сообщить о нарушении
Текущая страница: 80 (всего у книги 97 страниц)
— Багато вершників поранено, — вперто промовив хал Дрого. — Хай їх лікують. Та стріла — то як муха вкусила, а подряпина — то буде ще один рубець, яким я хвалитимуся синові.
Дані бачила м’язи на грудях там, де шкіру зрізав арах. З-під стріли, що пробила плече, цебенів струмок крові.
— Хал Дрого не може чекати, — оголосила вона. — Джохого, негайно знайди євнухів і приведи сюди.
— Срібна царице, — мовив жіночий голос позаду неї, — я можу допомогти Великому Наїзникові з його ранами.
Дані обернулася. Говорила одна з невільниць, яку вона забрала собі: повнотіла, пласконоса жінка, що проказала їй благословіння.
— Халові не треба поміч жінки, що злягається з баранами, — гарикнув Котхо. — Агго, виріж їй язика.
Агго схопив жінку за волосся і притиснув ножа до горлянки. Дані підняла руку.
— Ні. Вона моя. Хай говорить.
Агго перевів очі з неї на Котхо і опустив ножа.
— Я не бажаю вам зла, люті наїзники. — Жінка добре розмовляла дотракійською. Її просторі шати з легкої тонкорунної вовни, багато гаптовані, колись дорогі та гарні, зараз були подерті, викачані у грязюці та заляпані кров’ю. Розідраний попереду одяг вона притискала руками до важких грудей.
— Я знаюся на мистецтві зцілення.
— Хто ви? — запитала Дані.
— Мене звуть Міррі Маз Дуур. Я служу богові у цьому храмі.
— Маегі, — буркнув Хагго, важко дивлячись на неї та пестячи араха. Дані пригадала це слово з жахливої оповідки, що її Джихікі якось увечері розповіла коло вогнища. Слово «маегі» означало жінку, що злягалася з нечистою силою та знала найчорніші чари. Підступну та злу потвору без душі, яка приходила до людей вночі, аби висмоктати з тіла життя і силу.
— Я вмію зціляти, — повторила Міррі Маз Дуур.
— Зціляти овець, — пирхнув Котхо. — Кров моєї крові, моє слово таке: убий цю маегі та почекай на голомозих.
Дані залишила без уваги наскоки кревноїзника. Ця немолода, негарна, повновида жінка не здавалася їй страшною маегі.
— Де ти навчилася зціляти, Міррі Маз Дуур?
— Моя мати була божою жоною переді мною і навчила мене усіх пісень та примовлянь до Великого Пастиря, а ще як робити священні дими та помазання з листя, коренів і ягід. Коли я була молодша та гарніша, то ходила з караваном до Асшаю коло Тіні, аби вчитися в їхніх знахарів. До Асшаю ходять кораблі з усіх земель, і я жила там довго, аби вчитися способів зцілення далеких народів. Місяць-співиця з Джогос-Нгаю подарувала мені породільських пісень, жінка з твого народу наїзників навчила таємниць трави, зерна та коней, а маестер з Західних Країн відкрив мертве тіло і показав, що ховається під шкірою.
У розмову встряг пан Джораг Мормонт.
— Маестер?!
— Марвин, ось як він називав себе, — відповіла жінка посполитою мовою. — З моря. З-за моря. З Семи Країн, ось як він сказав. Із Західних Країн. Де живуть залізні воїни, де правлять дракони. Він навчив мене цієї мови.
— Маестер у Асшаї, — зачудовано промовив пан Джораг. — А скажи-но мені, божа жона, що той Марвин носив на шиї?
— Ланцюга, залізний пане, — такого тугого, що мало не душив його, зробленого з ланок багатьох металів.
Лицар подивився на Дані.
— Такі ланцюги носять тільки люди, які навчалися в Цитаделі Старограду, — мовив він. — А вони справді чимало знають про науку зцілення.
— Навіщо тобі допомагати моєму халові?
— Усі люди — одна паства, так вчить нас віра, — відповіла Міррі Маз Дуур. — Великий Пастир надіслав мене на землю, аби цілити його агнців, звідки б вони не бралися.
Котхо дав їй болючого ляпаса.
— Ми тобі не вівці, маегі!
— Ану припини! — сердито гримнула Дані. — Вона належить мені. Я не дозволю її кривдити.
Хал Дрого застогнав.
— Стрілу треба вийняти, Котхо.
— Так, великий наїзнику, — відповіла Міррі Маз Дуур, торкаючись свого побитого обличчя. — А ваші груди слід промити та зашити, аби рана не запалилася.
— То зроби так, — наказав хал Дрого.
— Великий наїзнику, — мовила жінка, — моє приладдя та трунки лишилися у божому домі, де цілющі сили наймогутніші.
— Я понесу тебе, кров моєї крові, — виступив наперед Хагго.
Хал Дрого махнув рукою, заперечуючи.
— Я не потребую допомоги інших чоловіків, — мовив він голосом твердим та погордливим. Він стояв сам, вивищуючись над усіма. Новий струмок крові потік грудьми там, де арах Ого відрізав йому соска. Дані швидко підбігла йому під бік.
— Я не інший чоловік, а твоя жінка, — зашепотіла вона, — тож зіпрись на мене.
Дрого поклав величезну долоню їй на плече, і вона несла на собі трохи його ваги, поки вони разом шкутильгали до великого саманного храму. Троє кревноїзників не відставали. Дані наказала панові Джорагу та воякам хасу вартувати вхід і пильнувати, аби ніхто не підпалив храм, поки вони всередині.
Вони пройшли вервечкою передпокоїв, а тоді до великої палати посеред храму, під самою цибулиною. Згори, з прихованих вікон, лилося тьмяне світло. На стінах у держаках диміло кілька смолоскипів. По земляній підлозі були розкидані овечі шкури.
— Отуди, — вказала Міррі Маз Дуур на вівтар, великий шматок каменю з синіми жилками, різьблений картинами чабанів та овець. Хал Дрого влягся на вівтаря, а стара кинула на жарівницю жменю сухого листя, від якого палата наповнилася пахощами.
— Краще вам чекати надворі, — мовила вона до решти.
— Ми кров його крові, — відповів Кохолло. — Чекати тут.
Котхо підступив ближче до Міррі Маз Дуур.
— Знай ось це, жона Ягнячого Бога. Зробиш щось халу — зробимо і тобі.
Він витяг свого білувального ножа і показав їй лезо.
— Вона нічого йому не зробить. — Дані відчувала довіру до цієї немолодої, не надто гожої жінки з пласким носом; зрештою, вона сама врятувала її з жорстоких рук гвалтівників.
— Якщо вже лишаєтеся, то допоможіть, — мовила Міррі до кревноїзників. — Великий Наїзник надто сильний для мене. Тримайте його на місці, поки я витягатиму стрілу з рани.
Вона дозволила ганчір’ю, яке лишилося в неї від одягу, вільно впасти до пояса, відчинила різьблену скриню і взялася до пляшечок, коробочок, ножів та голок. Скінчивши приготування, відламала зубчасте вістря стріли і витягла її стрижень, щось співучо промовляючи лазарянською говіркою. Тоді закип’ятила глек вина у жарівниці й налила його на рани. Хал Дрого сипав прокльонами, але не рухався. Жриця наклала на рану від стріли шар мокрого листя і зав’язала її, а тоді взялася до порізу на грудях: змастила блідою зеленою мастю і натягнула клапоть шкіри на місце. Хал скреготав зубами і ковтав крики. Божа жона витягла срібну голку та котушку шовкових ниток і почала зашивати по живому, а коли скінчила, змастила шкіру якоюсь червоною олією, наклала ще листя і зав’язала груди шматком ягнячої шкури.
— Ви маєте казати молитви, які я вам дам, і тримати шкуру на місці десять днів та десять ночей, — приписала вона. — Буде лихоманка, буде свербіти, а після зцілення залишиться великий рубець.
Хал Дрого сів, теленькаючи дзвіночками.
— Я співаю пісень про свої рубці, овеча відьмо. — Він зігнув руку і зіщулився.
— Не пийте ані вина, ані макового молочка, — застерегла вона. — Болітиме сильно, але ви маєте зберігати тіло міцним, аби боротися з отруйним духом.
— Я хал, — відповів Дрого. — Я плюю на біль і п’ю те, що забажаю. Кохолло, мою жилетку.
Старший чоловік поспіхом вийшов.
— Раніше, — мовила Дані до неоковирної лазарянки, — я чула, як ви говорили про породільські пісні…
— Я знаю всі таємниці кривавого одра, срібна царице, і досі не втратила жодного немовляти, — відповіла Міррі Маз Дуур.
— Мій час близько, — мовила Дані. — Я б хотіла, аби ви приймали моє дитя, якщо ваша ласка.
Хал Дрого зареготав.
— Місяцю мого життя, ласки невільниці ніхто не питає. Їй наказують. Вона зробить, як я скажу. — І зістрибнув з вівтаря. — Пішли, кров моя. Коні кличуть, а тут лишився самий попіл. Час сідати у сідло.
Хагго вийшов за халом з храму, але Котхо лишився і втупився у Міррі Маз Дуур довгим важким поглядом.
— Пам’ятай, маегі: як ся матиме хал, так матимеш і ти.
— Воля твоя, наїзнику, — відповіла жінка, збираючи свої слоїки та пляшечки. — Великий Пастир вбереже свою паству.
Тиріон VIII
На пагорбі понад королівським гостинцем, під великим в’язом поставили на кобильницях довгого стола з грубо тесаних соснових дощок, укритих золотою парчею. За ним, поруч зі своїм шатром, вечеряв князь Тайвин з обраним значковим панством та лицарством. Над головами в них віяв на довгому списі величезний кармазиново-золотий прапор.
Тиріон на вечерю спізнився. Потерпаючи від натертих сідлом болячок, він кисло розмірковував, що товариство, напевне, має немалу розвагу з того, як він шкутильгає догори пагорбом. Денний перехід був довгий та втомний, і Тиріонові кортіло цього вечора добряче нализатися. Настали сутінки, у повітрі гасало безліч світляків.
Кухарі саме подавали м’ясиво: п’ятьох молочних паців з хрумко засмаженою шкірочкою, кожного з іншим плодом у роті. Від пахощів у нього слина потекла.
— Даруйте мені, панове, — мовив він, сідаючи на лаву коло свого дядька.
— Мабуть, треба доручити тобі поховання наших мертвих, Тиріоне, — зазначив князь Тайвин. — Якщо ти так припізнятимешся до битви, як до вечері, то ворогів тобі вже не лишиться.
— Та годі, пане батьку. Хіба ви не збережете мені двійко-трійко селюків на розправу? — відповів Тиріон. — Але не надто багато, я ж бо не жадібний.
Він налив келих вина і подивився, як пахолок ріже порося. Шкірка тріскала під ножем, зі страви витікав гарячий сік. Нічого прекраснішого Тиріон не бачив уже давно.
— Роз’їзди пана Аддама сповіщають, що військо Старків пройшло на південь від Близнюків, — повідомив батько, поки накладали м’яса. — До Старка приєдналося військо, зібране князем Фреєм. Тепер вони не далі, ніж за денний перехід від нас на північ.
— Прошу вас, пане батьку, — мовив Тиріон. — Не за вечерею ж!
— Тобі що, від думки про битву з молодшим Старком кусень у горло не лізе? А твій брат Хайме вже б кидався вчепитися йому в горлянку.
— Краще я вчеплюся у порося. Робб Старк, напевне, і жорсткіший, і пахне куди гірше.
Князь Листобрід, жовчний гайворон, що при війську урядував за обозного, нахилився уперед.
— Сподіваюся, ваші дикуни прагнуть битви завзятіше за вас. Інакше ми даремно витратили на них добре залізо.
— Мої дикуни знайдуть вашому залізу найкраще застосування, пане мій, — відповів Тиріон. Коли він сказав Листобродові, що потребує зброї та обладунків на три сотні людей, яких Ульф привів з передгір’їв, той скривив таку мармизу, наче його попросили віддати власних дочок дикунам на забаву.
Князь Листобрід спохмурнів.
— Я сьогодні бачив того величезного і волохатого. Він вимагав собі дві бойові сокири — вороновані, сталеві, з подвійними серповидними лезами.
— Шагга полюбляє вбивати зразу обома руками, — зазначив Тиріон, коли перед ним поставили паруючу поросятину.
— Але ж він ще й до спини отого свого колуна підвісив.
— Шагга тримається думки, що три сокири — навіть краще, ніж дві. — Тиріон узяв з тарелі з сіллю добру пучку і густо потрусив власну страву.
Тепер уперед нахилився пан Кеван.
— Є думка у майбутній битві поставити тебе з дикунами в передовий полк.
Якщо в пана Кевана була якась думка, то раніше вона майже напевне побувала в князя Тайвина. Тиріон наколов був шматочок м’яса на кинджал і поніс до рота, але почувши новину, опустив.
— Передовий? — перепитав він.
Або його вельможний батько раптом став поважати Тиріонові військові здібності, або ж вирішив позбавитися від свого ганебного вилупка раз і назавжди. Тиріон мав зловісну підозру, котре припущення ближче до правди.
— Вони здаються мені грізними бійцями, — мовив пан Кеван.
— Грізними? — Тиріон усвідомив, що повторює слова дядька, наче вивчена пташка. А батько тим часом дивився, оцінював, зважував кожне слово. — Розкажу-но я вам, які вони грізні. Минулого вечора один з Братів Місяця пхнув ножем одну Кам’яну Гаву за шматок ковбаси. Сьогодні, поки ми ставали табором, троє Кам’яних Гав схопили Брата і намалювали йому другу посмішку. Може, хотіли ковбасу назад забрати, не знаю. Бронові вдалося втримати Шаггу від того, щоб відрубати мертв’якові паростка — на щастя. Але зараз Ульф вимагає виру — ціну крові, яку Шагга з Коном платити відмовляються.
— Коли воякам не вистачає послуху, винуватий їхній очільник, — відповів батько.
Його брат Хайме завжди спонукав людей іти за ним гаряче та охоче, а коли треба, то й помирати за нього. Тиріонові цього дару бракувало. Він купляв вірність за гроші та змушував до покори своїм іменем.
— Чи не хочете ви сказати, що потрібен хтось більший, аби вселити у них острах? Га, пане батьку?
Князь Тайвин Ланістер обернувся до брата.
— Якщо вояки мого сина не коряться його наказам, то в передовому полку йому, мабуть, не місце. Буде зручніше розташувати його позаду. Хай охороняє обоз.
— Не треба мені такої добрості, пане батьку, — відповів Тиріон сердито. — Якщо вам нема куди більше мене приткнути, то нехай, я очолю передовий полк.
Князь Тайвин окинув свого сина-карлика поглядом.
— Я не казав нічого про «очолити». Ти служитимеш під проводом пана Грегора.
Тиріон взяв до рота шматочок поросятини, хвильку пожував і сердито виплюнув.
— Щось охота до їжі пропала, — мовив він, незграбно злізаючи з лави. — Даруйте, шановні панове.
Князь Тайвин схилив голову, відпускаючи сина. Тиріон обернувся і закрокував геть. Поки він чвалав схилом донизу, то відчував на собі погляди, а потім ззаду вибухнув регіт. Але він не обернувся — тільки мовчки побажав їм усім вдавитися тими молочними пацями.
Стемніло, і всі прапори почорніли. Табір Ланістерів простягся на багато верст між річкою та королівським гостинцем. Серед людей, коней та дерев легко було загубитися, і Тиріон скоро зрозумів, що заблукав. Він пройшов повз десяток великих шатрів та сотню вогнищ. Світляки плавали між наметів, наче блукаючі зірки. Тиріонів ніс вловив пахощі ковбаси з часником, добре приправленої прянощами. Від спокуси порожній шлунок забурчав. Десь на відстані кілька голосів горлали сороміцької пісні. Мимо пробігла з хихотінням жінка, вдягнена тільки у чорну накидку, а її п’яний переслідувач тим часом запинався об кожен корінь на землі. Трохи далі двоє списників стали через струмок один від одного і вправлялися у бою своєю зброєю, завдаючи уколів і відбиваючи їх. Голими грудьми в них стікав піт.
Ніхто на нього не дивився. Ніхто не заговорював. Ніхто взагалі не зважав. Навколо простяглося військо дому Ланістер у двадцять тисяч вояків, а він посеред нього лишався сам-один.
Почувши крізь темряву басовитий регіт Шагги, він пішов на нього і знайшов Кам’яних Гав у їхньому маленькому куточку ночі. Кон, син Кората, махнув до нього кухлем пива.
— Півпане Тиріоне! Ходи до нас, сідай до вогню, з’їж м’яса з Кам’яними Гавами! В нас є бичок.
— Та бачу, Коне, сину Кората.
Над ревливим вогнем висіла величезна червона обдерта туша, насаджена на рожно завбільшки з молоде дерево; власне, молодим деревом воно й виявилося. Двоє Кам’яних Гав повертали печеню, кров та жир капотіли у вогонь.
— Дякую вам. Покличете, коли биця спечеться.
«Може, ще встигнуть до початку битви.» Він покрокував далі.
Кожен рід мав власне вогнище. Чорні Вуха не їли з Кам’яними Гавами, Кам’яні Гави не їли з Братами Місяця, а зі Смаленими не їв ніхто. Не надто багатий намет, якого Тиріон вижебрав з обозу князя Листоброда, стояв посередині між чотирма вогнищами. Він знайшов Брона за міхом вина з новими пахолками: князь Тайвин надіслав йому машталіра для коней та покойового для особистих потреб, і навіть наполіг, аби Тиріон узяв зброєносця. Вони усі саме сиділи навколо догорілого невеличкого вогнища. З ними була дівчина: тоненька, темноволоса, на вид не старша за вісімнадцять років. Тиріон роздивлявся її обличчя якусь мить, а тоді помітив риб’ячі кістки у попелі.
— Що ви тут їли?
— Пструга, мосьпане, — відповів його машталір. — Брон упіймав.
«Тут пструга», подумав він. «Там молочних паців. От клятий батько». Він сумно вирячився на кістки. У животі бурчало.
Його зброєносець, що носив нещасливе ім’я Подрік Пейн, проковтнув те, що хотів сказати. Хлопець був віддаленим родичем панові Ілину Пейну, королівському стиначеві голів… і балакав ненабагато більше за родича, хоч і не з-за відсутності язика. Тиріон якось навіть примусив малого висолопити його, аби упевнитися.
— Язик на місці, жодного сумніву, — мовив він. — Колись ти маєш трохи повчитися пускати його в хід.
Але зараз він не відчував охоти силувати хлопця до розмов. Та й взагалі, саме призначення малого на службу скидалося на жорстокий жарт. Тиріон перевів погляд на дівчину.
— То це вона? — спитав він Брона.
Дівчина підвелася гарним витонченим рухом і подивилася на Тиріона з запаморочливої височини у п’ять з лишком стоп.
— Так, це вона, мосьпане. І вона може сама говорити за себе, якщо ваша ласка.
Він схилив голову набік.
