сообщить о нарушении
Текущая страница: 25 (всего у книги 97 страниц)
— Кого я можу послати по такого розвідника, як він? Через два роки мені буде сімдесят. Я застарий, я втомлений своїм тягарем. Але якщо я кину його, то хто понесе далі? Алісер Терен? Бовен Марш? Що то за люди, побачить і хтось сліпіший від маестра Аемона. Нічна Варта перетворилася на військо зелених тюхтіїв і знесилених старців. Якщо не рахувати сьогоднішнє застільне товариство, хіба що двадцятеро у замку вміють читати, ще менше — вміють думати, розраховувати, вести за собою. Колись Варта усе літо будувала і лагодила, кожен воєвода залишав Стіну після себе вищою, ніж прийняв від попередника. А ми, нинішні, залишаємо по собі тільки могили.
Тиріон раптом зрозумів, наскільки сильно стурбований князь-воєвода. Йому стало трохи шкода старого. Пан Мормонт прожив на Стіні добрячий шмат свого життя і прагнув вірити, що ті роки минули недарма.
— Я обіцяю, що король почує про ваші потреби, — урочисто мовив Тиріон. — Я звернуся також до мого батька і до брата Хайме.
То не були пусті слова: Тиріон Ланістер завжди дотримувався обіцяного. От тільки про дещо він змовчав перед Мормонтом: король Роберт взагалі не зверне на нього уваги, князь Тайвин запитає, чи не з’їхав він з глузду, а Хайме просто посміється.
— Ви молода людина, Тиріоне, — мовив Мормонт. — Скільки ви бачили зим?
Тиріон знизав плечима.
— Вісім чи дев’ять. Я можу помилятися.
— І всі вони були короткі.
— Не смію заперечувати, пане. — Тиріон народився посеред лютої, жахливої зими, яка, за словами маестрів, продовжувалася майже три роки. Але перші його спогади були про весну.
— Як я був хлопчиком, то чув, що довге літо завжди означає довгу зиму попереду. Це літо почалося дев’ять років тому, Тиріоне, і скоро наступить десятий. Подумайте самі.
— Як я був хлопчиком, — відповів Тиріон, — мамка-годувальниця розповідала мені, що колись, якщо люди поводитимуться добре, боги пошлють нам літо без кінця. Може, ми поводилися краще, ніж самі думали, і Велике Літо нарешті настало.
Тоді він вишкірився усмішкою. Та князя-воєводу це не дуже насмішило.
— Ви ж не дурень, пане, щоб справді так вважати. Дні вже вкорочуються. Помилки бути не може. Аемон отримав листи з Цитаделі; там дійшли тих самих висновків, що й він. Нам просто в очі летить кінець літа.
Мормонт нахилився вперед і міцно вчепився Тиріонові у руку.
— Зробіть так, щоб вони зрозуміли. Кажу вам, пане мій, темрява підступає до нас. У лісах блукають дикі потвори: лютововки, мамонти, снігові ведмеді завбільшки з турів, а уві сні я бачу набагато гірше.
— Уві сні, — повторив Тиріон вголос, а про себе подумав, що було б дуже непогано хильнути ще оковитої.
Мормонт не вловив легкої насмішкуватості в його голосі.
— Рибалки коло Східної Варти бачили на березі білоходів.
Цього разу Тиріон вже не зміг втримати язика.
— А рибалки Ланіспорту бачили на березі русалок та водяників.
— Денис Малістер пише, що гірські племена рушили на південь. Вони минають Тіньову Вежу в числі більшому, ніж будь-коли. Вони тікають, пане мій… але від чого?
Воєвода Мормонт підійшов до вікна і втупився у ніч.
— Мої старі кістки, Ланістере, ще ніколи не знали такого холоду. Перекажіть королю те, що я вам розповів, благаю вас. Зима насувається, і коли впаде Довга Ніч, тільки Нічна Варта стоятиме між королівствами і мороком, який суне з півночі. Хай боронять нас боги, якщо ми не будемо готові.
— Хай боронять вони мене, якщо я не посплю сьогодні хоч трохи. Йорен рішуче налаштований виїхати на світанку.
Тиріон звівся на ноги, куняючи від вина і спохмурнівши від тяжких роздумів.
— Красно дякую за гостину та ласку, пане воєводо.
— Розкажіть їм, Тиріоне. Розкажіть так, щоб вони повірили. Іншої дяки мені не треба.
Він свиснув, крук злетів до нього і всівся на плечі. Мормонт посміхнувся і пригостив птаха насінням з кишені. На тому Тиріон його й полишив.
Надворі стояв пронизливий холод. Щільно загорнутий у хутро, Тиріон Ланістер натяг рукавиці й кивнув змерзлим бідолагам, що стояли на варті коло Воєводської Вежі. Далі він перетнув двір, прагнучи якнайскоріше, як тільки ноги несли, потрапити до своїх покоїв у Король-Башті. Під чоботями рипіли латки снігу з нічною кіркою льоду на них, а пара від подиху майоріла над головою, неначе прапор. Він засунув руки під пахви і почалапав швидше, молячись, щоб Моррек не забув зігріти його ліжко гарячими каменями з вогню.
За Король-Баштою блищала у місячному світлі величезна і таємнича Стіна. Тиріон зупинився на хвильку, аби подивитися на неї. Ноги йому боліли від холоду та поспіху. Раптом його охопило дивне безумство — прагнення ще раз поглянути на кінець світу. «Іншої нагоди не буде», подумав він: завтра час вирушати на південь, а повертатися до цієї морозної пустки він навряд чи колись забажає. Перед ним стояла Король-Башта, обіцяючи тепло та м’яку постіль, але ноги Тиріона Ланістера самі пронесли його мимо до блідого громаддя Стіни.
З південного боку на велетенських, грубо обтесаних колодах, глибоко вморожених у кригу, на Стіну піднімалися дерев’яні сходи. Вони зміїлися туди й сюди, неначе велика темна блискавка. Чорні братчики запевняли, що сходи набагато міцніші, аніж здаються, але Тиріонові надто стомилися ноги, щоб навіть думати про підйом пішки. Замість сходів він рушив до залізної кліті біля колодязя, видерся досередини і тричі сильно смикнув за мотузку на дзвоні.
Чекати довелося трохи не вічність, стоячи за гратами зі Стіною позаду себе. Тиріон навіть завагався, чи не марно вигадав собі зайву пригоду. Він майже зважився облишити свою раптову примху та піти спати, коли кліть смикнулася і почала підйом.
Спершу він підіймався повільно, зі смиком та зупинками, а тоді кліть пішла рівніше. Земля віддалялася, кліть розхитувалася, тож Тиріон міцніше ухопився за сталеві грати. Холод металу просякнув навіть крізь товсті рукавиці. Його втішило, що Моррек запалив вогонь у його келії, але башта князя-воєводи стояла темна. Здається, Старий Ведмідь мав більше здорового глузду, аніж він сам.
А тоді він опинився вище за башти і продовжував шлях угору. Замок Чорний лежав унизу і здавався викарбуваним у місячному сяйві. Звідси було добре видно, який він похмурий та покинутий: башти з вибитими шибками, викришені стіни, засипані битим каменем двори. Вдалині виднілися вогні Кротовини, невеличкого села за три верстви на південь королівським гостинцем. Тут і там під місяцем блищали холодні струмки, що збігали з гірських вершин і розрізали рівнину. Решта світу являла з себе бляклу порожнечу пагорбів, що продувалися усіма вітрами, та кам’янистих полів, помережаних снігом.
Нарешті позаду нього хтось мовив густим басом:
— Семеро дідьків, та це ж карлик.
Кліть різко смикнулася, зупинилася і повисла на рипучих канатах, повільно розгойдуючись.
— То тягни його сюди. Нагодилася лиха морока.
З натужним бурчанням і гучним скреготом кліть відтягнули убік. Нарешті під ним була Стіна. Тиріон зачекав, поки гойдалка зупиниться, тоді відчинив двері клітки і зіскочив на лід. Важка постать у чорному спиралася на коловорот, а друга притримувала кліть рукою в рукавиці. Обличчя дозорців були замотані вовняними шаликами так, що видніли тільки очі, а самі вони здавалися товстелезними від кількох шарів вовняного та шкіряного одягу.
— Чого вам тут треба посеред глупої ночі? — запитав той, що стояв біля коловорота.
— Глянути останній раз.
Чоловіки кисло перезирнулися.
— Глядіть, скільки заманеться, — відповів інший. — Дивіться лишень, щоб не впасти, паночку. Бо Старий Ведмідь з нас шкуру здере.
Під великою підоймою стояла мала хижа, складена з колод. Тиріон побачив, як всередині жевріє червоним жарівниця, відчув подих тепла, коли вартові коловоротники поверталися досередини. А потім він залишився сам.
Нагорі Стіни мороз кусав, як злий пес, а вітер смикав за одяг, як нетерплячий коханець. Верх Стіни був ширший за королівський гостинець, тому Тиріон не боявся впасти, хоча під ногами було слизькіше, аніж йому хотілося б. Братчики засипали доріжки нагорі битим камінням, але вага і тепло від численних кроків підтоплювали Стіну, тож крига наростала поверх каміння і ковтала його, поки доріжка знову не ставала голою, і не доводилося підсипати ще.
І все ж труднощі не лякали Тиріона. Він поглянув на захід та схід, на Стіну, що простягалася під ним: велетенську білу дорогу без початку, без кінця, з прірвами по боках. «На захід», вирішив він без особливої причини, і покрокував у той бік доріжкою уздовж північного краю Стіни, де каміння, здається, підсипали нещодавно. Голі щоки почервоніли з холоду, ноги скніли сильніше з кожним кроком, але Тиріон не зважав. Навколо завивав вітер, каміння хрускотіло під чоботями, а попереду пагорбами зміїлася біла стрічка, здіймаючись дедалі вище, а тоді гублячись за обрієм на заході. Він пройшов величезну метавку, заввишки з добрячий міський мур, з глибоко вмороженою у Стіну основою. Плече метавки зняли, аби полагодити, а тоді забули, і воно лежало поруч, як поламана іграшка, потроху вгрузаючи у кригу.
З дальнього боку метавки хтось гукнув приглушеним одежею голосом:
— Стій, хто іде!
Тиріон зупинився.
— Якщо стоятиму надто довго, Джоне, то примерзну до місця, — відповів він, побачивши, як до нього ковзає кудлата біла тінь і обнюхує хутряне вбрання. — Здоровенький був, Привиде.
Джон Сніговій підібрався ближче. У шкірі та хутрі він виглядав більшим і важчим; обличчя ховалося під каптуром кобеняка.
— Ланістер, — мовив Джон, стягаючи з рота кінець шалика. — Де-де, а тут не сподівався вас побачити.
Він мав у руці важкого списа зі сталевим вістрям, а при боці — меча у шкіряних піхвах. На грудях поблискував чорний бойовий ріг, оздоблений срібними кільцями.
— Де-де, а тут я й сам не думав опинитися, — відповів Тиріон. — Та чогось примха напала. Якщо попестити Привида, він мені руку не відгризе?
— Якщо я поруч, то ні, — пообіцяв Джон.
Тиріон почухав білого вовка за вухами. Той мляво стежив за ним незворушними червоними очима. Звір доріс йому вже до грудей. Ще рік, прийшла до Тиріона невтішна думка, і вовк дивитиметься на нього згори униз.
— А ти що тут робиш уночі? — запитав Тиріон. — Хочеш причиндали відморозити?
— На варті стою. Випало мені, — відповів Джон. — Знову випало. Пан Алісер попрохав вартмайстра виявити до мене особливу ласку. Думає, що коли я простою на варті пів-ночі, то на вранішньому навчанні засну. Поки що мені вдається неприємно його дивувати.
Тиріон посміхнувся.
— А Привид уже навчився жонглювати?
— Ні, — посміхнувся у відповідь Джон, — зате Грен цього ранку встояв проти Гальдера, а Пип уже не так часто впускає меча з рук, як раніше.
— Пип?
— Насправді його звати Пипар. Маленький такий, з великими вухами. Він побачив, як я працюю з Греном, і теж попросився навчатися. Терен навіть не показав йому, як правильно меча тримати.
Він повернувся на північ.
— Мені належить охороняти дві верстви Стіни. Пройдемося разом?
— Тільки якщо не поспішатимеш, — застеріг Тиріон.
— Вартмайстер наказав мені ходити, аби кров не застигла, та не казав, як швидко.
І вони пішли біч-о-біч, разом з Привидом, що чалапав поруч із Джоном, наче біла тінь.
— Я завтра від’їжджаю, — повідомив Тиріон.
— Знаю, — відповів Джон з дивним сумом.
— Я збираюся зупинитися у Зимосічі по дорозі на південь. Якщо хочеш щось переказати…
— Скажіть Роббові, що з часом я очолю Нічну Варту і охоронятиму його спокій, а йому залишиться тільки шити разом з дівчатами і наказати Мікенові перекувати усі мечі на підкови.
— Твій брат більший за мене, — засміявся Тиріон. — Я відмовляюся передавати повідомлення, за яке мене можуть убити.
— Рікон запитає, коли я приїду додому. Спробуйте пояснити, куди я поїхав, якщо зможете. Хай бере собі усе моє добро, йому має сподобатись.
«Щось забагато прохань до мене на сьогодні», подумав Тиріон Ланістер.
— Знаєш, усе це можна написати в листі.
— Рікон ще не вміє читати. Бран… — Раптом він зупинився. — Я не знаю, про що казати Бранові. Допоможіть йому, Тиріоне.
— Як я можу йому допомогти? Я не маестер, щоб полегшити його біль. Я не знаю чарів, аби повернути йому ноги.
— Ви допомогли мені, коли я цього потребував, — відповів Джон Сніговій.
— Я нічого не дав тобі, — заперечив Тиріон. — Лише сказав кілька слів.
— То скажіть потрібні слова Бранові.
— Ти прохаєш кульгавого навчити каліку танцювати, — мовив Тиріон. — Хай там як побиватимуться учень і вчитель, однак з того вийде щось сміховинне. І все ж я знаю, що таке любити брата, Джоне Сніговію. Якою б малою не була моя поміч, я зроблю для Брана все, що зможу.
— Дякую вам, шляхетний пане Ланістере. — Джон зняв рукавицю і простягнув руку. — Чи матиму я честь вважати вас своїм другом?
Тиріон з подивом відзначив, що це його розчулило.
— Майже вся моя рідня — погані байстрюки, — відповів він з лукавою посмішкою, — але ти перший справжній байстрюк, який став мені другом.
Він стягнув рукавицю зубами і вхопив Сніговія за голу руку, плоть до плоті. Потиск хлопця був твердий та сильний.
Щойно він натяг рукавицю знову, як Джон обернувся і відійшов до низького крижаного північного парапету. Просто під ним Стіна провалювалася униз, залишаючи попереду тільки темряву та дику пущу. Тиріон пішов слідом, і разом вони стали над краєм світу.
Нічна Варта дозволяла лісові підступати до північного боку Стіни не ближче, аніж на верству. Колись тут росли хащі залізодерев, вартових сосен, дубів, та їх повирубали багато століть тому, створивши велику голу смугу, яку ніхто з ворогів не зміг би перетнути непоміченим. Тиріон чув, що на протязі Стіни між трьома фортецями є місця, де пуща відвойовувала своє десятиліттями, де сіро-зелені вартові та бліді оберіг-дерева вкорінилися просто під Стіною. Та печі й вогнища замку Чорного потребували безліч деревини, тому тут ліс близько не підпускали сокири чорних братчиків.
І все ж пуща ніколи не відступала надто далеко. Тиріон бачив її зовсім поруч. Темні дерева нависали шерегою за відкритою смугою, мовби друга стіна, збудована уздовж першої — стіна ночі, стіна мороку. Небагато людських сокир бачили темні хащі, де навіть місячне світло не пробивало давнє плетіння коренів, терену, лапатих гілок. Там росли велетенські дерева, про які розвідники казали, що вони думають собі щось своє, цураючись чужих їм людей. Не дивно, що Нічна Варта прозвала цей ліс страхолюдною пущею.
Вдивляючись у темряву без жодного вогника, під колючим вітром та холодом, пронизливішим за спис у животі, Тиріон Ланістер відчував, що майже вірить у балачки про Інших, про страшного ворога з темряви. Тут і зараз його жарти про мамунів та чугайстрів уже не здавалися такими дотепними.
— Десь там мій дядько, — тихо мовив Джон Сніговій, спираючись на спис і витріщаючись у темряву. — Першої ж ночі, коли мене поставили сюди чатувати, я думав, що ось зараз повернеться дядько Бенджен, а я побачу його першим і засурмлю у ріг. Але він не повернувся. Ані тієї ночі, ані наступних.
— Дай йому трохи часу, — відповів Тиріон.
Десь далеко на півночі завив вовк. Ще один голос підхопив його виття, тоді ще. Привид схилив голову набік і прислухався.
— Якщо він не повернеться, — пообіцяв Джон Сніговій, — тоді ми з Привидом підемо його шукати. І знайдемо.
Він поклав руку на голову вовкові.
— Напевне, — мовив Тиріон, та про себе подумав: «Але хто піде шукати тебе?». І затремтів від холоду.
Ар'я II
Батько знову вів нерівну боротьбу з малою радою. Ар’я побачила все на його обличчі, щойно він з’явився до вечері — запізно, як останнім часом траплялося нерідко. Першу страву — густу солодку гарбузову юшку — вже прибрали, коли Нед Старк широким кроком увійшов до малої трапезної. Її називали так, щоб відрізнити від великої трапезної, де король міг бенкетувати відразу з тисячею гостей. Але й під високим склепінням малої трапезної, на лавах за столами, покладеними на кобильниці, вміщувалися заразом дві сотні людей.
— Ваша ясновельможність, — мовив Джорі, коли з’явився батько. Сотник сторожі звівся на ноги, і решта вояків за ним. Всі мали на собі нові делії важкого сірого штофу з білою єдвабною облямівкою. Рука з куваного срібла тримала разом поли кожної делії, означаючи, що їхні носії належать до варти королівського Правиці. Стражників було усього п’ять десятків, тому більшість лав стояла порожня.
— Прошу сідати, — мовив Едард Старк. — Бачу, ви почали без мене. Радий, що у місті ще лишилися люди здорового глузду.
Він майнув рукою, аби продовжували трапезу. Служки почали вносити таці реберець, засмажених з часником і травами.
— У дворі балакають, що буде турнір, мосьпане, — мовив Джорі, повертаючись до їжі. — Кажуть, з усіх королівств приїдуть лицарі битися і бенкетувати на честь вашого призначення Правицею Короля.
Ар’я бачила, що батько цим не дуже задоволений.
— А чи не балакають у дворі, бува, що Правиця хотів би цього турніру найменше в усьому світі?
Очі в Санси розкрилися так, що нагадували великі тарелі.
— Турнір… — видихнула вона. Санса сиділа між септою Морданою та Джейною Пул, якомога далі від Ар’ї, але так, щоб батько не дорікав. — І нам можна буде піти, пане батьку?
