сообщить о нарушении
Текущая страница: 64 (всего у книги 97 страниц)
— Ні, — прошепотіла вона. Що тут сталося? Де її батько? Чому по неї прийшли кармазинники? Вона згадала, що казав чоловік з жовтою бородою того дня, коли вона знайшла чудовиськ. «Один Правиця помер, то чому б і не другий?» Ар’я відчула сльози на очах і затамувала подих, прислухаючись. Почула звуки бою, вигуки, вереск, брязкання заліза. Все це чулося з вікон Башти Правиці.
Отже, вона не могла повертатися. Її батька…
Ар’я заплющила очі. Налякана, вона не сміла навіть ворухнутися. Вони вбили Джорі, Вила та Геварда, а ще того стражника на сходах, хто б він не був. Могли вбити і батька. Ба навіть її, якби упіймали. «Страх ріже гірше, ніж меч», мовила вона уголос, але прикидатися водотанцівницею було безглуздо. Сиріо Форель — ось справжній водотанцівник, і білий лицар вже, мабуть, убив його. А вона — лише маленька, самотня, налякана дівчинка з дерев’яним мечем.
Вона виповзла на двір, сторожко споглядаючи навколо, поки спиналася на ноги. Замок здавався покинутим людьми. Але ж Червоний Дитинець ніколи не стояв покинутим. Мабуть, усі люди ховалися всередині, засунувши двері як слід. Ар’я кинула палкий погляд на вікна своєї опочивальні, потім рушила геть від Башти Правиці, тримаючись якнайближче до стіни, рухаючись від тіні до тіні. Вона уявила, що це знову котячі лови… от тільки кішкою тепер була вона, і якщо її спіймають, то вб’ють.
Перебігаючи між будівлями та через мури, тримаючись спиною до каменя, коли тільки можливо, щоб ніхто не застав її зненацька, Ар’я дісталася стаєнь майже без пригод. Поки вона просувалася краєм внутрішнього двору, мимо пробіг десяток золотокирейних стражників у латах, але не знаючи, на чиєму вони боці, Ар’я тільки пригнулася нижче у тіні та пропустила їх мимо.
Гулен, що був конюшим у Зимосічі, відколи Ар’я пам’ятала себе, лежав купою на землі коло дверей стайні. Його проштрикнули стільки разів, що сорочку мовби прикрасили кармазинові квіти. Ар’я була певна, що він мертвий, та коли підкралася ближче, він розплющив очі.
— Ар’я-Підніжка, — прошепотів вірний слуга дому Старк. — Маєш… попередити… пана батька…
Червона слина взялася пухирями в нього на губах. Конюший закрив очі й замовк назавжди.
Всередині лежали ще тіла: машталір, з яким вона гралася, і троє батькових стражників. Віз, закладений ящиками та скринями, стояв покинутий коло дверей. Мабуть, покійники вантажили його для виїзду в гавань, коли на них напали. Ар’я підібралася ближче. Один з мерців був Десмонд, який показав їй меча і присягнувся обороняти батька. Він лежав на спині й вдивлявся у стелю сліпими очима, по яких повзали мухи. Поруч лежав убитий в червоній киреї та шоломі з левом дому Ланістер. Лише один. «Кожен північник вартий десяти отих південних жевжиків», казав їй Десмонд.
— Брехун! — вигукнула вона, з раптовою люттю хвицьнувши тіло ногою.
Коні непокоїлися у стійлах: пирхали та їржали, зачувши запах крові. Єдина Ар’їна задумка для порятунку полягала у тому, щоб засідлати коня і тікати з дитинця та міста. Досить було триматися королівського гостинця, і доїдеш просто до Зимосічі. Тож вона рішуче зняла зі стіни повід та іншу збрую.
Пробираючись позаду воза, вона примітила одну скриню. Мабуть, її збили з воза під час бійки або впустили, коли вантажили. Скриня тріснула, віко відкрилося, речі сипонули долівкою. Ар’я впізнала шовкові, оксамитові та єдвабні одежини, яких ніколи не вдягала. Але ж на королівському гостинці їй знадобився б теплий одяг, а ще…
Ар’я впала на коліна у грязюку серед розкиданого одягу. Знайшла собі важкого вовняного кобеняка, оксамитову спідницю, шовкову сорочку, трохи спідньої білизни, вишиту матір’ю для неї сукню, срібне дитяче обруччя, яке могла б продати в дорозі. Відкинувши відламане віко, аби не заважало, вона полізла всередину в пошуках Голки. Її вона сховала на самому дні, під усіма речами, але коли скриня падала, усе попереверталося та сплуталося. На мить Ар’я злякалася, що хтось знайшов меча та вкрав його. Але відчула твердий метал під єдвабною сукнею.
— Онде вона, — прошипів хтось позаду.
Ар’я здригнулася та крутнулася на місці. Там стояв хлопчик-стайняр, зловісно кривлячись. З-під брудної свитини визирала така сама загиджена біла нижня сорочка, а чоботи вкривав гній. У одній руці він тримав вила.
— Хто ти такий? — запитала вона.
— Йой, вони мене не знають, — мовив той, — а я їх знаю, ги-ги. Дівчисько-вовчисько.
— Допоможи засідлати коня, — попрохала Ар’я, сягнувши до скрині й намацуючи Голку. — Мій батько — Правиця Короля, вони тебе нагородять.
— А батька їхнього вбили, — відповів малий, підсуваючись ближче. — Пані королева мене нагородять. Ану піди сюди, дівчисько.
— Геть від мене! — Пальці зімкнулися на руків’ї Голки.
— Кажу, йди сюди. — Він міцно схопив її за руку.
Усе, чого її вчив Сиріо Форель, вилетіло з голови за один удар серця. Єдине, що згадала нажахана Ар’я в ту мить — перший урок Джона Сніговія.
Вона штрикнула гострим кінцем і ввігнала клинка знизу вгору з дикою, навіженою силою.
Голка пройшла крізь свитину та білий живіт і виткнулася між лопаток. Хлопець впустив вила і видав тихий звук: чи то зітхнув, чи то зойкнув. Його руки вхопилися за лезо.
— Святії боги, — простогнав він. Сорочка почала спливати кров’ю. — Витягни…
Коли Ар’я витягла клинка, він помер.
Коні пронизливо іржали. Ар’я стояла над мертвим тілом, заклякла і перелякана перед лицем смерті. Коли хлопець падав, з його рота вихлюпнула кров, а зараз ще більше витікало з дірки у животі, збираючись калюжею під тілом. Там, де він вхопив клинка, залишилися порізи на долонях. Вона повільно відступила назад з червоною Голкою в руці. Вона мала тікати. Аби кудись, якнайдалі. Туди, де не буде очей мертвого стайниченка з мовчазним докором у них.
Вона знову схопила кінську збрую та побігла до своєї кобили. Але вже закидаючи сідло на кінську спину, Ар’я зрозуміла з тоскним острахом, що замкові ворота мають бути зачинені, та й потерни, мабуть, охороняються. Може, стражники її не впізнають. Якби вони подумали, що перед ними хлопчик, то випустили б… та ні, їм напевне наказано не випускати нікого, і байдуже, знають вони її чи ні.
Але ж з дитинця є й інший вихід…
Сідло ковзнуло з Ар’їних рук і глухо ляпнулося у грязюку, здійнявши хмару пилу. Чи зможе вона ще раз знайти кімнату з чудовиськами? Хтозна, та спробувати варто.
Вона знайшла зібраний одяг і вдягла кобеняка, заховавши Голку під полами. Решту одежини вона зав’язала у клумака і, затиснувши його під пахвою, вибралася на дальній кінець стайні. Відкинула клямку, сторожко визирнула. Почула віддалені звуки бою мечами, жахливий вереск болю десь через двір. Їй треба було зійти звивистими сходами, повз малу кухню та свинячий двір. Саме туди вона бігла останнього разу, наздоганяючи чорного кота… от тільки так вона потрапить просто до казарм золотокирейників. А туди їй не можна. Ар’я спробувала згадати якийсь інший шлях. Якби ж перебратися на іншу сторону замку, то можна було б перелізти через річкову стіну, крізь маленький божегай… але ж спершу треба перетнути двір просто на очах в сторожі, що стояла на мурах.
Вона ще ніколи не бачила на мурах стільки людей — головне золотокирейників, озброєних списами. Деякі мали бачити її згори. Що б вони зробили, якби вона побігла двором? Звідти вона здавалася такою малою. Чи розрізнили б вони, хто вона така? Чи їм байдуже?
«Треба рушати просто зараз», сказала вона собі, але в потрібну мить не змогла ворухнутися зі страху.
«Спокійна, мов тиха вода», прошепотів їй у вухо якийсь голосочок. Ар’я так здригнулася, що трохи не впустила клумака. Озирнулася, навіжено крутячи очима, але у стайні не було нікого іншого — тільки вона, коні та покійники.
«Тиха, мов тінь», почула вона. То був її власний голос чи Сиріо? Вона сама цього не розуміла, але їй трохи полегшало.
Ар’я ступила крок зі стайні.
Ніколи ще їй не було так страшно. Хотілося тікати і ховатися, але вона примусила себе неквапом крокувати через двір — повільно, нога за ногою, наче не було жодної нагоди кудись поспішати чи когось боятися. Їй здавалося, що вона відчуває на собі погляди, бо шкірою під одягом повзали мурашки. Але Ар’я жодного разу не глянула вгору. Якби вона побачила, як за нею спостерігають, то втратила б усю сміливість, кинула клунка з одягом і побігла б із вереском, наче мала дитина. І тоді б її обов’язково упіймали. Тож вона опустила очі долу і не підіймала їх. Коли нарешті Ар'я досягла тіні королівського септу в дальньому кінці двору, то була вся вкрита холодним потом, але ніхто не гукнув до неї, ніхто не здійняв тривоги.
Септ був відкритий та порожній. Всередині у запашній тиші горіло з півсотні молитовних свічок. Ар’я вирішила, що боги не образяться, якщо позичити в них дві. Свічки вона запхала у рукави і вийшла заднім вікном. Пробратися назад до проходу, куди вона загнала одновухого кота, виявилося неважко, але далі вона заблукала. Ар’я влазила до вікон та вилазила з них, перестрибувала через стіни, намацувала шлях у темних підвалах — тиха, мов тінь. Одного разу почула, як плаче жінка. Щонайменше година пішла на те, щоб знайти низьке та вузьке вікно, яке вело донизу в підземелля, де чекали чудовиська.
Вона вкинула туди клунка і повернулася засвітити свічку. То виявилася нелегка справа: вогонь, який вона бачила, вигорів до вугілля. Пробуючи роздмухати його знову, вона чула голоси. Накривши вогник свічки згорнутою долонькою, вона вилізла вікном саме тоді, коли вони — Ар’я так і не побачила, хто саме — входили до дверей.
Цього разу чудовиська її не налякали, а здалися мало не старими друзями. Ар’я підняла свічку над головою. З кожним кроком тіні ворушилися на стінах, немов оберталися слідом і стежили за нею.
— Дракони, — прошепотіла вона і витягла Голку з-під кобеняка. Тендітне лезо здавалося таким малим, а дракони — такими величезними, і все ж Ар’я почувалася краще, тримаючи в руці зброю.
Довга палата без вікон за дверима була така ж темна, як і того разу. Ар’я тримала Голку в лівій руці — своїй мечевій руці — а свічку в правому кулаці. Гарячий віск стікав по кісточках пальців. Вхід до колодязя був зліва, тож Ар’я рушила вправо. Прагнула бігти, але боялася, що загасить свічку. Чула тихе шкрябання пацюків, бачила пару крихітних червоних очиць на краю світла. Але пацюки її не лякали. Вона боялася іншого. Сховатися тут було легко — сховалася ж вона від чародія та чоловіка з розгалуженою бородою. Але їй усюди ввижався стайниченко, що привалився до стіни і зсудомив руки у кігтясті лапи, капаючи кров’ю з глибоких порізів, завданих Голкою. Може, він уже чекав на неї тут, аби зненацька схопити. Адже свічку видно здалеку. Може, краще загасити вогника…
«Страх ріже глибше, ніж меч», прошепотів тихий голос всередині неї. Ар’я згадала крипти Зимосічі. Там було набагато страшніше, аніж тут. Вперше вона побачила їх ще зовсім маленькою дівчинкою. Брат Робб повів усіх донизу: її, Сансу та малого Брана, що був тоді не старший за теперішнього Рікона. Вони мали з собою лише одну свічку. Бранові очі стали завбільшки з тарілку, коли він побачив кам’яні обличчя Королів Зими з вовками біля ніг та сталевими мечами на колінах.
Робб провів їх до самого кінця, мимо пана дідуся, Брандона та Ліанни, аби показати їхні власні могили. Санса все дивилася на недогарок свічки, непокоячись, що він скінчиться. Стара Мамка налякала її оповідками про павуків та пацюків завбільшки з собаку, але Робб тільки посміхнувся, коли почув про те від сестри.
— Там є дещо страшніше за павуків та пацюків, — шепотів він. — Там гуляють мертві люди.
Зненацька вони почули звук — низький, глибокий, жахливий. Малий Бран вчепився в Ар’їну руку.
Коли з відкритої могили виник блідий привид, стогнучи та вимагаючи крові, Санса з вереском кинулася до сходів, а Бран обхопив Роббову ногу, схлипуючи від жаху. Ар’я ж встояла на місці, ще й дала привидові стусана. То виявився Джон, обтрушений борошном.
— Ти дурень! — заволала вона на нього. — Ти дитину налякав!
Але Джон та Робб все реготали й реготали, і скоро Бран з Ар’єю вже не відставали від них.
Від цього спогаду Ар’я посміхнулася, і темрява перестала її жахати. Хлопчик-стайняр був мертвий, вона його вбила, і якби він наскочив на неї знову, то вбила б іще раз. Її дорога лежала додому. Вдома, за сірими гранітними мурами Зимосічі, все знову буде добре.
Ар’я пірнула у темряву, розсипаючи кроками тиху луну поперед себе.
Санса IV
По Сансу прийшли на третій день.
Вона обрала невибагливу сукню темно-сірої вовни — простого крою, але багато гаптовану по коміру та рукавах. У боротьбі зі срібними застібками без допомоги служниць власні пальці здавалися їй товстими та незграбними. Разом з нею в опочивальні зачинили Джейну Пул, та з неї користі не було: вона не припиняла скиглити по батькові ані на хвилину, аж запухла від сліз.
— Я певна, що твій батько живий та здоровий, — мовила Санса, коли нарешті застібнула сукню як слід. — Попрохаю королеву, щоб тебе до нього пустили.
Вона думала, що її добрість підбадьорить Джейну, але та лише підняла на неї червоні набряклі очі й заревла ще гірше. Яка ж вона ще дитина.
Санса плакала теж, але тільки першого дня. Та й хто б не злякався, почувши різанину — ба навіть за товстими стінами Маегорового Острогу. Вона виросла, звикнувши до брязкання сталі у дворі, мало не кожен день чула стукіт мечів у двобоях, але почувалася зовсім інакше, коли усвідомлювала, що там вояки б’ються насправді, на смерть. Серед звуків бою чулися раніше нею не знані стогони болю, гнівні лайки, волання про допомогу, зойки поранених та вмираючих. То лише у піснях лицарі ніколи не кричали від болю та жаху, ніколи не благали про милосердя.
А вона плакала, благала крізь двері сказати їй, що відбувається, кликала батька, септу Мордану, короля, її хороброго принца. Але сторожа якщо навіть і чула, зберігала мовчання. Єдиний раз двері відчинилися того ж вечора. Досередини заштовхнули Джейну Пул, яка тремтіла і була вкрита синцями.
— Там усіх вбивають! — заверещала до неї дочка управителя. І розповіла ще багато чого: її двері вибив Хорт келепом, на сходах Башти Правиці лежали мертві тіла, сходи були слизькі від крові. Поки Санса намагалася втішити подружку, її власні сльози висохли. Вони вклалися спати у одному ліжку, обійнявшись, наче сестри.
На другий день стало тільки гірше. Сансу замкнули в кімнаті на самому вершечку найвищої башти Маегорового Острогу. З вікна вона бачила, що важку залізну решітку на воротях опустили, а міст над глибоким сухим ровом, що відділяв замок-у-замку від більшого зовнішнього дитинця, підняли. По мурах ходили ланістерівські стражники зі списами та самострілами. Бій скінчився, над Червоним Дитинцем царювала могильна тиша. Чулися тільки нескінченні схлипування та скимління Джейни Пул.
Їх не морили голодом — давали свіжоспечений хліб з сиром та молоком на сніданок, смажену курку з зеленою городиною на обід, крупник з м’ясом на пізню вечерю. Але служниці, що приносили страви, не відповідали на Сансини питання. Того вечора якісь жінки принесли її одяг з Башти Правиці, і деякі речі Джейни теж. Але вони здавалися не менш наляканими, аніж Джейна, і у відповідь на її слова втекли з таким острахом, наче вона хворіла на сіру смерть. Сторожа за дверима, як і раніше, нікуди з кімнати їх не випускала.
— Прошу вас, я маю ще раз поговорити з королевою, — благала їх Санса, як і усіх, кого стрічала того дня. — Вона обов’язково захоче зі мною побалакати, я знаю. Будьте ласкаві, скажіть пані королеві, що я хочу її бачити. Якщо не королеву, то принца Джофрі. Будьте ласкаві! Адже ми маємо одружитися, коли виростемо.
На заході сонця другого дня почав калатати великий дзвін. Він співав глибоким могутнім басом; його довга повільна пісня нажахала Сансу. Через деякий час йому відповіли інші дзвони з Великого Септу Баелора на пагорбі Візеньї. Спів дзвонів гуркотів містом, наче грім, наче попередження про бурю.
— Що це таке? — спитала Джейна, закриваючи вуха. — Навіщо дзвонять у дзвони?
— Король помер. — Санса знала, хоча сама не розуміла, звідки. Повільне, похмуре, як похорон, калатання наповнювало кімнату. Невже якийсь ворог увірвався в замок і вбив короля Роберта? Що за бій вони чули?
Вона лягла спати спантеличена, занепокоєна, налякана. То королем став її прекрасний принц Джофрі? Чи його теж убили? Вона боялася за нього і за його батька. Якби ж їй сказали, що відбувається…
Тієї ночі Сансі наснився Джофрі на престолі. Вона сама сиділа поруч із ним в золототканій сукні, у короні на голові. Усі, кого вона знала, прийшли до неї, аби схилити коліно і гречно привітати свою королеву.
Наступного ранку, на третій день, по неї прийшов пан Борос Блаунт з Королегвардії, аби відвести до королеви.
