сообщить о нарушении
Текущая страница: 71 (всего у книги 97 страниц)
— Я поведу мій халазар на захід, туди, де закінчується світ, і поїду дерев’яними конями через солону чорну воду, як жоден хал іще не їздив. Я повбиваю людей у залізних сорочках і зруйную їхні кам’яні шатра. Я згвалтую їхніх жінок, візьму їхніх дітей у неволю і привезу їхніх переможених богів до Ваес Дотраку, щоб вони вічно вклонялися Матері Гір. Так обіцяю я — Дрого, син Бгарбо. Так я присягаюся вчинити перед Матір’ю Гір, і хай зірки засвідчать мої обітниці.
Його халазар виступив з Ваес Дотраку через два дні, прямуючи на південний захід через степи. Хал Дрого їхав попереду на своєму великому рудому огирі, з Даянерис на срібній при боці. Виняр поспішав слідом пішки, голий, з ланцюгами на шиї та руках. Ланцюги були припнуті до збруї Даніної срібної. Вона їхала вперед, а він босий біг слідом, запинаючись. Ніяка шкода йому не загрожувала… поки він не падав і не відставав.
Кетлін VIII
Крізь пасма туману вона бачила, хай не розбираючи достеменно, корогви, які майоріли вдалині — білі, з темною плямою в середині. Та пляма могла бути тільки лютововком Старків, сірим на крижаному полі. Уздрівши прапори на власні очі, Кетлін зупинила коня і схилила голову на знак подяки. Боги зглянулися. Вона не спізнилася.
— Вони чекають на наше прибуття, пані, — мовив пан Виліс Мандерлі, — як і обіцяв наш вельможний батько.
— То не примушуймо їх чекати, шановний пане. — Брінден Таллі вдарив острогами коня і рушив баскою ристю до прапорів. Кетлін поїхала поруч.
За ними вирушили пан Виліс зі своїм братом Венделом, ведучи зібране ними військо десь у півтори тисячі вояків: двадцять з гаком лицарів, стільки ж зброєносців, дві сотні кінних латників, мечників, легких охочекомонних, решта — піхота, озброєна списами, рогатинами й тризубами. Князь Виман залишився вдома, щоб захищати Білу Гавань, бо у свої майже шістдесят років надто роздався вшир, аби сідати верхи.
— Якби я гадав знову побачити війну на власні очі, то їв би менше вугрів, — мовив він до Кетлін, коли зустрів її корабель, і ляснув по величезному череві обома долонями з тлустими опецькуватими пальцями. — Та мої хлоп’ята проводять вас до сина, не турбуйтеся.
Його «хлоп’ята» були старші за Кетлін, і на превеликий жаль, занадто нагадували власного батька. Панові Вилісу, здавалося, досить іще кількох вугрів, аби теж не змогти сісти на коня; Кетлін усім серцем жаліла бідну тварину. Пан Вендел, молодше «хлоп’я», видався б їй найтовщим чоловіком на світі, якби не знайомство з його батьком та братом. Виліс розмовляв спокійно, сухо, ввічливо, Вендел галасував та реготав; обоє мали величезні моржові вуса і голови лисі, мов дитячий задок. Жоден не мав одягу, не змережаного плямами від жирної їжі. Та все ж обоє припали їй до душі, бо везли її до Робба за наказом свого батька. На краще вона й сподіватися не могла.
Її втішило те, що син вислав споглядачів на всі боки, навіть на схід. Ланістери, ясна річ, прийшли б із півдня, але добре, що Робб мав обережність. «Мій син веде військо на війну», подумала вона, аж не вірячи собі. Вона відчайдушно боялася за нього, як і за Зимосіч, але відчувала й певну гордість. Рік тому Робб був іще малим хлопчиною. «Хто він зараз?», питала вона себе.
Розвідники побачили прапори Мандерлі — білого водяника з тризубом у руці, що встає з блакитно-зеленого моря — і тепло привітали прибулих. Почет привели до високого місця, досить сухого, аби стати табором. Пан Виліс наказав зупинитися і залишився зі своїми людьми, щоб наглянути за вогнем та кіньми, поки його брат Вендел вирушив з Кетлін та її дядьком, аби відвезти поштиві вітання від їхнього батька до свого повелителя.
Грунт під копитами коней був м’який та вологий. Місцевість знижувалася; вони їхали повз димні вогнища, складені з торфу, довгі конов’язі, вози, навантажені сухарями та солониною. На кам’янистому пагорбку стояло шатро князя з важкими ташними стінами. Кетлін упізнала корогву: лось-бик Роголісів, бурий на темно-жовтогарячому тлі.
Відразу за ними, крізь пасма туману, вона побачила стіни та башти Калин-Копу… чи те, що від них лишилося. Величезні чорні базальтові каменюки, завбільшки трохи не з сільську хату, валялися розкидані та поперевертані, мов дитячі дерев’яні кубики, ще й наполовину потонули у м’якому болотистому грунті. Від зовнішньої стіни, яка колись не поступалася мурові Зимосічі, більше нічого не лишилося. Головна дерев’яна вежа за минулі тисячоліття зникла зовсім; хіба що залишки гнилих колод позначали місце, де вона колись стояла. Від величезної твердині першолюдей залишилися три стінові башти… там, де раніше було двадцять, якщо вірити казкарям.
Вартова Башта виглядала досить цілою, навіть могла похвалитися муром у кілька стоп заввишки по обидва боки. Башта-П’яниця у болоті, де колись стрічалися південний та західний мур, похилилася, наче людина, яка хоче виблювати повне черево вина у канаву. Висока та струнка Башта Дітей, де колись за легендою діти лісу закликали своїх безіменних богів наслати на ворогів молот вод, втратила половину свого вінця. Скидалося, наче якийсь велетенський звір відкусив шматок від зубців нагорі башти і сплюнув покришений камінь у болото. Всі три башти позеленіли від моху. На північному боці Вартової Башти між каменями росло дерево з покрученим гіллям, прикрашеним білою мереживною ковдрою «привидової шкури».
— Змилуйтеся, боги! — вигукнув пан Брінден, коли побачив вид перед собою. — То оце хвалений Калин-Коп? Та він годиться хіба що…
— …влаштувати ворогові смертельну пастку, — закінчила за нього Кетлін. — Я знаю, який він з виду, дядечку. Я й сама думала так само, коли вперше побачила, та Нед запевнив, що ця руїна грізніша для ворогів, аніж здається. Три вцілілі башти обступають прохід з усіх боків, і ворог мусить іти просто між ними. Болото тут зовсім непрохідне, повне зрадливих пісків та багвин, а змії аж кишать. Аби взяти приступом якусь із башт, доведеться пройти по пояс у грязюці, перетнути рів, повний левоящерів, і залізти на стіни, слизькі від моху. І все це під стрілами лучників з двох інших башт.
Вона похмуро всміхнулася до дядька.
— А коли настає ніч, з’являються примари: холодні мстиві привиди півночі, голодні до крові південників.
Пан Брінден реготнув.
— Нагадай мені тут не затримуватися. Ще зранку я й сам був південником.
Верхівки усіх трьох башт прикрашали військові корогви. Променясте сонце Карстарків висіло на Башті-П’яниці нижче лютововка; на Башті Дітей так само під прапором Старків тріпотів Великоджонів велетень у розірваних кайданах. Але на Вартовій Башті знамено Старків майоріло саме. Робб розташувався саме в тій башті; туди й вирушила Кетлін разом з паном Брінденом і паном Венделом, обережно спрямовуючи коней по загаті з колод та дощок, прокладеній через чорно-зелену грязюку.
Вона знайшла сина у оточенні батькового значкового панства, у палаті з протягами, де у чорному комині диміло складене з торфу вогнище. Він сидів за важким кам’яним столом перед купою мап та паперів, заглиблений у розмову з Рузом Болтоном та Великоджоном. Спершу він її навіть не помітив… хоча помітив вовк. Великий сірий звір лежав коло вогню, та коли Кетлін увійшла, підвів голову і зустрів її погляд своїми золотавими очима. Пани й князі один за одним замовкли, Робб підняв очі, помітивши раптову тишу, і побачив її.
— Матінко?! — повним глибокого почуття голосом перепитав він.
Кетлін бажала б побігти до нього, розцілувати його прегарне чоло, схопити в обійми і тримати так міцно, щоб ніяка біда не зачепила… та перед усім його панством не насмілилася. Тепер він виконував чоловічі обов’язки; материні пестощі тільки б усе зіпсували. А тому вона затрималася на дальньому кінці великої базальтової плити, що правила тут за стіл. Сірий Вітер скочив на ноги і потрусив через палату до неї; такого здоровезного вовчиська Кетлін не те що ніколи не бачила, а й досі не уявляла.
— Ти відростив бороду, — мовила вона до Робба, поки лютововк нюхав їй долоню.
Він пошкрябав зарослу щелепу, раптом зніяковівши.
— Так, так.
Волосини в нього на підборідді були рудіші, аніж на голові.
— Мені подобається. — Кетлін легенько попестила вовкові голову. — Так ти схожий на мого брата Едмура.
Сірий Вітер, граючись, несильно куснув її за пальці й побіг до свого місця коло вогню.
Пан Гелман Толгарт першим перетнув палату слідом за лютововком, аби привітатися з належною поштивістю. Він став на коліно і притиснув лоба до її руки.
— Пані Кетлін, — мовив він, — бачити вашу незмінну красу в ці тяжкі часи — така втіха для душі.
За ним підійшли Гловери, Галбарт і Робет, тоді Великоджон Умбер і решта, один за одним. Останнім виявився Теон Грейджой.
— Не гадав побачити вас тут, пані, — мовив він, схиляючи коліно.
— Я й сама не гадала опинитися тут, — відповіла Кетлін, — доки не зійшла на берег у Білій Гавані й не почула від князя Вимана, що Робб скликав корогви. Прошу вітати його сина, пана Вендела.
Вендел Мандерлі ступив уперед і вклонився так низько, як дозволяв його чималий обсяг.
— А також мого дядька, пана Бріндена Таллі, який полишив службу в моєї сестри, аби приєднатися до мене.
— Пан Чорноструг! — мовив Робб. — Дякую вам за приїзд. Нам конче потрібні такі уславлені воїни. Вам, пане Венделе, я також дуже радий. А чи приїхав з вами, матінко, пан Родрік? Я дуже скучив за ним.
— Пан Родрік вирушив з Білої Гавані на північ. Я поставила його каштеляном Зимосічі й доручила утримувати замок до нашого повернення. Маестер Лювин — мудрий радник, але недосвідчений у військовій справі.
— Не турбуйтеся, пані Старк, — басовито прогув Великоджон. — Зимосічі ніщо не загрожує. Скоро ми прочистимо Тайвинові Ланістеру дупу нашими мечами, красно прошу вибачити, а тоді рушимо на Червоний Дитинець визволяти Неда.
— Перепрошую пані, маю одне питання. — Руз Болтон, господар на Жахокромі, мав тихенький голосочок, але коли він говорив, більші за нього чоловіки замовкали та слухали. Очі він мав дивно бліді, майже безбарвні, а поглядом вмів бентежити, як ніхто. — Кажуть, ви утримуєте в полоні карлика, сина князя Тайвина. Чи привезли ви його до нас? Мушу сказати, нам став би у пригоді такий заручник.
— Я справді тримала Тиріона Ланістера у полоні, та недовго, — змушено визнала Кетлін. Новина викликала гнівний галас. — Я втішена цим не більше, аніж ви, шановні панове. Боги завважили за доцільне звільнити його, і то не без допомоги моєї недоумкуватої сестри.
Вона розуміла, що не мала б так відверто виказувати своє презирство до родички, але відбуття з Соколиного Гнізда лишило в неї огидні спогади. Кетлін запропонувала узяти з собою князя Роберта на кілька років задля виховання у Зимосічі. Товариство інших хлопчиків мало піти йому на користь, насмілилася припустити вона. Але на Лізину лють страшно було дивитися.
— Сестра ти мені чи ні, — відповіла вона, — але спробуй вкрасти мого сина, і ти вийдеш через Місячні Двері!
Після того розмовляти не було про що.
Панство бажало розпитати її детальніше, але Кетлін підняла долоню.
— Ми матимемо час пізніше, а зараз я стомлена з дороги і бажаю побалакати з моїм сином наодинці. Впевнена, що ви мені пробачите, шляхетні панове.
Панство не сміло заперечувати; очолювані незмінно гречним паном Роголісом, значкові вклонилися і вийшли.
— Даруй мені й ти, Теоне, — додала вона, коли Грейджой затримався був. Той посміхнувся і вийшов слідом.
На столі стояли пиво та сир. Кетлін націдила собі ріг, сіла, ковтнула і роздивилася сина. Він здавався вищим, ніж востаннє, коли вона його бачила, і старшим з-за порослої на щоках борідки.
— Едмур відростив перші вуса у шістнадцять.
— Мені теж скоро шістнадцять, — відповів Робб.
— Але зараз тобі п’ятнадцять. П’ятнадцять, і ти ведеш військо у бій. Чи ти здатний зрозуміти мій страх, Роббе?
У відповідь він кинув упертий погляд.
— Більше нема кому.
— Нема кому? — вигукнула вона. — А чи не скажеш, хто були ті люди, яких я тут бачила хвилину тому? Руз Болтон, Рікард Карстарк, Галбарт і Робет Гловери, Великоджон, Гелман Толгарт… будь-кому з них можна довірити очолити військо. Боги ласкаві, та згодився б навіть Теон, хоч я особисто вибрала б когось іншого!
— Вони не Старки, — відповів син.
— Вони дорослі чоловіки, Роббе, загартовані у битвах. А ти рік тому ще бився дерев’яним мечем.
Вона побачила, як у його очах майнув був гнів, але так само швидко і минув. Раптом він знову перетворився на хлопчика-підлітка.
— Я все знаю, — відповів він збентежено. — То ви… відсилаєте мене до Зимосічі?
Кетлін зітхнула.
— А слід було б. Ти не мав би звідти виступати. Але зараз я вже не посмію. Ти зайшов надто далеко. Одного дня ці пани дивитимуться на тебе як на свого законного повелителя. Якщо я відправлю тебе геть, наче дитину до ліжка без вечері, вони це запам’ятають і кепкуватимуть з тебе за кухлем пива. Настане день, коли ти потребуватимеш їхньої поваги, ба навіть остраху. А сміх — отрута для остраху. Я не вчиню так із тобою, хай як боюся за твоє життя.
— Дякую вам, матінко, — мовив він. За ввічливою подякою проступало явне полегшення.
Вона потягнулася через стіл і торкнулася його волосся.
— Ти мій першачок, Роббе. З одного погляду на тебе я пригадую той день, коли ти, весь червоний, з вереском з’явився на світ.
Він підвівся, збентежений її дотиком, і пройшов до вогню. Сірий Вітер потерся йому об ногу.
— Ви знаєте… про пана батька?
— Так.
Повідомлення про наглу смерть Роберта і падіння Неда нажахали Кетлін так, що й не сказати, але синові вона не хотіла показувати страху.
— Князь Мандерлі розповів мені, коли я зійшла на берег у Білій Гавані. Ти маєш якісь звістки про сестер?
— Був лист, — відповів Робб, чухаючи лютововка під щелепою. — Вам теж надіслали, але він прибув до Зимосічі разом із моїм.
Він пішов до столу, поворушив мапи та папери, і повернувся з пом’ятим пергаменом.
— Ось це вона написала мені. А вашого привезти я навіть і не подумав.
Щось у голосі Робба занепокоїло її. Вона розгладила листа і стала читати. Занепокоєння поступилося місцем недовірі, тоді гніву, і нарешті жаху.
— Це лист від Серсеї, а не від твоєї сестри, — мовила вона, дочитавши. — Справжнє послання міститься у тому, чого Санса не каже. Про те, як гарно та гречно до неї ставляться Ланістери… Я впізнаю загрозу, навіть коли її ласкаво шепочуть на вушко. Санса — заручниця, і вони не збираються її відпускати.
— Про Ар’ю ані слова, — зазначив Робб, сумно похнюпившись.
— Саме так. — Кетлін не хотіла думати, що це означає. Тільки не тут і не зараз.
— Я сподівався… якби ж ви ще тримали Біса, обмінятися заручниками…
Він схопив Сансиного листа і зім’яв його у кулаку. Вона зрозуміла, що він знущається над листом вже не вперше.
— Чи є звістки з Соколиного Гнізда? Я написав тітці Лізі, прохав про допомогу. Ви не знаєте, чи скликала вона корогви князя Арина? Чи стануть на наш бік лицарі Долини?
— Тільки один, — відповіла Кетлін. — Найкращий з них — мій дядько… але ж Брінден Чорноструг — з роду Таллі. Проте сестра моя не зрушить з місця і не ступить кроку за свою Криваву Браму.
Робб тяжко сприйняв цю звістку.
— Матінко, що нам робити? Я привів сюди військо, вісімнадцять тисяч вояків, але я… Я не знаю…
Він дивився на неї, виблискуючи очима. Гордий молодий князь кудись зник, на його місці знову сидів хлопчик п’ятнадцяти років, який шукав відповіді на свої питання в матері.
Так не годиться.
— Чого ти боїшся, Роббе? — запитала вона м’яко.
— Я… — Він відвернув голову, аби сховати першу сльозу. — Якщо ми рушимо… навіть переможемо… Ланістери тримають Сансу і пана батька. Їх вб’ють, хіба ні?
— Вони хочуть, щоб ми так думали.
— Тобто брешуть?
— Я не знаю, Роббе. Напевне я знаю тільки те, що ти не маєш вибору. Якщо ти прибудеш до Король-Берега з клятвою вірності, поїхати звідти тобі не дозволять. Якщо ти підібгаєш хвоста і відступиш до Зимосічі, твоє панство втратить всяку повагу до тебе, а деякі можуть і до Ланістерів перебігти. Тоді королева геть знахабніє і чинитиме з полоняниками так, як забажає. Наша найпевніша надія, та й взагалі єдина справжня надія — це розбити їх на полі битви. Якщо тобі трапиться полонити князя Тайвина або Крулеріза, тоді обмін стане можливим. Але навіть не це головне. Нед і твої сестри будуть у безпеці, тільки поки ти маєш силу, якої боїться ворог. Серсеї вистачить розуму, аби утримувати їх живими для укладення миру, якщо війна обернеться не на її користь.
— А якщо війна обернеться на її користь? — запитав Робб. — Супроти нас?
Кетлін взяла його за руку.
— Я не пом’якшуватиму правди заради тебе, Роббе. Якщо ти програєш, ніякої надії не лишиться. Люди кажуть, у серці Кастерлі-на-Скелі немає нічого, крім каменю. Згадай долю дітей Раегара.
Вона побачила у його юних очах острах, але водночас і силу.
— Тоді я не програю, — твердо пообіцяв він.
— Розкажи, що ти знаєш про війну в річковому краю, — попрохала вона. Мала-бо зрозуміти, чи справді він готовий.
