сообщить о нарушении
Текущая страница: 39 (всего у книги 97 страниц)
— Мій брат Хайме подарував мені цю кобилу на двадцять треті іменини, — блякло вимовив Тиріон.
— То подякуй йому від нас. Якщо колись побачиш.
Чіген вишкірився, показавши жовті зуби, і проковтнув сире м’ясо за два прийоми.
— На смак породиста.
— Краще засмажити з цибулею, — порадив Брон.
Тиріон мовчки пошкутильгав від них. Холод пронизував його до кісток, а ноги боліли так, що він ледве їх переставляв. Може, мертвій кобилі ще й пощастило. Бо він мав перед собою кілька годин дороги, потім кілька жалюгідних шматків їжі, трохи сну на твердій холодній землі, а тоді ще одну таку саму ніч, а тоді ще, а коли це скінчиться — про те відали самі лише боги.
— Дідьки б її смажили, — пробурмотів він, вибравшись на дорогу до своїх полонителів і згадуючи нещодавні події, — а заразом і усіх Старків.
Спогади залишалися болісними. Однієї миті він замовляє вечерю, а іншої стоїть проти повної зали оружних людей, Джик тягнеться до меча, а товста корчмарка галасує:
— Ні, приберіть мечі, тільки не тут, прошу вас, мосці панове!
Тиріон поспіхом вхопив Джика за руку, поки їх обох не порубали на шматки.
— Де твоя гречність, Джику? Наша добра хазяєчка наказала прибрати мечі. Роби, як вона каже.
Він спромігся на усмішку і сам відчув, якою жалюгідною вона вийшла.
— Ви робите прикру помилку, пані Старк. Я нічого не знаю про напад на вашого сина. Присягаюся честю…
— Честю Ланістера, — тільки й відповіла вона. А тоді підняла руки і показала всій залі долоні. — Оці рубці залишив його кинджал. Клинок, якого він надіслав, аби врізати горло моєму синові.
Тиріон відчув, як навколо згущується гнів, підживлений глибокими ранами на руках Старчихи.
— Вбити його, — просичала якась п’яна хвойда десь позаду зали, і її заклик підхопили інші голоси. Швидше, ніж він міг чекати. Незнайомці, які ще хвилину тому не мали проти нього геть нічого, зараз прагнули його крові, як хорти у погоні.
Тиріон заговорив гучно, намагаючись приховати тремтіння.
— Якщо пані Старк вважає, що я маю відповісти за якийсь злочин, то я піду з нею і відповім за нього.
То був єдиний можливий вихід. Спробувати прорубати собі дорогу на волю означало вірну й нагальну смерть. На Старчихин заклик про допомогу відгукнулося більше десятка вояків: гаренголець, троє бракенців, двоє неоковирних сердюків, яким на вид зарізати його було легше, ніж плюнути, і ще якісь дурні хлопи, які навряд чи розуміли, що відбувається. Що мав Тиріон супроти них? Кинджала при боці та двох пахолків. Джик непогано вправлявся з мечем, але Моррек не важив: він був радше машталір, куховар, покойовий, аніж вояк. Що ж до Йорена, то хай би що він там собі думав, а чорні братчики присягалися не лізти у чвари королівств. Тому від Йорена поміч прийти не могла.
І справді, чорний братчик спокійно ступив убік, щойно старий лицар біля пані Старк мовив:
— Заберіть в них зброю.
Сердюк Брон вийшов наперед, вийняв меча з Джикової руки та познімав з пасів кинджали.
— Добре, — зазначив старий посеред напруги, яка все зростала, — дуже добре.
Тиріон упізнав його буркотливий голос: то був майстер-мечник Зимосічі, тільки чисто голений.
З рота в корчмарки полетіли кармазинові бризки слини, коли вона узялася благати Кетлін Старк:
— Не вбивайте його тут!
— Не вбивайте його ніде, — додав свій голос Тиріон.
— Відведіть його деінде, пані! Не треба нам тут кровопролиття, я не хочу влізати у князівські чвари.
— Ми повеземо його до Зимосічі, — відповіла пані Старк, а Тиріон подумав, «Що ж, тоді…». Він встиг окинути оком залу, оцінити положення і зробити певні втішні висновки. Певна річ, Старчиха діяла досить розумно: примусила перед усіма підтвердити значкові присяги, дані їхніми панами її батькові, а тоді закликала їх на допомогу слабкій жінці… то вона справно дотумкала. І все ж успіх був не такий повний, як вона сподівалася. За грубим його підрахунком, у залі сиділо щось із п’ятдесят людей, а на заклик Кетлін Старк піднялося хіба з тузінь; інші збентежено перезирнулися, злякалися або просто не рушили з місця. Щодо фреївських вояків, то їх, як помітив Тиріон, підвелося лише двоє, та й ті швидко сіли на місце, коли їхній очільник не ворухнув і пальцем. Він ладний був посміхнутися, але не насмілився.
— Гаразд, їдемо до Зимосічі, — погодився Тиріон. Дорога попереду лежала довга — це він міг засвідчити особисто, бо щойно подолав її у протилежному напрямку. А на шляху всяке буває.
— Мій батько питатимуть, що зі мною сталося, — додав він, упіймавши погляд того вояка, який віддав йому свою кімнату. — І добре винагородять того, хто привезе йому звістку про сьогоднішні події.
Про дяку князя Тайвина Тиріон трохи прибрехав, але сподівався сам подбати про нагороду, аби тільки звільнитися.
Пан Родрік зиркнув на свою пані, дещо стурбований. І не дивно.
— Його люди підуть з ним, — оголосив старий лицар. — А решту вас ми красно просимо зберегти в таємниці все, що тут сьогодні сталося.
Тиріон ледве придушив сміх. В таємниці? Ото ще старий дурень. Якщо він не забере з собою увесь заїзд, то звістка розлетиться, щойно вони вийдуть за двері. Компанієць із золотим у кишені рине до Кастерлі-на-Скелі стрілою — а як не він, то ще хтось. Йорен повезе новину на південь, а той дурний пісняр ще й думу складе. Фреївські бійці розкажуть своєму князеві, а що він тоді зробить, відають самі боги. Може, пан Фрей і присягає Водоплинові, та він обережний старий, який прожив довге життя, тому що вчасно ставав на бік переможця. Він щонайменше надішле круків на південь до Король-Берега, а може, спроможеться і на щось більше.
Між тим Кетлін Старк часу не гаяла.
— Нам треба мерщій їхати. Ми візьмемо свіжих коней і харчів у дорогу. Ви усі, хоробрі воїни, пам’ятайте про вічну дяку дому Старк. Якщо хтось забажає приєднатися до нас, аби допомогти охороняти бранців і безпечно доправити їх до Зимосічі, тому я обіцяю щедру винагороду.
По таку принаду пустоголові бовдури кинулися наввипередки. Тиріон уважно вивчив їхні обличчя; «о так, нагороду вони отримають», заприсягся він про себе, «тільки не зовсім ту, про яку замріялись».
Навіть коли його витягли надвір, засідлали коней під дощем і зв’язали руки грубою мотузкою, Тиріон Ланістер ще не налякався по-справжньому. Він міг би поставити чималі гроші, що до Зимосічі його не довезуть. Слідом галопуватимуть вершники, між замками літатимуть птахи, а котрийсь із річкових панів, можливо, захоче вислужити прихильність його батька. Тиріон усе ще пишався власною хитромудрістю, коли хтось нап’яв йому на очі каптура і закинув до сідла.
Вони рушили крізь дощ жвавим чвалом, і невдовзі Тиріонові ноги ятрили, а дупа аж смикалася від утоми та болю. Навіть коли вони віддалились на безпечну відстань від корчми, і Кетлін Старк наказала стишити хід до ристі, Тиріонові не полегшало: дорога була горбкувата, його жалюгідно кидало на всі боки, ще й сліпота діла не покращувала. Кожен поворот та вигин на дорозі додавав небезпеки впасти з коня. Каптур стишував звуки, тож він не чув, про що говорять навколо, а дощ тим часом просякав крізь мішковину і приліпляв її до обличчя; зрештою стало важко навіть дихати. Мотузка стирала зап’ястки і з кожною годиною здавалася все тугішою. «Я гадав усістися коло вогню зі смаженою птицею на тарелі, аж тут драному пісняреві закортіло розкрити рота», подумав він похмуро. Драний пісняр, до речі, попхався у дорогу разом з ними.
— Якої хвацької пісні можна скласти про цю блискучу пригоду! То нехай її складу саме я, — казав він до Кетлін Старк, оголосивши про намір приєднатися до загону і подивитися, на що зверне «блискуча пригода».
Тиріон спитав про себе, чи до вподоби йому стане та пригода, коли їх заскочить погоня від Ланістерів.
Коли Кетлін Старк віддала наказ спішитися, дощ нарешті припинився, і вранішнє світло просочувалося крізь мокру мішковину на очах. Грубі руки стягнули його з коня, розв’язали мотузку і здерли каптура з голови. Побачивши вузький кам’янистий шлях, високі пустельні передгір’я навколо, зубчасті вершини на дальньому обрії, він за одним разом втратив усяку надію.
— Це ж високий гостинець! — зойкнув він, гнівно витріщаючись на пані Старк. — Східний шлях! А ви казали, що їдете до Зимосічі!
Кетлін Старк подарувала йому побіжну посмішку.
— Часто і гучно, — погодилася вона. — Поза сумнівом, ваші друзі ринуть саме туди, шукаючи нас. Бажаю їм прудкості в ногах.
Навіть зараз, через кілька довгих днів, цей спогад викликав у нього жовчну лють. Всеньке життя Тиріон пишався власною хитромудрістю — єдиним даром, яким його наділили боги. І все ж семиклята вовчиця Кетлін Старк перехитрувала його на кожному кроці. Навіть негаразди полону не могли бути болючішими за усвідомлення своєї поразки.
Вони зупинилися рівно на стільки часу, аби погодувати і напоїти коней, а тоді рушили знову. Цього разу Тиріона позбавили каптура. Після другої ночі йому не зв’язували рук, а коли вийшли на висоту, то й охороняти вже не турбувалися. Та й навіщо? Край був дикий і пустельний, а високий гостинець нагадував радше кам’янисту стежку. Якби він і втік, то чи далеко зміг би відійти один, без харчів та спорядження? Та навіть сутінькоти уже б лишили від нього самі недогризки, а ще ж були місцеві роди, що сиділи по своїх гірських твердинях, жили з харцизства та набігів і не вклонялися жодному законові, окрім закону меча.
А Старчиха все підганяла їх уперед. Він знав, куди прямує загін. Знав від миті, коли з нього зняли каптура. Цими горами володів дім Арин, а удова покійного Правиці була з дому Таллі, сестра Кетлін Старк… і недруг Ланістерам. Тиріон мав побіжне знайомство з пані Лізою від тих часів, коли вона жила у Король-Березі, й поновлювати його анітрохи не прагнув.
Полонителі купчилися побіля струмка недалеко від високого гостинця. Коні досхочу напилися крижаної води і паслися на купках бурої трави, що витикалася крізь тріщини у скелях.
Джик та Моррек притислися один до одного, похмурі та жалюгідні. Могор стояв над ними, спираючись на списа. В нього на голові сидів схожий на полумисок залізний шоломець. Неподалік співець Марільйон намащував цимбали олією, бідкаючись про струни, що провисли від вологості.
— Треба відпочити, пані, — саме казав до Кетлін Старк заплотний лицар пан Віліс Вод, коли підійшов Тиріон. Лицар служив пані Вент, мав вигляд понурий та впертий, і першим піднявся на допомогу Кетлін Старк у заїзді.
— Пан Віліс цілком правий, пані, — мовив пан Родрік. — Ми втратили вже третього коня…
— Ми втратимо не тільки коней, якщо Ланістери нас доженуть, — нагадала Кетлін. Її обличчя загострилося, обвітрилося, але на ньому палала та сама рішучість.
— Тут на це надії небагато, — встряг Тиріон.
— Мосьпані не питали твоєї думки, курдупелю, — гавкнув Курлекет, опасистий здоровань з коротко стриженим волоссям та тупим свинячим рилом. Він належав до Бракенів, служив у варті пана Джоноса. Тиріон особливо постарався запам’ятати усі імена, аби потім подякувати за гречне поводження. Бо ж Ланістери завжди платили борги. Одного дня Курлекет упевниться в цьому — разом з друзями Лагарисом та Могором, добрим лицарем Вілісом, сердюками Броном та Чігеном. Найповчальніший урок він задумав для Марільйона, зуха з цимбалами та солодким дзвінким голосочком, який так мужньо боровся з римами до слова «Біс» — чи то «рачки поліз», чи то «в петлі повис» — щоб сквацяти якоїсь пісеньки про ту халепу, яка діялася навколо.
— Хай говорить, — наказала пані Старк.
Тиріон Ланістер всівся на камені.
— Наша погоня до цього часу, мабуть, вже галопує королівським гостинцем через Перешийок, дякуючи вашій брехні. Якщо погоню взагалі вислали — хто їх там розбере. Звістка про нашу пригоду, певна річ, мала досягти мого батька… та пан батько не занадто мене люблять, і я не певний, чи взагалі зізволять ворухнути заради мене пальцем.
То була напівправда: князь Тайвин Ланістер справді шеляга ламаного не дав би за життя свого сина-покруча, але ніколи не пробачав образ честі свого дому.
— Навколо сувора земля, пані Старк. Ніяка поміч не прийде, поки ви не досягнете Долини, а кожен втрачений кінь перекладає тягар на інших. Іще гірше — ви ризикуєте втратити мене. Я малий та слабкий; якщо я помру, то нащо ви затівали усе це?
Тиріон не брехав: він не знав, чи довго ще витримає шалену гонитву.
— Можна сказати, я й затівала усе це заради твоєї смерті, Ланістере, — відповіла Кетлін Старк.
— Авжеж ні, — заперечив Тиріон. — Якби ви бажали моєї смерті, то сказали б одне слово, і хтось із ваших мужніх друзів намалював би мені червону посмішку.
Він зиркнув на Курлекета, але той був надто дурний, щоб розібрати глузи.
— Старки не вбивають беззахисних.
— Я теж. Кажу вам знову, я не маю стосунку до заміру на вашого сина.
— Убивця був озброєний вашим кинджалом.
Тиріон відчув, як у ньому росте гнів.
— То не мій кинджал, — вкотре повторив він. — Скільки разів я маю присягатися? Пані Старк, вірите ви чи ні, але я не такий тупий. Тільки недоумок озброїв би першого-ліпшого харцизяку власним кинджалом.
На якусь мить він, здавалося, побачив у її очах вогник сумніву. Але мовила вона інше:
— Навіщо Петир став би мені брехати?
— Навіщо ведмедю срати у лісі? — запитав назустріч Тиріон. — Бо така його вдача. Такому, як Мізинець, брешеться, мов дишеться. Хто-хто, а ви мали б це знати.
Вона зробила крок уперед, застигши лицем.
— Як це розуміти, Ланістере?
Тиріон звісив голову набік.
— Та ви що, ласкава пані! Кожен при дворі чув, як Мізинець розповідав, що саме він зірвав вінець вашої цноти.
— Брехня! — вигукнула Кетлін Старк.
— От капосний бісик! — роблячи вражене обличчя, проказав Марільйон.
Куркелет дістав неоковирного, але гострого ножа.
— Пані, скажіть слово — і я кину його брехливого язика до ваших ніг.
Його свинячі очиці заблищали збуджено від самої лише думки.
Кетлін Старк витріщилася на Тиріона з таким холодом на обличчі, якого він не стрічав ніколи.
— Петир Баеліш колись кохав мене. Ще зовсім хлопчиною. Усі ми прикро постраждали від цієї пристрасті, але вона була справжня, чиста, і глузувати з неї я не дозволю нікому. Він прохав моєї руки. Ось як це було насправді. А ви, Ланістере — зла і ганебно зіпсована душа.
— А ви, пані Старк — дурепа. Мізинець ніколи не любив нікого, крім Мізинця. Запевняю вас, він хвалився зовсім не про вашу руку, а про повну пазуху цицьок, солодкий ротик та жаркий вогонь між ногами.
Курлекет вхопив його за жмут волосся та смикнув, задерши голову і оголивши горлянку. Тиріон відчув холодний поцілунок сталі нижче підборіддя.
— Пустити йому кров, мосьпані?
— Вб’єте мене — правда помре зі мною, — вичавив з себе Тиріон.
— Хай говорить, — наказала Кетлін.
Курлекет неохоче відпустив Тиріонове волосся.
Тиріон глибоко зітхнув.
— Як саме, за словами Мізинця, я відібрав у нього кинджала? Відповідайте, якщо ваша ласка.
— Ви його виграли, коли побилися об заклад на іменинному турнірі принца Джофрі.
— Коли мого брата Хайме вибив із сідла Лицар Квітів, чи не так? Він вам так сказав?
— Саме так, — визнала вона. Лоба їй прорізала зморшка.
— Наїзники! — донісся вереск з вивітреного гребеня над головами. Пан Родрік вислав Лагариса на скелю, аби той дивився за дорогою, поки решта відпочиває.
Довгу мить ніхто не ворушився. Першою отямилася Кетлін Старк.
— Пане Родріку, пане Вілісе, на коней! — вигукнула вона. — Решту коней поставте за нами. Могоре, стережи бранців…
— Дайте нам зброю! — Тиріон скочив на ноги і схопив її за руку. — Вам знадобиться кожна пара рук!
Вона зрозуміла, що він правий — Тиріон і сам бачив. Гірським родам було начхати на чвари великих домів; вони ладні були різати Старків і Ланістерів так само завзято, як і один одного. Сама тільки Кетлін могла дочекатися милості, бо була ще досить молода, аби виношувати синів. І все ж вона вагалася.
— Я їх чую! — гукнув пан Родрік.
Тиріон повернув голову, прислухався і почув стукіт копит — з тузінь, а чи й більше, коней. Вершники наближалися. Раптом заворушилися усі: хапали зброю, бігли до коней.
Згори на дупі приїхав Лагарис, дощем розсипаючи дрібні камінці. Неоковирний чолов’яга зі жмутками рудого волосся, що стирчали з-під гостроверхого шишака, приземлився перед Кетлін Старк і видихнув, засапаний:
— Двадцятеро, а може, двадцять п’ять. — Він віддихався і проказав далі, — Молочні Змії чи Брати Місяця, хто їх розбере. Мабуть, бачили нас… може, десь дозорці… вони знають, що ми тут.
Пан Родрік Касель вже сидів у сідлі з мечем у руці. Могор присів за каменем, тримаючи в руках списа з залізним гостряком, а в зубах — кинджала.
— Гей, співцю! — покликав пан Віліс Вод. — Допоможи з панцером!
Та Марільйон сидів застиглий і блідий, як молоко, вчепившись у цимбали. Тож на ноги скочив Тиріонів пахолок Моррек і побіг на поміч лицареві.
