сообщить о нарушении
Текущая страница: 45 (всего у книги 97 страниц)
— Можете заплющити очі, якщо хочете. Пустіть повід, Білявчик сам про себе подбає. Ось так, мосьпані. Я вас переведу, це просто — от побачите. Ану ж зробіть один крочок. Отак, ніжку переставте, посуньте просто уперед. От бачите! А тепер другу, легенько. Та ви б тут перебігли й оком не змигнули. Тепер ще одну, давайте. Отак-о.
Крок за кроком, нога за ногою дівчина-байстрючка перевела Кетлін, сліпу й тремтливу, через вузьке місце, а білий мул спокійно тупав собі за ними.
Вартовий замок під назвою Небосхил являв собою одну лише високу стіну у вигляді серпа, з каменю без розчину, прибудовану до схилу гори. Та навіть палаци Валірії не здалися б Кетлін Старк прекраснішими. Тут нарешті почалася снігова шапка: вичовгані роками камені Небосхилу припали памороззю, довгі язики льоду тягнулися з вищих схилів донизу.
На сході займався світанок, коли Мія Камінець загукала до варти, і перед ними розчинили браму. Всередині муру до нього були прибудовані похилі підйоми, а навколо складено безліч каменю всіляких розмірів, аби легко було скинути кам’яну лавину на чиїсь голови. У скельній стіні зяяло чорне гирло.
— Там стайні та казарми, — повідомила Мія. — Остання частина шляху лежить всередині гори. Темнувато, але хоч вітру нема. Мули доходять тільки сюди, а далі там такий… наче димар з печі, а всередині радше драбина, ніж сходи. Але нічого, ходити можна. Ще година, і будемо нагорі.
Кетлін подивилася вгору. Просто над головою вона бачила основу Соколиного Гнізда, бліду під вранішнім світлом. До неї залишалося якихось шість сотень стоп. Знизу Гніздо здавалося малим білим бджолиним стільником. Вона згадала розповідь дядька про кошик та коловорот.
— Ланістери хай мають гордість, — мовила вона до Мії, — а Таллі вдовольняться здоровим глуздом. Я їхала цілісінький день і майже всю ніч. Хай спустять кошика. Поїду разом з ріпою.
Коли Кетлін Старк нарешті досягла Соколиного Гнізда, сонце вже добряче здійнялося над горами. Вибратися з кошика їй допоміг кремезний сивочолий лицар у блакитному корзні та карбованому обладунку з соколино-місячним значком. То був пан Вардіс Еген, сотник замкової сторожі Джона Арина. Позаду стояв маестер Колемон, худий та стурбований, майже без волосся, зате з довжелезною шиєю.
— Пані Старк, — мовив пан Вардіс, — маємо величезне і несподіване задоволення бачити вас.
Маестер Колемон хитнув головою на знак згоди.
— О так, пані моя, саме так. Я надіслав звістку до вашої сестри. Вона наказала збудити її, щойно ви прибудете.
— Сподіваюся, вона добре виспалася, — мовила Кетлін досить глузливо, проте ніхто не звернув уваги.
Сторожа вивела її з коловоротної закрученими сходами. Як на великі доми, замок Соколине Гніздо був досить невеличкий: сім струнких башт, тісно зіставлених докупи, наче стріли у сагайдаку на плечі величезної гори. Стаєнь, кузень або псярень він не потребував, але Нед казав, що комори тут не менші за зимосіцькі, а у баштах можуть вміститися зо п’ять сотень людей. Але замок здавався Кетлін дивно покинутим, коли вона проходила ним, розносячи луну кроків порожніми білими палатами.
Ліза чекала сама у своїй світлиці, вдягнена у нічну сорочку. Її довге рудо-брунатне волосся вільно спадало на голі білі плечі й далі спиною. Позаду стояла покоївка, розчісуючи нічну плутанину, але щойно Кетлін увійшла, сестра зіп’ялася на ноги та посміхнулася.
— Кет! Яка радість, Кет, знову бачити тебе! Люба моя сестричка!
Вона ринула світлицею і схопила сестру в обійми.
— Як же довго ми не бачилися, — промурмотіла Ліза коло вуха. — Ох, скільки ж років…
Тих років було п'ять, і з Лізи вони стягнули важку та жорстоку данину. Нижча від сестри на зріст, розповніла, опецькувата, вона тепер виглядала старшою за Кетлін, хоча насправді була на два роки молодша. Її блакитні очі Таллі вицвіли й злодійкувато бігали на блідому опухлому обличчі, а маленький ротик застиг у виразі примхливому, наче щоразу чимсь роздратованому.
Обіймаючи її, Кетлін згадувала струнку високогруду дівчину, що стояла поруч із нею того дня у септі Водоплину. Яка ж вона була чарівна, повна сподівань. А зараз від її краси тільки й лишилося, що густий, брунатний з рудизною водоспад волосся на всю спину.
— Ти здорова з виду, — збрехала Кетлін, — але якась… втомлена.
Сестра розірвала обійми.
— Втомлена. О так. Дуже.
Здається, вона щойно помітила інших: покоївку, маестра Колемона, пана Вардіса.
— Залиште нас, — наказала вона. — Я бажаю говорити з сестрою наодинці.
Вона тримала Кетлін за руку, поки всі виходили… і відкинула її, щойно двері зачинилися. Кетлін побачила, як привітність прожогом збігла в сестри з обличчя, немов сонце зайшло за хмари.
— Ти з’їхала з глузду, абощо? — напустилася Ліза на неї в ту ж саму мить. — Привезла його сюди, не спитавшись дозволу, ані словом не попередивши, аби втягнути нас у свої чвари з Ланістерами…
— Свої чвари?! — Кетлін не могла повірити власним вухам. У світлиці палав вогонь, та обличчя Лізи пашіло крижаною зневагою. — Від початку то були твої чвари, сестро. Це ж ти прислала мені того клятого листа, де написала, що Ланістери вбили твого чоловіка!
— Так, написала — аби ти знала і трималася від них якнайдалі! Я ж не гнала тебе на війну з ними! О боги, Кет, ти хоч розумієш, що наробила?!
— Матусю? — раптом проказав тоненький голосочок. Ліза крутнулася, важка сорочка захилиталася навколо неї. У дверях стояв Роберт Арин, князь Соколиного Гнізда, притискаючи до себе засмальцьовану ляльку з ганчір’я і вилупивши на сестер великі очі. То був хворобливий від народження, худенький хлопчик, замалий для свого віку, який ще й пересмикувався час від часу. Маестри так і називали цю хворобу: трясучкою. — Я почув голоси…
«Не дивно», подумала Кетлін, «Ліза трохи що не волала на все горло».
Сестра все ще дивилася вовком.
— Це твоя тітка Кетлін, дитинко. Моя сестра, пані Старк. Ти її пам’ятаєш?
Хлопчик лупнув на неї очима.
— Здається, — відповів він, блимаючи, хоча не мав ще й року від народження, коли його бачила Кетлін.
Ліза всілася коло вогню і мовила:
— Піди до матусі, мій солоденький.
Вона опорядила його нічну сорочку та пригладила гарне брунатне волосся.
— Хіба не гарний хлопчик? А ще й сильний який! Не вір тому, що про нього кажуть. От Джон знав правду і казав мені: «Міцне сім’я». То були його останні слова. Він все повторював Робертове ім’я, а за руку мені так вхопився, що лишив сліди пальців. «Скажи їм… міцне сім’я». Його сім’я. Він хотів, аби всі знали, який гарний та міцний росте в мене синочок.
— Лізо, — мовила Кетлін, — якщо ти маєш рацію щодо Ланістерів, тим паче ми маємо діяти швидко. Ми…
— Та не при дитині ж! — сіпнулася Ліза. — Він має таку ніжну вдачу. Авжеж, мій солоденький?
— Хлопчик є князем Соколиного Гнізда, господарем і захисником Долини, — нагадала Кетлін, — і зараз такі часи, що нам не до його ніжної вдачі. Нед гадає, що справа може дійти до війни.
— Мовчи! — визвірилася Ліза. — Ти лякаєш хлопчика!
Малий Роберт швидко зиркнув через плече на Кетлін і почав тремтіти. Його лялька впала долу на очерет, і він щільно притиснувся до матері.
— Не бійся, моя люба дитинко, — прошепотіла Ліза. — Матінка з тобою, ніхто тобі не зашкодить.
Вона розчахнула сорочку і витягла бліду важку цицьку з яскраво-червоним соском. Малий гаряче ухопив її, сховав обличчя в матері на грудях і взявся смоктати. Ліза тим часом пестила йому волосся.
Кетлін втратила мову. «Оце синок Джона Арина», подумала вона, не вірячи очам своїм. Тоді згадала свого сина Рікона, вдвічі молодшого за цього і уп’ятеро сміливішого. Не дивно, що панство Долини непокоїться. Вперше вона зрозуміла, чому король намагався відняти дитину від матері та віддати на виховання Ланістерам…
— Ми тут у безпеці, — казала тим часом Ліза. Хлопчикові чи ще кому — Кетлін не знала напевне.
— Та не кажи дурниць, — відповіла Кетлін, потроху шаленіючи. — Ніхто не може зараз почуватися у безпеці. Ти гірко помиляєшся, якщо гадаєш пересидіти тут, аби Ланістери про тебе забули.
Ліза прикрила вухо хлопця рукою.
— Навіть якщо вони проведуть військо поміж гір та крізь Криваву Браму, Соколине Гніздо лишиться неприступним. Ти сама бачила. Тут нас не дістане жоден ворог.
Кетлін закортіло дати їй ляпаса. «А дядько Брінден же попереджав», раптом усвідомила вона.
— Неприступних замків не буває!
— Бувають, — наполягала Ліза. — Гніздо неприступне, це усі кажуть. Аби ж тільки я знала, що робити з привезеним тобою Бісом!
— А він погана людина? — запитав князь Соколиного Гнізда, впускаючи з рота мамчину цицьку з мокрим червоним соском.
— Дуже погана, — відповіла Ліза, прикриваючись, — але матінка не дозволить йому скривдити її малесеньке дитятко.
— Тоді хай він полетить! — захоплено скрикнув Роберт.
Ліза попестила йому волосся.
— Може, й полетить, — мовила вона. — Може, саме така йому судилася доля.
Едард IX
Коли Нед знайшов Мізинця у загальній залі бурдею, той по-дружньому теревенив з високою гарною жінкою, вбраною у сукню з пір’я, зі шкірою, темнішою за чорнило. Біля вогню Гевард грав із соковитою дівкою на роздягання. Він уже втратив паса, делію, кольчугу і правого чобота, а дівчині довелося розстібнути сорочку до пояса. Джорі Касель стояв біля вікна, яким стікав дощ, і кривив рота у лукавій посмішці, втішаючись видом та спостерігаючи, як Гевард перевертає черепки.
Нед зупинився на низу сходів і натяг рукавиці.
— Нам вже час іти. Мої справи тут скінчені.
Гевард підхопився на ноги, поспіхом збираючи бебехи.
— Як накажете, мосьпане, — відповів Джорі. — Я допоможу Вилові привести коней.
І закрокував до дверей.
Мізинець прощатися не поспішав. Він поцілував чорній жінці руку, прошепотів їй на вухо жарт, з якого вона голосно засміялася, і неквапом рушив до Неда.
— Ваші справи, — запитав він легковажно, — або ж королівські? Кажуть, що Правиця бачить королівські сни, говорить королівським голосом і карає королівським мечем. А чи, бува, він не дрюкає жінок королівським…
— Пане Баеліше, — перервав його Нед, — не треба забуватися. Я вдячний вам за допомогу. Без вас ми б цей бурдей рік шукали. Та я не маю наміру терпіти ваші кпини. Окрім того, я вже не Правиця Короля.
— Ох і зла ж звірюка, мабуть, той лютововк, — зазначив Мізинець, скрививши рота.
Теплий дощ линув з чорного неба без зірок, поки вони йшли до стаєнь. Нед накинув каптура. Джорі вивів його коня. Молодий Вил вийшов зразу за ним, однією рукою ведучи Мізинцеву кобилу, а іншою порпаючись із пасом та поворозками штанів. Хихотячи до нього, у дверях стайні виникла босонога хвойда.
— Ми зараз поїдемо назад до замку, мосьпане? — запитав Джорі. Нед кивнув і скочив у сідло. Мізинець сів на свою кобилу поруч із ним, а слідом Джорі й решта.
— Чатая тримає добірний заклад, — мовив Мізинець, коли всі зрушили. — Маю намір купити його. Я помітив, що вкладати гроші в бурдеї набагато розумніше, аніж у кораблі. Повії рідко тонуть, а коли на заклад набігають пірати, то не відбирають грошики, а платять, як усі інші.
І пан Петир реготнув з власної дотепності.
Нед не заважав йому теревенити, і через деякий час той сам замовк. Вулиці Король-Берега стояли темні та покинуті. Дощ загнав усіх під дах. Він стукотів Недові по голові, теплий, мов кров, і настирливий, як спогад про старі гріхи. Великі краплі води стікали йому по обличчі.
— Роберта ніколи не втримаєш надовго у одному ліжку, — казала йому Ліанна у Зимосічі одного вечора багато років тому, коли батько пообіцяв її руку молодому князеві Штормоламу. — Я чула, він вже має дитя від якоїсь дівчини у Долині.
Нед сам тримав те дитя на руках, тому не міг заперечувати. Як і брехати своїй сестрі. Але він запевнив її, що походеньки Роберта до заручин нічого не важитимуть, коли той стане доброчесним чоловіком і кохатиме її усім серцем.
Ліанна тільки посміхнулася.
— Кохання — то чудово, любий мій Недику, та воно не змінить чоловікової вдачі, яка вона є.
Дівчина була така молода, що Нед не наважився спитати про її вік. Поза сумнівом, вона була цнотлива; у кращих бурдеях вам завжди знайдуть цнотливу, аби гаман був набитий. Мала світло-руде волосся і розсип веснянок на переніссі, а коли вийняла цицьку, аби погодувати дитинча, то Нед побачив, що й груди в неї теж веснянкуваті.
— Я дала їй ім’я Барра, — мовила дівчина, поки дитина смоктала. — Вона така схожа на нього, хіба ні, мусьпане? Має його ніс, його волосся…
— Так.
Едард Старк попестив пухнасте темне волосся дівчинки. Воно стриміло крізь пальці, наче чорний шовк. Він пригадав, що й перша дитина Роберта мала таке саме шовкове волосся.
— Скажіть йому, коли побачите, мусьпане, якщо… якщо ваша ласка. Скажіть, яка вона гарна.
— Скажу, — пообіцяв Нед. То було його прокляття. Роберт присягався їм у вічній любові вранці й забував про них до вечора, але Нед Старк тримався усіх обітниць. Він згадав обіцянки, яких дав Ліанні на її смертнім одрі, а тоді про ціну, яку заплатив, щоб їх дотримати.
— А ще скажіть, що я ні з ким більше не була. Присягаюся, мусьпане, старими богами й новими. Чатая каже, що дозволить мені півроку заради дитини і надії, що він повернеться. Тож скажіть, що я чекаю, гаразд? Не треба мені коштовностей, нічого. Тільки його. Він завжди був такий добрий, правда.
«Добрий», бездумно повторив Нед про себе.
— Я скажу йому, дитино, і обіцяю, що Барра матиме усе, що їй необхідно.
Вона посміхнулася такою ніжною, тремтливою посмішкою, що йому аж заскніло серце. Їдучи крізь дощову ніч, Нед бачив поперед себе обличчя Джона Сніговія, таке схоже на його власне замолоду. «Якщо боги гніваються на байстрюків», подумав він похмуро, «то нащо ж дарують чоловікам таку хіть?»
— Пане Баеліше, що ви знаєте про Робертових байстрюків?
— Ну, для початку, він їх має більше, ніж ви.
— Скільки саме?
Мізинець здвигнув плечима. Спиною його киреї звивалися вологі струмки.
— Кому яке діло? Якщо злягатися з багатьма жінками, зрештою якась та принесе в подолі. А його милість всеньке життя гуляв на широку ногу. Скільки я знаю, він визнав за сина того хлопчину в Штормоламі, якого нарядив у весільну ніч князя Станіса. Та й не міг вчинити інакше, мати-бо походила з Флорентів — небога пані Селіси, одна з її покойових дівчат. Ренлі розповів, що Роберт потяг дівча нагору просто з учти і зганьбив весільне ліжко, поки Станіс ще витанцьовував унизу з нареченою. Князь Станіс вирішив, що байстрюк плямує честь дому його дружини, тому після народження хлопчика відіслав його до Ренлі.
Мізинець кинув на Неда погляд скоса.
— Ще я чув, що Роберт зробив пару близнюків якійсь служниці в Кастерлі-на-Скелі три роки тому, коли їздив на захід на турнір князя Тайвина. Серсея наказала вбити малих, а матір продати як невільницю в іноземний полон. Надто, бач, образили гонор Ланістерів — просто у їхньому домі.
Нед Старк скривився. Незугарні байки такого роду розповідали про кожного вельможного пана в державі. Та й про Серсею він охоче повірив… але чи став би король терпіти таке? Той Роберт, якого він знав, не став би, але колишній Роберт ще не вмів так вправно заплющувати очі на те, чого не бажав бачити.
— Чому Джон Арин так раптово зацікавився позашлюбними дітьми короля?
Коротун мляво знизав плечима.
— Він же був Правицею. Мабуть, Роберт прохав його убезпечити майбутнє тих дітей.
Нед просяк водою до кісток, аж душа захолола.
— Цього недостатньо. Навіщо за таке вбивати?
Мізинець витрусив дощову воду з волосся і засміявся.
— Уявляю собі. Князь Арин дізнався, що його милість надув животи кільком хвойдам і риболовкам, і за те його вколошкали. Та й не дивно: залиш таку людину жити, й вона ще, не дайте боги, розголосить, з якого боку світу сходить сонце!
На це Нед Старк міг тільки скривити рота. Вперше за багато років він згадав Раегара Таргарієна і подумав, чи той вчащав до бурдеїв. Чомусь йому здавалося, що ні.
Дощ припустив сильніше, жалячи очі, тарабанячи по землі. Річки чорної води стікали з пагорба. Раптом Джорі покликав хрипким від тривоги голосом:
— Мосьпане!
Тієї ж самої миті вулиця наповнилася вояками.
Нед побачив кольчуги на каптанах вареної шкіри, латні рукавиці та поножі, шоломи з золотими левами на маківках. Просяклі дощем киреї липли до спин. Часу рахувати їх не було, але поперек вулиці стояв принаймні десяток піших стражників з мечами та сталевими списами.
— Ззаду! — почувся Вилів скрик. Повернувши коня, Нед побачив ще стражників позаду, щоб відрізати їм дорогу. Меч Джорі верескнув, вилітаючи з піхов.
— Дай дорогу, бо помреш!
— Ти ба, вовки завили, — зазначив їхній очільник. Нед бачив, як його обличчям тече вода. — Тільки що зграя малувата.
Мізинець виїхав наперед обережними кроками.
— Як це розуміти? Перед вами Правиця Короля!
