сообщить о нарушении
Текущая страница: 84 (всего у книги 97 страниц)
Хал Дрого хитнувся у сідлі, повільно похилився і важко впав з коня. Мухи розлетілися на мить, зробили коло і повсідалися на лежачого.
— Ні! — скрикнула Дані, натягаючи повід. Забувши на мить про свій живіт, вона прожогом злізла з кобили та побігла до чоловіка.
Трава під ним була суха та бура. Дрого скрикнув з болю, коли Дані стала біля нього на коліна. Хрипкий подих розривав халові горло; він дивився на дружину і не впізнавав її.
— Кінь, — задихаючись, вичавив він з себе. Дані змахнула мух з його грудей, а одну розчавила, як колись умів чоловік. Його шкіра горіла під пальцями.
Халові кревноїзники їхали просто по п’ятах. Вона почула, як Хагго щось гукнув, як вони підлетіли учвал, як Кохолло прудко зістрибнув з коня.
— Кров моєї крові, — мовив він, падаючи на коліна. Інші двоє лишилися верхи.
— Ні, — застогнав хал Дрого, судомлячись у Даніних руках. — Треба їхати. Їхати. Ні.
— Він упав з коня, — мовив Хагго, витріщаючись донизу. Його широке обличчя нічого не виражало, та голос був важчий за свинець.
— Не треба так казати, — відповіла Дані. — Ми сьогодні багато проїхали. Станьмо табором тут.
— Тут? — Хагго озирнувся. Навколо стелилася бура, випалена, негостинна земля. — Тут не місце для табору.
— Жінка не може наказувати, де нам таборувати, — мовив Котхо. — Навіть халісі.
— Станьмо табором тут, — повторила Дані. — Хагго, перекажи всім, що хал Дрого звелів зупинитися. Якщо спитають, чому, то скажи, що моя година наближається, і я не можу їхати далі. Кохолло, приведи невільників, хай негайно ставлять намет хала. Котхо…
— Ти не наказуєш мені, халісі, — перебив її Котхо.
— Знайди Міррі Маз Дуур, — вела вона далі. Божа жона, мабуть, іде з іншими ягнятниками у довгій невільничій валці. — Приведи її до мене разом зі скринею.
Котхо зиркнув на неї згори вниз очима гострими, мов кремені.
— Маегі. — Він сплюнув. — Цього я не робитиму.
— Ти зробиш, — відповіла Дані, — бо інакше хал взнає, щойно отямиться, як ти мені відмовив.
Розлючений Котхо розвернув коня і помчав геть… хоча Дані знала, що він повернеться з Міррі Маз Дуур, хай без великої охоти. Невільники поставили намета хала Дрого під визубреним виступом чорного каменю, який давав хоч трохи тіні від пекучого полудневого сонця. Та все одно під піщаним шовком стояла задуха. Іррі та Дорея допомогли Дані завести Дрого всередину. На землі постелили товсті візерунчасті килими, по кутках розкидали подушки. Ероя — сором’язлива дівчинка, яку Дані врятувала під саманними стінами ягнятників — поставила жарівницю. Вони разом простягли хала Дрого на плетеній циновці.
— Ні, — бурмотів він посполитою мовою. — Ні, ні.
Більше він нічого не казав і здавався неспроможним бодай ворухнутися.
Дорея розстібнула паса з блях, стягла з хала жилетку та штани, а Джихікі стала на коліна коло ніг, аби розшнурувати сандалі. Іррі хотіла відкинути запони шатра, аби досередини віяв вітерець, та Дані їй заборонила. Вона не дозволить нікому бачити Дрого таким — слабким та навіженим від хвороби. Коли під’їхав її хас, вона поставила вояків знадвору на варті.
— Нікого не пускайте досередини без мого дозволу, — наказала вона Джохого. — Нікого.
Ероя перелякано втупилася у лежачого хала.
— Він помирає, — прошепотіла вона.
Дані дала їй ляпаса.
— Хал не може померти. Він є батьком огиря, що покриє світ. Його волосся ніколи не різали. Він і досі носить дзвіночки, подаровані йому батьком.
— Халісі, — мовила Джихікі, — він упав з коня.
Дані відвернулася, здригаючись. Очі її наповнилися сльозами. «Він упав з коня!» Саме так, вона це бачила, і кревноїзники це бачили, і служниці та вояки хасу теж. А скільки ще людей бачило? Зберегти падіння в таємниці не вдасться. Дані розуміла, що це означатиме. Хал, який нездатний їздити верхи, нездатний правити і наказувати. А Дрого впав з коня.
— Треба його помити, — вперто мовила вона. Не можна дозволити собі впасти у відчай. — Іррі, хай негайно принесуть купільницю. Дорея, Ероя, знайдіть води. Прохолодної. Хал дуже гарячий.
Насправді хал скидався на вогонь у людській шкірі.
Невільники поставили важку мідну купільницю в кутку намету. Коли Дорея принесла перший глек води, Дані змочила шмат шовку та поклала на чоло Дрого, аби пом’якшити палаючу шкіру. Його очі дивилися просто на неї, але нічого не бачили. Коли він розтулив губи, то не спромігся нічого вимовити, а тільки застогнав.
— Де Міррі Маз Дуур? — вимогливо запитала вона, скніючи від страху, аби не спізнитися.
— Котхо її знайде, — відповіла Іррі.
Служниці наповнили купіль ледь теплою водою, що смерділа сіркою, додали гіркої запашної олії та кілька жмень м’ятного листя. Поки готувалася купіль, Дані незграбно стала навколішки коло свого вельможного чоловіка, відчуваючи вагу дитини у великому череві. Вона розплутала косу чоловіка тремтливими пальцями, як їхньої першої ночі під зірками. Дзвіночки відклала убік, один за одним, з великою турботою. Щойно він видужає, як потребуватиме їх знову, подумала вона.
До намету дмухнуло трохи свіжого повітря. То Агго просунув голову крізь шовки.
— Халісі! — покликав він. — Прийшов андал, просить ласки увійти.
«Андалом» дотракійці кликали пана Джорага.
— Так, — відповіла вона, важко спинаючись на ноги, — хай зайде.
Вона довіряла лицареві. Якщо він не знатиме, що робити — то надії немає.
Пан Джораг Мормонт пірнув під запону та почекав хвильку, поки очі звикнуть до тьмяного світла у наметі. Під жорстоким сонцем півдня він носив шаровари пістрявого піщаного шовку та верхові сандалі з відкритими носаками, зашнуровані до колін. Піхви з мечем висіли на плетеному з кінського волосу пасі. Під вибіленою жилеткою виднілися голі груди, зчервонілі від сонця.
— Чутки ходять халазаром, — мовив він. — Шепочуть, що хал Дрого впав з коня.
— Допоможіть йому, — заблагала Дані. — Задля тої любові, у якій ви клялися до мене, допоможіть йому.
Лицар став навколішки поруч із нею та халом. Він дивився на Дрого довго та важко, а тоді зиркнув на Дані.
— Проженіть служниць.
Дані мовчки махнула рукою, бо горло їй стиснув жах. Іррі хутко випхала усіх дівчат з намету і зникла слідом.
Коли вони лишилися самі, пан Джораг витяг кинджала. Надзвичайно вправно та обережно, чого вона не чекала від такого здорованя, лицар почав зішкрібати чорне листя та висохлу блакитну грязюку з грудей Дрого. Накладена на рану пов’язка стала тверда, як саманна стіна ягнятників, але так само і розтріскалася. Пан Джораг зламав засохлу грязюку ножем, відчистив шматки від плоті, один за іншим зрізав листки. Від рани потягло солодкуватим смородом, таким гидким, що Дані аж захлинулася. Листя пов’язки просякло кров’ю та гноєм. Груди Дрого напухли й блищали страшним чорно-синім кольором розкладу і смерті.
— Ні, — прошепотіла Дані. По щоках її бігли сльози. — Ні, благаю вас, боги, почуйте мене, ні…
Хал Дрого смикнувся, неначе у битві проти якогось невидимого ворога. З відкритої рани повільно витікала густа чорна кров.
— Ваш хал вже однією ногою на тому світі, принцесо.
— Ні, він не може померти, не повинен, це ж лише поріз… — Дані взяла його велику мозолясту руку своїми маленькими ручками та міцно стисла. — Я не дам йому померти…
Пан Джораг гірко засміявся.
— На жаль, навіть халісі та королеви не мають влади над смертю. Годі плакати, дитино. Сльози литимете завтра або через рік. Зараз часу для жалоби немає. Треба тікати, і то швидко, поки він ще живий.
Дані нічого не розуміла.
— Тікати? Куди тікати?
— Наприклад, до Асшаю. Він далеко на півдні, на краю відомого нам світу. Люди кажуть, то великий порт. Там ми знайдемо корабель назад до Пентосу. Але подорож буде тяжкою, запевняю вас. Чи довіряєте ви вашому хасові? Чи підуть вони з нами?
— Хал Дрого наказав їм берегти мене, — відповіла Дані, але якось непевно, — та якщо він помре…
Вона торкнулася опуклого живота.
— Не розумію. Навіщо нам тікати? Я ж халісі. Я виношую спадкоємця Дрого. Він стане халом після Дрого…
Пан Джораг болісно скривив губи.
— Принцесо, послухайте мене. Дотракійці не підуть за немовлям. Вони схилялися та благоговіли перед силою Дрого, і нічим іншим. Коли його не стане, Джахако, Поно та інші ко почнуть різатися за його місце, і халазар зжере сам себе. Переможець не захоче мати суперників. Малого віднімуть від ваших грудей, щойно він народиться. І віддадуть собакам…
Дані охопила себе руками.
— Але за віщо? — жалісно скрикнула вона. — За віщо вбивати малу дитину?
— Це син Дрого, а за пророцтвами бабів-дошхалін — ще й огир, що покриє світ. Так було провіщено. Краще вбити дитя, аніж викликати його гнів, коли хлопчик виросте у чоловіка.
Дитя хвицьнулося усередині, немов підслухавши. Дані згадала розповідь Візериса про те, що пси Узурпатора вчинили з Раегаровими дітьми. Принців син також був іще немовлям, але його відірвали від материних грудей і розбили голову об стіну. Люди усюди однакові.
— Мій син не повинен постраждати! — скрикнула вона. — Я накажу моєму хасові берегти його спокій, а кревноїзники Дрого…
Пан Джораг узяв її за плечі.
— Кревноїзник помирає зі своїм халом. Ви знаєте самі, дитино. Вони відвезуть вас до бабів, у Ваес Дотрак — то останній їхній обов’язок перед халом… і коли він буде виконаний, вони підуть до Дрого у нічні землі.
Дані не бажала повертатися до Ваес Дотраку, аби прожити решту життя серед страшних старих бабів. Та знала, що лицар має рацію. Дрого був не тільки її сонце-та-зорі, але й щит, що беріг її життя від небезпеки.
— Я не покину його, — вперто та похмуро пробурмотіла вона і знову взяла халову руку. — Не покину.
Коло запони шатра завовтузилися. Дані повернула голову та побачила Міррі Маз Дуур, яка саме входила з низьким уклоном. За ті дні, що жриця шкутильгала серед інших невільників слідом за халазаром, вона змарніла, запала очима, стерла ноги до кривавих пухирів. За нею увійшли Котхо та Хагго, тягнучи вдвох жрицину скриню. Коли кревноїзники побачили рану Дрого, то Хагго впустив скриню, яка хряснула об підлогу, а Котхо вилаявся так брудно, що аж дихати стало важче.
Міррі Маз Дуур роздивилася Дрого з кам’яним обличчям.
— Рана загнилася.
— Це твоїх рук справа, маегі, — мовив Котхо. А Хагго приклався Міррі кулаком до щоки з вологим чваканням. Жриця впала на землю, і він додав їй ногою.
— Ану припини! — заверещала Дані.
Котхо відтяг Хагго геть, а сам заговорив:
— Забити маегі ногами — надто легка смерть. Треба її розіп’яти надворі на кілках, і хай її гойдає всякий, хто йде мимо. А коли більше ніхто не забажає, хай пограються ще й собаки. Тхори виїдять їй тельбухи, гайвороння видзьобає очі. Мухи з річки відкладуть їй яйця у черево та питимуть гній з пошматованих грудей…
Він увіп’яв свої залізні пальці у м’яку, зів’ялу плоть плеча жриці та підсмикнув її на ноги.
— Ні! — мовила Дані. — Я не дозволю її кривдити.
Губи Котхо відповзли з його кривих чорних зубів, зобразивши жахливу подобу посмішки.
— Ні? Це ти мені кажеш? Ти краще молися, щоб тебе не прип’яли поруч із маегі. Ти винна не менше за неї.
Наперед виступив пан Джораг, перевіряючи, як ходить меч у піхвах.
— Припни язика, кревноїзнику. Принцеса є твоєю халісі.
— Поки живе кров моєї крові, — відповів Котхо лицареві. — А коли той помре, вона перетвориться на ніщо.
В Дані всередині все стислося.
— Ще до того, як стати халісі, я була кров’ю дракона. Пане Джорагу, скличте мій хас.
— Не треба, — мовив Котхо. — Ми підемо. Поки що… халісі.
Хагго вийшов слідом за ним із шатра, хмурячи брови.
— Він дуже небезпечний для вас, принцесо, — мовив Мормонт. — Дотракійці кажуть, що кревноїзники поділяють життя свого хала. І Котхо бачить, як наближується кінець їхнього спільного життя. А мертвій людині нема чого боятися.
— Ніхто поки що не помер, — відповіла Дані. — Пане Джорагу, мені потрібен захист вашого клинка. Краще вам вдягти обладунок.
Навіть самій собі вона боялася зізнатися, як її лякає те, що мало відбутися.
Лицар вклонився.
— Воля ваша.
І вийшов з намету.
Дані обернулася до Міррі Маз Дуур. Та дивилася сторожкими очима.
— То ви знову врятували мене.
— А тепер ти маєш врятувати його, — відказала Дані. — Прошу, благаю…
— Невільницю не благають, — різко відповіла Міррі, — невільниці наказують.
Вона підійшла до Дрого, що палав на своїй циновці, й довго вдивлялася у рану.
— Втім, благають чи наказують — то вже не важить нічого. Мистецтво цілителів йому не допоможе.
Очі хала були заплющені. Жриця відкрила одне з них пальцями.
— Він глушив біль маковим молоком.
— Так, — визнала Дані.
— Я зробила для нього масть із вогнестрюків та нещипаю. Наклала йому пов’язку з ягнячої шкури.
— Хал казав, що вона пече. І відірвав. Травниця зробила йому нову — мокру та заспокійливу.
— Так, вона пекла. Бо у вогні ховаються великі цілющі чари. Це знають навіть ваші голомозі.
— Зроби йому іншу пов’язку, — попрохала Дані. — Цього разу я не дозволю йому зірвати її.
— Вже запізно робити пов’язки, пані, — відповіла Міррі. — Зараз я можу тільки полегшити йому шлях у пітьму, аби він від’їхав у нічні землі без болю. До ранку його вже не стане.
Її слова вразили Дані гірше за ніж у груди. Що вона такого наробила, чим розгнівала богів? Вона тільки-но знайшла собі безпечне місце, нарешті скуштувала кохання та надії. Нарешті збиралася додому. Втратити усе в таку мить…
— Ні, — заперечила вона. — Врятуй його, і отримаєш волю. Клянуся. Ти ж, напевне, знаєш спосіб… якісь чари, що-небудь…
Міррі Маз Дуур всілася на п’яти і окинула Дані поглядом чорних, мов ніч, очей.
— Є такі чари. — Вона говорила тихо, майже шепотіла. — Але вони важкі й темні, пані. Багато хто скаже, що краще й чистіше було б прийняти смерть. Я навчилася цього способу в Асшаї, дорого заплативши за науку. Мій вчитель був кровознатник із Тіньових Земель.
По Даніному тілу пробігла крижана хвиля.
— То ти й справді маегі…
— Справді? — посміхнулася Міррі Маз Дуур. — Але ж вашого наїзника, срібна царице, зараз може врятувати тільки маегі.
— Хіба немає іншого способу?
— Іншого — немає.
Хал Дрого смикнувся та вхопив ротом повітря.
— То роби свою справу, — наважилася Дані. Вона не мала боятися; кров дракона не боїться. — Рятуй його.
— За це доведеться заплатити, — попередила жриця.
— Ти матимеш золото, коней… усе, що забажаєш.
— Йдеться не про золото чи коней. Це кровочари, пані. За життя можна платити тільки смертю.
— Смертю? — Дані злякано охопила себе руками, розгойдуючись уперед-назад на п’ятах. — Моєю?
Вона сказала собі, що помре за нього, якщо муситиме. Вона — кров дракона, і не повинна боятися. Її брат Раегар помер заради жінки, яку кохав.
— Ні, — заспокоїла її Міррі Маз Дуур. — Не вашою, халісі.
Дані здригнулася з полегшенням.
— Роби, що знаєш.
Маегі поважно кивнула.
— Як ви накажете, так і буде. Покличте ваших людей.
Хал Дрого слабко викручувався, коли Рахаро та Кваро опускали його до купелі.
— Ні, — бурмотів він, — ні. Треба їхати.
У воді вся сила, здавалося, полишила його. Наче витікла крізь якісь щілини.
— Приведіть його коня, — наказала Міррі Маз Дуур. Наказ було виконано. Джохого завів великого гнідого огиря просто у намет. Коли кінь відчув пахощі смерті, то заіржав і став дибки, закочуючи очі. Аби вгамувати його, знадобилося троє людей.
— Що ти робитимеш? — запитала Дані.
— Нам потрібна кров, — відповіла Міррі. — Так це робиться.
Джохого сахнувся, поклавши руку на араха. То був юнак шістнадцяти років, тонкий та гнучкий, мов батіг, безстрашний, смішливий, з легкою тінню перших вусів на верхній губі. Раптом він впав на коліна перед своєю повелителькою.
— Халісі, — заблагав він, — цього не можна робити. Дай-но я вб’ю цю маегі.
— Вб’єш її — вб’єш свого хала, — відповіла Дані.
— Це кровочари, — мовив він. — Це заборонено.
— Я — халісі. Я кажу, що не заборонено. У Ваес Дотраку хал Дрого вбив огиря, і я з’їла його серце, аби дати нашому синові силу та мужність. Це те саме. Одне й те саме.
Огир хвицявся та ставав дибки, поки Рахаро, Кваро та Агго тягли його до купелі. Там, наче мертвий, плавав хал, забруднюючи купільну воду кров’ю та гноєм зі своєї жахливої рани. Міррі Маз Дуур співучо проказала якісь слова невідомою Дані мовою. В її руці невідомо звідки, непомітно для Дані з’явився ніж — на вид дуже старий, вкритий стародавніми написами, викуваний з червонястого томбаку в подобі листка. Маегі чиркнула ним по горлянці коня, трохи нижче його шляхетної голови. Огир заїржав і здригнувся; з нього червоним водоспадом линула кров. Кінь би впав, та чоловіки з хасу міцно тримали його на ногах.
— Сило коня, увійди в наїзника, — співала Міррі, поки кінська кров змішувалася з водою в купелі Дрого. — Сило звіра, увійди в чоловіка.
