сообщить о нарушении
Текущая страница: 42 (всего у книги 97 страниц)
— Я дівчинка! — заперечила Ар’я. Всередині в неї усе вирувало. Адже якщо старий приїхав зі Стіни, то мав би проїжджати Зимосіч!
— Ви знаєте моїх братів? — запитала вона збуджено. — Робб та Бран зараз у Зимосічі, а Джон на стіні. Джон Сніговій, він теж у Нічній Варті, ви маєте його знати, в нього ще лютововк є, такий білий з червоними очима. Чи Джона вже зробили розвідником? А мене звати Ар’я Старк.
Старий у смердючих чорних лахах кидав на неї зачудовані погляди, та Ар’я не могла зупинитися.
— Коли поїдете назад до Стіни, то відвезете Джонові листа, якщо я напишу? — От якби Джон був тут. Він би повірив про підземелля, товстуна з роздвоєною бородою та чародія у мисюрці.
— Моя дочка часто забуває про шляхетний звичай, — мовив Едард Старк з легкою посмішкою, яка мала пом’якшити докір. — Прошу нам вибачити, Йорене. То вас надіслав мій брат Бенджен?
— Та ні, так щоб хтось надіслав, то ні, мосьпане, от хіба тілько старий Мормонт. Я набираю тут людей на Стіну. Щойно Роберт збере двір, гепнуся на коліно і благатиму: ой пробі, королю та Правице, згляньтеся, чи не маєте у холодній якоїсь наволочі — вам її здихатися, а нам і теє в поміч. А Бенджен Старк, що його ви згадали… це ж я заради нього. Кров у ньому чорна тече, і він брат мені так само, як вам. Сюди я гнав щосили, коняку трохи не до смерті замучив, зате інші добряче відстали.
— Інші?
Йорен сплюнув.
— Сердюки, компанійці, всякий набрід. В тому заїзді їх сиділа повна хата, і всі винюхали, чим тут пахне. Кров і золото — воно смердить однаково. Та й не всі подалися до Король-Берега. Декого понесло до Кастерлі-на-Скелі, а до Скелі відтам ближче. Пан Тайвин уже отримав звістку, і то напевне.
Батько спохмурнів.
— Яку ще звістку?
Йорен кинув погляд на Ар’ю.
— Краще наодинці, перепрошую пана.
— Як забажаєте. Десмонде, проведи мою дочку до її опочивальні. — Батько поцілував її в чоло. — Назавтра закінчимо розмову.
Ар’я стояла, наче вкопана.
— З Джоном не сталося нічого поганого? — запитала вона Йорена. — Або з дядьком Бендженом?
— Щодо Старка не скажу. А малий Сніговій був здоровий, як я зі Стіни їхав. Звістка не про них.
Десмонд узяв її за руку.
— Підемте, панянко. Ви чули, що пан батько наказали.
Ар’я змушена була піти з ним, але жалкувала, що то був не Товстун Том. Тома вона ще могла якось обдурити, аби вештатися коло дверей, поки не підслухає, що каже Йорен. Та Десмонд був рішучий і на її витівки не зважав.
— Скільки варти мають батько? — запитала вона стражника на шляху до своєї опочивальні.
— Тут, у Король-Березі? П’ятдесят хлопців.
— Ви ж не дасте нікому вбити його, так? — питала вона далі.
Десмонд засміявся.
— Про це не бійтеся, панночко. Пана Едарда стережуть день і ніч. Ніхто йому ніц не заподіє.
— Але в Ланістерів більше, ніж п’ятдесят людей, — зазначила Ар’я.
— Та вже ж. Але кожен північник вартий десяти отих південних жевжиків. Спіть собі солоденько.
— А що як по його душу прийде якийсь ворожбит?
— Щодо цього скажу, — відповів Десмонд, виймаючи меча з піхов, — що який би ти не був ворожбит, а як відтяти тобі голову, то на світі не заживешся.
Едард VIII
— Роберте, благаю тебе, — вмовляв короля Нед, — послухай, що ти кажеш. Ти хочеш замордувати малу дитину.
— Та шльондра вагітна! — Король гепнув кулаком по столі ради з такою силою, наче грім вдарив. — Я тебе попереджав, Неде. Ще там, посеред поля курганів на півночі, я тебе попереджав, а ти не хотів слухати. Тож слухай тепер. Я хочу їх смерті! Обох, матері й дитини. І того дурника Візериса теж. Чи ясно я висловився? Я хочу їх смерті!
Інші радники відчайдушно вдавали, що їх тут немає. Мабуть, мали трохи більше розуму в голові. Нечасто Едард Старк відчував себе таким самотнім.
— Ти назавжди збезчестиш себе таким вчинком.
— То нехай це плямує мою совість, аби було зроблено! Я не такий сліпий, щоб не бачити тінь сокири, що висить в мене над шиєю.
— Немає ніякої сокири, — заперечив Нед королю. — Тільки тінь від тіні, та й то років за двадцять у майбутньому… якщо вона взагалі існує.
— Якщо? — чемно перепитав Варис, складаючи напудровані руки. — Пане мій, ви мене ображаєте. Хіба я виніс би порожні чутки на розгляд короля та його ради?
Нед кинув на євнуха холодний погляд.
— Ви принесли нам шепотіння зрадника за півсвіту звідси. Може, Мормонт помиляється. А може, й бреше.
— Пан Джораг не насмілиться мене дурити, — відповів Варис з лукавою усмішкою. — Вважайте цю звістку певною, пане мій. Принцеса вагітна дитиною.
— Хай так. Але якщо ви помилилися, то нам нема чого боятися. Якщо станеться викидень, нам нема чого боятися. Якщо принцеса народить дочку, а не сина, нам нема чого боятися. Якщо немовля помре, нам нема чого боятися.
— Але якщо це хлопчик? — наполягав Роберт. — Якщо він житиме?
— То між нами все ще залишиться вузьке море. Я боятимуся дотракійців тоді, коли вони навчать своїх коней бігати водою.
Король зробив ковток вина і втупився у Неда через стіл ради.
— Тобто ти кажеш мені, щоб я нічого не робив, доки драконячий вилупок не висадить військо на мої береги? Отака твоя рада?
— Той драконячий вилупок зараз у матері в череві, — відповів Нед. — Навіть сам Аегон нікого не завойовував, поки смоктав мамчину цицьку.
— О боги! Ти впертий, мов зубр, Старку. — Його милість король роззирнувся навколо столу ради. — А ви куди язики позасовували? Чи ніхто не збирається вкласти трохи розуму оцьому дурню у його морожену голову?
Варис вкрадливо посміхнувся до короля і поклав м’яку руку Недові на рукав.
— Я розумію ваші сумніви, пане Едарде, справді розумію. І не відчуваю жодної втіхи, приносячи такі лихі звістки до столу ради. Ми радимося про жахливі речі, про підлість та ницість. Але якщо ми вже взялися правити цими королівствами, то мусимо іноді робити підлі й ниці речі на загальне добро держави. Хоч би як болісно від того не почувалися.
Князь Ренлі здвигнув плечима.
— Як на мене, справа досить проста. Візериса із сестрою треба було знищити багато років тому, та його милість, мій брат, зробив помилку, послухавши Джона Арина.
— Милосердя ніколи не буває помилкою, пане Ренлі, — відповів Нед. — На Тризубі пан Барістан, присутній тут, стяв у бою більше десятка добрих лицарів, Робертових та моїх друзів. Коли його принесли до нас — тяжко зраненого, ледве живого — Руз Болтон закликав нас врізати йому горлянку. Але ваш брат мовив: «Я не каратиму воїнів за вірність обов’язкові та вправність у бою» і надіслав свого власного маестра подбати про рани пана Барістана.
Він кинув на короля довгий холодний погляд.
— Шкода, що сьогодні з нами немає того лицаря.
Роберт мав совість почервоніти.
— Але це не те саме, — пожалівся він. — Пан Барістан був лицарем Королегвардії.
— А Даянерис є чотирнадцятирічним дівчам. — Нед знав, що давно переступив межі розумного, але мовчати не міг. — Роберте, я питаю тебе, заради чого ми повстали проти Аериса Таргарієна, коли не заради того, щоб припинити свавілля над дітьми?
— Щоб припинити рід Таргарієнів! — загарчав король.
— Ваша милосте, ніколи раніше не помічав, щоб ви боялися Раегара. — Нед намагався не підпустити презирства у голос, але потерпів поразку. — Хіба з роками ваша мужність так підупала, що ви тремтите перед тінню ненародженої дитини?
Роберт пішов буряковими барвами.
— Годі, Неде, — попередив він, тицьнувши пальцем. — Ані слова більше. Ти забув, хто тут король?
— Не забув, ваша милосте, — відповів Нед. — А ви?
— Годі! — заревів туром король. — Мене нудить від балачок. Робіть справу, або до дідька усіх! Ваші голоси, радники?
— Її слід убити, — оголосив пан Ренлі.
— Вибору немає, — промурмотів Варис. — На жаль, на жаль…
Пан Барістан Селмі підняв свої світло-блакитні очі від столу і мовив:
— Ваша милість, шляхетно зустріти ворога на полі битви, але ганебно — замордувати його у череві матері. Пробачте мені, та я підтримую князя Едарда.
Великий маестер Пицель прочистив горлянку. Це відняло кілька хвилин.
— Моє братство слугує державі, а не її господареві. Колись я радив королеві Аерису так само вірно, як зараз королеві Роберту, отже не маю до його дитини жодних лихих почуттів. І все ж я питаю вас: якщо знову станеться війна, скільки загине вояків? Скільки згорить городів та сел? Скільки дітей відірвуть від матерів та піднімуть на списи?
Він попестив свою розкішну білу бороду у безмежному горі та безмежній втомі.
— Хіба не мудріше, ба навіть добріше, умертвити Даянерис Таргарієн зараз, аби змогли жити десятки тисяч інших людей?
— Добріше, — повторив луною Варис. — О так, великий маестер вирік мудро і правдиво. Якщо боги зі своєї примхи подарують Даянерис Таргарієн сина, наша держава спливе кров’ю.
Мізинець говорив останнім. Нед подивився на нього, і той придушив позіхання.
— Коли вже опинилися у ліжку з потворною жінкою, краще заплющити очі й швидко зробити свою справу, — оголосив він. — Скільки не чекай, а вона гарнішою не стане. Цілувати однак доведеться.
— Цілувати?! — з огидою перепитав пан Барістан.
— Сталевим поцілунком, — пояснив Мізинець.
Роберт обернувся до свого Правиці.
— От бачиш, Неде. Ви з Селмі — єдині, хто проти. Залишається одне питання: кого послати зробити справу?
— Мормонт прагне отримати королівське прощення, — нагадав князь Ренлі.
— Надзвичайно прагне, — підтвердив Варис, — але жити прагне ще більше. Зараз принцеса наближається до Ваес Дотраку, де оголити клинка означає смерть. Якби я розповів вам, що дотракійці зроблять з бідолагою, котрий не тільки оголить, а ще й підніме клинка на халісі, ви б сьогодні вночі не заснули.
Євнух попестив напудровану щоку.
— Отже, отрута… скажімо, сльози Лису. Хал Дрого навіть не відатиме, що смерть сталася не сама.
Великий маестер Пицель раптом розплющив сонно примружені очі й зиркнув на євнуха підозріливо.
— Отрута — то зброя боягуза, — обурився король.
Недові ці балачки вже остогидли.
— Ви підсилаєте харцизяку до дівчинки чотирнадцяти літ і ще міряєте, в який спосіб шляхетніше її вбити?
Він рвучко відсунув крісло і підвівся.
— То зроби цю справу сам, Роберте. Хто проказує вирок, має сам карати мечем. Подивись їй у вічі, перш ніж стратити. Побач її сльози, почуй останні слова. Ти винен їй хоча б це.
— О боги, — лайнувся король так, наче ледве стримував лють, а зараз вона вихлюпнула назовні. — Він не жартує, вражий син!
Король потягнувся по глека з вином біля ліктя, виявив, що той порожній, і жбурнув об стіну, розбивши на скалки.
— В мене скінчилося вино і терпець. Годі дурниці молоти. Давайте вже до справи!
— Я не братиму участі у підлому вбивстві, Роберте. Чини, як хочеш, але не проси мене прикласти свою печатку.
Якусь мить Роберт, здавалося, не міг зрозуміти, що йому каже Нед. Пряма непокора… цю страву нечасто подавали до королівського столу. Потроху до нього прийшло розуміння, і так само потроху змінилося обличчя. Очі звузилися, а від шиї, від оксамитового коміра полізла червона барва. Він тицьнув у Неда пальцем, тремтячи з гніву.
— Ви — Правиця Короля, князю Старк. Ви виконаєте мій наказ, або я знайду собі іншого Правицю.
— Бажаю йому всякої удачі. — Нед відстібнув важку й химерну срібну руку, яка тримала разом краї делії, а заразом позначала його посаду. Він поклав її на стіл перед королем, сумуючи зі спогадів про чоловіка, який пришпилив на нього цей значок, про друга, якого любив.
— Я гадав, що ти шляхетніший, Роберте. Я вважав, що ми посадили на трон гідного короля.
Робертове обличчя зовсім побуряковіло.
— Геть! — гарикнув він, давлячись гнівом. — Геть, клята душа, з очей моїх! Чого чекаєш? Забирайся до своєї Зимосічі. Та гляди мені: побачу ще раз, і твоя голова стирчатиме на шпичці!
Нед вклонився і без зайвих слів крутнувся на підборах. Виходячи з кімнати засідань ради, він відчував на спині Робертів погляд. Не гаючи часу, рада поновила обговорення.
— У Браавосі є одне товариство, яке кличуть Безликими, — мовив великий маестер Пицель.
— Та ви уявляєте собі, скільки вони беруть за послуги? — пожалівся Мізинець. — За половину ціни, що коштує голова купця, можна винайняти ціле охоче військо. Не смію й думати, скільки вони попросять за принцесу.
Закривши двері за собою, Нед заглушив голоси. Коло дверей на чатах стояв пан Борос Блаунт у довгому білому корзні та обладункові Королегвардії. Він кинув на Неда побіжний цікавий погляд, але нічого не спитав.
Денна спека давила на голову, поки Нед перетинав замковий двір до Башти Правиці. У повітрі відчувалося наближення дощу. Нед вітав би гарну зливу, бо почувався загидженим. Діставшись до світлиці, він викликав до себе Вайона Пула. Управитель з’явився негайно.
— Ви посилали по мене, мосьпане Правице?
— Та вже не Правиця, — відповів Нед. — Я посварився з королем. І тепер повертаюся до Зимосічі.
— Почну клопотатися негайно, мосьпане. За два тижні будемо готові вирушити.
— Двох тижнів можемо не мати. Ба навіть дня. Король згадував щось про мою голову на шпичці.
Нед скривився. Насправді він не вірив, що король може скарати його. Ні, тільки не Роберт. Авжеж, король лютував, але щойно Нед зникне з очей, його гнів угамується, як завжди.
Завжди? Раптом він згадав Раегара Таргарієна і відчув себе незатишно. «П’ятнадцять років як загинув, а Робертова ненависть не ослабла.» Думка його збентежила… а ще ж справа з Кетлін та карликом, про яку повідомив того вечора Йорен. Звістка скоро випливе, ясно як день, а коли король почує її під гарячу руку… чхати Роберт хотів на Тиріона Ланістера, але ж раптом заговорить його ображений гонор? Не кажучи вже про королеву.
— Мабуть, найкраще мені поїхати попереду, — мовив Нед до Пула. — Візьму тільки доньок та кількох стражників. Решта виїде, коли все буде готове. Скажи Джорі, але більше нікому. І не роби нічого, поки ми з дівчатами не зникнемо звідси. У замку повно очей та вух. Буде краще, коли про наш задум ніхто не знатиме.
— Як накажете, мосьпане.
Коли управитель пішов, Едард Старк перебрався до вікна і сів, замислившись. Роберт не залишив йому жодного іншого вибору. Він мав би навіть дякувати королю. Добре буде повернутися до Зимосічі. Та й взагалі, їхати звідти було не варто. На нього там чекали сини. Може, після повернення вони з Кетлін ще одного синочка нарядили б — не такі вони вже й старі. Останнім часом йому часто снилася глибока нічна тиша вовчої пущі та сніг півночі.
Все ж думка про виїзд зі столиці викликала в нього і лють. Стільки лишилося недороблених справ. Роберт разом із своєю радою боягузів та підлабузників пустить державу з торбою, якщо його не спинити… або ще гірше, за борги віддасть Ланістерам з усіма бебехами. Ще й правда про смерть Джона Арина досі уникала його. Так, він знайшов кілька ниточок, які впевнили його, що Джона дійсно убили. Але то був лише запах дичини на лісовій підстилці. Самого звіра він ще не бачив, хоча й відчував, що той десь тут — зрадливо ховається і гострить зуби.
Раптом він усвідомив, що міг би повернутися на північ морем. З Неда мореплавець був ніякий, і за звичайних обставин він би краще обрав їхати королівським гостинцем. Але маючи корабель, можна зупинитися на Дракон-Камені і перемовитися зі Станісом Баратеоном. Пицель вже надіслав крука через море з чемним листом від Неда, в якому Правиця запрошував князя Станіса повернутися до свого місця у малій раді. Відповідь не надійшла, і це поглибило Недові підозри. Князь Станіс знав таємницю, яка згубила Джона Арина, це вже напевне. Правда, яку він шукав, могла чекати на нього у стародавній острівній твердині дому Таргарієн.
«А якщо й так, то що далі? Деякі таємниці краще зберегти навіки. Деякі таємниці занадто небезпечно розголошувати навіть тим, кого ти любиш, кому віриш.» Нед вийняв кинджала, привезеного Кетлін, з піхов на поясі. Навіщо карлик бажав Бранової смерті? Аби той замовчав, жодних сумнівів. Ще одна таємниця або ж інша нитка того самого павутиння?
Чи не міг тут замішатися Роберт? Колись він би й подумати не смів про таке. Але хіба раніше він думав, що Роберт здатний віддати наказ про вбивство жінки чи дитини? «Добродія ти колись, може, й знав», казала йому дружина, «а короля не знаєш». Що швидше здихатися Король-Берега, то краще. Якби завтра на північ ішов якийсь корабель, незле було б на нього сісти.
Він знову прикликав Вайона Пула і надіслав до порту спитатися — тихо, але вправно.
— Знайди мені швидкого корабля з умілим керманичем, — наказав він управителеві. — Чи великі там помешкання, чи добра прислуга — мені байдуже, аби морем ходив хутко та безпечно. Я бажав би вирушити негайно.
Не встиг Пул вийти, як Томард оголосив про відвідувача.
— До вас пан Баеліш, мосьпане.
Нед відчув спокусу вигнати його геть, але передумав. Він ще не звільнився від двору остаточно, отож мусив і далі грати в їхні ігри.
— Хай зайде, Томе.
