355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джордж Мартін » Гра престолів » Текст книги (страница 80)
Гра престолів
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 01:54

Текст книги "Гра престолів"


Автор книги: Джордж Мартін



сообщить о нарушении

Текущая страница: 80 (всего у книги 97 страниц)

— Багато вершників поранено, — вперто промовив хал Дрого. — Хай їх лікують. Та стріла — то як муха вкусила, а подряпина — то буде ще один рубець, яким я хвалитимуся синові. Дані бачила м’язи на грудях там, де шкіру зрізав арах. З-під стріли, що пробила плече, цебенів струмок крові. — Хал Дрого не може чекати, — оголосила вона. — Джохого, негайно знайди євнухів і приведи сюди. — Срібна царице, — мовив жіночий голос позаду неї, — я можу допомогти Великому Наїзникові з його ранами. Дані обернулася. Говорила одна з невільниць, яку вона забрала собі: повнотіла, пласконоса жінка, що проказала їй благословіння. — Халові не треба поміч жінки, що злягається з баранами, — гарикнув Котхо. — Агго, виріж їй язика. Агго схопив жінку за волосся і притиснув ножа до горлянки. Дані підняла руку. — Ні. Вона моя. Хай говорить. Агго перевів очі з неї на Котхо і опустив ножа. — Я не бажаю вам зла, люті наїзники. — Жінка добре розмовляла дотракійською. Її просторі шати з легкої тонкорунної вовни, багато гаптовані, колись дорогі та гарні, зараз були подерті, викачані у грязюці та заляпані кров’ю. Розідраний попереду одяг вона притискала руками до важких грудей. — Я знаюся на мистецтві зцілення. — Хто ви? — запитала Дані. — Мене звуть Міррі Маз Дуур. Я служу богові у цьому храмі. — Маегі, — буркнув Хагго, важко дивлячись на неї та пестячи араха. Дані пригадала це слово з жахливої оповідки, що її Джихікі якось увечері розповіла коло вогнища. Слово «маегі» означало жінку, що злягалася з нечистою силою та знала найчорніші чари. Підступну та злу потвору без душі, яка приходила до людей вночі, аби висмоктати з тіла життя і силу. — Я вмію зціляти, — повторила Міррі Маз Дуур. — Зціляти овець, — пирхнув Котхо. — Кров моєї крові, моє слово таке: убий цю маегі та почекай на голомозих. Дані залишила без уваги наскоки кревноїзника. Ця немолода, негарна, повновида жінка не здавалася їй страшною маегі. — Де ти навчилася зціляти, Міррі Маз Дуур? — Моя мати була божою жоною переді мною і навчила мене усіх пісень та примовлянь до Великого Пастиря, а ще як робити священні дими та помазання з листя, коренів і ягід. Коли я була молодша та гарніша, то ходила з караваном до Асшаю коло Тіні, аби вчитися в їхніх знахарів. До Асшаю ходять кораблі з усіх земель, і я жила там довго, аби вчитися способів зцілення далеких народів. Місяць-співиця з Джогос-Нгаю подарувала мені породільських пісень, жінка з твого народу наїзників навчила таємниць трави, зерна та коней, а маестер з Західних Країн відкрив мертве тіло і показав, що ховається під шкірою. У розмову встряг пан Джораг Мормонт. — Маестер?! — Марвин, ось як він називав себе, — відповіла жінка посполитою мовою. — З моря. З-за моря. З Семи Країн, ось як він сказав. Із Західних Країн. Де живуть залізні воїни, де правлять дракони. Він навчив мене цієї мови. — Маестер у Асшаї, — зачудовано промовив пан Джораг. — А скажи-но мені, божа жона, що той Марвин носив на шиї? — Ланцюга, залізний пане, — такого тугого, що мало не душив його, зробленого з ланок багатьох металів. Лицар подивився на Дані. — Такі ланцюги носять тільки люди, які навчалися в Цитаделі Старограду, — мовив він. — А вони справді чимало знають про науку зцілення. — Навіщо тобі допомагати моєму халові? — Усі люди — одна паства, так вчить нас віра, — відповіла Міррі Маз Дуур. — Великий Пастир надіслав мене на землю, аби цілити його агнців, звідки б вони не бралися. Котхо дав їй болючого ляпаса. — Ми тобі не вівці, маегі! — Ану припини! — сердито гримнула Дані. — Вона належить мені. Я не дозволю її кривдити. Хал Дрого застогнав. — Стрілу треба вийняти, Котхо. — Так, великий наїзнику, — відповіла Міррі Маз Дуур, торкаючись свого побитого обличчя. — А ваші груди слід промити та зашити, аби рана не запалилася. — То зроби так, — наказав хал Дрого. — Великий наїзнику, — мовила жінка, — моє приладдя та трунки лишилися у божому домі, де цілющі сили наймогутніші. — Я понесу тебе, кров моєї крові, — виступив наперед Хагго. Хал Дрого махнув рукою, заперечуючи. — Я не потребую допомоги інших чоловіків, — мовив він голосом твердим та погордливим. Він стояв сам, вивищуючись над усіма. Новий струмок крові потік грудьми там, де арах Ого відрізав йому соска. Дані швидко підбігла йому під бік. — Я не інший чоловік, а твоя жінка, — зашепотіла вона, — тож зіпрись на мене. Дрого поклав величезну долоню їй на плече, і вона несла на собі трохи його ваги, поки вони разом шкутильгали до великого саманного храму. Троє кревноїзників не відставали. Дані наказала панові Джорагу та воякам хасу вартувати вхід і пильнувати, аби ніхто не підпалив храм, поки вони всередині. Вони пройшли вервечкою передпокоїв, а тоді до великої палати посеред храму, під самою цибулиною. Згори, з прихованих вікон, лилося тьмяне світло. На стінах у держаках диміло кілька смолоскипів. По земляній підлозі були розкидані овечі шкури. — Отуди, — вказала Міррі Маз Дуур на вівтар, великий шматок каменю з синіми жилками, різьблений картинами чабанів та овець. Хал Дрого влягся на вівтаря, а стара кинула на жарівницю жменю сухого листя, від якого палата наповнилася пахощами. — Краще вам чекати надворі, — мовила вона до решти. — Ми кров його крові, — відповів Кохолло. — Чекати тут. Котхо підступив ближче до Міррі Маз Дуур. — Знай ось це, жона Ягнячого Бога. Зробиш щось халу — зробимо і тобі. Він витяг свого білувального ножа і показав їй лезо. — Вона нічого йому не зробить. — Дані відчувала довіру до цієї немолодої, не надто гожої жінки з пласким носом; зрештою, вона сама врятувала її з жорстоких рук гвалтівників. — Якщо вже лишаєтеся, то допоможіть, — мовила Міррі до кревноїзників. — Великий Наїзник надто сильний для мене. Тримайте його на місці, поки я витягатиму стрілу з рани. Вона дозволила ганчір’ю, яке лишилося в неї від одягу, вільно впасти до пояса, відчинила різьблену скриню і взялася до пляшечок, коробочок, ножів та голок. Скінчивши приготування, відламала зубчасте вістря стріли і витягла її стрижень, щось співучо промовляючи лазарянською говіркою. Тоді закип’ятила глек вина у жарівниці й налила його на рани. Хал Дрого сипав прокльонами, але не рухався. Жриця наклала на рану від стріли шар мокрого листя і зав’язала її, а тоді взялася до порізу на грудях: змастила блідою зеленою мастю і натягнула клапоть шкіри на місце. Хал скреготав зубами і ковтав крики. Божа жона витягла срібну голку та котушку шовкових ниток і почала зашивати по живому, а коли скінчила, змастила шкіру якоюсь червоною олією, наклала ще листя і зав’язала груди шматком ягнячої шкури. — Ви маєте казати молитви, які я вам дам, і тримати шкуру на місці десять днів та десять ночей, — приписала вона. — Буде лихоманка, буде свербіти, а після зцілення залишиться великий рубець. Хал Дрого сів, теленькаючи дзвіночками. — Я співаю пісень про свої рубці, овеча відьмо. — Він зігнув руку і зіщулився. — Не пийте ані вина, ані макового молочка, — застерегла вона. — Болітиме сильно, але ви маєте зберігати тіло міцним, аби боротися з отруйним духом. — Я хал, — відповів Дрого. — Я плюю на біль і п’ю те, що забажаю. Кохолло, мою жилетку. Старший чоловік поспіхом вийшов. — Раніше, — мовила Дані до неоковирної лазарянки, — я чула, як ви говорили про породільські пісні… — Я знаю всі таємниці кривавого одра, срібна царице, і досі не втратила жодного немовляти, — відповіла Міррі Маз Дуур. — Мій час близько, — мовила Дані. — Я б хотіла, аби ви приймали моє дитя, якщо ваша ласка. Хал Дрого зареготав. — Місяцю мого життя, ласки невільниці ніхто не питає. Їй наказують. Вона зробить, як я скажу. — І зістрибнув з вівтаря. — Пішли, кров моя. Коні кличуть, а тут лишився самий попіл. Час сідати у сідло. Хагго вийшов за халом з храму, але Котхо лишився і втупився у Міррі Маз Дуур довгим важким поглядом. — Пам’ятай, маегі: як ся матиме хал, так матимеш і ти. — Воля твоя, наїзнику, — відповіла жінка, збираючи свої слоїки та пляшечки. — Великий Пастир вбереже свою паству. Тиріон VIII На пагорбі понад королівським гостинцем, під великим в’язом поставили на кобильницях довгого стола з грубо тесаних соснових дощок, укритих золотою парчею. За ним, поруч зі своїм шатром, вечеряв князь Тайвин з обраним значковим панством та лицарством. Над головами в них віяв на довгому списі величезний кармазиново-золотий прапор. Тиріон на вечерю спізнився. Потерпаючи від натертих сідлом болячок, він кисло розмірковував, що товариство, напевне, має немалу розвагу з того, як він шкутильгає догори пагорбом. Денний перехід був довгий та втомний, і Тиріонові кортіло цього вечора добряче нализатися. Настали сутінки, у повітрі гасало безліч світляків. Кухарі саме подавали м’ясиво: п’ятьох молочних паців з хрумко засмаженою шкірочкою, кожного з іншим плодом у роті. Від пахощів у нього слина потекла. — Даруйте мені, панове, — мовив він, сідаючи на лаву коло свого дядька. — Мабуть, треба доручити тобі поховання наших мертвих, Тиріоне, — зазначив князь Тайвин. — Якщо ти так припізнятимешся до битви, як до вечері, то ворогів тобі вже не лишиться. — Та годі, пане батьку. Хіба ви не збережете мені двійко-трійко селюків на розправу? — відповів Тиріон. — Але не надто багато, я ж бо не жадібний. Він налив келих вина і подивився, як пахолок ріже порося. Шкірка тріскала під ножем, зі страви витікав гарячий сік. Нічого прекраснішого Тиріон не бачив уже давно. — Роз’їзди пана Аддама сповіщають, що військо Старків пройшло на південь від Близнюків, — повідомив батько, поки накладали м’яса. — До Старка приєдналося військо, зібране князем Фреєм. Тепер вони не далі, ніж за денний перехід від нас на північ. — Прошу вас, пане батьку, — мовив Тиріон. — Не за вечерею ж! — Тобі що, від думки про битву з молодшим Старком кусень у горло не лізе? А твій брат Хайме вже б кидався вчепитися йому в горлянку. — Краще я вчеплюся у порося. Робб Старк, напевне, і жорсткіший, і пахне куди гірше. Князь Листобрід, жовчний гайворон, що при війську урядував за обозного, нахилився уперед. — Сподіваюся, ваші дикуни прагнуть битви завзятіше за вас. Інакше ми даремно витратили на них добре залізо. — Мої дикуни знайдуть вашому залізу найкраще застосування, пане мій, — відповів Тиріон. Коли він сказав Листобродові, що потребує зброї та обладунків на три сотні людей, яких Ульф привів з передгір’їв, той скривив таку мармизу, наче його попросили віддати власних дочок дикунам на забаву. Князь Листобрід спохмурнів. — Я сьогодні бачив того величезного і волохатого. Він вимагав собі дві бойові сокири — вороновані, сталеві, з подвійними серповидними лезами. — Шагга полюбляє вбивати зразу обома руками, — зазначив Тиріон, коли перед ним поставили паруючу поросятину. — Але ж він ще й до спини отого свого колуна підвісив. — Шагга тримається думки, що три сокири — навіть краще, ніж дві. — Тиріон узяв з тарелі з сіллю добру пучку і густо потрусив власну страву. Тепер уперед нахилився пан Кеван. — Є думка у майбутній битві поставити тебе з дикунами в передовий полк. Якщо в пана Кевана була якась думка, то раніше вона майже напевне побувала в князя Тайвина. Тиріон наколов був шматочок м’яса на кинджал і поніс до рота, але почувши новину, опустив. — Передовий? — перепитав він. Або його вельможний батько раптом став поважати Тиріонові військові здібності, або ж вирішив позбавитися від свого ганебного вилупка раз і назавжди. Тиріон мав зловісну підозру, котре припущення ближче до правди. — Вони здаються мені грізними бійцями, — мовив пан Кеван. — Грізними? — Тиріон усвідомив, що повторює слова дядька, наче вивчена пташка. А батько тим часом дивився, оцінював, зважував кожне слово. — Розкажу-но я вам, які вони грізні. Минулого вечора один з Братів Місяця пхнув ножем одну Кам’яну Гаву за шматок ковбаси. Сьогодні, поки ми ставали табором, троє Кам’яних Гав схопили Брата і намалювали йому другу посмішку. Може, хотіли ковбасу назад забрати, не знаю. Бронові вдалося втримати Шаггу від того, щоб відрубати мертв’якові паростка — на щастя. Але зараз Ульф вимагає виру — ціну крові, яку Шагга з Коном платити відмовляються. — Коли воякам не вистачає послуху, винуватий їхній очільник, — відповів батько. Його брат Хайме завжди спонукав людей іти за ним гаряче та охоче, а коли треба, то й помирати за нього. Тиріонові цього дару бракувало. Він купляв вірність за гроші та змушував до покори своїм іменем. — Чи не хочете ви сказати, що потрібен хтось більший, аби вселити у них острах? Га, пане батьку? Князь Тайвин Ланістер обернувся до брата. — Якщо вояки мого сина не коряться його наказам, то в передовому полку йому, мабуть, не місце. Буде зручніше розташувати його позаду. Хай охороняє обоз. — Не треба мені такої добрості, пане батьку, — відповів Тиріон сердито. — Якщо вам нема куди більше мене приткнути, то нехай, я очолю передовий полк. Князь Тайвин окинув свого сина-карлика поглядом. — Я не казав нічого про «очолити». Ти служитимеш під проводом пана Грегора. Тиріон взяв до рота шматочок поросятини, хвильку пожував і сердито виплюнув. — Щось охота до їжі пропала, — мовив він, незграбно злізаючи з лави. — Даруйте, шановні панове. Князь Тайвин схилив голову, відпускаючи сина. Тиріон обернувся і закрокував геть. Поки він чвалав схилом донизу, то відчував на собі погляди, а потім ззаду вибухнув регіт. Але він не обернувся — тільки мовчки побажав їм усім вдавитися тими молочними пацями. Стемніло, і всі прапори почорніли. Табір Ланістерів простягся на багато верст між річкою та королівським гостинцем. Серед людей, коней та дерев легко було загубитися, і Тиріон скоро зрозумів, що заблукав. Він пройшов повз десяток великих шатрів та сотню вогнищ. Світляки плавали між наметів, наче блукаючі зірки. Тиріонів ніс вловив пахощі ковбаси з часником, добре приправленої прянощами. Від спокуси порожній шлунок забурчав. Десь на відстані кілька голосів горлали сороміцької пісні. Мимо пробігла з хихотінням жінка, вдягнена тільки у чорну накидку, а її п’яний переслідувач тим часом запинався об кожен корінь на землі. Трохи далі двоє списників стали через струмок один від одного і вправлялися у бою своєю зброєю, завдаючи уколів і відбиваючи їх. Голими грудьми в них стікав піт. Ніхто на нього не дивився. Ніхто не заговорював. Ніхто взагалі не зважав. Навколо простяглося військо дому Ланістер у двадцять тисяч вояків, а він посеред нього лишався сам-один. Почувши крізь темряву басовитий регіт Шагги, він пішов на нього і знайшов Кам’яних Гав у їхньому маленькому куточку ночі. Кон, син Кората, махнув до нього кухлем пива. — Півпане Тиріоне! Ходи до нас, сідай до вогню, з’їж м’яса з Кам’яними Гавами! В нас є бичок. — Та бачу, Коне, сину Кората. Над ревливим вогнем висіла величезна червона обдерта туша, насаджена на рожно завбільшки з молоде дерево; власне, молодим деревом воно й виявилося. Двоє Кам’яних Гав повертали печеню, кров та жир капотіли у вогонь. — Дякую вам. Покличете, коли биця спечеться. «Може, ще встигнуть до початку битви.» Він покрокував далі. Кожен рід мав власне вогнище. Чорні Вуха не їли з Кам’яними Гавами, Кам’яні Гави не їли з Братами Місяця, а зі Смаленими не їв ніхто. Не надто багатий намет, якого Тиріон вижебрав з обозу князя Листоброда, стояв посередині між чотирма вогнищами. Він знайшов Брона за міхом вина з новими пахолками: князь Тайвин надіслав йому машталіра для коней та покойового для особистих потреб, і навіть наполіг, аби Тиріон узяв зброєносця. Вони усі саме сиділи навколо догорілого невеличкого вогнища. З ними була дівчина: тоненька, темноволоса, на вид не старша за вісімнадцять років. Тиріон роздивлявся її обличчя якусь мить, а тоді помітив риб’ячі кістки у попелі. — Що ви тут їли? — Пструга, мосьпане, — відповів його машталір. — Брон упіймав. «Тут пструга», подумав він. «Там молочних паців. От клятий батько». Він сумно вирячився на кістки. У животі бурчало. Його зброєносець, що носив нещасливе ім’я Подрік Пейн, проковтнув те, що хотів сказати. Хлопець був віддаленим родичем панові Ілину Пейну, королівському стиначеві голів… і балакав ненабагато більше за родича, хоч і не з-за відсутності язика. Тиріон якось навіть примусив малого висолопити його, аби упевнитися. — Язик на місці, жодного сумніву, — мовив він. — Колись ти маєш трохи повчитися пускати його в хід. Але зараз він не відчував охоти силувати хлопця до розмов. Та й взагалі, саме призначення малого на службу скидалося на жорстокий жарт. Тиріон перевів погляд на дівчину. — То це вона? — спитав він Брона. Дівчина підвелася гарним витонченим рухом і подивилася на Тиріона з запаморочливої височини у п’ять з лишком стоп. — Так, це вона, мосьпане. І вона може сама говорити за себе, якщо ваша ласка. Він схилив голову набік.

    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю