сообщить о нарушении
Текущая страница: 63 (всего у книги 97 страниц)
Біля підніжжя трону серпом вишикувалися п’ятеро лицарів Королегвардії — усі, окрім пана Хайме та пана Барістана. Вони були вбрані у повні лати з полив’яної криці від п’ят до голови; довгі білі корзна висіли з плеч, а до лівих рук були припасовані сяючі білі щити. Серсея Ланістер з молодшими дітьми стояла позаду пана Бороса та пана Мерина. Королева була вдягнена у шовкові шати кольору морської зелені, облямовані мирійським мереживом, схожим на білу морську піну. На пальці вона мала золотого персня зі смарагдом завбільшки з голубине яйце, а на голові — таку ж діадему.
Над усіма ними серед гостряків трону сидів принц Джофрі у шитому золотом жупані та червоному оксамитовому корзні. Біля підніжжя вузьких крутих сходів до престолу стояв Сандор Клеган у кольчузі, попелясто-сірих латах та своєму шоломі у вигляді вишкіреної собачої голови.
Позаду трону розташувалися двадцятеро ланістерівських стражників з мечами на поясі, у кармазинових накидках на плечах та зі сталевими левами на шоломах. Але Мізинець начебто дотримав обіцянки: уздовж стін, перед Робертовими гобеленами з видами ловів та битв, струнко вишикувалися золотокирейники міської варти. Кожен із стражників тримав при боці списа у вісім стоп завдовжки з вістрям воронованого заліза. Їх було уп’ятеро більше, аніж ланістерівської сторожі.
Поки вони дісталися трону, Недова нога перетворилася на пекучий згусток болю. Він не знімав долоню з Мізинцевого плеча, аби втриматися на ногах.
Джофрі підвівся на ноги. Його червоне оксамитове корзно було гаптоване золотим візерунком: півсотні розлючених левів з одного боку, півсотні здиблених оленів з іншого.
— Я наказав раді розпочати необхідні приготування до мого коронування, — оголосив хлопець. — Бажаю, щоб воно відбулося не пізніше, як за два тижні. Сьогодні ж я прийматиму присяги на вірність від моїх відданих радників.
Нед видобув грамоту Роберта.
— Пане Варисе, будьте ласкаві показати це вельможній пані Ланістер.
Євнух відніс грамоту Серсеї. Королева побіжно роздивилася написані в ній слова.
— Намісник і Господар на Державі, — прочитала вона вголос. — Невже ви вважаєте оце своїм щитом, мій пане? Оцей клаптик паперу?
Вона розірвала грамоту надвоє, половинки — на четвертинки, і впустила шматки на підлогу.
— Це ж воля короля! — вимовив глибоко вражений пан Барістан.
— Зараз у нас новий король, — відповіла Серсея Ланістер. — Пане Едарде, коли ми з вами балакали востаннє, ви дали мені одну пораду. Дозвольте ж і мені відповісти вам тим самим. Схиліть коліно, пане мій. Схиліть коліно і присягніть на вірність моєму синові. Тоді ми дозволимо вам залишити посаду Правиці й дожити ваших днів у тій сірій пустці, яку ви називаєте домом.
— Якби ж я міг, — похмуро мовив Нед. Якщо вона рішуче налаштувалася боротися за трон просто зараз, то він не мав іншого вибору. — Ваш син не має ніяких прав на престол, на якому зараз сидить. Законним спадкоємцем Роберта є князь Станіс.
— Брехня! — заверещав Джофрі, червоніючи лицем.
— Матінко, про що кажуть його вельможність? — жалібно запитала принцеса Мирцела. — Хіба Джофрі не король?
— Ви засуджуєте себе власним язиком, пане Старку, — мовила Серсея Ланістер. — Пане Барістане, схопіть зрадника.
Регіментар Королегвардії завагався, і його миттю оточили стражники Старка з клинками у закольчужених руках.
— І ось зрадники перейшли від слів до діла, — зазначила Серсея. — Невже ви гадаєте, що пан Барістан тут сам-один, пане князю?
Зі зловісним скреготом Хорт оголив меча. Лицарі Королегвардії та двадцятеро ланістерівських стражників рушили йому на поміч.
— Убийте його! — заверещав король-хлопчисько з Залізного Трону. — Убийте всіх, наказую вам!
— Ви не залишили мені вибору, — звернувся Нед до Серсеї Ланістер і гукнув до Яноса Слинта. — Пане тисяцький, затримайте королеву та її дітей. Не чиніть їм жодної шкоди, тільки супроводьте до королівських покоїв та утримуйте там під вартою.
— Вартові! — гукнув Янос Слинт, вдягаючи шолома. Сотня золотокирейників схилила списи і посунула уперед.
— Я не хочу пролиття крові, — мовив Нед до королеви. — Накажіть вашим людям скласти мечі, тоді ніхто…
Одним різким рухом найближчий золотокирейник увігнав списа Томардові у спину. Клинок Товстуна Тома випав з його занімілих пальців, а між ребер, прохромивши кубрака та кольчугу, виросло мокре червоне вістря. Меч іще не долетів до підлоги, як його хазяїн був уже мертвий.
Недів клич прозвучав запізно. Янос Слинт сам полоснув Варлі клинком по горлянці. Кайн крутнувся, блимнув крицею в руці, зливою ударів відкинув назад найближчого списника; якусь мить здавалося, що він зможе прорубати собі шлях на волю. Але тут на нього наскочив Хорт. Перший удар Сандора Клегана відрубав Кайнові руку з мечем коло зап’ястка; другий кинув його на коліна, розпанахавши від плеча до грудей.
Поки навколо гинули Недові стражники, Мізинець вихопив його кинджала з піхов та притиснув до шиї нижче підборіддя. А тоді винувато всміхнувся.
— Я ж вам казав — не варто було мені довіряти.
Ар'я IV
— Згори, — вигукнув Сиріо Форель, полоснувши по голові. Ар’я відбила, дерев’яні мечі клацнули.
— Зліва. — Знову вигук, і знову свистить меч. Її зброя піднялася навперейми, клацнула, і вчитель також клацнув язиком.
«Зправа», каже він, і «Знизу», і «Зліва», і знову «Зліва», дедалі швидше, водночас наступаючи. Ар’я відступає, відбиваючи кожен удар.
— Колью, — попередив Сиріо, тож коли він уколов, вона відступила, відкинула убік його клинка і полоснула по плечі. Вона майже торкнулася, майже, так близько, що аж вишкірилася від задоволення. Перед очима теліпалося пасмо волосся, мокре від поту, і вона відкинула його тилом долоні.
— Вліво, — проспівав Сиріо. — Знизу.
Його меч розпливався у повітрі, луна у малій трапезній повторювала «клац-клац-клац».
— Зліва. Зліва. Згори. Зліва. Зправа. Зліва. Знизу. Зліва!
Дерев’яне вістря вдарило їй у груди з раптовим гострим болем. Але ще образливіше — удар прилетів не з того боку.
— Ой! — скрикнула вона. Ще до ночі буде новий синець, а спати з ним вона ляже вже у морі. «Синець — то урок», сказала вона собі, «а кожен урок вдосконалює».
Сиріо відступив назад.
— Тепер ти мертва.
Ар’я скривила мармизу.
— Ви мухлювали, — гаряче заперечила вона. — Сказали «зліва», а вдарили справа.
— Таки-так. І тепер ти мертва дівчинка.
— Але ви збрехали!
— Словами збрекав. Очима і руккою я кричав правду, а ти не бачиля.
— Я все бачила! — вигукнула Ар’я. — Я дивилася увесь час!
— Дивитися не є бачити, мертва дівчинко. Водотанцівник бачить. Іди до мене, покляди меча, зараз час слюккати.
Вона пішла за ним до стіни, де він усівся на лаву.
— Сиріо Форель був перші меч при дожі Браавосу, а чи знаєш ти, як то трапильося?
— Ви були кращим майстром меча у місті.
— Таки-так, але чому? Інші люди булі сильнішьї, бистрішьї, мольодшьї, чому саме Сиріо Форель був кращі? Слюккай, розкажу. — Він легенько торкнувся кінчиком мізинця до повіки. — Бачення, справжнє бачення, ось гольовне.
— Тепер слюккай. Кораблі Браавосу плявають туди, де тільки є вітер, у землі дивні та невідомі, а коли повертаюцці, їхні капітані ведуть дивні тваріні до звіринці дожа. Такі тваріні ти ніколи не бачиля: смугасті коні, великі плямисті істотті з шиями як диби, волокатті свиномиші завбільшки з корову, кусачі мантікорі, тигрі з дитинчияттами у сумці, джакливі ящери на двок ногак з кігтіамі завбільшки як коси. Такі тваріні був бачив Сиріо Форель.
— У день, про який я розказую, перші меч якраз помер, і дож посляв по мене. До нього прикодильо багато бравів, і стільки ж їх пішльо геть незнамо чого. Коли я був прийшов перед очі дожа, він сидів і тримав на колінак товстого жовтого кота. Він сказав, що один з його капітані привіз звіра йому з острова за скідним сонцем. «Ти бачив колись таку, як вона?», спитав він мене.
— Йому я сказав тоді, «Щоночі у провулкак Браавосу я бачу тисячу такик, як він», і дож засміявся, і того дня мене назвали першим мечем.
Ар’я скривилася від натуги.
— Я не розумію.
Сиріо поцокав язиком.
— Кіт був звичайний кіт, та й годі. Всі інші чекальї казкову істоту, от і бачильї казкову істоту. Вони казальї: «Який вельїчезний». Та кіт був не більший за іншик, тільки товстий і балюваний, бо дож годував його з влясного столю. Вони казальї: «Які мальєсенькі вушка». Та вука йому відгризли у бійках, як він був кошеням. А ще то напевне був кіт, але ж дож сказав: «Вона», і всі бачильї кішку. Ти почуля мене?
Ар’я трохи поміркувала.
— Ви бачили, що там було насправді.
— Таки-так. Відкрити очі є все, що треба. Серце бреше, голова робить викрутаси, та очі бачать, як є. Дивися очима. Слюккай вуками. Куштуй ротом. Нюкай носом. Мацай шкірою. Аж тоді будеш думатті, опісля, і так знатті правду.
— Таки-так, — відповіла Ар’я, вишкірившись у посмішці.
Сиріо Форель дозволив і собі посмішку.
— Я зараз гадаю, що коли приїдемо до той твій Зимосіч, тобі буде вже час взяти до рук твою голку.
— Так! — захоплено вигукнула Ар’я. — От почекайте, як покажу Джонові…
Позаду неї великі дерев’яні двері малої трапезної відкрилися зненацька, рвучко і з брязкотом. Ар’я крутнулася назустріч.
Під аркою дверей стояв лицар Королегвардії разом з п’ятьма ланістерівськими стражниками. Він був у повному риштунку, тільки що забороло підняте. Ар’я згадала його очі з набряками і темно-руді вуса, бо він колись приїжджав до Зимосічі разом з королем. То був пан Мерин Трант. Кармазинники мали на собі кольчуги на кубраках вареної шкіри та сталеві шишаки з левами на маківках.
— Ар’я Старк, — мовив лицар, — ходімо з нами, дитино.
Ар’я закусила губу з сумніву.
— Чого вам треба? — запитала вона.
— Твій батько хоче тебе бачити.
Ар’я зробила була крок уперед, та Сиріо Форель утримав її за руку.
— Чому це раптом дон Едард посиляє ляністерські люди, а не свої влясні? Я питаюся.
— Ти знай своє місце, танцюра, — мовив пан Мерин. — То не твій клопіт.
— Мій батько нізащо не послав би вас, — проказала Ар’я. Вона схопила до рук свого дерев’яного меча. Ланістерівці зареготали.
— Поклади дрючка, дівчинко, — мовив до неї пан Мерин. — Я є присяжним братом Королегвардії, Братства Білих Мечів.
— Так само, як Крулеріз, що вкоротив віку старому королю, — відповіла Ар’я. — Я не хочу з вами йти, і не піду.
В пана Мерина Транта урвався терпець.
— Схопити її, — наказав він воякам і опустив забороло шолома.
Троє з них рушили уперед, тихо подзенькуючи кольчугами на кожному кроці. Зненацька Ар’я злякалася. «Страх ріже глибше за меч», сказала вона собі, щоб втамувати гупання серця.
Сиріо Форель встав між ними, легенько постукуючи дерев’яним мечем по чоботі.
— Ану статті отам. Ви є чоловіккі або собаккі, щоб нападатті на мале дитя?
— Пішов геть, дідугане, — мовив один з кармазинників.
Меч Сиріо свиснув у повітрі й задзвенів на його шоломі.
— Я є Сиріо Форель, і ви казатті до мене з належною пошаною.
— Лисий вилупок. — Стражник витяг меча. Палиця свиснула ще раз, невидима у повітрі. Ар’я почула гучний дзвін впущеного меча на кам’яній підлозі.
— Руку зламав! — засичав крізь зуби стражник, притискаючи до себе поламані пальці.
— Як для танцюриста, ти швидко рухаєшся, — мовив пан Мерин.
— Як для льїцаря, до тебе повільно докодить, — відповів Сиріо.
— Вбийте браавосця та приведіть дівча, — наказав лицар у білому обладунку.
Четверо ланістерівських стражників оголили мечі. П’ятий, якому зламали пальці, сплюнув і витяг лівою рукою кинджала.
Сиріо Форель цокнув язиком, ковзнув у стійку браавоського водотанцівника, відкриваючи ворогові тільки бік.
— Ар’я-дитино, — покликав він, не дивлячись на неї, не зводячи очей з ланістерівців, — танці на сьогодні скінчені. Краще тобі піти. Біжи до батька.
Ар’я не хотіла його залишати, але він навчив її слухатися своїх наказів.
— Прудка, мов олень, — прошепотіла вона.
— Таки-так, — відповів Сиріо Форель, зустрічаючи ланістерських нападників.
Ар’я відступила, міцно стискаючи у руці власного дерев’яного меча. Споглядаючи за Сиріо зараз, вона зрозуміла, що на уроках він з нею просто бавився. Кармазинники наступали на нього з трьох боків зі сталевою зброєю у руках, у кольчугах на грудях і плечах, зі сталевими пластинами на причинних місцях. Але їхні ноги були вкриті тільки шкірою, на руках не було рукавиць, а шоломці мали носові стрілки, та не мали заборол.
Сиріо не чекав, коли вони прийдуть, а крутнувся наліво. Ар’я ніколи не бачила, щоб людина рухалася так швидко. Він зупинив одного меча своєю палицею і рвучко ухилився від другого. Втративши рівновагу, другий вояк врізався у першого. Сиріо приклався йому чоботом по спині, й обидва кармазинники впали разом. Третій стражник перестрибнув через них, рубаючи водотанцівника по голові. Сиріо пірнув під його клинок і уколов знизу вгору. Стражник упав з лементом, а з червоної мокрої ями на місці його лівого ока ринула кров.
Тим часом підводилися ті двоє, які впали раніше. Сиріо розбив одному ногою обличчя і здер з іншого сталевого шишака. Вояк з кинджалом тицьнув своєю зброєю, але Сиріо піймав удар на шолом і розтрощив колінну чашку нападника своєю палицею. Останній кармазинник вилаявся і кинувся у атаку, рублячи мечем обіруч. Сиріо крутнувся вправо, жорстокий удар втрапив воякові без шолома між шиєю і плечем саме тоді, коли він підвівся навколішки, і розпанахав кольчугу, варену шкіру та живу плоть. Той заверещав, а поки його вбивця намагався вивільнити зброю, Сиріо пхнув його дерев’яним мечем у борлака. Стражник придушено схлипнув, відступив назад, ухопився за горло і посинів обличчям.
За той час, що Ар’я дісталася задніх дверей до кухні, п’ятеро вояків лежали непритомні, вмирали або вже вмерли. Вона почула прокльони пана Мерина Транта.
— Кляті безрукі йолопи, — бурмотів він, витягаючи меча-півторака з піхов.
Сиріо Форель знову став у стійку і цокнув язиком.
— Ар’я-дитино, — покликав він, не дивлячись на неї, — ану зникни негайно.
«Дивись очима», вчив він її. Вона бачила ось що: лицаря у світлому повному обладунку від п’ят до голови, з вкритими металом ногами, руками і горлом, з очима під високим білим шоломом, з гострою крицею у руках. Проти цього: Сиріо у шкіряному жилеті, з дерев’яним мечем у руках.
— Сиріо, тікайте! — закричала вона.
— Перші меч Браавоса не тікає, — проспівав він, коли пан Мерин пішов у атаку. Сиріо вивернувся від першого удару, і його меч зник у повітрі, перетворившись на вихор. За один удар серця він поцілив лицаря у скроню, лікоть та горло. Дерево задзвеніло по металові шолома, наруча і ринграфа. Ар’я стояла, як примерзла. Пан Мерин напав, Сиріо відступив. Він стримав перший удар, вивернувся від другого, відхилив третій.
Четвертий розрубав його палицю навпіл, розколовши дерево і розрізавши свинцеву середину.
Схлипуючи, Ар’я повернулася і побігла.
Вона промчала крізь кухні та маслоробні, засліпнувши від жаху, вивертаючись між кухарями та кухарчуками. Служниця при хлібопікові ступила просто перед нею, несучи дерев’яну тацю. Ар’я збила її на підлогу, розкидавши запашні свіжоспечені хлібини. Почула позаду себе крики, крутнулася навколо огрядного різника, що глипав на неї з розкритим ротом, тримаючи у червоних по лікоть руках тесак для м’яса.
В голові буяло усе разом, чого її вчив Сиріо Форель. «Прудка, мов сарна. Тиха, мов тінь. Страх ріже глибше, ніж меч. Стрімка, мов змія. Спокійна, мов тиха вода. Страх ріже глибше, ніж меч. Сильна, мов ведмідь. Люта, мов росомаха. Страх ріже глибше, ніж меч. Той, хто боїться програти, вже програв. Страх ріже глибше, ніж меч. Страх ріже глибше, ніж меч. Страх ріже глибше, ніж меч.»
Руків’я дерев’яного меча було слизьке від поту. Досягши баштових сходів, Ар’я важко дихала. На мить вона стала, мов вкопана. Вгору чи вниз? Побігши вгору, вона б потрапила до накритного мосту через малий двір до Башти Правиці, але там її напевне чекали. «Не роби того, чого від тебе чекають», колись сказав Сиріо Форель. Ар’я побігла вниз, колами, перестрибуючи через дві-три вузькі кам’яні сходинки. Вона опинилася у склепінчастому підвалі, схожому на печеру, оточена стосами пивних барил у дванадцять стоп заввишки. Світло пробивалося сюди крізь вузькі похилі вікна високо у стіні.
Підвал нікуди не вів. Єдиний вихід був там, де вона увійшла. Тими сходами повертатися вона не сміла, але ж і залишатися не могла. Вона мала знайти батька і розповісти, що сталося. Батько захистить її від біди.
Ар’я запхала дерев’яного меча за пояс і почала лізти, перестрибуючи з одного барила на інше, поки не допалася вікна. Вхопившись за камінь обома руками, підтягнулася вгору. Стіна була зо три стопи завтовшки, а вікно — наче прокопаний у ній прохід, що вів догори й назовні. Ар’я поповзла до світла, звиваючись. Коли голова виткнулася на поверхню землі, вона роззирнулася двором і побачила Башту Правиці.
Товстелезні дерев’яні двері були вибиті й порубані — напевне, сокирами. На сходах простягся покійник: обличчям униз, заплутавшись у власному одязі, червоніючи від крові кольчужною спиною. На покійнику була сіра вовняна делія, облямована білим єдвабом, з жахом усвідомила дівчинка. Але не розібрала, хто то був.
