сообщить о нарушении
Текущая страница: 60 (всего у книги 97 страниц)
Кайн з Томардом повели Неда внутрішнім двором; Червоний Дитинець спав у темряві ночі. Майже повний місяць висів низько над муром. Згори по мурі ходив стражник у золотій киреї.
Королівські помешкання знаходилися у Маегоровому Острозі — грізній квадратній фортеці у самому серці Червоного Дитинця, оточеній стінами дванадцять стоп завтовшки та сухим ровом із залізними шпичаками на дні. То був замок всередині замку. Дальній кінець мосту охороняв пан Борос Блаунт, чий білий обладунок примарно блимав під місячним світлом. Всередині острогу Нед пройшов повз іще двох лицарів Королегвардії: пан Престон Зеленопіль стояв унизу сходів, а пан Барістан Селмі чатував коло дверей королівської опочивальні. «Троє у білих корзнах», майнула моторошна думка, і спиною пробіг раптовий холодок. Пан Барістан був блідіший за власний обладунок. Нед з одного погляду зрозумів: трапилось щось жахливе. Коронний підкоморій прочинив двері.
— Князь Едард Старк, Правиця Короля! — оголосив він.
— Ведіть сюди, — озвався Роберт дивно глухим і слабким голосом.
У двох коминах на двох кінцях опочивальні палав вогонь, наповнюючи кімнату похмурими червоними відблисками. Всередині стояла задушлива спека. Роберт лежав поперек ліжка під балдахіном. Коло ліжка порався великий маестер Пицель, а перед зачиненим вікном нетерпляче міряв кімнату кроками князь Ренлі. Служники гасали туди-сюди, підкладаючи дрова у вогонь, аби закип’ятити вино. Коло чоловіка на краю ліжка сиділа Серсея Ланістер. Волосся вона мала скуйовджене, мов щойно з постелі, але жодного сліду сну в очах. Очі стежили за Недом, поки Томард і Кайн допомагали йому перетнути опочивальню. Він рухався повільно, мовби ще не прокинувся.
З короля навіть чобіт не зняли. Його вкривала ковдра, але Нед бачив на вичиненій шкірі чобіт засохлу грязюку і траву там, де вони витикалися назовні. Зелений жупан валявся на підлозі купою, розрізаний та заляпаний червоно-бурими плямами. У опочивальні смерділо димом, кров’ю та смертю.
— Нед… — прошепотів король, побачивши його. Обличчя він мав бліде, як молоко. — Піди… ближче.
Люди Неда підвели його ближче. Нед ухопився за стовпчик ліжка, щоб стояти певніше. З одного погляду на короля він зрозумів, що справа погана.
— Що…? — почав він, давлячись словами у стислому горлі.
— Вепр. — Князь Ренлі все ще мав на собі зелений мисливський одяг; подорожній кобеняк був заляпаний кров’ю.
— Дідько, а не вепр, — прохрипів король. — Моя вина… Забагато випив, горіти мені у пеклі… Не влучив.
— А де були усі ви? — загримів Нед до князя Ренлі. — Де був пан Барістан і Королегвардія?!
Ренлі скривив губи.
— Мій брат наказав нам усім стати осторонь і дати йому самому поцілити вепра.
Едард Старк підняв ковдру.
Аби залатати рану, зробили все можливе, але не досить. То мало бути моторошне чудовисько — воно розпанахало короля іклами від пахвини до грудей. Змочені у вині пов’язки, які наклав великий маестер Пицель, чорніли від крові. Від рани війнуло жахливим смородом; Неда аж занудило, і він впустив ковдру.
— Смердить, — мовив Роберт. — Смертю смердить. Не думай, що не чую. Доброго прочухана дав мені той вилупок, га? Та я… я йому теж не подарував, Неде.
Кривава усмішка короля жахала не менше, аніж його рана.
— Ножа йому в око увігнав… Запитай в них… Запитай…
— Точно так, — пробурмотів князь Ренлі. — Ми привезли вепра з собою. За братовим наказом.
— На тризну, — прошепотів Роберт. — Зараз ідіть геть. Усі ви. Я говоритиму з Недом.
— Роберте, мій коханий повелителю… — почала була Серсея.
— Я сказав, усі геть, — наполіг Роберт з тінню своєї колишньої люті в голосі. — Яке з цих двох слів ти не зрозуміла, жінко?
Серсея зібрала свої спідниці та гідність і вийшла з дверей першою. За нею рушили князь Ренлі та інші. Великий маестер Пицель затримався і тремтливою рукою подав королю кухлика з густою білою рідиною.
— Макове молочко, ваша милість. Випийте. Від болю.
Роберт тилом долоні вибив кухля геть.
— Забирайся, старий дурню. Скоро я засну і без тебе. А зараз — геть.
Великий маестер Пицель кинув на Неда переляканий погляд і забрався з кімнати.
— Хай тобі грець, Роберте, — мовив до короля Нед, коли залишився з ним наодинці. Від болю в нозі він трохи не осліп. А може, очі йому застилало горе. Він сповз на ліжко, всівся поруч із другом. — Чому ти завжди такий упертий?
— Та пішов ти, Неде, — прохрипів король. — Я ж убив того вилупка, чи не так?
Пасмо сплутаного чорного волосся падало на очі, які палали, втупившись у Неда.
— От би тебе убити. Не можеш полишити людину спокійно полювати. Пан Робар знайшов мене. Грегорова голова. Гидко думати. Хортові не сказав. Хай Серсея його потішить.
Сміх короля перетворився на стогін від нападу болю.
— Згляньтеся, боги, — пробурмотів він, ковтаючи муку. — Дівчина. Даянерис. Мала дитина, ти був правий… ось за віщо, за дівчину… боги послали вепра… покарати мене…
Король закашлявся, харкнув кров’ю.
— Погано я вчинив, мерзенно… зовсім ще дівчинка… Варис, Мізинець, навіть мій брат… нездари… нема з ким радитися, тільки з тобою, Неде… тільки ти…
Він ледве підняв зсудомлену руку, слабко майнув нею.
— Папір та чорнило. Онде на столі. Пиши, що скажу.
Нед розправив папір на коліні та узявся до пера.
— Як накажете, ваша милість.
— Остання воля і заповіт Роберта з дому Баратеон, Першого тако нареченого, короля андалів і таке інше… сам впиши ті кляті титули, ти їх усі знаєш… Сим повеліваю Едардові з дому Старк, князеві на Зимосічі та Правиці Короля, служити Князем-Намісником і Господарем на Державі по… по моїй смерті… та правити… в моє місце, доки мій син Джофрі не досягне належного віку…
— Роберте… — На язик просилися слова «Джофрі — не твій син», але Нед не зронив жодного з них. Обличчям Роберта пробігали хвилі муки; піддати короля ще гіршим тортурам він не міг. Отже, Нед схилив голову і взявся писати, але замість слів короля «мій син Джофрі» вписав «мій спадкоємець». І миттю відчув себе приниженим цим обманом. «Брехати змушує любов», подумав він. «Хай пробачать мені боги.»
— Що писати далі?
— Напиши… що там треба. Захищати і зберігати, богами старими і новими, сам знаєш незгірш мене. Пиши. Я поставлю підпис. Віддаси раді, коли я помру.
— Роберте, — глухим від горя голосом проказав Нед, — так не можна. Не смій мені помирати. Ти потрібен державі.
Роберт вхопив його за руку і стиснув з усієї сили.
— Ти… препогано брешеш, Неде Старку, — вичавив він із себе крізь біль. — Держава… уся держава знає… який з мене паскудний король. Такий самий, як Аерис, даруйте мені, боги.
— Ні! — заперечив Нед своєму помираючому другові, — не такий, як Аерис, ваша милосте. Геть не такий, як Аерис.
Роберт спромігся на слабеньку криваву усмішку.
— Та хай скажуть… що в останню мить… я вчинив правильно. Ти мене не підведеш. Сідай на трон. Ти зненавидиш його гірше, ніж я… але правитимеш добре. Ти скінчив шкрябати?
— Так, ваша милість. — Нед підсунув аркуша Робертові. Король вивів підпис наосліп, мазнувши по папері власною кров’ю. — Печатку треба засвідчити.
— Хай вепра подадуть на моїй тризні, — захрипів Роберт. — З яблучком у роті, а шкірка щоб хрумтіла. З’їжте паскуду, хоч вдавіться — а мені до того вже буде байдуже. Обіцяй мені, Неде.
— Обіцяю. — «Обіцяй мені, Неде», озвався голос Ліанни.
— Дівчина, — вів далі король. — Даянерис. Хай живе. Якщо можеш… не пізно… скажи їм… Варисові, Мізинцеві… хай не вбивають. І поможи моєму синові, Неде… Зроби його… кращим за мене.
Король зіщулився.
— Згляньтеся на мене, боги.
— Зглянуться, друже мій, — відповів Нед. — Неодмінно.
Король заплющив очі й трохи заспокоївся.
— Короля свиня задавила, — пробурмотів він. — Я б сміявся, але дуже болить.
Нед не сміявся.
— Покликати усіх назад?
Роберт слабко кивнув.
— Як забажаєш. О боги, чому тут так холодно?
Миттю по опочивальні забігали челядники, підкидаючи у вогонь. Королева зникла: хоч якась, та втіха. «Якщо Серсея має краплю здорового глузду, то візьме дітей і втече ще до заходу сонця», подумав Нед. «І без того надто засиділася.»
Король Роберт за дружиною, схоже, не сумував. Він наказав братові Ренлі та великому маестрові Пицелю свідчити, що він сам приклав свою печатку до гарячого жовтого воску, яким Нед крапнув на листа.
— Тепер дайте щось від болю і залиште спокійно померти.
Великий маестер Пицель поспіхом змішав ще одного кухля макового молока. Цього разу король жадібно випив, лишаючи на бороді дрібні білі крапельки, а тоді відкинув геть порожнього кухля.
— Тепер я спатиму?
Королю відповів Нед.
— Так. Спатимете, пане мій.
— Добре, — посміхнувся король. — Я перекажу Ліанні вітання від тебе, Неде. Збережи моїх дітей в моє місце.
Ці слова вразили Неда, наче ніж у живіт. Якусь мить він не знав, що відповісти, бо не міг примусити себе збрехати. А тоді згадав королівських байстрюків: крихітку Барру під мамчиною цицькою, Мію в Долині, Гендрі коло горна, решту інших.
— Я збережу… твоїх дітей, як своїх власних, — повільно проказав князь.
Роберт кивнув і заплющив очі. Нед спостерігав, як старий друг тоне в подушках, як макове молоко змиває з його обличчя смертну муку. Нарешті до короля прийшов сон.
Великий маестер Пицель рушив до Неда, бринькаючи важкими ланцюгами.
— Я зроблю все, що в моїй владі, пане мій, але рана загнилася. Його везли додому два дні. Коли я побачив його милість, було вже запізно. Я можу полегшити його страждання, але зцілити пораненого тепер можуть самі лише боги.
— Скільки ще? — запитав Нед.
— Правду кажучи, він уже мав би померти. Ніколи не бачив, щоб людина так люто чіплялася за життя.
— Мій брат завжди був сильним, — мовив князь Ренлі. — Не те щоб дуже розумним, але сильним.
У задушливому повітрі опочивальні його лобом стікав рясний піт. Молодий, чорнявий, гарний на вроду, він здавався примарною подобою молодого Роберта.
— Він убив вепра. Зарізав тварюку, хоча в самого кишки висіли з черева. — Голос брата короля виказував його безмежний подив.
— Роберт ніколи не залишав бойовища, поки ворог живий, — відповів Нед.
За дверима сходи, як і раніше, охороняв пан Барістан Селмі.
— Маестер Пицель дав Робертові макового молока, — мовив до нього Нед. — Простежте, щоб ніхто не турбував його спокій без мого дозволу.
— Ваш наказ буде виконано, пане князю. — Пан Барістан здавався набагато старішим за свої роки. — Я зганьбив довірений мені священний обов’язок.
— Навіть кращий з лицарів не може захистити короля від нього самого, — відповів Нед. — Роберт обожнював лови вепрів. Сам бачив, як він їх убив, мабуть, із тисячу.
Король завжди стояв твердо, без найменшого руху, широко розставивши ноги, наготувавши важку рогатину, а ще кляв вепра найгіршими словами і чекав до останньої миті, поки розлючений звір летів на нього. А коли наставала та остання мить, вбивав його одним страшним і точним ударом.
— Ніхто не міг знати, що саме цей принесе йому смерть.
— Дякую за ласку, пане Едарде.
— Король сам так сказав. Він каже, що забагато випив вина.
Сивочолий лицар стомлено кивнув.
— Доки ми підняли вепра з лігва, його милість уже хитався в сідлі. Але наказав нам стати осторонь і чекати.
— Цікаво, пане Барістане, — запитав Варис тихо та вкрадливо, — а хто давав королю те вино?
Нед не чув, як підійшов євнух, але обернувшись, побачив його перед собою. На тому був чорний оксамитовий східний халат, який підмітав підлогу. Обличчя було щойно напудроване.
— Вино королю давали з його власного міха, — відповів пан Барістан.
— Був тільки один міх? Полювання зазвичай так розпалює спрагу.
— Я не рахував. Але напевне більше, ніж один. Коли король вимагав, його зброєносець приносив нового міха.
— Який послужливий юнак, — зазначив Варис. — Така нелегка робота: стежити, аби король завжди мав чим освіжитися.
Нед відчув у роті гіркоту. Він пригадав двох білявих хлопців, яких Роберт посилав по розтягачку для панцера. Того вечора на бенкеті король розповів цю історію усім присутнім, трусячись від реготу.
— Котрий зі зброєносців? — запитав він.
— Старший, — відповів пан Барістан. — Лансель.
— Я його добре знаю, — мовив Варис. — Міцний та завзятий хлопчина, син пана Кевана Ланістера, небіж князя Тайвина, брат королеви у перших. Сподіваюся, милий юнак не винуватить себе. Я добре пам’ятаю, які вони, діти, вразливі у своїй юнацькій невинності.
Варис, ясна річ, свого часу був юним. Але Нед мав сумнів, що хоч колись — невинним.
— До речі про дітей. Король Роберт змінив думку щодо Даянерис Таргарієн. Хай там яких заходів ви вжили, я наказую їх відмінити. Негайно.
— На жаль, — мовив Варис, — навіть негайно може бути запізно. Птахи вже вилетіли. Але я зроблю все можливе, пане Правице. З вашого дозволу.
Він вклонився і зник униз сходами, шепочучи на каменях м’якими сандалями.
Кайн і Томард вели Неда назад через міст, коли з Маегорового Острогу виник пан Ренлі.
— Пане Едарде, — покликав він, — з вашої ласки, хвильку вашого часу.
Нед зупинився.
— Слухаю вас.
Ренлі підійшов ближче.
— Хай ваші люди відійдуть.
Вони стрілися на середині мосту, а під ними лежав сухий ров. Місяць висріблював страшні сталеві гостряки, які витикалися з його дна.
Нед майнув рукою. Томард і Кайн вклонилися та з належною повагою відійшли геть. Князь Ренлі сторожко зиркнув на пана Бороса на дальньому кінці мосту, тоді на пана Престона у дверях позаду.
— Щодо тієї грамоти. — Він нахилився ближче. — То ж був привілей про намісництво? Мій брат призначив вас намісником і господарем на державі, так?
Князь не чекав відповіді.
— Майте на увазі, пане, що моя особиста сторожа складається з тридцятьох вояків, а ще є друзі: лицарі та всяке панство. Дайте мені годину, і у ваших руках буде сотня мечів.
— І що ж мені робити з сотнею мечів, любий пане?
— Вдарити першим! Зараз, поки замок ще спить. — Ренлі знову зиркнув на пана Бороса і стишив голос до гарячкового шепотіння. — Треба відібрати Джофрі в матері та утримати в себе. Привілей — то одне, але королівством володіє той, хто володіє королем. Слід також схопити Мирцелу та Томена. Щойно її діти будуть в нас, Серсея не насмілиться перечити. Рада затвердить вас як князя-намісника і опікуна короля Джофрі.
Нед кинув на Ренлі холодний погляд.
— Роберт ще живий. Боги можуть зглянутися над ним. Якщо ж ні, то я скличу раду для оголошення його останньої волі та розгляду справи про наслідування престолу. Але не безчестиму останні години короля у цьому світі, проливаючи кров у його палатах і витягаючи переляканих дітей з їхніх ліжок.
Князь Ренлі ступив крок назад, напружений, мов тятива.
— Кожна мить затримки дає Серсеї час на приготування. Поки Роберт помре, може бути вже пізно… для нас обох.
— Тоді нам слід молитися, щоб Роберт не помер.
— На це надії небагато.
— Інколи боги мають милість до людей.
— Боги — інколи. Ланістери — ніколи.
Князь Ренлі обернувся і пішов назад через рів. До башти, де помирав його брат.
Повернувшись до покоїв, Нед відчув страшну втому та сум, але про сон не могло бути й мови. Тільки не зараз. «Коли граєш у гру престолів, то виграєш або гинеш», сказала йому Серсея Ланістер у божегаї. Він спитав себе, чи правильно відмовив князеві Ренлі. Йому не смакували всі ці заколоти, а погрожувати дітям він вважав конче безчесним, але ж… якщо Серсея обере боротьбу замість втечі, то сотня Ренліних бійців стане йому в пригоді. Та й більше б не завадило.
— Мені потрібен Мізинець, — мовив він до Кайна. — Якщо його немає в покоях, то візьми скільки треба людей і обшукай кожен винний льох, кожен бурдей у Король-Березі, поки не знайдеш. Приведи його до мене ще до світанку.
Кайн вклонився і пішов виконувати наказ, а Нед обернувся до Томарда.
— «Відьма вітрів» має відійти з вечірнім відпливом. Ти обрав супровід?
— Десятьох, Портер за старшого.
— Візьми двадцятьох, очолиш сам, — наказав Нед. Портер був хоробрий вояк, але надто впертий. Аби наглядати за дочками, потрібен був хтось розсудливіший та хитріший.
— Як накажете, мосьпане, — відповів Том. — От за чим не сумуватиму, то за цим клятим містом. Хочу вже дружину побачити.
— Перш ніж повернути на північ, ти пройдеш біля Дракон-Каменя. Мені треба, щоб ти завіз туди листа.
Том глянув на хазяїна якось сторожко.
— На Дракон-Камінь, мосьпане?
Про острівну твердиню дому Таргарієн ходили різні зловісні чутки.
— Накажеш капітанові Косу підняти мій прапор, щойно він з’явиться у виду острова. Вони там можуть остерігатися непроханих гостей. Якщо капітан стане впиратися, переконай його за всяку ціну. Я напишу листа, якого ти віддаси в руки князеві Станісу Баратеону. Нікому іншому. Не його управителю, не очільникові його варти, не його вельможній дружині. Тільки самому князеві Станісу.
— Як накажете, мосьпане.
