сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 97 страниц)
— І все ж, — мовила вона, — простий люд чекає на нього. Магістрат Іліріо казав, що люди шиють прапори з драконом і моляться про повернення Візериса з-за вузького моря та звільнення від Узурпатора.
— Простий люд молиться про дощ, здорових дітей і нескінченне літо, — відповів пан Джораг. — Їм нема діла, коли можновладці грають у гру престолів, аби їх не чіпали.
Він знизав плечима і додав:
— От тільки їх завжди чіпають.
Дані якийсь час їхала мовчки, крутячи у голові його слова. Вони заперечували усе, що Візерис їй завжди розповідав. Невже людям справді байдуже, чи править ними законний король, а чи узурпатор? Та що довше вона міркувала над словами Джорага, то більше правди знаходила у них.
— Про що молитеся ви, пане Джорагу? — запитала вона лицаря.
— Про рідний дім. — У голосі бриніла туга.
— Я теж молюся про рідний дім, — мовила вона, сама вірячи у свої слова.
Пан Джораг засміявся.
— То погляньте навколо, халісі. Ось він.
Але Дані бачила не безкраї степи. Вона бачила Король-Берег, величезний Червоний Дитинець, побудований Аегоном Завойовником. Дракон-Камінь, де вона народилася. Перед її внутрішнім оком вони палали тисячами вогнів у кожному вікні. Перед її внутрішнім оком всі двері там були червоні.
— Мій брат ніколи не поверне собі Семицарство, — мовила Дані ствердно. Вона знала це давно, та усвідомила тільки зараз. Вона знала це усе життя, але не дозволяла собі казати вголос, навіть пошепки. А зараз вимовила цю істину перед Джорагом Мормонтом, прилюдно, для усіх.
Пан Джораг зміряв її поглядом.
— Ви так вважаєте?
— Він не здатний очолити військо, навіть якщо отримає його від мого пана чоловіка. Він не має ані шеляга грошей, а єдиний лицар його почту дивиться на свого короля як на бридку гадюку. Дотракійці глузують з його нікчемності. Він ніколи не доправить нас додому.
— Яка розумна дитина, — посміхнувся лицар.
— Я не дитина! — визвірилася вона і стиснула кобилу п’ятами, пускаючи вчвал. Вона мчала усе швидше й швидше, залишивши далеко позаду Джорага, Іррі та всіх інших, відчуваючи тепле повітря у волоссі й сонце на обличчі. Поки вона досягла халазару, впали сутінки.
Невільники поставили її шатро на березі ставка, що живився з підземних джерел. Вона чула грубі голоси з плетеного трав’яного палацу на пагорбі. Скоро там будуть сміятися, щойно хлопці її хасу повідають історію, яка трапилася сьогодні у степу. Поки Візерис дошкутильгає до табору, усі чоловіки, жінки та діти знатимуть, що він тепер — пішохід. У халазарі не буває таємниць.
Дані віддала срібну невільникам, щоб попорали, а сама пішла до свого шатра. Під шовком було темно і прохолодно. Опускаючи за собою вхідну завісу, Дані побачила, як палець запиленого червоного світла простягся через шатро і торкнувся її драконячих яєць. Якусь мить перед очима плавали тисячі крапель кармазинового полум’я. Але вона змигнула, і краплі зникли.
«Камінь», подумала вона про себе, «лише камінь, так сказав навіть Іліріо, дракони усі померли». Вона поклала долоню на чорне яйце, пестячи пальцями вигин шкаралупи. Камінь був теплий. Майже гарячий.
— Сонце, — прошепотіла Дані. — Їх нагріло сонце у дорозі.
Вона наказала служницям приготувати купіль. Дорея розклала за шатром багаття, поки Іррі та Джихікі знімали з в’ючаків велику мідну купільницю — ще один весільний подарунок — і тягали зі ставка воду. Коли купіль запарувала, Іррі допомогла залізти до неї, й сама полізла слідом.
— Ти колись бачила дракона? — питала Дані, поки Іррі відшкрябувала їй спину, а Джихікі вимивала пісок з волосся. Вона чула, що перші дракони з’явилися зі сходу, з Тіньових Земель поза Асшаєм та островів Нефритового моря. Може, якісь іще збереглися там, у дивних та диких країнах.
— Дракон більше нема, халісі, — заперечила Іррі.
— Усі померли, — погодилася Джихікі, — дуже-дуже давно.
Візерис казав їй, що останні таргарієнівські дракони померли тільки з півтора століття тому, за царювання Аегона III, прозваного Драконяча Смерть. Як на Дані, це трапилося не так вже й давно.
— Усюди? — перепитала вона, дуже збентежена. — Навіть на сході?
Чари вимерли на заході, коли Лихо спіткало Валірію та Землі Довгого Літа. Ані чарогартована криця, ані грозоспівці, ані дракони не змогли повернути їх. Але Дані чувала, що на сході все інакше. Казали, що островами Нефритового моря гуляють мантикори, що хащі Ї-Ті повняться василисками, що чароспівці, ворожбити і хмарники відкрито роблять свою справу в Асшаї, а тінев’язи та кровознатники мудрують жахливу химородь темними ночами. Чому б десь посеред того розмаїття не знайтися і драконам?
— Нема дракон, — ствердила Іррі. — Хоробрі вої убили їх, дракон-бо страшний злий звір. Кожен знає.
— Кожен знає, — погодилася Джихікі.
— Купець із Карфу колись розповів мені, що дракони прилетіли з місяця, — мовила білявка Дорея, зігріваючи рушник над багаттям. Джихікі та Іррі були одних років з Дані; дотракійських дівчат узяли в неволю, коли Дрого знищив халазар їхнього батька. Дорея була старша — майже двадцяти років. Магістрат Іліріо надибав її у будинку втіхи в Лисі.
Мокре сріблясте волосся заметлялося їй у очі, коли Дані з цікавості рвучко повернула голову.
— З місяця?!
— Він розповів мені, що місяць — то яйце, халісі, — підтвердила лисенійка. — На небі колись було два місяці, але один підлетів надто близько до сонця і тріснув від спеки. З нього вилетіли тисячі тисяч драконів, які почали пити вогонь сонця. Ось так дракони навчилися дихати полум’ям. Одного дня другий місяць також поцілує сонце, теж трісне, і дракони знову повернуться.
Дві дотракійки захихотіли.
— Ти є дурна солом’яна голова, — відповіла Іррі. — Місяць є не яйце. Місяць є богиня, жінка-дружина сонця. Кожен знає.
— Кожен знає, — підхопила Джихікі.
Коли Дані нарешті вибралася з купелі, шкіра її розм’якла і порожевіла. Джихікі вклала її долі, щоб розтерти олією та вишкрябати бруд зі шпар тіла. Потім Іррі побризкала на неї гостроцвітом та корицею, а Дорея розчесала волосся так, що воно засяяло яскравіше за срібне прядиво. Тим часом Дані міркувала про місяць, яйця та драконів.
Її вечеря була проста: садовина, сир, підсмажений хліб, глечик вина з медом.
— Дореє, залишся-но зі мною на вечерю, — наказала Дані, виславши інших двох служниць геть.
Лисенійка мала медове волосся і очі блакитні, мов літнє небо. Вона опустила ті очі, коли залишилася з Дані наодинці, й мовила:
— Ви вшанували мене великою честю, халісі.
Але то не була честь, лише служба. Вони сиділи й балакали ще дуже довго після сходу місяця.
Коли вночі до неї прийшов хал Дрого, Дані чекала на нього. Він став у проймі входу до шатра і дивився на неї здивовано. Вона повільно звелася, розкрила на грудях шовкове спальне вбрання і зронила його на землю.
— Цієї ночі ми маємо вийти назовні, пане мій, — мовила вона до нього, бо дотракійці вірили, що все найважливіше у житті людини має чинитися просто неба.
Хал Дрого пішов за нею у світло місяця, теленькаючи дзвіночками. За кілька аршин від її намету росла чудова галявинка м’якої трави. Саме там Дані й потягла чоловіка донизу. Та коли він спробував перевернути її у звичну позу, вона поклала йому руку на груди.
— Ні. Цієї ночі я дивитимуся на твоє обличчя.
У серці халазару неможливо лишитися наодинці. Дані відчувала на собі очі, коли роздягала чоловіка, чула тихі голоси, коли робила те, чого її навчила Дорея. Та їй було байдуже. Хіба вона не халісі? Важили тільки очі її чоловіка. І коли вона всілася на нього верхи, то побачила у них щось таке, чого не знала раніше. Вона виїздила на ньому так само завзято, як на своїй срібній, і коли настала мить його задоволення, хал Дрого вигукнув її ім’я.
Вони добралися вже до дальніх околиць Дотракійського моря, коли Джихікі одного дня попестила пальцями кругленьке Даніне черевце і мовила:
— Халісі, ви важкі дитиною.
— Я знаю, — відповіла Дані.
Настали її чотирнадцяті іменини.
Бран IV
У дворі внизу башти Рікон бігав наввипередки з вовками.
Бран дивився на них з лави коло вікна. Куди б малий не біг, Сірий Вітер встигав туди першим, відрізаючи малого від цілі. Коли Рікон його бачив, то верещав з радості й кидався у іншому напрямку. По п’ятах в нього метлявся Кудлай, крутячись і клацаючи зубами, коли інші вовки занадто наближувалися. Його хутро потроху темнішало, аж поки він увесь не зачорнівся; в очах у вовка палав зелений вогонь. А ще з ними бігав Бранів Літо. Він мав сріблясто-димчасте хутро і очі жовтого золота, які бачили все на світі. Цей вовчик був менший за Сірого Вітра і більш сторожкий. Бран був конче певний, що його вовк — найрозумніший з поносу. Хлопчик чув задиханий сміх брата, що носився втоптаним грунтом двору на коротеньких дитячих ніжках.
Очі йому защипало. Він хотів бути там, з ними, сміятися і бігати. Розсердившись на себе самого, Бран витер сльози, перш ніж вони потекли щоками. Вже минули його восьмі іменини. Він був майже дорослий чоловік — застарий, щоб плакати.
— Він збрехав, та й усе, — мовив Бран гірко, згадуючи гайворона зі свого сну. — Я не можу літати. Я навіть бігати не можу.
— Гайвороння завжди бреше, — погодилася Стара Мамка з крісла, у якому сиділа з плетивом. — Я знаю одну казку про гайворона.
— Я не хочу більше казок, — роздратувався Бран.
Колись він полюбляв казки Старої Мамки та її саму. Колись давно. А зараз усе інакше. Зараз її лишали з ним на увесь день: наглядати, мити, розважати від самотності. Але від того йому тільки гіршало.
— Ненавиджу ваші дурні казки.
Стара посміхнулася до нього беззубим ротом.
— Мої казки? Та ні, паничу, вони не мої. Казки просто є. Вони були до мене і будуть після мене. Були до тебе, лишаться й після тебе.
«Яка бридка стара», подумав Бран з люті: мала, зморшкувата, майже сліпа, заслабка ходити сходами, з кількома пасмами сивого волосся на рожевому плямистому черепі. Ніхто не знав по правді, скільки вона прожила років, але батько казав, що її кликали Старою Мамкою, ще коли він сам був хлопчиком. Принаймні, у Зимосічі не знайшлося б нікого старішого за неї — а може, й в усьому Семицарстві. Мамка з’явилася у замку, аби вигодувати котрогось Брандона Старка, чия мати померла з пологів. Чи то старшого брата князя Рікарда, Бранового дідуся, чи його меншого брата. Чи навіть брата батька князя Рікарда. Колись Стара Мамка казала так, а колись інакше. Та за будь-якою з її оповідок хлопчик помер у три роки від літньої застуди, а Стара Мамка так і залишилася у Зимосічі з власними дітьми. Вона втратила обох синів на війні, в якій король Роберт захопив собі престол, а онук загинув на стінах Пайку за придушення бунту Балона Грейджоя. Дочки її давно повиходили заміж, роз’їхалися і вже повмирали. Від її роду лишився тільки Ходор, простакуватий велетень, що служив при стайні. А Стара Мамка усе жила собі, потрошку плела щось із ниток і розповідала казки.
— Та мені байдуже, чиї то казки, — відповів Бран. — Я їх ненавиджу.
Він не хотів ані казок, ані Старої Мамки. Він хотів батька і матір. Він хотів бігати поруч із Літом. Видиратися на порушену вежу і годувати гайворонів насінням. Їхати на коні поруч із братами. Він хотів, щоб усе стало, як раніше.
— А я знаю казку про хлопчика, який ненавидів казки, — впиралася Стара Мамка зі своєю дурнуватою посмішечкою, клацаючи дротиками, клац-клац-клац. Бран ладний був на неї заволати.
Та він знав, що так, як раніше, вже ніколи не буде. Гайворон обдурив його і змусив літати, але прокинувся він скаліченим, і усе навколо змінилося назавжди. Його всі покинули: батько, мати, сестри, навіть брат-байстрюк Джон. Батько обіцяв, що він поїде до Король-Берега справжнім конем, а тоді сам поїхав без нього. Маестер Лювин надіслав князеві Едарду птаха з листом, іншого — пані матері, а ще одного — Джонові на Стіну. Та жодної відповіді не отримав.
— Птахи, бува, губляться, дитино, — розповідав йому маестер. — Звідсіля до Король-Берега багато верст, а у повітрі багато хижаків. Лист міг не втрапити у потрібні руки.
Все ж Бранові здавалося, що усі вони померли, поки він спав… а може, то Бран помер, і про нього усі забули. Поїхали також Джорі, пан Родрік, Вайон Пул, а з ними Гулен, Гарвін, Товстун Том і чверть усієї замкової дружини.
У замку залишилися тільки Робб та малий Рікон. Але Робб дуже змінився. Тепер він був Роббом-князем або ж принаймні намагався ним бути: носив при боці справжнього меча, ніколи не посміхався, цілими днями муштрував залогу і сам вправлявся зі зброєю. Двір дзвенів сталевою піснею, поки Бран самотньо видивлявся з вікна. Вечорами Робб засідав з маестром Лювином, балакаючи про справи або перевіряючи господарські книги. Час від часу він виїжджав з Галісом Моленом, інколи на кілька днів, у віддалені городці та остроги. Коли його не було бодай два дні, Рікон плакав і питав Брана, чи Робб колись ще повернеться. Навіть удома, в Зимосічі, Робба-князя частіше бачили з Галісом Моленом та Теоном Грейджоєм, аніж у минулі часи з братами.
— Можу розказати тобі казку про Брандона Будівника, — запропонувала Стара Мамка. — Ти її завжди полюбляв найбільше.
Багато тисяч років тому Брандон Будівник вимурував Зимосіч. А ще казали, що й Стіну. Бран знав ту казку, але за улюблену ніколи не мав. Може, її полюбляв котрийсь інший Брандон. Стара, бува, розмовляла з ним так, наче він був її Брандоном — тим малям, якого вона годувала багато років тому. А інколи плутала його з дядьком Брандоном, якого вбив Навіжений Король ще до народження Брана. Мати казала, Стара Мамка жила так довго, що усі Брандони Старки злилися в неї у голові в одного.
— Зовсім не її, — відказав Бран. — Я найбільше полюбляю такі, де страшно.
Він почув знадвору якийсь гармидер і обернувся до вікна. Рікон біг через двір до брами, за ним трусили вовки, але башта дивилася не в той бік, і Бран не бачив, що там таке. Роздратований, він вгатив кулаком по стегні, але болю не відчув.
— Моє миле літнє дитятко, — тихо мовила Стара Мамка, — що ти можеш знати про страхи? Страшно взимку, малий паничу, коли падає сніг у сто ступнів завтовшки, а з півночі виють вовками крижані вітри. Страшно довгої ночі, коли сонце ховає лик на цілі роки, малі діти народжуються і помирають у темряві, лютововки кощавіють з голоду, а лісами блукають білоходи.
— Тобто Інші? — обережно перепитав Бран.
— Інші, — погодилася Стара Мамка. — Тисячі й тисячі років тому настала зима. Холодна, тяжка, нескінченна. Такої не пам’ятав ще ніхто. Впала ніч завдовжки у покоління людей. Королі тремтіли й помирали у замках так само, як свинопаси у халупах. Жінки душили дітей, щоб не бачити, як ті вмирають з голоду, і лементували, і чули, як сльози застигають льодом на щоках.
Вона замовкла, замовкли й її дротики. Тоді вона зиркнула на Брана блідими, більмуватими очима і запитала:
— Ну ж бо, дитино, отакі казки тобі до вподоби?
— Еге ж, — буркнув Бран, — тільки…
Стара Мамка кивнула.
— У темряві уперше з’явилися Інші, — мовила вона, знову заклацавши, клац-клац-клац. — То були холодні мертві потвори, що ненавиділи залізо, вогонь і дотик сонця, а ще усіх істот з гарячою кров’ю в жилах. Вони ринули на городи і королівства, без ліку знищували хоробрих звитяжців та цілі війська, галопували на блідих мертвих конях і вели за собою в бій натовпи убитих ними ж людей. Уся людська міць не могла подолати їхнього наступу, навіть діви та немовлята не знаходили в них милості. Дів вони до смерті заганяли у морозних лісах, а людськими дітьми годували своїх мертвих вояків.
Її голос стишився мало не до шепотіння, аж Бран нахилився уперед, щоб краще чути.
— То було ще до приходу андалів, за багато століть до того, як з-за вузького моря, з міст понад Ройном втекло усе жіноцтво. Сотню королівств того часу населяли першолюди, які самі раніше забрали цю землю в дітей лісу. Щоправда, тут і там у непролазних хащах ще жили діти лісу в своїх деревних містах і порожніх пагорбах, а обличчя на деревах несли варту. Отож посеред холоду і смерті, що наповнили землю, останній звитяжець вирішив знайти дітей. Він сподівався, що їхні прадавні чари зможуть повернути те, що не змогло захистити військо людей. Він рушив до мертвих країв із мечем, конем та собакою, ведучи за собою тузінь бойових товаришів. Шукав кілька років і зрештою полишив надію знайти дітей лісу в їхніх потаємних містах. Один за одним померли його супутники, його кінь, а тоді навіть його собака. Меча проморозило так, що коли він одного разу вдарив ним, то зламав навпіл. Потім Інші почули в ньому гарячу кров, мовчки пройшли його слідами, вистежили зграями блідих білих павуків завбільшки з хорта…
Бац! Двері відчинилися, і Бранове серце підскочило до горла з раптового переляку. Але то був маестер Лювин, а за ним на сходах тупцював Ходор.
— Ходор! — оголосив стайняр за своїм звичаєм, даруючи усім широчезну посмішку.
Та маестер Лювин не посміхався.
— Маємо гостей, — повідомив він, — які вимагають твоєї присутності, Бране.
— Та я ж слухаю казку, — пожалівся Бран.
