сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 97 страниц)
— Стій, де стоїш! — попередив панич. Голос у нього ламався, як у хлопчини. Він відкинув поли соболиного кожуха за спину, аби звільнити руки для бою, і узяв меча обіруч. Вітер стишився; повітря аж заціпеніло від жахливого морозу.
Інший ковзнув уперед без жодного звуку, тримаючи в руці такого меча, якого Віл ніколи не бачив. Клинок той не кували з жодного металу, який на світі вживають люди, натомість він скидався на друзку кришталю: напівпрозорий, мінливий у місячному сяйві, такий тонкий, що трохи не зникав з очей, коли повертався краєм. Меч вигравав ледве помітним блакитним блиском, примарне світло танцювало навколо його країв. Відкілясь Віл зрозумів, що той клинок гостріший за будь-яку бритву.
Пан Веймар зустрів нападника з відчайдушною відвагою:
— Овва, станцюємо!
Він підняв меча над головою, кидаючи виклик. Руки в нього тремтіли чи то від ваги зброї, чи то від холоду, але Вілові спало на думку, що саме з цієї миті лицарчук більше не хлопчисько, а воїн Нічної Варти.
Інший зупинився. Віл бачив його очі: темно-сині, темніші за будь-які людські сині очі. Такі сині, що аж палали вогнем. Вони застигли на мечі, який тремтів у висоті, простежили за місячним сяйвом, яке текло холодним вогнем по металі. На якусь хвильку Віл піддався надії.
Тоді з тіней виникли такі самі постаті, як перша. Три… чотири… п’ять… Пан Веймар напевне відчув холод, який вони з собою принесли, хоча жодної не побачив і не почув. Попередити лицаря — то був прямий Вілів обов’язок. Але й вірна смерть. Він затремтів, міцніше вчепився у дерево і промовчав.
Блідий меч розрізав повітря. Пан Веймар зустрів його своїм. Коли клинки зустрілися, то замість дзвону металу по металі почувся тонкий болючий виск, наче ледь чутно скімлила якась тварина. Ройс відбив і другий удар, потім третій, відступив на крок. Ще одна злива ударів, і ще крок назад.
Позаду нього — справа, зліва, з усіх боків — стояли терплячі, безликі, мовчазні глядачі, ледве видні серед лісу з-за мінливих візерунків на тонких обладунках. Досі вони ані рухом не втрутилися у двобій.
Мечі схрещувалися знов і знов, аж зрештою Віл понад усе на світі забажав затулити вуха, аби тільки не чути того моторошного скимління. Пан Веймар тяжко дихав від зусиль, подих його парував у місячному світлі, клинок вкрився памороззю. На клинку Іншого танцювало бліде блакитне світло.
А тоді Ройс на якусь мить спізнився. Блідий меч уп’явся крізь сталеві кільця у бік лицареві нижче пахви. Панич скрикнув від болю; крізь кольчугу проступила кров, запарувала на морозі, закапотіла червоними вогниками у сніг. Пальці пана Веймара торкнулися боку; замшова рукавиця відразу ж просякла червоним.
Інший сказав щось невідомою Вілові мовою; голос його нагадував тріск льоду на замерзлому озері, а слова здавалися глузливими.
Пан Веймар Ройс оскаженів і з гарчанням кинувся уперед, вигукнувши «За короля Роберта!». Вхопив укритого памороззю меча обіруч, змахнув ним у пласкому ударі, вклав усю вагу тіла. Та Інший відбив цей удар мимохідь, трохи не зневажливо.
Коли клинки зустрілися, криця розлетілася на друзки.
Крик рознісся нічним лісом, а разом із ним ринули колючим дощем сотні дрібних крихких сталевих уламків. Ройс впав на коліна, з пронизливим вереском затуляючи руками очі. Між пальців потекла кров.
Глядачі присунулися ближче — всі разом, наче їм подали якийсь знак. У смертельній тиші піднялися і опустилися мечі. То була холоднокровна різанина. Бліді клинки пропанахали кольчугу, мов шовк. Віл заплющив очі. Далеко під собою він чув голоси і сміх, гостріші за крижані бурульки.
Коли нарешті Віл віднайшов у собі мужність знову глянути донизу, минуло вже багато часу, і хребет спорожнів. Він сидів на дереві, ледь насмілюючись дихати, поки місяць повільно проповзав чорним небом. Нарешті Віл таки поліз донизу, потерпаючи від судом і занімілих пальців.
Тіло Ройса лежало у снігу долілиць, відкинувши убік одну руку. Товстий соболиний кожух був порізаний у десятку місць. Лежачи отак мертвим, лицар здавався зовсім юним хлопчиною.
Залишки меча Віл знайшов неподалік. Вістря було розщеплене і покручене, мов уражене блискавкою дерево. Віл став на коліна, сторожко роззирнувся і схопив його з землі. Зламаний меч правитиме за доказ. Гаред має знати, що з ним робити. А як не він, то Старий Ведмідь Мормонт або маестер Аемон. Чи Гаред іще чекає з кіньми? Отепер вже напевне час забиратися додому.
Віл підвівся. Над ним стояв пан Веймар Ройс.
Його пишний одяг був пошматований, обличчя понівечене. Одна з друзок його власного меча пронизала білу сліпу зіницю лівого ока.
Праве око було розплющене. Його зіниця горіла блакитним вогнем. Око дивилося й бачило.
Зламаний меч випав із закрижанілих пальців. Віл закрив очі і почав молитися. Довгі справні руки попестили його щоки, тоді зімкнулися на горлянці. Липкі від крові, вдягнені у найкращої роботи рукавички, вони обпалювали шкіру крижаним холодом.
Бран I
Ранок вдався ясним та прохолодним, з особливою різкою свіжістю, яка зазвичай сповіщає про кінець літа. Вони виїхали на страту ще на світанку — удвадцятьох, якщо рахувати і схвильованого Брана. Вперше хлопчика визнали досить дорослим, аби взяти разом з братами дивитися, як їхній вельможний батько чинить королівський правосуд. Ішов дев’ятий рік літа і сьомий рік Бранового життя.
Підсудного схопили коло невеликого острога у горах. Робб гадав, що то дичак, вірнопідданий Манса-Розбишаки, Короля-за-Стіною. Бранові бігли шкірою мурашки, щойно він думав про полоняника. Адже Стара Мамка розповідала коло вогню, які дичаки жорстокі, як вони крадуть, вбивають і беруть у неволю. Начебто вони злягаються з велетнями та упирями, глухої ночі викрадають маленьких дівчаток, цмулять кров з оздоблених рогів. А як стояла Довга Ніч, їхні жінки віддавали себе Іншим і народжували на світ жахливих покручів.
Та чоловік, якого вони знайшли припнутим за руки й ноги до стіни острогу в очікуванні королівського правосуду, був звичайний собі кощавий старий, не набагато вищий за Робба. Він втратив від морозу обидва вуха і одного пальця, а одяг мав увесь чорний, як у братчиків Нічної Варти — щоправда, розкошланий, подертий і засмальцьований.
Подих людей і коней парував у холодному вранішньому повітрі, поки чоловіка відчіпляли від стіни і приводили поперед пана батька за його наказом. Робб і Джон сиділи на конях високо і прямо, а між ними Бран на маленькій конячці намагався виглядати старшим за свої сім років і прикидався, наче усе вже бачив, ще й не один раз. Крізь браму острога повівав легкий вітерець, розвіваючи над головами прапор Старків, господарів на Зимосічі: сірого лютововка, що біжить крижаним білим полем.
Батько Брана сидів на коні нерухомо і урочисто. Довге брунатне волосся йому ворушив вітер; сиві пасма у коротко підрізаній бороді додавали зайвих років до його тридцяти п’яти. Сірі батькові очі дивилися цього дня похмуро, і сам він здавався геть не тим лагідним татом, який вечорами коло вогню розповідав казки про вік звитяжців та дітей лісу. Мабуть, подумав Бран, він просто лишив удома таткове обличчя і вдяг обличчя Старка, князя на Зимосічі.
У вранішньому холоді ставилися питання і слухалися відповіді, але згодом Бран забув більшість зі сказаного. Нарешті його вельможний батько віддав наказ; двоє з князівської сторожі потягли горопаху до пенька з залізодерева посередині площі та силоміць вклали голову на тверду чорну поверхню. Князь Едард Старк спішився, і його вихованець Теон Грейджой подав меча. Той меч звався «Лід», був завширшки з долоню дорослого чоловіка, довший навіть за зріст Робба, викуваний з валірійського булату, виплетений чарами і темний, мов дим. На світі не існувало нічого гострішого за валірійський булат.
Батько зняв рукавиці й віддав їх Джорі Каселю, сотникові своєї замкової сторожі. Він узяв Лід обіруч і мовив:
— В ім’я Роберта з дому Баратеон, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя і на Державі господаря, за словом Едарда з дому Старк, князя на Зимосічі та Оборонця Півночі, караю тебе на смерть.
І здійняв обіручного меча високо над головою.
Бранів брат-байстрюк Джон Сніговій присунувся ближче.
— Тримай-но конячку як слід, — прошепотів він. — І не смій відвертатися, бо батько знатимуть.
Бран тримав конячку як слід і не відвернувся.
Батько відтяв голову чоловіка одним певним ударом. Червона, як літнє вино, кров бризнула на сніг. Один з коней став дибки і ледь не поніс, та його втамували. Бран не міг очей відвести від крові. Сніг навколо пенька жадібно поглинав її, червоніючи на очах.
Голова відскочила від твердого кореня і покотилася просто Грейджоєві під ноги. Теон був стрункий, темноволосий юнак дев’ятнадцяти років, який полюбляв брати на кпини все на світі. Він засміявся, поставив чобота на голову, а тоді відкинув її геть копняком.
— Бовдур, — пробурмотів Джон так, щоб Грейджой не чув. Він поклав руку Бранові на плече, і Бран озирнувся на свого брата-байстрюка.
— Ти добре поводився, — мовив той поважно. Джон мав чотирнадцять років від народження, а отже, чималий досвід у князівському правосуді.
На довгому шляху назад до Зимосічі, здавалося, похолоднішало, хоча вітер припинився, а сонце стояло високо у небі. Бран їхав далеко попереду головного загону разом зі своїми братами. Маленька конячка відчайдушно намагалася не відстати від великих коней.
— Утікач помер із гідністю, — мовив Робб. Він був високий, дебелий, з кожним днем набирався чоловічої постави, та заразом світлою шкірою, брунатно-рудим волоссям і блакитними очима дедалі більше скидався на матір, уроджену Таллі з Водоплину. — Мужність його не залишила.
— Та годі тобі, — неголосно заперечив Джон Сніговій, — ще й як залишила. Він був уже мертвий від страху. Якби ти, Старку, дивився йому в очі, то побачив би сам.
Джон мав очі такі темно-сірі, що вони здавалися майже чорними. Мало що, до речі, могло від них сховатися. Одного віку з Роббом, він сильно відрізнявся від свого зведеного брата. Робб був радше кремезний, а Джон стрункий. Робб мав світліше за Джонове волосся. Робб вихвалявся силою та витривалістю, а його зведенюк, навпаки, швидкістю та спритністю.
Робба це не переконало.
— Хай Інші заберуть його очі, — лайнувся він. — А все ж старий помер гідно. Наввипередки до мосту?
— Еге ж, — мовив Джон і стиснув коня острогами. Робб вилаявся і кинувся слідом. Обидва брати понеслися стежкою: Робб — зі сміхом і тюгуканням, Джон — мовчки і рішуче. Копита коней здіймали з землі хмари снігових бризок.
Бран навіть не пробував наздоганяти — його конячка однак не подужала б. Він бачив перед собою очі бідолахи і не міг викинути їх з голови. Скоро сміх Робба став нечутний, і у лісі знову запанувала тиша.
Заглиблений у думки, він не почув, як підтягнулася решта загону, і батько поїхав поруч.
— Тобі не зле, Бране? — запитав він лагідно.
— Ні, пане батьку, — відповів Бран, зиркнувши угору. Вдягнений у хутро та шкіру, верхи на великому бойовому коні, його вельможний панотець височів над ним, мов велетень. — Робб каже, що той чоловік помер мужньо, а Джон гадає, що він боявся.
— Яка твоя думка? — запитав батько.
Бран поміркував.
— Хіба може людина бути хороброю, коли боїться?
— Тільки тоді людина й може бути хороброю, — відповів батько. — Ти розумієш, чому я це зробив?
— То був дичак, — мовив Бран. — Вони крадуть жінок і продають їх Іншим.
Пан батько посміхнувся.
— Ох і набрався ж ти побрехеньок від Старої Мамки. Насправді той чоловік втік з Нічної Варти, порушивши присягу. Такі люди найнебезпечніші. Утікач знає, що як його піймають, то відберуть життя, тому готовий на всякий злочин, хай найпідліший. Але ти мене не зрозумів. Я питав не про те, за віщо той чоловік мав померти, а про те, чому ніхто інший, як я сам, мусив його стратити.
На це питання Бран не мав відповіді.
— Король Роберт має ката, — невпевнено відказав він.
— Авжеж має, — погодився батько, — як до нього мали й королі Таргарієни. Та ми живемо за старим звичаєм. Кров першолюдей тече у жилах Старків, і наша віра вчить, що людина, яка проказала вирок, має сама карати мечем. Якщо хочеш забрати в людини життя, то мусиш подивитися їй в очі й почути її останні слова. Якщо ж ти не здатен цього зробити, то й людина та, можливо, не заслуговує на смерть.
— Одного дня, Бране, ти станеш значковим Робба, сядеш у власному замку панувати в ім'я свого брата і свого короля. Чинення правосуду ляже на тебе. Коли той день настане, ніколи не роби зі страти легкої забави, але і не відвертайся з відразою. Можновладець, який ховається за спиною в найманого ката, скоро забуває справжній лик смерті.
Саме цієї миті на вершині пагорба попереду знову з’явився Джон. Він махав і кричав до них:
— Батьку, Бране, швидше сюди, тут Робб таке знайшов! — І знову зник з очей.
Ззаду під’їхав Джорі.
— Якась халепа, мосьпане?
— Без сумніву, — відповів Бранів вельможний батько. — Нумо подивимося, яку ще біду віднайшли мої сини на наші голови.
Він пустив коня ристю, а Джорі, Бран і решта поспішили слідом. Робб знайшовся на березі річки північніше від мосту. Джон стояв за ним, досі верхи на коні. Цього місяця часто сніжило пізньолітнім снігом; Робб стояв по коліно у білому, відкинувши каптура, а сонце світило йому крізь волосся. Він щось тримав на руках, перемовляючись із Джоном тихо та збуджено.
Вершники обережно пробиралися заметами, шукаючи, де стати на нерівному, прихованому снігом грунті. Джорі Касель і Теон Грейджой досягли хлопців першими. Грейджой дорогою відпускав жарти і справляв смішки, аж раптом Бран почув, як тому перехопило подих.
— О боги! — вигукнув він, намагаючись втримати коня і витягаючи меча з піхов.
Джорі вже тримав меча в руці.
— Роббе, ану геть від отого! — вигукнув він з коня, що став під ним дибки.
Робб вишкірився і підняв очі від клубочка в себе на руках.
— Та не з’їсть вона вас, — мовив він. — Вона мертва, Джорі.
Бран аж помирав від цікавості. Він примусив би свою конячку трусити швидше, та батько наказав спішитися біля мосту і підійти пішки. Бран зістрибнув і побіг.
Джон, Джорі та Теон Грейджой також позлазили з коней.
— Що воно у сім дідьків таке? — саме питав Грейджой.
— Вовчиця, — відповів Робб.
— Покруч якийсь, — відказав Грейджой. — Оце так здоровило.
Бранове серце калатало, поки він пробирався до брата крізь кучугури у половину його власного зросту. Напівзаметена скривавленим снігом, там лежала велетенська темна зсудомлена істота. У її кошлатому сірому хутрі намерз лід, а навколо, наче пахощі парфумів від жінки, розтікався гнилий запах смерті. Бран помітив сліпі очі, виїдені черв’яками, широку пащеку, повну жовтих зубів, а тоді затамував подих, усвідомивши величину істоти. Вона була більша за його конячку… і принаймні вдвічі більша за хортів з батьківської псярні.
— Ніякий це не покруч, — спокійно заперечив Джон. — Це лютововк. Вони виростають більшими за своїх родичів.
На це Теон Грейджой відповів:
— На південь од Стіни лютововків не бачили вже два століття.
— А я осьде бачу, — вказав Джон на мертве тіло.
Бран ледве відірвав очі від чудовиська, і тоді помітив клубочка у Роббових руках. Він верескнув од захвату і підсунувся ближче. То було цуценя — мала сліпенька купочка сіро-чорного хутра. Цуценя ковчилося в Робба на руках, тицяло писочком йому в груди, жалібно скиглило і марно шукало пипки з молоком на шкіряному каптані. Бран потягся до нього рукою, а тоді завагався.
— Не бійся! — заохотив Робб. — Можеш попестити.
Бран рвучко і злякано попестив звірятко, а тоді обернувся до Джона, почувши: «Ось, тримай». Його зведений брат тицьнув йому в руки інше цуценя.
— Тут їх аж п’ятеро.
Бран всівся просто у сніг і пригорнув вовченя до обличчя. Його хутро м’яко і тепло линуло до щоки.
— Лютововки гуляють на волі у державі, через стільки років, — пробурмотів Гулен-конюший. — От халепа.
— Це знак, — мовив Джорі.
Батько скривився.
— Це здохла тварина, Джорі, та й годі, — відповів він, але все ж виглядав стривоженим. Сніг рипів під чоботями, коли він обходив тіло. — Чи знаємо ми, як вона померла?
— В неї щось стирчить у горлі, — відповів Робб, гордий тим, що знайшов відповідь ще до того, як батько спитав. — Отам, під щелепою.
Батько став на коліно і помацав горлянку звірюки, а тоді щось висмикнув звідти і підняв, щоб усі бачили. То був мокрий від крові уламок оленячого рогу зі ступню завдовжки, з відламаними парогами.
Серед загону раптом запанувала тиша. Всі стурбовано дивилися на ріг, не сміючи заговорити. Навіть Бран відчував їхній переляк, хоча й не розумів його.
Батько відкинув рога убік і вимив руки снігом.
— Диво, що вона прожила стільки, аби налупити вовченят, — мовив він, і з решти наче впало мовчазне закляття.
— Та може, й не прожила, — відповів Джорі. — Чував я байки… може, сучка спершу здохла, а тоді вже розродилася.
— Народитися від мертвої, — додав хтось, — іще гірша доля.
