сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 97 страниц)
Пропозиція, здається, потішила принца.
— Хай один собака вбиває іншого! — вигукнув він. — Зимосіч аж роїться вовками. Старки й не помітять, як їх на одного поменшає!
Тиріон зіскочив з останньої сходинки на двір.
— Дозволь не погодитися, небоже, — мовив він. — Старки вміють рахувати до шести. На відміну від деяких відомих мені принців.
На це Джофрі стало совісті хоча б почервоніти.
— Голос нізвідки! — вигукнув Сандор. Він видивлявся з шолома туди й сюди. — Духи повітря!
Принц зареготав, як завжди, коли його охоронець клеїв дурня. Тиріон давно звик.
— Я тутечки, унизу.
Здоровань зиркнув донизу і прикинувся, неначе тільки-но помітив його.
— Малий пане Тиріоне, — мовив він. — Прошу вибачити. Я не знав, що ви там.
— Сьогодні мені чомусь не смакує твоє нахабство, — відповів Тиріон і повернувся до небожа. — Джофрі, тобі час піти до пана князя Едарда та його пані, аби висловити співчуття.
Джофрі почепив таку вередливу пику, яку вміють робити тільки юні принци.
— Та нащо їм здалося моє співчуття?!
— Хай так. Але існують певні обов'язки, — відповів Тиріон. — Твоя відсутність вкидається у око.
— Той Старків хлопець для мене порожнє місце, — мовив Джофрі. — Та й не терплю я баб’ячого скигління.
Тиріон Ланістер витягнувся і заліпив небожеві ляпаса. Принцева щока миттю почервоніла.
— Одне слово, — попередив Тиріон, — і отримаєш ще.
— Я розкажу матері! — заволав Джофрі.
Тиріон вдарив ще раз. Тепер палали обидві щоки.
— Розкажеш матері, аякже, — мовив до принца Тиріон. — Але спершу підеш до пана та пані Старк, впадеш перед ними на коліна і розкажеш їм, що поділяєш їхню скорботу, що готовий прислужитися бодай чимсь у цю болісну годину, що молишся разом з ними за їхнього сина. Зрозумів? Я питаю, ти зрозумів?
Хлопчисько трохи не зарюмсав, та натомість спромігся слабенько кивнути, тоді розвернувся і побіг двором, тримаючись за щоки. Тиріон мовчки спостерігав за ним.
На обличчя йому впала тінь — це Клеган навис над ним скелею. Чорний, мов сажа, обладунок, здавалося, затьмарював сонце. Забороло у вигляді страшної, наче з пекла, собачої морди, він опустив. Утім, Тиріон завжди вважав, що те забороло — справжня прикраса проти власного обличчя Клегана, жахливо спотвореного вогнем.
— Принц не забуде цього, малий пане, — попередив його Хорт. Зсередини шолома його сміх нагадував розкотисте гарчання.
— Молитимуся, щоб не забув, — відповів Тиріон Ланістер. — А знадобиться нагадати — будь гарним цуциком, нагадай.
Тиріон обвів поглядом замковий двір.
— Чи не знаєш, де шукати мого брата?
— Він снідає з королевою.
— Ага, — зазначив Тиріон. Він подарував Сандорові Клегану побіжний кивок і пішов геть, висвистуючи пісеньку, так швидко, як дозволяли короткі криві ноги. Він співчував лицареві, який цього ранку першим трапиться норовистому Хортові у дворі.
У вранішній палаті Гостьового Дому відбувався холодний та безрадісний сніданок. Хайме сидів за столом з Серсеєю та дітьми; вони розмовляли тихо, наче соромлячись.
— Хіба Роберт іще спить? — запитав Тиріон, всідаючись без запрошення.
Сестра зиркнула на нього з тим самим виразом легкого презирства, яким дарувала його від народження.
— Король взагалі не спав, — відповіла вона. — Він з князем Едардом. Їхнє горе король узяв близько до серця.
— Наш Роберт має велике серце, — відзначив Хайме з лінивою посмішкою. Сам Хайме близько до серця не брав майже нічого. Тиріон це знав, але пробачав братові. Усі нестерпно довгі роки свого дитинства Тиріон тільки від Хайме бачив бодай часточку любові та поваги, і за те був готовий пробачити майже все інше.
Підійшов служник.
— Хліба, — наказав Тиріон, — та дві оті ваші маленькі рибки, а до них кухоль темного пива, воно в вас добре. А, ще підчеревини підсмажте, щоб аж підгоріла.
Служник вклонився і пішов, а Тиріон обернувся до брата і сестри. Близнюки, чоловік та жінка. Сьогодні вранці їх було важко розрізнити. Обидва вбралися у темно-зелене до кольору очей. Біляві кучері розсипалися химерними візерунками, а на пальцях, зап’ястках та шиях блищали золоті прикраси.
Тиріон спитав себе, як воно — мати близнюка, а тоді вирішив, що краще не знати. Бачити себе у люстрі кожен день — то вже мука, а як іще один такий буде ходити поруч… який жах.
Тоді заговорив принц Томен.
— Знаєте щось нове про Брана, пане дядьку?
— Минулого вечора заходив до нього, — повідомив Тиріон. — Змін немає. Маестер каже, це дає надію.
— Я не хочу, щоб Бран помер, — несміливо проказав Томен. Він був гарний хлопчик — зовсім інакший, ніж брат. Але, власне, Хайме з Тиріоном теж виросли не одного тіста книш.
— Князь Едард колись мав брата на ім’я Брандон, — зазначив Хайме. — Одного з заручників, убитих Таргарієнами. Якесь нещасливе ім’я.
— Ну, не те щоб конче нещасливе, — відказав Тиріон. Служник приніс йому таріль, і він відірвав собі шматок чорного хліба.
Серсея дивилася сторожкими очима.
— Ти про що?
Тиріон лукаво посміхнувся до неї.
— Про те, що бажання Томена може здійснитися. Маестер гадає, що хлопчик, цілком імовірно, виживе.
Він зробив ковток пива. Мирцела захоплено зойкнула, а Томен непевно посміхнувся. Але дивився Тиріон не на дітей. Погляд, яким обмінялися Хайме та Серсея, мигнув і пропав, але Тиріон його не прогавив. Тоді сестра опустила очі додолу.
— Яка немилість. Ці жорстокі північні боги примушують дитину марно страждати.
— Що саме сказав маестер? — запитав Хайме.
Добре підсмажена свинина хруснула на зубах. Тиріон пожував замислено, тоді відповів:
— Він гадає, що якби хлопчик мав померти, то вже б помер. Чотири дні, жодних змін.
— То Бранові стане краще, пане дядечку? — запитала мала Мирцела. Вона успадкувала всю материну красу, але нічого з її норову.
— В нього переламаний хребет, дитинко, — відповів Тиріон. — При падінні він також зламав ноги. Його тримають на воді та меді, бо інакше він помре з голоду. Можливо, якщо малий прийде до тями, то зможе їсти звичайну їжу, але ходити вже ніколи не буде.
— Якщо він прийде до тями, — повторила Серсея. — Таке дійсно можливо?
— Про те відають самі боги, — відповів Тиріон, — а маестер тільки сподівається.
Він пожував ще хліба.
— Можу присягнутися, що живим його тримає на цьому світі самий лише його вовк. Звір день і ніч сидить під вікном та виє. Коли його відганяють, він повертається. Маестер каже: якось зачинили вікно, щоб не чути виття, і Бран став слабшати, а як відчинили знову, серце забилося краще.
Королева здригнулася.
— Ті тварини якісь неприродні, — мовила вона. — І дуже небезпечні. Я не дозволю жодній з них їхати з нами на південь.
— Цікаво, як ти їх зупиниш, сестро, — зазначив Хайме. — Вони ж ходять за дівчатами хвостом.
Тиріон узявся до риби.
— То ви скоро їдете?
— Яке там скоро, — відповіла Серсея, а тоді спохмурніла і перепитала. — Чи МИ скоро їдемо? А ти? О боги, тільки не кажи, що лишаєшся тут.
Тиріон знизав плечима.
— Бенджен Старк повертається до Нічної Варти разом з байстрюком свого брата. Я маю намір поїхати з ними і побачити ту саму Стіну, про яку ми всі стільки чули.
Хайме посміхнувся.
— Сподіваюся, ти не покинеш нас заради вступу до Нічної Варти, братику.
Тиріон засміявся.
— Щоб я та обітував безшлюб’я? І пустив з торбою всіх повій від Дорну до Кастерлі-на-Скелі? Ні, я тільки прагну постояти на верхівці Стіни та насцяти за край світу.
Серсея раптово встала.
— Дітям не личить слухати всяку бридоту. Мирцело, Томене, пішли звідси.
Вона вийшла з вранішньої зали швидким кроком, а її дитинчата потяглися слідом.
Хайме Ланістер замислено оглянув брата спокійними зеленими очима.
— Старк ніколи не погодиться залишити Зимосіч, поки його син лежить у тіні смерті.
— Погодиться, якщо Роберт накаже, — відповів Тиріон. — А Роберт таки накаже. Та й взагалі, князь Едард нічого вже не може зробити для хлопця.
— Він міг би скінчити його муки, — відповів Хайме. — Я б скінчив, якби то був мій син. Так милосердніше.
— Раджу тобі не ділитися своєю думкою у присутності князя Едарда, братику, — мовив Тиріон, — бо дяки не діждешся.
— Та навіть якщо малий виживе, то буде калікою. Гірше, ніж калікою. Якимсь покручем. Мені більше до смаку гарна швидка смерть.
Тиріон у відповідь знизав плечима, так що добре стало видно, які вони криві.
— Від лиця покручів, — відповів він, — насмілюся не погодитись. Смерть рішуче кладе край усьому, тоді як у житті завжди лишаються можливості.
Хайме посміхнувся.
— От химерна бісівська порода.
— Ще й яка, — погодився Тиріон. — Я сподіваюся, що хлопчик таки прийде до тями. Вельми цікаво буде почути, що він скаже.
Посмішка його брата скисла, як молоко.
— Тиріоне, любий братику, — мовив він похмуро, — інколи ти змушуєш мене спитати себе, на чиєму ти боці.
Тиріон саме жував з повним ротом хліба та риби. Він ковтнув міцного темного пива, щоб пропхнути їжу, і вишкірився вовчою посмішкою до брата.
— Хайме, любий братику, — відповів він, — ти раниш мене у самісіньке серце. Ти мав би знати, як я люблю своє сімейство.
Джон II
Джон повільно піднімався сходами, намагаючись не думати, що ступає ними, може статися, востаннє за життя. Привид мовчки трусив поряд. Ззовні крізь замкову браму вихором залітав сніг, у дворі стояв галас і безлад, але всередині товстих кам’яних стін було тепло і тихо. Занадто тихо, як на Джона.
Він зупинився перед дверима і постояв, збираючи докупи сміливість. Привид тицьнувся писком йому в руку, від чого Джон відчув полегшення, випростався і увійшов до кімнати.
Пані Старк сиділа коло ліжка. Вона не відходила звідти ані вдень, ані вночі, майже два тижні, жодної миті не полишаючи Брана самого. Їй приносили їжу, горщик, поставили для неї малу тверду лежанку; втім, за чутками, вона однак не спала ані хвилини. Мати годувала Брана сама — водою з медом та трав’яною настоянкою, що підтримувала в ньому життя. Уникаючи її, Джон досі так і не зважився відвідати брата.
Та більше часу чекати не лишилося.
Він на мить завагався у дверях, боячись заговорити, боячись наблизитись. Вікно було прочинене, а унизу під ним вив вовк. Привид почув і підняв голову.
Пані Старк підвела очі. Якусь мить вона мовби його не впізнавала, та нарешті кліпнула очима.
— Чого тобі треба? — запитала вона дивно сухим голосом без жодних почуттів.
— Я прийшов до Брана, — відповів Джон. — Аби попрощатися.
Її обличчя застигло. Довге брунатно-руде волосся втратило блиск і сплуталося. Жінка неначе враз постарішала на двадцять років.
— Ось попрощався. Тепер іди.
Якась часточка його воліла б втекти негайно, та він знав, що тоді більше не побачить Брана. Тому Джон зробив непевний крок до кімнати.
— Благаю вас, — мовив він.
У її очах ворухнулося щось холодне.
— Я наказала тобі піти, — відповіла вона. — Тобі тут не місце.
Колись від такої ласки він утік би, а може, й заплакав. Та зараз тільки розлютився. Скоро він стане присяжним братчиком Нічної Варти і знатиме небезпеки, гірші за Кетлін Таллі-Старк.
— Він мій брат.
— Може, мені покликати сторожу?
— Кличте, — зухвало відповів Джон. — Однак не зупините. Я все одно його побачу!
Він перетнув кімнату, тримаючись від неї по інший бік ліжка, і глянув на Брана. Мати тримала його за руку, схожу на пташину лапу. З нього зійшла уся плоть, шкіра натягнулася на кістках, а ноги під ковдрою вигиналися так, що Джона мало не знудило. Бранові очі глибоко запали у чорні ями; хоч і розплющені, вони геть нічого не бачили. Після падіння він чомусь став менший — наче крихітний листочок, що його перший-ліпший сильний вітер віднесе до могили.
Та все ж груди, схожі на крихку клітку потрісканих ребер, здіймалися і опускалися рівним глибоким подихом.
— Бране, — мовив Джон, — вибач, що не зайшов раніше. Я боявся.
Він відчував, як щоками котяться сльози, та не зважав.
— Не вмирай, Бране. Благаю тебе. Ми всі чекаємо, коли ти прокинешся. Я, Робб, дівчата, усі…
Пані Старк дивилася мовчки, не здіймаючи бучу. Джон сприйняв це за згоду. Поза вікном знову завив лютововк. Той самий, якому Бран досі не дав імені.
— Тепер мені час іти, — продовжив Джон. — Дядько Бенджен чекає. Я їду з ним на Стіну. Мусимо вирушити сьогодні, поки сніг не пішов.
Він згадав, як Бран радів з майбутньої подорожі. Цього Джон не міг винести. Не мав сили думати, що полишає його отак. Тоді витер сльози, нахилився і легенько поцілував брата у вуста.
— Я прагнула, щоб він залишився тут, зі мною, — тихо вимовила пані Старк.
Джон зиркнув сторожкими очима, та вона не дивилася — казала так, мовби його взагалі у кімнаті не було.
— Я молилася про це, — продовжила вона глухим голосом. — Пішла до септу і молилася сім разів до семи божих ликів, щоб Нед роздумався і лишив сина зі мною. Часом боги відповідають на молитви.
Джон не знав, що сказати.
— Ви не винуваті, — вичавив він з себе після ніякової мовчанки.
Тепер її очі, повні гіркої отрути, знайшли його.
— Збав мене од свого прощення, байстрюче.
Джон опустив очі. Вона колихала Бранову руку в своїх. Джон узяв іншу, стиснув пальці, схожі на пташині кісточки.
— Щасти тобі, — мовив він.
Вже коло дверей він почув, як його кличуть.
— Джоне, — мовила пані Кетлін. Він мав би не зважати й піти собі, але ж вона ніколи не кликала його на ім’я. Тому Джон повернувся і спіймав такий погляд, неначе вона вперше бачила його обличчя.
— Так? — перепитав хлопець.
— Це мало б статися з тобою, — мовила вона до нього, тоді відвернулася до Брана і стала плакати, уся здригаючись. Раніше Джон ніколи не бачив її сліз.
Дорога надвір здалася дуже довгою. Там галасували, метушилися, накладали вози, виводили, сідлали та запрягали коней. Трохи засніжило, й усі прагнули якомога швидше вибратися на шлях.
Робб вигукував накази на всі боки посеред цього безладу. Останнім часом він подорослішав, неначе падіння Брана та зневіра матері додали йому сили. Сірий Вітер був при боці.
— Тебе шукає дядько Бенджен, — мовив Робб до Джона. — Хотів виїхати ще годину тому.
— Та знаю, — відказав Джон. — Скоро рушимо.
Він роздивився навколо, на гамір і безлад.
— Виїхати важче, ніж я гадав.
— Та я бачу, — відповів Робб. Він мав сніг у волоссі, який танув від тепла тіла. — Ти бачив його?
Джон кивнув, не довіряючи голосові.
— Він не помре, — мовив Робб. — Я це знаю.
— Вас, Старків, убити важко, — погодився Джон глухо та стомлено. Похід до Брана забрав усі його сили.
Робб зрозумів, що з ним коїться якась халепа.
— Що там моя матір?..
— Була… дуже ласкава до мене, — відповів Джон.
Роббові на вид полегшало, він посміхнувся.
— Коли побачимося наступного разу, ти будеш весь у чорному.
Джон вичавив усмішку у відповідь.
— Мені завжди пасував цей колір. Думаєш, скоро трапиться нагода?
— Скоро, — пообіцяв Робб. Він притягнув Джона до себе і міцно обійняв. — Бувай, Сніговію.
Джон обійняв його у відповідь.
— Бувай і ти, Старку. Подбай про Брана.
— Авжеж. — Вони розчепилися і ніяково зиркнули один на одного.
— Дядько Бенджен казали прислати тебе до стаєнь, щойно побачу, — нарешті мовив Робб.
— Я ще прощатимуся з однією людиною, — відповів Джон.
— Тоді я тебе не бачив, — вирішив Робб. Джон залишив його посеред снігу, возів, вовків та коней. Зброярня була поруч. Він забрав звідти свій пакунок і пішов накритним мостом до великого кам'янця.
Ар’я поралася у себе в кімнаті, набиваючи більшу за неї начищену залізодеревну скриню. Їй допомагала Німерія. Щойно Ар’я вказувала, вовчиця кидалася через кімнату, хапала в зуби якусь шовковину і тягла до хазяйки. Та коли вона унюхала Привида, то сіла на хвіст і гавкнула до нього.
Ар’я побачила Джона, затамувала подих, стрибнула на ноги і обхопила тендітними руками його шию.
— Я злякалася, що ти вже поїхав, — казала вона. — Мене не випускали, навіть щоб попрощатися.
— Що ж ти таке наробила? — засміявся Джон.
Ар’я виплуталася від нього і скривила мармизу.
— Та нічого. Оце вкладаюся, таке різне. — Вона махнула на велетенську скриню, повну хіба що на третину, та на одяг, розкиданий усією кімнатою. — Септа Мордана каже, треба все перескладати. Каже, я не так усе згорнула. Каже, шляхетна південна панна не має кидати одяг до скрині, як жмути старих ганчірок.
— То он за що тебе не випускають, сестричко?
— Та однак воно усе переплутається, — відповіла сестра. — Кому яке діло, як його згорнули?
— Вочевидь, септі Мордані є діло, — відзначив Джон. — До речі, Німерія теж не без вини.
Вовчиця мовчки зміряла його темно-золотими очима.
— Але так воно й на краще. Маю дещо для тебе в дорогу. І це треба вкласти дуже старанно.
Її обличчя проясніло.
— Подарунок?!
— Певна річ. Зачини двері.
Схвильовано, проте обережно Ар’я визирнула до зали.
— Німеріє, сюди. Вартуй.
Дівчинка полишила вовчицю стерегти непроханих гостей і зачинила двері. До того часу Джон розмотав ганчірки і простягнув їй те, що було всередині.
