сообщить о нарушении
Текущая страница: 68 (всего у книги 97 страниц)
Рік тому, поки не сталося лихо, він би вибрався до городця, навіть якби довелося лізти через стіни замку. В ті дні він умів збігати сходами, залазити на конячку та злазити з неї самотужки, дерев’яним мечем затовкти принца Томена у грязюку. А зараз він міг тільки спостерігати крізь трубу зі скельцями маестра Лювина. Маестер розповів йому, чиї були всі прапори: закольчужений кулак Гловерів, срібний на криваво-червоному; чорний ведмідь пані Мормонт; моторошний оббілований чоловік над Рузом Болтоном з Жахокрому; лось-бик Роголісів; бойова сокира Кервинів; три вартові дерева Толгартів; і нарешті, грізний знак дому Умбер — розлючений велетень у розірваних кайданах.
Досить скоро він запам’ятав також і їхні імена, коли князі та пани з синами і почтом постікалися до Зимосічі на учту. Навіть у великій трапезній виявилося не досить місця, аби усі повсідалися одразу, тому Робб бенкетував зі значковими панами по черзі. Бранові завжди відводили почесне місце по праву руку від брата. Дехто з панства кидав на нього зачудовані й важкі погляди, неначе сумніваючись, чого це зелений хлопчисько, ще й каліка, має сидіти вище від них.
— Скільки вже набралося війська? — запитав Бран маестра Лювина, коли князь Карстарк із синами проїхали крізь браму в зовнішній стіні.
— Приблизно дванадцять тисяч.
— Скільки серед них лицарів?
— Не надто багато, — дещо невдоволено відповів маестер. — Аби стати лицарем, потрібно відстояти всенощну в септі, бути помазаним сімома єлеями та проказати обітниці. На півночі лише декілька визначних домів вірують у Сімох. Решта шанує старих богів, а тому в лицарі не висвячується… але ті пани разом з їхніми синами та служивими латниками нічим не поступляться жодному лицареві у хоробрості, вірності чи шляхетності. Не слід міряти чесноти людини тим, чи величають її «паном лицарем». Я казав тобі вже сто разів.
— І все ж, — наполягав Бран, — скільки лицарів?
Маестер Лювин зітхнув.
— Три-чотири сотні… разом із трьома тисячами важких кінних латників, які не є лицарями.
— Князь Карстарк прийшов останнім, — задумливо промовив Бран. — Робб влаштує сьогодні учту на його честь.
— Поза сумнівом.
— Чи скоро вони… вирушать?
— Мають вирушити скоро, бо буде запізно, — відповів маестер Лювин. — Зимівник забитий, аж тріщить. Таке військо виїсть усе навколо до голої землі, якщо простоїть бодай ще трохи. Уздовж королівського гостинця чекають інші, аби приєднатися: лицарі з Курган-поля, болотники, князі Мандерлі та Кремінець. У річковому краю вже воюють, а твоєму братові ще долати багато верст до майбутнього бойовища.
— Знаю. — Бран почувався жалюгідно, і голос видавав його настрій. Він повернув спижеву трубу маестрові й раптом помітив, як витончилося Лювинове волосся на маківці черепа. Бран бачив, як крізь нього просвічує рожева шкіра. Було незвично дивитися на маестра згори, коли все життя дивився знизу. Але ж на плечах Ходора можна бачити згори геть усіх.
— Не хочу більше дивитися. Ходоре, віднеси мене назад до башти.
— Ходор, — відповів Ходор.
Маестер Лювин запхав трубу до рукава.
— Бране, твій вельможний брат зараз не має часу для тебе. Він повинен привітати князя Карстарка з синами.
— Я не турбуватиму Робба. Я хочу до божегаю. — Він поклав руку на плече Ходора. — Ходор.
У граніті внутрішньої стіни башти були вирізані приступки для рук, що утворювали подобу драбини. Ходор узявся лізти ними донизу, щось мугикаючи. Бран підстрибував у нього на спині в плетеному з верби кошику, який винайшов для нього маестер Лювин. Маестер помітив, що в таких кошиках жінки носили хмиз та дрова на спині; після того було вже нескладно прорізати дірки для ніг та причепити кілька ременів, аби рівніше розподілити вагу Брана. Їздити на Танцівниці, ясна річ, було цікавіше, але ж Танцівниця не усюди могла пройти. Та й сорому Бран відчував менше, ніж коли Ходор ніс його на руках, наче немовля. Ходорові новий спосіб, здається, теж подобався, хоча по ньому ніхто не сказав би щось напевне. Складно було лише з дверима. Ходор інколи забував, що везе на спині Брана, і тоді прохід крізь двері ставав болісним.
Близько двох тижнів у замку чинилася така метушня, що Робб наказав тримати обидві решітки піднятими, а моста — опущеним, навіть глупої ночі. Коли Бран показався з башти, рів між стінами саме перетинала довга валка панцерних вершників. То була дружина Карстарка, що супроводжувала свого князя до замку. На них були чорні залізні шоломці та чорні вовняні киреї, прикрашені білими сонцями. Ходор потрусив собі поруч із ними, посміхаючись до себе і гупаючи чобітьми по дошках мосту. Вершники кидали на них зачудовані погляди, а одного разу Бран почув чийсь регіт. Та не дозволив собі перейматися.
— На тебе дивитимуться, — попередив його маестер Лювин першого ж разу, коли на Ходора почепили плетеного кошика. — Дивитимуться, патякатимуть язиками, дехто навіть глузуватиме.
«Хай глузують», подумав Бран. У опочивальні з нього ніхто не глузував, але він не мав наміру прожити решту життя у ліжку.
Коли вони проходили під решіткою брамної башти, Бран вклав два пальці в рота і свиснув. Через двір до хазяїна прискакав Літо. Зненацька латникам Карстарків довелося опановувати коней, які закочували очі та іржали з переляку. Один огир став дибки з відчайдушним вереском, а його вершник лаявся та силувався не впасти. Від запаху лютововка коні зазвичай бісилися, якщо не були до нього привчені. Але щойно Літо зникне, як вони мають швидко заспокоїтися.
— До божегаю, — нагадав Бран Ходорові.
Навіть Зимосіч була переповнена людом. У дворі дзвеніли мечі та сокири, торохтіли вози, гавкали собаки. Двері зброярні були прочинені, крізь них Бран помітив Мікена за роботою: стукотів молот, піт стікав голими грудьми. Стільки незнайомих людей Бран не бачив за все життя — навіть тоді, коли приїжджав гостювати король Роберт.
Він спробував не полохатися, коли Ходор присів, проходячи у низькі двері. Вони пройшли довгим темнавим проходом. Літо бадьоро трусив поруч. Час від часу вовк зиркав догори, виблискуючи очима, мов озерцями рідкого золота. Бран хотів попестити його, але їхав занадто високо.
Божегай являв собою острівець покою серед гармидеру Зимосічі. Ходор пробрався крізь щільно порослі дуби, залізодерева, вартові сосни до тихого ставка біля серце-дерева. Він зупинився під покрученими гілками оберіг-дерева, мугикаючи про себе. Бран простяг руки над його головою і витяг себе з кошика, волочачи мертві ноги крізь отвори.
Він повисів трохи, гойдаючись, і червоне листя гладило йому обличчя, а тоді Ходор зняв його і посадовив на гладкий камінь коло води.
— Хочу побути сам, — сказав Бран. — Іди купайся. Іди до ставків.
— Ходор.
Ходор затупав між деревами і зник. На тому кінці божегаю, під вікнами гостьового будинку, підземне гаряче джерело живило три невеличкі ставки. Вода у них парувала день і ніч, а стіна, що височіла поруч, геть уся заросла мохом. Ходор ненавидів холодну воду і пручався, як дикий кіт, коли йому погрожували милом, але в гарячому ставку міг сидіти годинами, щасливий, гучно відригуючи в лад зі ставком, коли з темних зелених глибин здіймалися бульки і лускали на поверхні.
Літо посьорбав води і вклався обабіч Брана. Хлопчик почухав вовка під щелепою, і на якусь мить обидва насолоджувалися покоєм. Бранові завжди подобалося в божегаю, навіть до того, як з ним сталося лихо, але останнім часом його тягнуло сюди все сильніше. Навіть серце-дерево більше не лякало його так, як колись. Глибокі червоні очі, вирізані у блідому стовбурі, спостерігали за ним, як і раніше, але зараз вони його чомусь втішали. Він казав собі, що боги наглядають за ним. Старі боги, боги Старків, першолюдей і дітей лісу. Боги його батька. Він почувався безпечно на їхніх очах. Глибока тиша серед дерев допомагала думати. Бран багато думав, відколи впав. Думав, мріяв, балакав з богами.
— Будьте ласкаві, зробіть так, аби Робб нікуди не пішов, — тихо молився він. Провів рукою по холодній воді, пускаючи ставком хвильки. — Примусьте його лишитися вдома. Або, якщо вже він мусить піти, то хай повернеться додому цілий, разом з паном батьком, матінкою та дівчатами. А ще зробіть так… щоб Рікон зрозумів.
Відколи його маленький братик дізнався, що Робб вирушає на війну, то оскаженів, як зимова буря: по черзі то лив сльози, то спалахував гнівом. Малий відмовлявся їсти, плакав та верещав по ночах, навіть буцнув Стару Мамку, яка намагалася заспівати йому колискової. А наступного дня зник. Робб відрядив на його пошуки половину людей у замку, і коли нарешті його знайшли у крипті, Рікон змахнув на них іржавим мечем, витягнутим з рук мертвого короля, а Кудлай вискочив з темряви, пускаючи слину, як зеленоокий дідько. Вовк оскаженів майже так, як і сам Рікон: він вкусив Гейджа за руку, вирвав шматок м’яса з Мікенового стегна. Тільки Робб разом із Сірим Вітром спромігся вгамувати його. Фарлен прип'яв чорного вовка у псярні на ланцюг, але тепер самотній Рікон плакав ще гіркіше.
Маестер Лювин радив Роббові лишитися у Зимосічі. Про це благав і Бран — заради Рікона, та й заради себе самого, але брат тільки вперто хитав головою і казав:
— Я не хочу йти. Але мушу.
Не те щоб він брехав. Бран розумів, що хтось таки мусить рушити на південь, аби втримати Перешийок і допомогти Таллі у війні проти Ланістерів. Але ж не обов’язково саме Робб. Він міг би поставити військо під провід Гала Молена, Теона Грейджоя або когось із значкових панів Зимосічі. Маестер Лювин саме так і радив, але Робб нічого не хотів чути.
— Мій вельможний батько не послали б людей на смерть, боягузливо ховаючись за мурами Зимосічі, — мовив він голосом Робба-князя.
Робб тепер видавався Бранові напівчужим. Він змінився, став справжнім князем, хоча ще й шістнадцятих іменин не бачив. Це відчували навіть батькові значкові пани. Багато хто намагався випробувати його силу, кожен по-своєму. Руз Болтон та Робет Гловер змагалися за честь очолювати військо у битві. Перший вимагав коротко і різко, другий — з посмішкою та жартом. Дебела сивочола Маега Мормонт, по-чоловічому вбрана у кольчугу, вельми відверто заявила Роббові, що він їй наказів віддавати не буде, бо за віком у онуки годиться… а сама не заперечувала б видати за нього заміж власну онуку. Тихий та гречний князь Кервин — той-таки привіз із собою дочку на виданні, огрядну й негожу стару діву тридцяти років, яка сиділа ошую батька і очей не піднімала з миски. Веселун князь Роголіс дочок не мав, зате возив подарунки: одного дня — доброго коня, іншого — оленячий окіст, тоді викладений сріблом мисливський ріг, а навзамін нічого не просив… нічого, окрім певного городця, що відібрали в його батька, права полювання північніше від певного хребта і дозволу загатити Білий Ніж, якщо буде ласка його вельможності князя.
Робб відповідав усім з холодною гречністю, як міг би відповідати пан батько, і якось спромігся підкорити усіх своїй волі.
Коли князь Умбер, прозваний своїми людьми Великоджоном, бо на зріст не поступався Ходорові, а у плечах був удвічі ширший, пригрозив забрати своє військо додому, якщо в поході його поставлять позаду Роголісів або Кервинів, Робб відповів, що той може чинити, як йому завгодно.
— А коли ми впораємося з Ланістерами, — пообіцяв він, чухаючи Сірого Вітра за вухом, — то повернемося на північ, хутенько викуримо вас із вашого закута і повісимо за нехтування присягою.
Великоджон вилаявся, жбурнув глек пива у вогонь і заревів, що якась зеленіша за траву шмаркля ще стане йому погрожувати. Галіс Молен спробував був угамувати його, та Великоджон збив сотника сторожі з ніг на підлогу, перекинув стола і витяг з піхов найбільшого та найстрашнішого обіручного меча, якого Бран тільки бачив. Усі по лавах — його сини, брати і служиві люди — скочили на ноги і потяглися по зброю.
Але Робб мовив одне тихе слово, гарикнув звір, і за один миг ока князь Умбер лежав на спині, страшний меч крутився на підлозі за два кроки від нього, а з руки текла кров там, де Сірий Вітер відшматував йому два пальці.
— Пан батько вчили мене, що оголити клинка проти свого зверхнього володаря означає смерть, — мовив Робб, — та ви, мабуть, тільки хотіли порізати мені м’ясо.
Бранові засмоктало у животі, коли Великоджон зіп’явся на ноги, смокчучи криваві пеньки пальців… а тоді, на диво, здоровань зареготав!
— Жорсткувате в тебе м’ясо, — проревів він, — дідько його ріж!
І якось так вийшло, що після тієї пригоди Великоджон став правою рукою Робба, його найвірнішим поборником, розказував усім направо й наліво, що молодий князь — справжній Старк, і що краще їм усім гарненько схилити коліна, поки їх не відгризли геть.
Але тієї самої ночі, коли вогні у трапезній вже пригасили, брат прийшов до Бранової опочивальні блідий, трусячись, мов з пропасниці.
— Я думав, він мене уб’є, — зізнався Робб. — Ти бачив, як він жбурнув долі Гала, наче той завбільшки з Рікона? О боги, і злякався ж я. А Великоджон ще не найгірший з усіх, тільки найгаласливіший. Пан Руз, приміром, ніколи зайвого слова не скаже, тільки дивиться, а я все думаю про ту палату в Жахокромі, де Болтони вішають на стіни зідрану шкіру ворогів.
— То лише байка Старої Мамки, — відповів Бран. Але у голосі чувся сумнів. — Хіба ні?
— Ну, не знаю. — Він стомлено хитнув головою. — Пан Кервин хоче узяти на південь дочку. Каже, щоб готувала йому їсти. Але Теон певний, що я одного вечора знайду її на своїй постелі… Якби ж… Якби ж пан батько були з нами…
У цьому вони всі погоджувалися: Бран, Рікон та Робб-князь; усі прагнули понад усе побачити батька поруч із собою. Але князь Едард знаходився за тисячі верст звідти: чи то сидів полоненим у підземеллі, чи то тікав від убивць, а чи вже загинув від їхніх рук. Ніхто не знав того напевне — кожен подорожній оповідав іншої байки, щоразу страшнішої. Начебто голови батькової сторожі гнили на мурах Червоного Дитинця, насаджені на шпичаки. Від батькової руки загинув король Роберт. Баратеони узяли Король-Берег в облогу. Князь Едард втік на південь з лукавим братом короля, князем Ренлі. Ар’ю та Сансу вбив Хорт. Мати вбила Тиріона-Біса і вивісила його тіло на мурах Водоплину. Князь Тайвин іде війною на Соколине Гніздо, плюндруючи усе на своєму шляху. Один наскрізь пропитий балакун оголосив, що Раегар Таргарієн повернувся з мертвих і збирає на Дракон-Камені величезне військо стародавніх звитяжців, аби повернути собі батьківський трон.
Коли ж нарешті крук приніс листа під власною печаткою пана батька, написаного Сансиною рукою, жорстока правда виявилася не менш неймовірною. Бран знав, що ніколи не забуде виразу на обличчі Робба, коли той витріщався на слова сестри у листі.
— Вона пише, що батько змовлялися проти престолу з братами короля, — читав він. — Король Роберт помер, а матінку й мене викликають до Червоного Дитинця, аби засвідчити вірність Джофрі. Каже, що ми повинні берегти мир, а коли вона одружиться з Джофрі, то благатиме його дарувати панові батьку життя.
Пальці його стиснулися у кулака, зминаючи Сансиного листа.
— І вона нічого не пише про Ар’ю. Нічого, жодного слова! Що таке з тим клятим дівчиськом?!
Брана всередині аж проморозило.
— Вона втратила вовчицю, — промимрив він, згадуючи той день, коли четверо батькових стражників повернулися з півдня з кістками Панночки. Літо, Сірий Вітер та Кудлай почали вити, ще коли сторожа не перетнула підйомного моста, самотніми та розпачливими голосами. У тіні Першовежі лежав старий цвинтар з порослими блідою мшеддю надгробками, де старі Королі Зими ховали вірних слуг. Саме там і поклали Панночку, а її брати никали між могил, як невпокоєні примари. Вона пішла на південь, а повернулися від неї самі кістки.
Їхній дід, старий князь Рікард, колись поїхав на південь разом із сином Брандоном, братом їхнього батька, і двома сотнями кращих людей. Ніхто з них не повернувся. А потім пан батько теж поїхав на південь з Ар’єю та Сансою, з Джорі, Гуленом, Товстуном Томом та іншими. А тоді поїхали пані матінка і пан Родрік. І теж не повернулися. Зараз туди ж збирався Робб. Не до Король-Берега, не приносити клятви вірності, а до Водоплину з мечем у руці. І якщо їхній пан батько дійсно сидить у полоні, то йому напевне кінець. Бран боявся за нього так, що годі й сказати.
— Якщо вже Роббові конче треба йти туди, нагляньте за ним, — прохав Бран старих богів під їхніми червоними очима на серце-дереві. — І за його людьми теж: Галом і Квентом, і рештою наших, і за паном Умбером, і за пані Мормонт, і за всім панством півночі. Мабуть, і за Теоном теж. Збережіть їм життя, будьте ласкаві, боги. Допоможіть їм розбити Ланістерів, урятувати батька і повернутися додому.
Слабкий вітерець зітхнув поміж дерев божегаю. Червоне листя поворушилося та зашепотіло. Літо вишкірив ікла.
— Ти їх чуєш, хлопче? — запитав чийсь голос.
Бран підняв голову. Через ставок від нього, під стародавнім дубом, стояла Оша із затіненим листям обличчям. Навіть забита у залізо, дикунка рухалася тихо, наче кішка. Літо оббіг ставка, принюхався до неї. Висока жінка сахнулася.
— Літо, до мене, — покликав Бран. Лютововк нюхнув останній раз, обернувся і кинувся назад. Бран обійняв його обома руками. — А тобі тут чого треба?
Він не бачив Ошу, відколи її полонили у вовчій пущі, хоча знав, що вона тепер служить при кухні.
— Вони й мої боги, — мовила Оша. — За Стіною інших немає.
