сообщить о нарушении
Текущая страница: 52 (всего у книги 97 страниц)
Покої Лізи відкривалися на невеличкий садок: округлу латочку грунту і трави, порослої блакитними квітками і оточену з усіх боків високими білими вежами. Будівники гадали зробити тут божегай, та Соколине Гніздо стояло на суцільному гірському камені. Скільки б доброї землі не привозили знизу, з Долини, оберіг-дерева не змогли вкорінитися тут. Тож князі Долини посадили травичку і розкидали кам'яні подоби посеред низьких квітучих кущів. Саме тут поборники сторін мали зустрітися у двобої, віддаючи своє життя разом з життям Тиріона Ланістера до рук богів.
Ліза, свіжоскупана і вбрана у вершкового кольору оксамит з ниткою сафірів та місячних каменів на молочно-білій шиї, приймала двір на терасі, яка нависала над місцем двобою. Навколо неї юрмилися лицарі, пани та підпанки, більшість із яких досі сподівалася одружитися і поєднатися з нею, а тоді порядкувати над Долиною Арин при її боці. Та після того, що Кетлін побачила у Соколиному Гнізді, вона вважала ті надії марними.
Щоб підняти крісло Роберта вище, для нього спорудили дерев’яні риштування, де й сидів зараз князь Долини, хихотячи та плескаючи у долоні, поки горбань-лялькар у синьо-білому блазенському вбранні примушував двох дерев’яних лицарів рубати й штрикати один одного. Подавали ожину в кошиках, до неї густі вершки у глечиках; гості сьорбали солодке вино з помаранчевим присмаком із срібних карбованих келихів. «У дурнів гулянка», недарма сказав про них Брінден.
На тому кінці тераси Ліза весело засміялася з якогось жарту князя Ловича, а тоді з’їла ягідку ожини з вістря кинджала в пана Лина Корбрея. Саме ці залицяльники мали серед інших найбільшу Лізину ласку… принаймні сьогодні. Якби Кетлін спитали, вона б, хоч її ріж, не відповіла, з кого вийде гірший чоловік сестрі. Еон Лович був ще старіший за Джона Арина, понівечений подагрою і покараний від богів аж трьома задирливими синами, з яких кожен наступний виріс жадібніший за попереднього. Обрати пана Лина так само означало зробити дурницю, хіба що трохи іншу. Лин Корбрей був спадкоємець стародавнього, але зубожілого роду, гарячий, марнославний, відчайдушний… а ще люди казали, на диво байдужий до жіночих чарів.
Коли Кетлін дісталася до Лізи, та привітала її сестринськими обіймами і мокрим цілунком у щоку.
— Який чудовий нині ранок! Боги посміхаються до нас. Та спробуй же келих оцього вина, люба сестро. Князь Лович був такий ласкавий послати по нього до своїх власних льохів.
— Дякую, не треба. Лізо, ми мусимо побалакати.
— Не зараз, — кинула та миттєво, уже відвертаючись геть.
— Саме зараз, — мовила Кетлін гучніше, ніж того хотіла. Люди уже оберталися на неї.
— Лізо, не можна й далі затягувати цю дурницю. Біс чогось вартий тільки живий. Мертвий він згодиться хіба що гавам на харч. А якщо станеться так, що його поборник переможе…
— Оце вже навряд, пані, — запевнив її князь Лович, поклавши на плече руку зі старечими плямами. — Пан Вардіс є відважним воїном. Він хутко впорається з отим сердюком.
— Ось як, пане мій? — холодно відповіла Кетлін. — Хтозна.
Вона бачила, як Брон бився на високому гостинці. Багато людей загинуло, а він вцілів, і то зовсім не випадково. Він рухався, як пантера, а його страшний меч здавався продовженням руки.
Залицяльники Лізи юрмилися навкруги, мов бджоли коло цвіту.
— Жінки не тямлять у цих матеріях, — казав пан Мортон Тягнидуб. — Пан Вардіс є лицарем, шляхетна пані. А отой, інший… такі, як він, завжди у душі боягузи. Як їх кілька тисяч відразу б’ється на полі, то певна користь з них є, та поставте його самого, і всяка мужність зразу з нього витече.
— Не смію піддавати сумніву слова шляхетного пана, — відповіла Кетлін з чемністю, від якої самій стало кисло у роті. — Та що ми матимемо зі смерті карлика? Гадаєте, Хайме зважатиме на те, що його брата засудили судом, перше ніж скинути з гори?
— Треба відтяти йому голову, — запропонував пан Лин Корбрей. — Коли Крулеріз отримає голову Біса, то матиме попередження.
Ліза нетерпляче струсонула своїм рудо-брунатним волоссям завдовжки з усю спину.
— Князь Роберт хоче подивитися, як той літає, — мовила вона так, наче це вирішувало справу остаточно. — Хай Біс винуватить одного себе. Він сам вимагав суду двобоєм.
— Пані Ліза не могла йому відмовити, не зашкодивши своїй честі, якби навіть і хотіла, — бундючно оголосив князь Лович.
Не зважаючи на жодного з них, Кетлін спрямувала усю силу свого нападу на сестру.
— Хочу нагадати, що Тиріон Ланістер є моїм бранцем!
— А я хочу нагадати тобі, що карлик убив мого ясновельможного чоловіка! — Вона підвищила голос. — Він отруїв Правицю Короля і полишив моє кохане дитя безбатченком. Я хочу побачити, як він заплатить за це!
Рвучко обернувшись і розвіваючи спідниці, Ліза пішла через терасу. Пан Лин, пан Мортон і решта залицяльників вибачилися стриманими кивками й потяглися за нею.
— Ви теж так гадаєте? — стиха запитав пан Родрік, щойно вони залишилися на самоті. — Тобто що він убив князя Джона, га? Біс це шалено заперечує…
— Я гадаю, що князя Арина вбили Ланістери, — відповіла Кетлін, — хоча й не можу знати, чи то був Тиріон, чи пан Хайме, чи королева, чи вони усі заразом.
Ліза сама назвала Серсею в листі, якого надіслала до Зимосічі. Та зараз вона здавалася упевненою, що убивця — Тиріон… можливо, тільки тому, що карлик знаходився під рукою, а королева — у безпеці за стінами Червоного Дитинця, за сотні верст на південь. Кетлін майже жалкувала зараз, що не спалила сестриного листа перед тим, як його прочитати, а не опісля.
Пан Родрік потяг себе за баки.
— Отрута, що ж… правду кажучи, карлик міг таке зробити. Або Серсея. Кажуть, отрута — жіноча зброя, прошу пані дарувати мені. Крулеріз же… не маю до нього жодної прихильності, але він не з таких. Надто він любить кров ворогів на отому своєму золотому мечі. Та й чи справді то була отрута, перепрошую пані?
Кетлін трохи знітилася.
— Як іще можна вдати природню смерть людини?
Позаду неї князь Роберт заверещав од утіхи, коли один ляльковий лицар розполовинив іншого, проливши на терасу струмок червоної тирси. Вона зиркнула на свого сестринця й зітхнула.
— Хлоп’я не знає ані сліду порядку. Він ніколи не зміцніє, щоб правити, якщо його не забрати від матері на певний час.
— Його вельможний батько дотримувався тієї ж думки, — мовив голос біля її плеча. Вона обернулася і побачила маестра Колемона з келихом вина у руці. — Майте на увазі, він намірявся відіслати хлопчика на Дракон-Камінь для виховання… та я заговорив не у свою чергу.
Він схвильовано ковтнув, аж борлак засіпався над маестерським ланцюгом.
— Боюся, чи не скуштував я забагато чудового вина князя Ловича. Від близького кровопролиття мені стає так млосно…
— Помиляєтеся, маестре, — заперечила Кетлін, — не на Дракон-Камінь, а до Кастерлі-на-Скелі. Та й готуватися до цього стали вже по смерті Правиці, без згоди моєї сестри.
Маестрова голова так жваво хитнулася на недоладно довгій шиї, що він сам став схожий на ляльку.
— Та ж ні, перепрошую пані, саме князь Джон…
Під ними гучно пролунав удар дзвона. Усі від шляхетних панів до служниць полишили свої справи і рушили до огорожі. Унизу двоє вартових у блакитних накидках вивели наперед Тиріона Ланістера. Огрядний септон Гнізда супроводив його до кам’яної подоби посередині саду: жінки білого мармуру з блакитними прожилками, що плакала і безсумнівно мала зображувати Алиссу.
— Малий лиходій, — мовив князь Роберт з хихотінням. — Матусю, можна я примушу його літати? Я хочу, щоб він полетів!
— Пізніше, дитино моя, — пообіцяла Ліза.
— Спочатку суд, — манірно протяг пан Лин Корбрей, — а тільки тоді страта.
За мить з протилежних боків саду з’явилися двоє бійців. Лицаря супроводжували двоє зброєносців, а найманця — майстер-мечник Соколиного Гнізда.
Пана Вардіса було закуто у залізо з голови до п’ят. Він мав на собі важкий латний обладунок зверху кольчуги та підбитого каптана. Вразливі місця, де руки єдналися з тулубом, закривали великі круглі наплічники, оздоблені білою та синьою поливою за знаком дому Аринів — місяцем і соколом. Сталевий зчленований фартух вкривав його від поясу до середини стегон. Горлянку захищав важкий ринграф, зі скронь шолома простягнулися соколині крила, а за забороло правив гострий металевий дзьоб з вузькою дозоровою щілиною.
Брон був узброєний так легко, що поряд з лицарем здавався роздягненим. На собі він мав тільки вороновану, добре змащену кольчугу на кубраку з вареної шкіри та круглий сталевий шоломець з носиком і бармицею. Високі шкіряні чоботи зі сталевими поножами давали певний захист ногам, а на пальці рукавиць були нашиті залізні кружала. Проте Кетлін помітила, що найманець має на пів-долоні більше зросту, ніж його супротивник, довші руки… а ще років на п’ятнадцять менше віку, скільки вона могла судити.
Вони схилили коліна у траві біля жінки-плакальниці, обличчям один до одного, з Ланістером між собою. Септон вийняв гранчасту кришталеву кулю з м’якої торби у себе на поясі, підняв її високо над головою, і навколо розсипалося світло. В Біса на обличчі танцювала веселка. Гучним, урочистим, співучим голосом септон благав богів звернути погляди донизу, стати свідками вчиненого суду, побачити правду в серці винуватця, дарувати йому життя і волю в разі невинності або смерть, якщо він винен. Голос септона гуляв відлунням поміж веж, що стояли навкруги.
Коли луна вляглася, септон опустив кришталь і поспіхом одійшов. Тиріон перехилився і прошепотів щось у вухо Брону, перш ніж сторожа відвела його. Найманець підвівся, сміючись, і струсив травинку з коліна.
Роберт Арин, князь Соколиного Гнізда і Оборонець Долини, совався нетерпляче у своєму високому кріслі.
— Коли вже будуть битися? — нудив він.
Панові Вардісу допоміг підвестися один зі зброєносців. Інший подав йому трикутного щита майже у чотири стопи заввишки, з важкого дубу, поцяцькованого залізними гвіздками. Щита притягнули ременями до лівого передпліччя лицаря. Коли майстер-мечник Лізи подав Брону такого самого щита, той плюнув і відмахнувся. Триденна цупка чорна борода відросла у нього на щоках та підборідді не від браку бритви — він міг би легко поголитися краєм свого меча, якого нагострював щодня по кілька годин, аж поки його стало лячно бодай торкатися.
Пан Вардіс простяг руку в латній рукавиці, і зброєносець вклав у неї прегарний обосічний меч-півторак. Лезо меча мало чудовий срібний карб із краєвидом гірського неба, за маківку правила соколина голова, перехрестя зроблене було у вигляді крил.
— Я замовила цього меча для Джона у Король-Березі, — гордовито промовила Ліза до гостей, споглядаючи за паном Вардісом, який саме змахнув мечем, пробуючи його. — Він завжди мав його при собі, коли сидів на Залізному Троні замість короля Роберта. Хіба не красна річ? Я вважаю за доречне, щоб наш поборник відплатив за смерть Джона його власною зброєю.
Сріблястий меч був чудово гарний поза всякими сумнівами, та Кетлін здалося, що панові Вардісу до бою пасував би краще його власний. Все ж вона нічого не сказала; її стомили марні суперечки з сестрою.
— Та хай уже б’ються! — вигукнув пан Роберт.
Пан Вардіс став обличчям до князя Соколиного Гнізда й підняв меч у вітанні.
— За Соколине Гніздо і Долину! — вигукнув він.
Тиріон Ланістер сидів на балконі з іншого боку саду, оточений з боків вартою. Брон повернувся у його бік і зобразив якесь вітання.
— Вони чекають вашого наказу, — мовила пані Ліза до свого вельможного сина.
— Бийтеся! — заверещав малий, увіп’явшись тремтливими руками у поручні крісла.
Пан Вардіс крутнувся, підіймаючи важкого щита. Брон обернувся, щоб зустріти його. Мечі зіткнулися, задзвеніли раз, другий, мацаючи оборону суперника. Найманець відступив на крок, лицар посунув за ним зі щитом попереду себе. Пан Вардіс рубонув навідліг, та Брон відхилився назад, поза межі досяжності, тож сріблясте лезо розрізало лише повітря. Брон пішов по колу направо, пан Вардіс обернувся слідом, тримаючи щита між ними. Лицар наступав, обережно ставлячи ноги на горбкуватій землі. Найманець подався назад, з ледь помітною посмішкою на вустах. Пан Вардіс напав, рубаючи, та Брон відскочив геть, легко перестрибнув через низький, укритий мохом камінь. Зараз найманець пішов наліво, геть від щита, до незахищеного лицаревого боку. Пан Вардіс намагався підсікти йому ноги, та не дістав. Брон зсунувся ще далі вліво. Пан Вардіс крутнувся слідом.
— Та він боягуз! — заявив князь Лович. — Ставай і бийся, курополох!
До нього приєдналися й інші голоси. Кетлін поглянула на пана Родріка. Її майстер-мечник стримано хитнув головою.
— Він хоче примусити пана Вардіса ганятися за ним. Вага обладунку і щита втомить навіть найсильнішого.
Вона дивилася, як чоловіки вправляються з мечами мало не кожен день свого життя, і у минулі часи бачила з сотню лицарських герців. Але тут відбувалося дещо інакше і страшніше: танок, де оступитися бодай раз означало загинути. Спостерігаючи за цим двобоєм, Кетлін Старк раптом пригадала інший поєдинок, який стався у зовсім інший час. Спогад прийшов до неї таким яскравим, наче то було вчора.
Вони зустрілися у нижньому дворі замку Водоплин. Коли Брандон побачив на Петирі лише шоломця, нагрудника і кольчугу, то зняв більшу частину власного риштунку. Петир благав її про знак прихильності, який він міг би понести у бій, та вона йому відмовила. Її вельможний батько обіцяв її руку Брандонові Старку, якому вона й віддала свій знак — блідо-блакитну хустку, на якій сама вигаптувала пструга Водоплину, що вистрибував з річки. Вкладаючи хустку в руку нареченого, вона просила його:
— Він лише дурненький хлопчисько, та я люблю його як брата. Сумно буде мені побачити його мертвим.
Наречений подивився на неї холодними сірими очима Старків і обіцяв пожаліти хлопця, що її кохав.
Той бій скінчився, ледь почавшись. Брандон був дорослий чоловік і воїн. Він погнав Мізинця двором і водяними сходами, засипаючи його ударами на кожному кроці, аж врешті хлопець заточився, і кров його задзюрила з десятка ран. «Здавайся!» — кричав Брандон не один раз, та Петир лише хитав головою і вперто ставав до бою знову. Коли вода вже хлюпала їм навколо кісточок, Брандон нарешті закінчив справу брутальним зворотнім ударом, що прорубав кольчугу разом зі шкіряним кубраком Петира і увійшов у м’яку плоть нижче ребер — так глибоко, що Кетлін вважала рану фатальною. Петир дивився на неї, поки падав, і бурмотів «Кет», а яскрава кров витікала з-поміж його закольчужених пальців. А вона ж гадала, що забула…
Тоді вона бачила його обличчя у останній раз… до того самого дня, коли її привели поперед нього у Король-Березі.
Два тижні минуло, перш ніж Мізинець оклигав достатньо, аби поїхати з Водоплину. Але її вельможний батько заборонив їй на цей час відвідувати башту, де його поклали. Ліза допомагала їхньому маестрові порати хворого; у ті часи вона мала сором’язливішу і лагіднішу вдачу. Навідався також і Едмур, та Петир прогнав його з очей. У тому двобої Едмур правив за зброєносця Брандона, і Мізинець йому не пробачив. Щойно поранений досить зміцнів, аби їхати, князь Гостер Таллі відіслав Петира геть у закритих ношах, аби той видужував собі на Пальцях — на тій вітристій скелі, де народився.
Лункий дзвін криці повернув Кетлін назад до дійсності. Пан Вардіс саме напосівся на Брона, лупцюючи його і мечем, і щитом. Найманець відходив, відбиваючи кожен удар, вправно переступаючи камені та корені, очей не зводячи з ворога. Він був швидший, Кетлін добре це бачила: сріблястий меч лицаря жодного разу навіть не торкнувся до нього, а от його власний непоказний сірий клинок уже залишив зарубку на нараменнику пана Вардіса.
Коротке пожвавлення бою скінчилося так само раптово, як почалося, коли Брон ступив убік і ковзнув за подобу жінки-плакальниці. Пан Вардіс ударив туди, де той щойно стояв, і викресав скалку з блідого мармуру на стегні Алисси.
— Чого вони не б’ються гарненько, матусю? — поскаржився князь Соколиного Гнізда. — Хочу, щоб вони билися!
— Будуть битися, люба дитинко, — втішила його мати. — Сердюк не зможе бігати цілісінький день.
Дехто з панства на Лізиній терасі відпускав кислі жарти і знай собі підливав вина, та на іншому боці саду два неоднакових ока Тиріона Ланістера спостерігали бій поборників сторін так, наче у світі нічого більше не існувало.
Брон вискочив з-за подоби рвучко і з силою, продовжуючи рух наліво від себе. Обіручний удар націлився на правий бік лицаря, де не було щита. Пан Вардіс відбив, але незграбно, і меч найманця змахнув біля самісінької його голови. Задзвенів метал, на підлогу з дзенькотом упало крило сокола. Пан Вардіс ступив півкроку назад, аби отямитися, підняв свого щита. Меч Брона вп’явся у дерев’яний заслін, шматуючи його на дрібні тріски. Найманець знову ступив наліво, уникаючи щита, і поцілив пана Вардіса поперек живота, залишивши яскраву подряпину на панцері лицаря.
