сообщить о нарушении
Текущая страница: 89 (всего у книги 97 страниц)
Гаряча вода нагадала про Зимосіч, а згадка про дім додала їй сили. Вона не милася з дня страти батька, і зараз здригнулася, побачивши, як забруднилася вода. Покоївки зняли засохлу кров з обличчя, відтерли грязюку з тіла, вимили волосся і вичісували його доти, доки воно не зібралося знову густими брунатно-рудими кучерями. Санса не розмовляла з ними, тільки наказувала — то були не її служниці, а ланістерівські, не варті жодної довіри. Коли настав час вдягатися, вона обрала зелену шовкову сукню, в якій була на турнірі. Пригадала, який гречний Джоф був до неї того вечора на учті. Може, він теж згадає той вечір і поводитиметься з нею ласкавіше.
Чекаючи, вона випила склянку вершків та відкусила трохи солодкого печива, аби заспокоїти шлунок. Пан Мерин повернувся опівдні. Він вдяг свого білого обладунка: полив’яну луску, викладену золотом, високого шолома з золотим сонцем на маківці, ринграфа, поножі, латні рукавиці та черевики з блискучої панцерної криці, важке вовняне корзно з пряжкою у подобі золотого лева. Заборола на шоломі не було, тому Санса добре бачила насуплене обличчя лицаря з мішками під очима, великим скривленим ротом, іржаво-рудим, побитим сивиною волоссям.
— Шановна панно, — мовив він, вклоняючись, наче то не він бив її до крові години зо три тому, — їх милість наказали мені супроводити вас до престольної палати.
— А чи не наказали вони заразом і побити мене, якщо я відмовлюся піти?
— Ви відмовляєтеся піти, панно? — перепитав лицар без жодного виразу на обличчі. На синця, що лишився від його удару, він навіть не глянув.
Санса раптом зрозуміла, що він не плекає до неї ненависті. Втім, як і любові. Він взагалі нічого до неї не відчуває. Для нього вона… просто річ.
— Ні, — вимовила вона, підводячись на ноги.
Вона хотіла була розлютитися, зробити йому так боляче, як він їй, пригрозити, що коли стане королевою, то відправить його у вигнання, якщо він насмілиться ще колись накласти на неї руки… але згадала, що казав Хорт, і вимовила тільки:
— Я виконаю будь-який наказ його милості.
— Я так само виконую свій обов'язок, — відповів він.
— Так… але ви негідний лицар, пане Мерине.
Санса знала, що Сандор Клеган тільки посміявся б з цих слів. Хтось інший вибухнув би прокльонами та лайкою, наказав би замовкнути або навіть просив вибачення. Та пан Мерин Трант не зробив нічого. Він не зважав, та й годі.
На галереї нікого, окрім Санси, не було. Вона стояла, схиливши голову, і намагалася втримати сльози, поки унизу на Залізному Троні Джофрі чинив те, що вважав за правосуд. Дев’ять справ з кожних десяти видавалися йому нудними; такі він передавав на розсуд ради, а сам нетерпляче совався, поки пан Баеліш, великий маестер Пицель або королева Серсея виносили вирок. Втім, коли він сам бажав розсудити справу, то навіть королева-мати не могла похитнути його рішучість.
Поперед короля привели злодія, і Джофрі наказав панові Ілину відрубати тому руку просто у палаті. Двоє лицарів прийшли до двору з суперечкою про якусь землю, і король оголосив, що вони мають назавтра битися за неї на герці.
— До смерті, — вагомо додав він.
Якась жінка на колінах благала віддати їй голову чоловіка, страченого за зраду. За її словами, вона його кохала і бажала поховати, як належить.
— Якщо ти кохала зрадника, то й сама є зрадницею, — вирік Джофрі. Двоє золотокирейників потягли її до підземелля.
Жабопикий князь Слинт сидів у кінці столу ради в чорному оксамитовому жупані та блискучій парчовій накидці й схвально кивав на кожний вирок короля. Санса витріщилася важким поглядом на його бридку мармизу, пригадуючи, як він кинув її батька перед паном Ілином, і зажадала зробити йому боляче, зажадала, аби якийсь хоробрий звитяжець поставив його на коліна і відтяв голову. Але голос усередині прошепотів: «Таких звитяжців немає на світі». А ще вона згадала, як у цій самій палаті їй казав пан Петир: «Життя — то не пісня, люба панно. Колись ти сама зрозумієш на своє горе». «У житті завжди перемагають чудовиська», мовила вона собі, й відразу почула голос Хорта, мов холодне скрипіння металу по каменю: «Не муч себе дарма, дівчинко, і дай королю те, що він хоче».
Останньою розглядали справу огрядного пісняра з якогось шинку, що склав глузливу пісню про покійного короля Роберта. Джоф наказав принести цимбали, аби пісняр заспівав її перед усім двором. Пісняр плакав і божився, що ніколи не заспіває ту пісню знову, та король наполягав. Пісня виявилася доволі смішна — про те, як король боровся зі свинею. Санса розуміла, що свиня має означати вепра, який убив короля, але з деяких віршів виходило, що свиня — то королева. Коли пісня скінчилася, Джофрі оголосив, що має намір виявити милосердя. Пісняр міг вибрати, зберегти йому пальці чи язика. На вибір давався один день. Янос Слинт кивнув головою.
Санса відчула полегшення від того, що скінчилися справи на цей день, але виявилося, що її негараздам ще далеко до кінця. Коли герольд розпустив двір, вона збігла з галереї та натрапила просто на Джофрі, що чекав на неї унизу сходів у супроводі Хорта і пана Мерина. Молодий король прискіпливо оглянув її з голови до ніг.
— Ось тепер ти значно гарніша, ніж вранці.
— Дякую, ваша милосте, — відповіла Санса. Порожні слова, але вони спонукали короля кивнути та всміхнутися.
— Нумо пройдемося, — наказав Джофрі, пропонуючи Сансі руку, на яку та мимоволі мусила спертися. Колись доторк його руки примушував її тремтіти від щастя; зараз вона затремтіла від огиди.
— Скоро день моїх іменин, — повідомив Джофрі, поки вони виходили з престольної палати задніми дверима. — Має відбутися великий бенкет. Мені даруватимуть подарунки. А що подаруєш мені ти?
— Я… я ще не вирішила, пане королю.
— Ваша милість, — різко кинув він. — А ти дійсно тупе дівчисько, га? Матінка саме так і казали.
— Справді? — Після усього, що сталося, це мало турбувати її найменше. Але чомусь зачепило, і боляче. Королева ж завжди була така ласкава до неї!
— Еге ж. Вона хвилюється про наших дітей, аби вони не виросли такі ж тупі, як ти. Але я наказав їй не боятися.
Король махнув рукою, і пан Мерин прочинив перед ними двері.
— Дякую, ваша милосте, — пробурмотіла вона. «Хорт мав рацію», майнула думка, «я лише маленька пташечка — повторюю ті слова, яких мене навчили». Сонце спускалося за західний мур, камені Червоного Дитинця темніли, наче кров.
— Я надую тобі черево, щойно ти зможеш заважніти, — мовив Джофрі, ведучи її через навчальний двір. — Якщо перше дитя вродиться тупим, я відрубаю тобі голову і знайду розумнішу дружину. Коли ти зможеш мати дітей, га?
Сансі було так соромно, що вона й дивитися на короля не могла.
— Септа Мордана каже… більшість шляхетних панн квітне у дванадцять або тринадцять років.
Джофрі кивнув і мовив:
— Сюди.
Він повів її крізь брамну вежу до низу сходів, що вели на мури.
Раптом Санса затремтіла та сахнулася, бо здогадалася, куди її ведуть.
— Ні! — придушено й нажахано скрикнула вона. — Благаю, не примушуйте мене, ні, благаю…
Джофрі стиснув вуста у риску.
— Я бажаю показати тобі, що трапляється зі зрадниками.
Санса відчайдушно затрусила головою.
— Ні, я не дивитимуся. Ні, ні…
— Я можу наказати панові Мерину затягти тебе нагору силою, — буркнув король. — Тобі ж гірше буде. Тому роби, що кажуть.
Джофрі потягся по неї, і Санса сахнулася назад, втрапивши у Хорта.
— Роби, що кажуть, дівчинко, — повторив Сандор Клеган, підштовхуючи її у бік короля і кривлячи рота на обпаленій половині обличчя. Санса майже чула слова, які не були ним сказані. «Він затягне тебе нагору за всяку ціну, тому дай йому, що він хоче, та й годі.»
Вона примусила себе взяти руку короля Джофрі. Підйом скидався на якесь жахіття: на кожному кроці ноги наче вгрузали у грязюку по самі гомілки. Сходинок було стільки, що вона й повірити не могла — мабуть, тисячі тисяч. А нагорі чекав найгірший жах з усіх.
З високих мурів брамної вежі відкривався вид на цілий світ унизу. Санса побачила Великий септ Баелора на пагорбі Візеньї, де помер її батько. На іншому кінці Сестринської вулиці стояла почорніла від вогню руїна Драконосхрону. На заході червоне, мов пухлина, сонце вже наполовину сховалося за Божою Брамою. За спиною розкинулося солоне море, на півдні — рибний базар, причали та вируючий потік Чорноводної. А на півночі…
Вона обернулася у той бік і побачила тільки місто. Вулиці й провулки, пагорби та їхні подоли, знову вулиці й провулки, віддалені кам’яні мури. Та вона знала, що там, далі, лежала вільна земля: поля, села, хутори, ліси. А ще далі й далі на північ, дуже далеко, стояв замок Зимосіч.
— Чого вилупилася? — спитав Джофрі. — Тобі треба дивитися сюди.
Зовнішній бік муру був прикритий товстим кам’яним парапетом, що діставав Сансі до підборіддя. Через кожні п’ять стоп у ньому розташувалися бійниці для стрільців. Між бійницями, нагорі муру, на шпичаках були насаджені голови — обличчями у бік міста. Санса побачила голови тієї ж миті, коли ступила на мур, але річка, жваві вулиці та західне сонце більше тішили їй очі. «Він може примусити мене дивитися на голови», мовила вона до себе, «але не може примусити їх бачити».
— Ось твій батько, — мовив він. — Осьде. Пес, ану поверни його голову, щоб вона бачила.
Сандор Клеган повернув голову, вхопивши за волосся. Відрубану голову вмочили у смолу, аби довше вберегти від гниття. Санса дивилася холодними очима, нічого не бачачи. Голова здалася їй анітрохи не схожою на князя Едарда, ба навіть на справжню людську голову.
— Як довго я мушу дивитися?
Джофрі видавався розчарованим.
— Хочеш побачити решту? — Голови на шпичаках утворювали довгу шерегу.
— Як забажає ваша милість.
Джофрі повів її муром повз іще тузінь голів та два порожні шпичаки.
— Оці місця я зберігаю для дядька Станіса та дядька Ренлі, — оголосив він. Інші голови простояли значно довше, ніж батькова, і незважаючи на смолу, давно втратили всякі риси, за якими їх можна було упізнати.
Король показав на одну і мовив:
— Онде твоя септа.
Але Санса навіть не сказала б зараз, чи то жінка, а чи ні. Нижня щелепа відгнила та відвалилася, птахи поїли одне вухо і майже всю щоку.
Санса згадала, як її мучило питання, що сталося з септою Морданою. Та, мабуть, вона вже й тоді себе не дурила.
— Навіщо було її вбивати? — спитала дівчина. — Вона ж служила богам…
— Вона служила зрадникові. — Джофрі набурмосився; напевне, поведінка Санси чимось його засмучувала. — Ти не сказала, що подаруєш мені на іменини. То мабуть, я щось подарую тобі, гаразд?
— Якщо ваша ласка, пане, — відповіла Санса.
З його посмішки вона зрозуміла, що над нею кепкують.
— Твій брат теж зрадник, ти ж знаєш. — Він повернув голову септи Мордани на місце. — Я пам’ятаю твого брата у Зимосічі. Мій пес назвав його паничем з дерев’яним мечем. Чи не так, собако?
— Хіба? — перепитав Хорт. — Щось не пригадаю.
Джофрі роздратовано здвигнув плечима.
— Твій брат розбив мого дядька Хайме. Мати кажуть, що йому те вдалося облудою та зрадою. Вони плакали, коли почули новину. Всі жінки слабкі — навіть мати, вони лише прикидаються сильними. Кажуть, що мені треба лишитися у Король-Березі на випадок нападу інших моїх дядьків. Та я не хочу. Після своїх іменин я зберу військо і сам знищу бунтівників. А вам, панно Сансо, піднесу шляхетний подарунок: голову вашого брата.
На неї раптом напало якесь безумство, і вона не зчулася, як відповіла:
— А може, брат подарує мені вашу.
Джофрі насупив брови.
— Дарма ти з мене кпиниш. Чесна дружина ніколи не насмілиться глузувати зі свого повелителя. Пане Мерине, повчіть її.
Цього разу лицар схопив її за щелепу і тримав голову високо, поки завдавав два удари: зліва направо, а потім сильніше, справа наліво. З розсіченої губи підборіддям потекла кров, змішуючись із солоними слізьми.
— Не треба весь час скиглити й лити сльози, — наказав Джофрі. — Ти гарніша, коли всміхаєшся.
Санса примусила себе всміхнутися, злякавшись, що пан Мерин знову її битиме за наказом короля. Але марно — король все одно відразливо хитав головою.
— Зітри кров. Яка ти гидка.
Зовнішній парапет муру діставав їй до підборіддя, але на внутрішньому краї не було взагалі нічого — тільки порожній простір до двору, що виднівся за десяток сажнів унизу. «Лише легенько штурхнути», подумала вона до себе. Він стояв просто там, просто на краю, глузливо вигинаючи на неї свої схожі на тлустих черв’яків губи. «Ти зможеш», мовила вона до себе. «Зможеш. Не зволікай.» І байдуже, якщо навіть вона впаде разом з ним. Однаковісінько.
— Ось, дівчинко. — Перед нею на коліно опустився Сандор Клеган. Просто між нею та Джофрі. З незвичайною для такого здорованя ніжністю він промокнув хусткою кров, що текла з розбитої губи.
Мить пройшла. Санса опустила очі.
— Красно дякую, — вимовила вона, коли Клеган скінчив. Адже гарно вихована панна мусить пам'ятати шляхетні звичаї.
Даянерис IX
На її хворобливі сни впала крилата тінь.
«Ти ж не хочеш збудити дракона, га?»
Вона йшла довгим проходом під високими кам’яними арками. Попереду вона бачила двері — хоча й крихітні на відстані, але вочевидь червоні. Вона пішла швидше, лишаючи на камені криваві сліди від босих ніг.
«Ти ж не хочеш збудити дракона, га?»
Вона побачила сонячне світло на Дотракійському морі, живу рівнину, повну пахощів землі та смерті. Вітер ворушив траву, і та хвилювалася, мов морська вода. Дрого тримав її у міцних обіймах, а рука його пестила її жіночість, відкривала її, викликала солодку вологу, призначену тільки для нього, а згори на них посміхалися зірки — зірки посеред денного неба. «Вдома», прошепотіла вона, коли він увійшов і наповнив її сім’ям, але зірки раптом зникли, і поперек блакитного неба шурхнули величезні крила, і світ спалахнув полум’ям.
«…не хочеш збудити дракона, га?»
Пан Джораг мав обличчя похмуре та сумне.
— Останнім драконом був Раегар, — казав він. Лицар зігрів прозорі руки над жарівницею, де жевріли червоні, наче розпечене вугілля, кам’яні яйця. Щойно він був там, а потім почав зникати, плоть його — втрачати колір, і скоро він став тендітніший за вітер.
— Останній дракон, — прошепотів він, зовсім блідий, і розчинився у повітрі.
Вона відчула позаду морок. Червоні двері відсунулися далі, ніж будь-коли.
«…не хочеш збудити дракона, га?»
Перед нею стояв, волаючи, Візерис.
— Дракон не благає, хвойдо. Драконові не наказують. Я є драконом, і я носитиму корону!
Розплавлене золото стікало обличчям, наче віск, пропалюючи глибокі канавки у плоті.
— Я є драконом, і я носитиму корону! — заверещав він, а пальці його сіпнулися наче змії, вхопили її за соски, вщипнули, крутнули, а тим часом його очі вибухнули й витекли посохлими та зчорнілими щоками.
«…не хочеш збудити дракона…»
Червоні двері виднілися дуже далеко попереду, а ззаду дмухав крижаний вітер. Якби вона вдихнула його, то померла б смертю, страшнішою за саму смерть, і вічно завивала б у пітьмі. Тому вона побігла.
«…не хочеш збудити дракона…»
Вона відчувала у собі жар, жахливий вогонь всередині черева. Її син був високий та погордливий, з мідною шкірою Дрого, з її власним сріблясто-золотим волоссям і мигдалевидними фіалковими очима. Він посміхнувся до матері та простягнув до неї руки, але коли розкрив рота, з нього вирвалося полум’я. Вона бачила палаюче серце сина крізь його груди, а через мить він зник у полум’ї, перетворився на попіл, наче метелик. Вона плакала за своїм дитям, за обіцяним щастям маленького ротика на своїх грудях, але сльози парували, щойно торкнувшись шкіри.
«…хочеш збудити дракона…»
Вздовж проходу вишикувалася шерега привидів у вицвілих королівських шатах, тримаючи в руках мечі блідого вогню. Привиди мали срібне волосся, золоте волосся, біло-платинове волосся, очі кольору опалу та аметисту, турмаліну та нефриту.
— Швидше! — волали вони. — Швидше, швидше!
Вона бігла щосили, і ноги її плавили камінь там, де торкалися підлоги.
— Швидше! — волали привиди усі разом, як один, а вона верещала і відчайдушно кидалася уперед. Величезний ніж болю розпанахав їй спину згори донизу; вона відчула, як шкіра луснула навпіл, унюхала сморід горілої крові, побачила тінь від крил. І тоді Даянерис Таргарієн злетіла.
«…збудити дракона…»
Перед нею промайнули двері — червоні, такі близькі, осьдечки, зовсім поруч… палата розпливлася перед очима, холод лишився позаду. Каменю більше не було, і вона летіла над Дотракійським морем, дедалі вище, над хвилями зелені, а всі істоти, що жили та дихали, тікали нажахано від тіні її крил. Вона відчувала запах дому, бачила його відразу за дверима: зелені поля, великі кам’яні будинки, турботливі руки, що дарували тепло… там, усе там. Вона рвучко прочинила двері.
«…дракона…»
І побачила свого брата Раегара на огирі такому ж чорному, як його обладунок. Крізь вузькі очниці шолома червоним сяйвом пашів вогонь.
— Останній дракон, — слабенько прошепотів голос пана Джорага. — Останній, останній…
Дані підняла вилощене до блиску чорне забороло. Обличчя під ним було її власне.
А опісля, на довгий час, лишився тільки біль, тільки вогонь всередині та шепіт зірок.
Прокинулася вона від смаку попелу.
— Ні, — простогнала Дані, — благаю, ні.
— Халісі? — Над нею в повітрі висіли очі Джихікі, схожі на очі переляканої газелі.
