сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 97 страниц)
То була не просто палиця, а справжній меч, тільки з дерева: з руків’ям, хрестовиною й маківкою. Ар’я підняла його і збентежено вчепилася обома руками, тримаючи попереду себе. Він був набагато важчий, ніж здавався, і важчий за Голку.
Лисий чоловік поцокав язиком.
— Так не робітті, кльопчик. Се не обіручний меч, аби триматті обома руккамі. Візьми меча однією.
— Він заважкий, — відповіла Ар’я.
— Бо такий має бутті для рівноваги, і щоб твоя рукка набраля силі. Всередині порожньо і зальїтто свінеццо, таки-так. Однією руккою, треба так.
Ар’я прибрала з руків’я праву руку і витерла спітнілу долоню об штани. Меч залишився у лівій руці. Схоже, гостеві це сподобалося.
— Ліва є добре. Усе робицца навпаки, вороги будуть непевні. Зараз ти погано стоятті. Повернися бокко, отак добре. Ти тонкий, мов ратище списа, чи ти знатті? Се теж добре, трудніше поцілити. Тепер як триматті. Хочу подивиться.
Він підійшов ближче і втупився їй у руку, тоді переклав пальці по іншому.
— Таки-так, осюди. Не стискай аж отак, ні, тримай м'яко, ніжно.
— Що як я його впущу? — запитала Ар’я.
— Сталь повинна викодітті просто з твоєї руккі, — відповів лисий. — Ти здатна впустітті свою рукку на підлогу? Ні. Дев’ять роккі Сиріо Форель був перші меч дожа Браавосу, він знає такі речі. Слюккай його, кльопчик.
Це вже втретє він назвав її «хлопчиком».
— Я дівчинка! — заперечила Ар’я.
— Кльопчик, дівчинка… — відповів Сиріо Форель. — Ти є меч у руцці, та й годі.
Він поцокав язиком.
— Таки-так, тепер вірно. То в тебе є не сокира, то є…
— Голка! — завзято закінчила за нього Ар’я.
— Таки-так. Тепер зачнемо танцюватті. Пам'ятай, дитино, ми вивчаємо не залізний танок В'єстеросу — танок льїццарі, аби тільки рубатті і гамселітті, ні. Наш танок — танок браві, танок води, швидко і зненацька. Усі люди зробльєно з води, ти зналья? Колі їх прокольотті, вода витікатті, вони помиратті.
Він відступив крок назад, підняв свого дерев’яного меча.
— Тепер ти пробуй мене ударіятті.
Ар’я спробувала його вдарити. Вона пробувала чотири години, поки не заскнів кожен м’яз у тілі, а Сиріо Форель усе цокав язиком і казав їй, що робити.
Наступного дня вони почали працювати як слід.
Даянерис III
— Дотракійське море, — оголосив пан Джораг Мормонт, натягуючи повід обіч неї на верхівці хребта. Під ними стелилася нескінченна порожня рівнина. Величезний плаский обшир тягнувся до обрію і далі. «А й справді море», подумала собі Дані. Далі від цього хребта немає ані пагорбів, ані гір, ані дерев, ані міст, ані доріг… одна лише безмежна трава, одні лишень високі стебла, що бринять під вітром, пускаючи хвилі.
— Таке зелене, — мовила вона вголос.
— О, це тільки тут і зараз, — зазначив пан Джораг. — Бачили б ви, як воно цвіте. Самі пурпурові квіти від обрію до обрію, наче море крові. А тоді в суху пору світ стає кольору старого спижу. І то ще тільки «гранна», дитино. Там, далі, ростуть сотні видів трави: жовті, мов лимон, темно-сині, як волошки, блакитні, жовтогарячі, ба навіть усіх кольорів веселки одразу. Кажуть, що у Тіньових Землях за Асшаєм є окіяни примар-трави, яка вища за вершника і має стебло таке бліде, як молочне скло. Вона вбиває усю іншу траву і жевріє у темряві душами проклятих. Дотракійці вірять, що колись примар-трава вкриє весь світ, і тоді усе живе дійде свого кінця.
Від цієї думки Дані здригнулася.
— Не хочу зараз про це говорити, — мовила вона. — Тут так гарно, що годі й думати про смерть.
— Як накажете, халісі, — вклонився пан Джораг.
Вона почула голоси і обернулася. Вони з Мормонтом перегнали решту свого почту, і тепер ті наздоганяли їх схилом хребта. Її служниця Іррі та молоді стрільці її хасу сиділи у сідлах, наче злиті з конями в одне ціле, але Візерис усе ще не звик до коротких стремен та низького сідла. Брат почувався у цих краях жалюгідно; а загалом, краще йому було б зовсім сюди не потикатися. Магістрат Іліріо закликав його почекати у Пентосі, пропонував гостину в своїй садибі, та Візерис і чути не схотів. Він наполягав, щоб залишитися з Дрого, доки той не віддасть йому борг. Доки принц не отримає обіцяну корону.
— А якщо спробує обдурити, то дізнається на своє горе, що таке будити дракона, — заприсягся Візерис, поклавши руку на руків’я позиченого меча. Іліріо тільки блимнув очима і побажав, щоб щастило.
Дані усвідомила раптом, що не хоче зараз чути вічного скигління її брата. Надто вже гарний вдався день. Небо дихало темною блакиттю, високо вгорі кружляв, полюючи, сокіл. Трав’яне море хвилювалося і позіхало, щойно дмухне вітер, повітря обвівало теплом обличчя, і Дані почувалася умиротвореною. Візерисові не вільно було зіпсувати такий день.
— Чекайте тут, — мовила Дані до пана Джорага. — Накажіть усім зупинитися. Така моя воля.
Лицар посміхнувся. Він не був з себе гарним чоловіком. Шию і плечі мав бичачі, а груди та руки йому вкривала така густа чорна щетина, що на голову вже нічого не лишалося. Та його усмішка втішила Дані.
— Ви навчаєтеся говорити, як королева, Даянерис.
— Не королева, — заперечила Дані, — а халісі.
Вона розвернула кобилу і сама загалопувала донизу з хребта. Схил був крутий і кам’янистий, та Дані їхала без страху; насолода і небезпека зливалися в її серці у одну пісню. Всеньке її життя Візерис торочив, що вона принцеса, та Даянерис Таргарієн відчула себе нею тільки тоді, коли сіла на свою срібну.
Спершу їй сутужно довелося. Халазар знявся з місця наступного ж ранку після її весілля, щоб вирушити до Ваес Дотраку. На третій день Дані думала, що прийшла її смерть. Сідниці вкрилися гидкими кривавими болячками від сідла. Стегна були стерті до сирого м’яса, на руках повитикалися пухирі від поводу, м’язи ніг та спини судомило так, що вона ледве могла сидіти. Коли наставали сутінки, служницям доводилося знімати її з кобили.
Ночі теж не давали полегшення. Хал Дрого не зважав на неї взагалі, поки вони удень їхали степом. Так само, як і на весіллі. Вечорами він пив з воїнами та кревноїзниками, виїздив чистопородних коней, дивився, як танцюють жінки та б’ються чоловіки. У тих царинах його життя вона не мала місця. Її полишали вечеряти або на самоті, або з паном Джорагом та братом, а тоді засинати у сльозах. Але кожної ночі, інколи аж перед світанком, Дрого приходив до неї в шатро і будив у темряві, щоб виїздити з тією самою невтомною наснагою, з якою він їздив на своєму огирі. Він завжди брав її ззаду, по-дотракійському, за що Дані була вдячна: так її вельможний чоловік не бачив сліз, що текли її лицем, а ще вона могла ховати у подушку крики болю. Коли він скінчував, то заплющував очі й починав тихенько хропти, а Дані лежала поруч, знесилена і розбита, неспроможна від болю навіть заснути.
День змінював ніч, ніч змінювала день… а тоді Дані зрозуміла, що більше не може. Краще вбити себе просто зараз, аніж жити отак далі, вирішила вона однієї ночі.
Тієї ж самої ночі їй знову наснився сон про дракона. Цього разу Візериса у ньому не було, тільки вона і дракон. Він мав луску чорну, як ніч, мокру та слизьку від крові. Її крові, відчула Дані. Очі дракона були озерами рідкої гарячої лави. Коли він відкрив рота, з нього жарким струменем ринув вогонь. Вона почула, як дракон співає до неї, відкрила обійми вогню, вхопила його, дозволила поглинути себе, очистити, загартувати і випалити усякий зайвий бруд. Вона відчувала, як її плоть горить, чорніє і злазить з кісток, як її кров кипить і парує, але без жодного болю. Навпаки, вона почувалася сильною, оновленою, завзятою.
Наступного дня їй, на диво, боліло набагато менше — так, ніби боги почули та зглянулися. Зміну помітили навіть служниці.
— Халісі, — запитала Джихікі, — що таке? Ви хворі?
— Я була хвора, — відповіла вона, стоячи над драконячими яйцями, своїм весільним подарунком від Іліріо. Одне з них, найбільше, вона ніжно попестила. «Чорно-кармазинове», подумала вона, «як дракон уві сні». Камінь здавався дивно теплим під її пальцями… невже це й досі був сон? Вона збентежено відсмикнула руку.
Від того дня вона почувалася усе краще й краще. Ноги її зміцніли, пухирі тріснули й перетворилися на жорсткі мозолі, колись м’які стегна стали пружні, як добре вичинена шкіра.
Хал наказав, щоб служниця Іррі вчила Дані їздити верхи по-дотракійському, але справжнім її вчителем була срібляста кобила. Конячка, здавалося, відчувала її настрій так, немовби мала один з нею розум. З кожним днем Дані сиділа у сідлі все краще. Дотракійці були суворими людьми, не цінували ніжних почуттів, тож не мали звички давати коням імена. Дані називала її просто своєю срібною. Нікого іншого вона ще так не любила, як її.
Коли їздити верхи вже не було їй лихою карою, Дані почала помічати красу землі навколо себе. Вона їхала на чолі халазару з Дрого та кревноїзниками, тож бачила край попереду свіжим і неспаплюженим. Позаду величезна орда виорювала землю копитами, каламутила річки та підіймала хмари задушливого пилу. Та попереду неї степ лежав завжди зеленим і повним життя.
Вони перетнули хвилясті пагорби Норвосу, проїхали повз сади та городи, висаджені на лавах схилів, повз невеличкі городці й села, з побілених мурів яких занепокоєно спостерігали міщани та селяни. Вони перебріли три широкі тихі річки, четверту — швидку, вузьку і зрадливу, стояли табором під високим блакитним водоспадом, проминули руїни величезного мертвого міста, у якому за оповідками між зчорнілих мармурових стовпів блукали і завивали примари. Вони мчали навскач валірійськими дорогами тисячолітньої давнини — прямими, мов дотракійська стріла. З півмісяця вони пробиралися Кохорським лісом, де високо над ними шелестіла баня золотого листя, а стовбури дерев були товщі за замкові вежі. У тому лісі жили великі лосі, плямисті тигри, лемури зі сріблястим хутром і великими фіалковими очима. Але усе живе тікало, зачувши халазар, тож Дані їх і краєм ока не побачила.
Її муки перетворилися на далекий бляклий спогад. Після дня у сідлі їй ще трохи боліло, та зараз у цьому болю відчувався і дивний присмак задоволення. Кожного ранку вона з охотою сідала верхи, спрагла до чудес країн, які чекали її попереду. Вона віднайшла насолоду і у тому, що відбувалося уночі. Якщо вона тепер і скрикувала від нестримної пристрасті Дрого, то вже зовсім не з болю.
Біля підніжжя хребта навколо неї повстали стебла трави, високі та пружні. Дані пустила кобилку ристю і виїхала на рівне місце, загубившись у зеленому безмежжі та блаженній самотності. У халазарі залишитися наодинці було неможливо. Хал Дрого приходив до неї тільки після заходу сонця, але годували й мили її служниці, вони ж і спали коло входу до її шатра, завжди десь поблизу перебували чоловіки її хасу та кревноїзники Дрого, а брат день і ніч тинявся навколо непроханою тінню. Дані почула, як він нагорі хребта люто верещить на пана Джорага, а тоді рушила далі, глибоко поринаючи у Дотракійське море.
Зелень поглинула її. Повітря пахкотіло землею та травою, до яких примішувалися запахи кінського тіла, Даніного поту, олії у волоссі. Дотракійські пахощі. Саме тут їм було місце. Дані вдихала цю суміш і сміялася зі щастя. Раптом вона забажала відчути землю під ногами, запорпатися пальцями ніг у жирний чорнозем. Зіскочивши з сідла, вона пустила срібну пастися, а сама стягла чобітки.
Зненацька, мов літня буря, на неї налетів Візерис, рвучко натягнувши повід і поставивши коня дибки.
— Як ти сміла?! — заверещав він на неї. — Маєш нахабство наказувати мені? Мені?!
Візерис злетів з коня, але на землі спіткнувся і підвівся, червоніючи. Він схопив її і став трусити.
— Чи ти забула, хто ти є? То подивись на себе. Подивись!
Дані не треба було дивитися. Босоніж, з намащеним олією волоссям, у шкіряних штанях дотракійської вершниці та мальованій жилетці, що їй подарували на весілля. З виду вона мовби народилася посеред цього степу. Візерис же був спітнілий та засмальцьований, але у міських шовках та кольчузі.
Він продовжував галасувати.
— Драконові не наказують, допетрала?! Я володар Семицарства, я не слухаю наказів якоїсь коногонської хвойди, чуєш мене?
Його рука сягнула їй під жилетку, пальці боляче вчепилися у груди.
— Ти мене чуєш, питаю?
Дані пхнула його від себе. З усієї сили.
Візерис витріщився на неї, не вірячи своїм очам. Вона ніколи не сміла заперечити йому. Ніколи не впиралася. Від люті його перекосило. Зараз він зробить їй дуже боляче, вона це знала.
Лясь!
Батіг ляснув, як грім. Кінець зашморгнувся на горлянці Візериса і смикнув його назад. Він простягся горілиць на траві, приголомшений і придушений. Дотракійці тюгукали, поки він намагався звільнитися. Хлопець з батогом — молодий Джохого — проскрипів якесь питання. Дані не зрозуміла слів, але тут з’явилися Іррі, пан Джораг і решта її хасу.
— Джохого запитав, чи ви хочете його смерті, халісі, — переклала Іррі.
— Ні! — вигукнула Дані й повторила, — Ні.
Джохого зрозумів. Інший хлопець щось голосно завважив, і решта дотракійців розреготалася. Іррі мовила:
— Кваро каже, ви маєте відрізати йому вухо, щоб навчити поваги.
Її брат стояв навколішки, уп’явшись пальцями у батога, сичав і хрипів щось нерозбірливе. Батіг стиснув йому горлянку і не давав дихати.
— Скажи їм, я не хочу його калічити, — відповіла Дані.
Іррі повторила її слова дотракійською мовою. Джохого смикнув батога, метляючи Візериса, мов ляльку на шворці. Той знову простягся долі, звільнений від шкіряного зашморгу. На шиї, де батіг різав горло, залишилася кривава смуга.
— Я казав йому, що добра не буде, пані, — мовив пан Джораг. — Я казав йому лишитися на хребті. Там, де ви звеліли.
— Я вам вірю, — відповіла Дані, спостерігаючи за Візерисом. Він лежав на землі, почервонілий лицем, хрипко дихаючи та схлипуючи. Жалюгідна істота. Він завжди був жалюгідною істотою. Чому раніше вона цього не бачила? Там, де в ній колись жив страх, зараз лишилося порожнє місце.
— Заберіть в нього коня, — наказала Дані панові Джорагу. Візерис глипнув на неї, роззявивши рота. Він не вірив своїм вухам. Утім, Дані й сама не вірила, що може таке сказати. Але слова вийшли самі собою. — Хай мій брат йде назад до халазару пішки.
Серед дотракійців чоловік, який не їздив верхи, не вважався чоловіком. Він не мав честі та гідності, а місце йому відводилося серед найнижчих і найганебніших.
— Хай усі побачать його таким.
— Ні! — заволав Візерис. Він обернувся до пана Джорага, вигукуючи щось посполитою мовою, незрозумілою наїзникам. — Бийте її, Мормонте! Скалічте її. Вам наказує ваш король. Убийте цих дотракійських собак і навчіть її розуму!
Лицар-вигнанець перевів погляд з Дані на її брата. Вона стояла боса, з брудними ногами та олією у волоссі. Він мав на собі шовк та сталь. Дані ясно бачила рішення на обличчі лицаря.
— Він піде пішки, халісі, — мовив пан Джораг. Тоді узяв повід Візерисового коня, поки Дані сідала на срібну.
Візерис глипнув на них і сів у грязюку. Він нічого не сказав і не ворухнувся, поки вони від’їжджали, та очі його палали люттю. Скоро він залишився позаду і загубився у траві. Не бачачи його, Дані захвилювалася.
— Чи знайде він дорогу назад? — запитала вона пана Джорага по дорозі.
— Навіть такий сліпець, як ваш брат, не загубить нашого сліду, — відповів той.
— Він має гордість. Може, йому соромно повертатися.
Джораг засміявся.
— А куди він подінеться? Якщо він сам не знайде халазар, то халазар вже напевне знайде його. У Дотракійському морі важко потонути, дитино.
Дані розуміла, що це правда. Халазар нагадував рухливе місто, яке, проте, ніколи не пересувалося навмання. Попереду головного походу завжди виїздили розвідники, чуйні до всяких ознак дичини, здобичі або ворога; з боків халазар прикривався роз’їздами. На своїй землі, де вони вродилися і жили, дотракійці нічого не впускали і не проминали. Вони складали з цим степом одне ціле… і вона тепер теж.
— Я його вдарила, — зачудовано вимовила вона. Тепер це здавалося їй якимсь дивним сном. — Пане Джорагу, як ви гадаєте: коли повернеться, чи не розлютиться він так, що…
Вона затремтіла.
— Я розбудила дракона, так?
Пан Джораг пирхнув.
— Чи можна розбудити померлих, дівчинко? Останнім драконом був ваш брат Раегар, але він загинув на Тризубі. А Візерис — жалюгідне гадюченя.
Його відверті слова злякали її. Здавалося, усе, в що вона завжди вірила, раптом перевернулося.
— Ви… але ж ви присягали йому на мечі…
— Присягнув був, — визнав пан Джораг. — Та якщо ваш брат — жалюгідне гадюченя, то за кого люди матимуть тих, хто йому служить?
— Але ж він законний король. Він усе ще…
Джораг натягнув повід і подивився на неї.
— Скажіть-но мені по честі. Чи справді ви хочете бачити Візериса на троні?
Дані вже думала про це.
— З нього не вийшло б доброго короля, так?
— Бували й гірші… але небагато.
Лицар стиснув коня острогами і рушив уперед. Дані наздогнала і поїхала поруч.
