сообщить о нарушении
Текущая страница: 48 (всего у книги 97 страниц)
Бран не знав, що казати. Він почувався так, наче хтось вдарив списом під дих. Джорі був незмінним сотником замкової сторожі Зимосічі від часів, коли Бран ще й не народився.
— Джорі вбито? — Він пам’ятав, скільки разів Джорі ганявся за ним дахами. Він пам’ятав, як Джорі крокував двором у своєму важкому обладунку. Як сидів на звичному місці за столом у великій трапезній і поки їв, увесь час жартував. — Навіщо комусь убивати Джорі?
Робб рвучко і нестямно хитнув головою, палаючи болем у очах.
— Не знаю, але… Бране, то ще не найгірше. В бою батько втрапили під коня, що падав. Алин пише, в них зламана нога, і ще… Маестер Пицель дає їм макове молочко від болю, але не певний, коли батько… коли вони…
Він кинув оком на стукіт копит дорогою, де наближалися Теон та решта загону.
— Коли вони прийдуть до тями, — нарешті закінчив Робб. Він поклав руку на маківку меча і вів далі урочистим голосом Робба-князя. — Обіцяю тобі, Бране: що б не сталося, я не забуду їм цього свавілля.
Щось було таке у його голосі, від чого Бран перелякався ще більше.
— Що ти робитимеш? — запитав він. Тим часом до них під’їхав Теон Грейджой.
— Теон гадає, мені слід скликати корогви, — мовив Робб.
— Кров за кров. — Цього разу Грейджой не всміхався. Його худе смагляве обличчя палало дивною жагою, чорне волосся плуталося на очах.
— Скликати корогви може тільки князь, — мовив Бран. Навколо нього тихо падав сніг.
— Якщо ваш батько помре, — відповів Теон, — то Робб стане князем на Зимосічі.
— Не помре! — верескнув на нього Бран.
Робб заспокійливо взяв його за руку.
— Ні, батько не помруть, — спокійно заперечив старший брат. — Але все-таки… честь півночі зараз у моїх руках. Коли пан батько прощалися з нами, то звеліли мені триматися гідно заради тебе та Рікона. Я вже майже дорослий чоловік, Бране.
Бран затремтів.
— От би матінка були з нами, — пожалівся він і озирнувся, шукаючи маестра Лювина. Його віслючок з’явився вдалині, потроху видираючись на пагорба. — А маестер Лювин теж радить скликати корогви?
— Маестер боягузливий, як стара баба, — відказав Теон.
— Батько завжди слухали його ради, — нагадав Бран братові. — І мати також.
— Я слухаю його! — вигукнув Робб. — Я слухаю всіх.
Радість, яку Бран відчував від прогулянки, розтанула, наче сніжинки на обличчі. Зовсім нещодавно думка, що Робб скличе корогви та піде на війну, наповнила б його щасливим хвилюванням, але зараз він відчував тільки страх.
— Можна, ми поїдемо додому? — запитав він. — Я змерз.
Робб роззирнувся.
— Треба знайти вовків. Зможеш проїхати ще трохи?
— Скільки треба, стільки й зможу.
Маестер Лювин попереджав, аби вони довго не їздили, щоб не набити сідлом болячок. Але Бран не бажав визнати слабкість перед очима брата. Йому набридло, що кожен над ним квохче і допитується, як він та що він.
— Тоді гайда зловимо наших двох ловців, — мовив Робб. Біч-о-біч вони з’їхали з королівського гостинця і рушили вглиб вовчої пущі. Теон відстав і поїхав далеко позаду, теревенячи та жартуючи зі сторожею.
Під деревами було гарно. Бран пустив Танцюристку кроком, тримаючи повід зовсім легенько і роздивляючись навколо. Він знав цей ліс, але так довго просидів у Зимосічі, що бачив його немовби уперше. Ніздрі наповнювали запахи: різкий та свіжий від соснової глиці, густий і вологий від підгнилого листя на землі, трохи тваринного мускусу та віддалених багать, на яких хтось ладнав собі харч. Він вловив краєм ока чорну білку, яка шурхнула по вкритих снігом гілках дубу, і зупинився, аби роздивитися сріблясте павутиння павучихи-цариці.
Теон і решта відставали все більше, і зрештою Бран вже не чув їхні голоси. Попереду почувся слабкий шум стрімкої води. Він усе гучнішав, а тоді брати виїхали до широкого та швидкого потоку. Сльози защипали Бранові очі.
— Бране? — запитав Робб. — Що трапилося?
Бран хитнув головою.
— Та згадав… Колись нас сюди привів Джорі, половити пструга. Тебе, мене та Джона. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, — відповів Робб сумно і тихо.
— Я жодної риби не впіймав, — додав Бран, — але Джон по дорозі до Зимосічі віддав мені свою. Чи ми ще колись побачимо Джона?
— Ми ж бачили дядька Бенджена, коли приїжджав король, — нагадав Робб. — Побачимо і Джона, будь певен.
Вода у струмку була швидка та висока. Робб спішився і повів мерина бродом. У найглибшому місці вода доходила до середини стегон. Він прив’язав коня до дерева на тому березі та перебрів назад по Брана і Танцюристку. Потічок запінювався навколо каменів та коренів; Бран відчував на обличчі бризки, поки Робб переводив кобилку бродом, і посміхався. Він раптом відчув себе сильним та здоровим, зиркнув нагору, на дерева, і розмріявся про те, щоб знову лазити ними, до самих верхівок, і дивитися на безкрає лісове море.
На тому березі вони почули виття: довге, з підйомом, схоже на плач та холодний вітер між дерев. Бран підняв голову і прислухався.
— Це Літо, — мовив він. Щойно він це сказав, як до першого голосу приєднався другий.
— Зарізали здобич, — зазначив Робб, сідаючи в сідло. — Поїду-но я приведу їх. Чекай тут. Зараз з’явиться Теон та всі інші.
— Я хочу з тобою, — попрохав Бран.
— Я їх швидше знайду сам. — Робб стиснув мерина острогами і зник поміж дерев.
Щойно він зник, ліс неначе підступив до Брана ближче. Сніг повалив дужче, і хоча він танув на землі, але на каменях, коренях та гілках утворював тонку білу ковдру. Раптом Бран усвідомив, чекаючи, як йому тут незатишно. Ніг він не відчував — ті висіли у стременах без жодного зиску — але ремінь навколо грудей душив і натирав, а рукавиці просякли снігом, який холодив руки. Він здивувався, чого це Теон, маестер Лювин, Йозет та інші так спізнюються.
Почувши шурхіт листя, Бран поводом примусив Танцюристку обернутися, бо думав, що побачить друзів. Натомість на берег струмка звідкілясь вибралися обірвані незнайомці.
— Доброго вам дня, — проказав він, непокоячись. З одного погляду Бран зрозумів, що то не мисливці й не селяни. Раптом він усвідомив, як пишно вдягнений: у зовсім новий жупан темно-сірого штофу зі срібними гудзиками, підбиту хутром опанчу з важкою срібною пряжкою. Чоботи й рукавиці також мали хутряну підбивку.
— Ти тут сам-один, абощо? — запитав найбільший з них, лисий здоровань з грубим обвітреним лицем. — Бідолаха заблукав, ой-леле.
— Я не заблукав. — Бранові не сподобалося, як на нього дивляться незнайомці. Спершу він нарахував чотирьох, але як повернув голову, то побачив ще двох позаду. — Мій брат від’їхав мить тому, і сторожа скоро приїде.
— Сторожа, ти ба? — перепитав другий чоловік. Його кощаве обличчя вкривала сива щетина. — І що ж вони таке стережуть, паничу? То в тебе на опанчі, часом, не срібна застібка?
— Гарнюня, — мовив жіночий голос. Його хазяйка на жінку скидалася мало: цибата, худа, з таким самим кощавим і похмурим обличчям, як усі інші, волосся сховане під круглим шоломцем. При собі вона мала списа у вісім стоп завдовжки, з іржавим залізним вістрям.
— Нумо подивимося, — буркнув лисий здоровань.
Бран стежив за ним занепокоєно. Одяг в незнайомця був брудний та гидкий, залатаний тут брунатним, тут синім, а тут темно-зеленим, вицвів до сірого і трохи не розвалювався на шматки. Але колись його кобеняк мав бути чорним. Сивий зі щетиною теж мав на собі якісь чорні лахи. Бран зрозумів, що то означає, і здригнувся. Він згадав клятвопорушника, страченого батьком у день знахідки вовченят. Той утікач теж мав на собі чорне, і батько назвав його втікачем з Нічної Варти. «Такі люди найнебезпечніші», казав тоді князь Едард. «Утікач знає, що як його піймають, то відберуть життя, тому готовий на будь-який злочин, хай найпідліший.»
— Застібку давай, малий, — мовив здоровань, простягаючи руку.
— Кобилу теж візьмемо, — додав інший голос: жінка, нижча за Робба, з широким пласким обличчям та ріденьким солом’яним волоссям. — Злізай, та не барися.
З її рукава у долоню ковзнув ніж із зубатим, наче пилка, краєм.
— Ні, — бездумно ляпнув Бран. — Я не можу…
Здоровань ухопив його повід, щойно Бран подумав, чи не розвернути Танцюристку та не дременути геть.
— Можеш, паничу… і злізеш, якщо маєш хоч краплю розуму.
— Стіве, подивись на оті ремені, — вказала списом жінка. — Може, й справді він той… не може.
— Ремені, кажеш? — перепитав Стів і вийняв кинджала з піхов при боці. — З ременями якось упораємося.
— Ти якийсь каліка, чи що? — запитала коротунка.
Бран спалахнув.
— Я Брандон Старк, роду князів на Зимосічі! Відпустіть мою кобилу, бо всіх накажу скарати на горло!
Кощавий чолов’яга з сивою щетиною зареготав.
— Авжеж малий зі Старків! Тільки ті дурні Старки погрожуватимуть там, де хтось розумніший благатиме про милість.
— Відріж йому цюцюрку та запхай до рота, — порадила коротунка. — Тоді вже замовкне.
— В тебе, Галю, клепки в голові ще менше, аніж краси на пиці, — мовила висока жінка. — Малий нічого не вартий мертвим, але живим… хай покарають мене боги, якщо Манс не віддасть що завгодно, аби мати в заручниках родича Бенджена Старка!
— Хай вони того Манса карають, — вилаявся здоровань. — Ти зібралася туди назад, Ошо? Дурепа. Гадаєш, білоходам цікаво, які в тебе є заручники?
Він обернувся до Брана і полоснув по ремені на стегні. Шкіра розскочилася. Удар був швидкий, недбалий, але глибокий. Зиркнувши донизу, Бран побачив бліду шкіру там, де ніж розтяв його штани. А тоді почало кривавити. Він бачив, як розпливається червона пляма, дивно спокійний та легкодухий, наче перебував деінде; не відчував у нозі ані болю, ані бодай чогось. Здоровань аж забурчав з подиву.
— Складіть зброю, і я обіцяю вам швидку, безболісну смерть, — вигукнув Робб.
Бран зиркнув угору з відчайдушною надією, і побачив те, чого так чекав. Щоправда, слова трохи втратили сили від тремтливого з напруги голосу. Робб сидів верхи, через спину коня була перекинута скривавлена туша лося, а в руці він тримав меча.
— Брат, — мовив чоловік із сивою щетиною.
— Ти ба, який лютий, — глузливо кинула коротунка, яку інші називали Галею. — Чи ти з нами битися зібрався, малий?
— Не роби дурниць, хлопче. Ти один, а нас шестеро. — Висока жінка на ймення Оша наставила списа. — Злізай з коня і кинь меча. Подякуємо тобі красненько за коняку і м’ясо, та й підете собі з братом, куди знаєте.
Робб свиснув. Зашурхотіли м’які лапи на вологому листі. Підлісок розступився, з низьких гілок зсипався сніг, і з зелені раптом виникли Сірий Вітер та Літо. Останній нюхнув повітря і загарчав.
— Вовки, — зойкнула Галя.
— Лютововки, — виправив Бран. Напівдорослі, вони вже не поступалися величиною звичайним вовкам. Різницю було легко побачити, якщо знати, куди дивитися. Брана цього навчили маестер Лювин та доїзжачий Фарлен. Лютововк мав більшу голову і довші проти тіла ноги, кощавіший та виразніший писок зі щелепами. Дивлячись на дві хижі сухорляві постаті під тихим снігопадом, важко було не затремтіти з жаху. До того ж Сірий Вітер замурзався у свіжій крові.
— Отакої, пся крев якась, — презирливо кинув лисий здоровань, а тоді додав, шкірячись, — та люди кажуть, ніщо так не гріє холодної ночі, як вовча шкура.
Він різко махнув рукою.
— Вбийте їх.
Робб вигукнув «Зимосіч!» і вдарив п’ятами коня. Мерин ринув униз схилом, волоцюги підібралися для нападу. Першим на хлопця необачно кинувся, щось волаючи, хлоп із сокирою. Меч Робба втрапив йому просто у обличчя з жахливим хряскотом, виплеснув віяло яскраво-червоної крові. Чоловік з кощавим лицем та щетиною вхопив був коня за повід і якусь мить тримав… доки на нього не наскочив Сірий Вітер і не звалив додолу. Чоловік ляпнувся у струмок з вереском, замахав ножем, як навіжений, і пішов головою під воду. Лютововк пірнув за ним, і там, де вони зникли, серед білої піни зачервонілася кров.
Робб та Оша схрестили зброю посеред потічка. Довгий спис вжалив, мов змія зі сталевою головою. Гострий кінець блимнув коло грудей один раз, два, три, але Робб відвернув усі удари мечем. На четвертому чи п’ятому ударі жінка надто витяглася і на одну мить втратила рівновагу. Робб ринув уперед і збив її конем з ніг.
За кілька аршинів звідти Літо кинувся на Галю. Ніж куснув вовка у бік. Літо ковзнув геть, гарикнув і знову наскочив на здобич. Цього разу щелепи вхопили гомілку. Мала жінка пхнула донизу ножем, тримаючи його обіруч, але лютововк відчув наближення зброї та сахнувся з повним ротом шкіри, полотна і скривавленого м’яса. Галя запнулася, почала падати, і тут вовк напав знову, перекидаючи її на спину і вгризаючись у живіт.
Шостий розбійник дременув геть від кривавого бойовиська… але далеко не втік. Поки він вибирався на той берег струмка, з потоку виник Сірий Вітер, стікаючи водою. Він обтрусився і ринув слідом за втікачем, а догнавши, рвонув зубами жили під коліном і кинувся до горла, поки жертва з навіженим вереском зникала під водою.
І раптом з нападників не залишилося нікого, крім здорованя Стіва. Він полоснув ножем по Брановому нагрудному ременеві, вхопив за руку та смикнув. Бран відчув, що падає, а тоді простягся на землі, переплутавшись ногами. Одна ступня втрапила у потік, та він не відчув холоду. Зате відчув холодну сталь ножа, якого Стів приставив йому до горла.
— Не підходь, — попередив він, — бо присягаюся, вріжу хлопцеві горлянку.
Робб натягнув повід, важко дихаючи. Лють зникла з його очей, рука з мечем опустилася.
Тільки цієї миті Бран побачив усе, що сталося. Літо плюндрував Галю, витягаючи з її черева волого виблискуючі синюшні змії. Її очі, широко розплющені, втупилися у небо. Бран не міг сказати напевне, чи жива вона, чи мертва.
Сивий зі щетиною і дурень з сокирою лежали без руху, але Оша повзла на колінах до свого списа. Сірий Вітер потрусив до неї, зронюючи краплі води.
— Ану відклич його! — заволав здоровань. — Відклич обох, бо вб’ю каліку!
— Сірий Вітер, Літо, до мене! — гукнув Робб.
Лютововки зупинилися і повернули голови. Сірий Вітер побіг назад до Робба. Літо залишився стояти, не зводячи очей з Брана і чоловіка коло нього. А тоді загарчав. Писок був мокрий від крові, очі палали.
Оша сперлася на списа і сяк-так зіп’ялася на ноги. Кров цебеніла з рани від меча Робба на її правій руці. Бран бачив, як обличчям здорованя стікає струмок поту. Він зрозумів, що Стів наляканий не менше за нього.
— Старки, — пробурмотів чолов’яга, — кляті Старки.
А тоді підвищив голос.
— Ошо, вбий вовків та забери його меча.
— Сам убивай, — відповіла та. — Я до тих одороблів і кроку не ступлю.
Якусь мить Стів не знав, що робити. Рука його тремтіла; Бран відчував, як там, де він притиснув до шиї ножа, цебенить кров. Сморід від чоловіка забивав ніс, а смердів він страхом.
— Гей, ти, — покликав той Робба. — Ім’я в тебе є?
— Я Робб Старк, спадкоємець Зимосічі.
— А це твій брат?
— Так.
— Хочеш його живим, то роби, що я кажу. Злізай з коняки.
Робб хвильку вагався. Тоді повільно та розважливо зліз і став з мечем у руці.
— Тепер убий вовків.
Робб не ворухнувся.
— Давай, вибирай сам. Вовків або малого.
— Ні! — заверещав Бран. Якщо Робб виконає наказ, Стів уб’є їх напевне, щойно вони залишаться без лютововків.
Лисий вхопив його за волосся вільною рукою та жорстоко викрутив, аж поки Бран не схлипнув з болю.
— Стули пельку, чуєш, каліко? — І викрутив сильніше. — Чуєш мене?
З лісу позаду них донеслося низьке «тум!». Стів придушено зойкнув, а з грудей в нього раптом виросло чотири вершки мисливської стріли з широким, гострим, наче бритва, площиком. Стріла була яскраво-червона, мовби хтось пофарбував.
Здоровань впустив кинджала, якого тримав біля Бранової горлянки, похилився і впав обличчям у струмок. Стріла під ним зламалася. Бран бачив, як його життя витікає і завихрюється у воді.
Оша озирнулася і вгледіла, як поміж дерев виникають стражники Бранового батька зі зброєю в руках. Вона кинула списа і заблагала до Робба:
— Милості, мосьпане, прошу милості!
Стражники оглядали бойовисько, а надто вовків, зачудованими очима на блідих обличчях. Коли Літо повернувся до трупу Галі, аби харчуватися далі, Йозет кинув ножа і перегнувся у кущі блювати. Навіть маестер Лювин, вийшовши з-під дерев, на якусь мить здавався враженим, але швидко опанував себе, похитав головою і перебрів струмком на Бранів бік.
— Тебе поранено?
— Він мені ногу порізав, — повідомив Бран, — та я однак нічого не відчуваю.
Маестер став на коліна, аби оглянути рану, а Бран повернув голову. Під вартовою сосною стояв Теон Грейджой з луком у руках і всміхався. Як завжди. У м’який грунт перед ним було встромлено з півдесятка стріл, але знадобилася йому лише одна.
— Мертвим ворогом слід милуватися, як гарним краєвидом, — оголосив він.
— Джон завжди казав, що ти бовдур, Грейджою, — гучно мовив Робб. — От якби ж прив’язати тебе у дворі та дозволити Бранові випустити по тобі кілька стріл. І йому, і тобі була б наука.
— Ти маєш дякувати мені за життя твого брата.
