь Ренлі.
Джофрі кинув на свого дядька повний зневаги погляд, а тоді узяв Сансини руки в свої.
— Аерис Таргарієн наказав вирвати йому язика гарячими кліщами.
— Проте він дуже красно промовляє своїм мечем, — додала королева, — і зберігає непохитну вірність нашій державі.
Тоді вона ласкаво посміхнулася і мовила:
— Сансо, дівчинко, ми з панами радниками повинні переговорити, поки не повернулися король із твоїм батьком. На жаль, твій день з принцесою Мирцелою доведеться відкласти. Будь ласкава, передай мої вибачення твоїй милій сестрі. Джофрі, якщо твоя ласка, чи не розважиш ти нашу гостю сьогодні?
— З великим задоволенням, матінко, — дуже поштиво відповів Джофрі. Він узяв Сансу за руку і відвів далі від каравану. Серце Санси злетіло кудись у небеса. Цілий день з її принцем! Вона витріщалася на Джофрі, як на молодого бога. Який він відважний, подумала вона, як він врятував її від Хорта і пана Ілина — майже як у піснях, коли Сервин Дзеркального Щита врятував принцесу Даерису від велетнів, або ж коли принц Аемон Драконолицар захистив честь королеви Наерис супроти наклепів злого лицаря Моргіла!
Від доторку руки Джофрі до її рукаву серце в неї забилося швидше.
— Що б ви хотіли робити?
«Що завгодно, аби з вами!», радо вигукнула б Санса, та натомість відповіла:
— Те, що вам до смаку, мій принце.
Джофрі подумав хвильку.
— Можна проїхатися верхи.
— Ой, я так люблю їздити верхи!
Джофрі обернувся на Панночку, яка тяглася в них по п’ятах.
— Ваша вовчиця налякає коней, а мій пес, схоже, лякає вас. Залишмо-но їх обох тут і поїдемо лише удвох, як вам таке?
Санса завагалася.
— Якщо бажаєте, — відповіла вона невпевнено. — Мабуть, я б могла прив’язати Панночку.
