сообщить о нарушении
Текущая страница: 87 (всего у книги 97 страниц)
— Гей, ти! — заволав хтось гнівно на Ар’ю, та вона прожогом чкурнула від нього, розіпхала людей на різні боки, вкрутилася між них, буцаючись у кожного зустрічного. Чиясь рука вхопила її за ногу, вона у відповідь рубонула клинком, надавала копняків по гомілках. Якась жінка запнулася, і Ар’я пробігла їй просто по спині, рубаючи навсібіч, але марно, усе марно… людей було надто багато, і щойно вона пробивала собі дірку, як та заплющувалася. Хтось відштовхнув її убік. Вона досі чула, як верещить Санса.
Пан Ілин видобув з піхов на спині величезного обіручного меча. Коли лезо піднялося над головою і зловило сонячне світло, на темному металі затанцювали рясиці. Блиснув край, гостріший за будь-яку бритву. «Лід», подумала вона, «в нього Лід!» Сльози ринули обличчям, засліпили очі.
А тоді з натовпу вистрілила рука, схопила її за плече, мов вовчі лабети, ще й так міцно, що з руки аж вилетіла Голка. Ар’я похитнулася, втратила рівновагу і впала б, якби чоловік не підняв її з землі легко, як ляльку. До її очей наблизилося його обличчя: облямоване довгим чорним волоссям та сплутаною бородою, вишкірене гнилими зубами.
— Не дивися! — загарчав на неї низький голос.
— Я… я… я… — схлипувала Ар’я.
Старий струснув її так сильно, що застукотіли зуби.
— Стули пельку та заплющ очі, хлопче.
Глухо, наче здалеку, вона почула… якийсь звук… тихе зітхання, наче видихнув мільйон людей відразу. Пальці старого, твердіші від заліза, вп’ялися їй у плече.
— Дивись на мене. Ось так, малий, дивись на мене. — Подих його відгонив кислим вином. — Згадав мене, хлопче?
Зрештою спогади збудив сморід. Ар’я побачила засмальцьоване, заяложене волосся, залатаного та запиленого чорного кобеняка на покручених плечах, суворі жорсткі очі, що скоса примружилися на неї. І раптом згадала чорного братчика, що приходив до батька.
— Упізнав, еге ж? Ото розумник. — Він сплюнув. — Тут усе скінчено. А ти підеш зі мною і припнеш язика.
Щойно вона спробувала відповісти, як нічний вартовий струснув її ще раз, сильніше.
— Припнеш, кажу.
Майдан потроху порожнів. Люди поверталися до своїх занять, натовп розсіювався. Та байдуже — Ар’їне життя скінчилося. Заніміла, вона посунула поруч з… так, Йореном. Його звуть Йорен. Вона не бачила, як він знайшов Голку, але чорний братчик пхнув їй меча до рук.
— Аби ж ти вмів його тримати, хлопче.
— Я не… — почала була вона.
Але Йорен пхнув її у пройму дверей, вхопив брудною рукою за волосся та скрутив, відкидаючи голову назад.
— …не надто розумний хлопець, га? Ти це хотів сказати, га?
В іншій руці чорного братчика з’явився ніж.
Коли лезо блиснуло коло обличчя, Ар’я навіжено сахнулася назад, вивертаючи голову на всі боки, але він тримав її за волосся залізною рукою так, що шкіра на голові трохи не лускала. На вустах вона відчула солоний смак сліз.
Бран VII
Найстарші були вже дорослі чоловіки — сімнадцяти чи вісімнадцяти років від дня своїх іменин. Одному було добряче за двадцять; решта — молодші, років шістнадцять чи й менше.
Бран дивився на них з балкону башти маестра Лювина, слухав їхні стогони, скрики та лайки. Хлопці билися жердинами та дерев’яними мечами, наповнюючи двір клацанням. Часто-густо стукіт зброї переривався смаковитим ляпасом по тілу, вкритому (чи не вкритому) шкірянкою. Пан Родрік крокував поміж хлопців, червоніючи лицем під білими баками і відчайдушно лаючись на усіх відразу. Бран ще ніколи не бачив старого лицаря таким розлюченим.
— Ні! — вигукував той. — Ні, ні, ні!
— Вони не надто добре б’ються, — з сумнівом у голосі мовив Бран і почухав Літа за вухом. Лютововк краяв зубами чийсь окіст, хрумтів кістками.
— Авжеж, — погодився, глибоко зітхнувши, маестер Лювин. Він дивився крізь велику мирійську трубу зі скельцями, вимірюючи тіні та помічаючи положення комети, що висіла низько у вранішньому небі. — Та якщо дати їм трохи часу… Пан Родрік має рацію — комусь же треба чатувати на мурах. Твій вельможний батько повіз увесь цвіт своєї дружини до Король-Берега, твій брат забрав решту замкової варти, а заразом і усіх хлопців, придатних до служби, на багато верст навколо. Не всі повернуться додому живими. На їхнє місце треба когось знайти.
Бран презирливо подивився на парубків, що пітніли унизу.
— Якби я міг стояти на ногах, то побив би геть усіх.
Він згадав, як востаннє тримав меча у руках, коли до Зимосічі приїжджав король. Меч був дерев’яний, та ним він збив принца Томена з ніг півсотні разів.
— Хай пан Родрік навчить мене битися галябардою. Вона має довге держално, і моїми ногами міг би стати Ходор. Ми вдвох були б одним лицарем.
— Гадаю, це… навряд чи можливо, — зазначив маестер Лювин. — Коли чоловік б’ється, Бране, його руки, ноги та розум мають діяти разом, як одне ціле.
Унизу, в дворі, пан Родрік заволав:
— Як ви б’єтеся, йолопи?! Він тебе «дзьоб», і ти його «дзьоб», наче два гусаки. Відбивай! Захищайся від ударів! Гусаки в бою довго не живуть. Якби мечі були справжні, тобі б зразу відтяли руку!
Хтось із інших хлопців зареготав, і старий лицар стрімко обернувся до нього.
— Хто сміється? Ага, це ти. А й справді, смішно. Це в нас регоче той, хто б’ється, наче їжак!..
— Колись на світі жив лицар, позбавлений зору, — вперто мовив Бран, поки пан Родрік вирував унизу. — Мені розповідала Стара Мамка. Він мав довгу ковіньку з клинками на обох кінцях і крутив її так швидко двома руками, що міг зарубати відразу двох людей.
— Симеон Зореокий, — відповів Лювин, записуючи в книжечку цифри. — Коли він втратив очі, то вставив сафіри у порожні очниці. Так розповідають співці. Але, Бране, це тільки оповідка — як ті історії про Флоріана-Дурня. Казка з Віку Звитяжців.
Маестер зацокав язиком.
— Не треба мріяти про нездійсненне. Повернися від снів до дійсності. Бо інакше тільки змучишся.
Згадка про сни збудила спогад.
— Минулої ночі мені знову наснився гайворон. Той, що з трьома очима. Він влетів до мене в опочивальню і наказав піти за ним. Ми пішли до крипти. Там були пан батько, ми розмовляли. Їм було сумно.
— І чому ж? — Лювин саме вдивлявся крізь свою трубу.
— З-за Джона. Здається, це якось стосувалося Джона.
Сон глибоко схвилював Брана — більше, аніж усі гайворонячі сни.
— Але Ходор не хоче до крипти.
Бран бачив, що маестер слухає неуважно. Він підняв очі з-над труби, змигнув.
— Ходор не хоче…
— Сходити униз, до крипти. Коли я прокинувся, то наказав йому знести мене донизу — подивитися, чи й справді там є батько. Спершу він не розумів, що я кажу, але я казав «іди туди», «іди сюди», і так ми дісталися сходів. Але вниз він не пішов. Став на верхніх сходинках і казав «Ходор» так, наче злякався темряви. Але ж в мене був смолоскип. Я так розсердився, що трохи не дав йому ляща по голові, як завжди робить Стара Мамка.
Бран побачив, що маестер хмурить брови, й додав поспіхом:
— Але не дав.
— От і добре. Ходор — людина, а не мул, щоб його лупцював погонич.
— Уві сні я літав разом з гайвороном, але не міг літати, коли прокидався, — зазначив Бран.
— Але навіщо тобі до крипти?
— Я ж казав вам. Аби знайти батька.
Маестер смикнув за ланцюга, якого носив навколо шиї. Він часто робив так, коли почувався незручно.
— Бране, дитино моя люба, колись і князь Едард сяде унизу на кам’яний стіл біля свого батька, батька його батька і всіх Старків аж до старих Королів на Півночі… але, з божої ласки, цього не станеться ще багато років. Твій батько сидить в полоні у королеви, у Король-Березі. У крипті ти його не знайдеш.
— Батько там були минулої ночі. Я сам говорив із ними.
— Який впертий хлопчик, — зітхнув маестер, відкладаючи книжку. — Може, хочеш сам подивитися?
— Хочу, та не можу. Ходор туди йти не бажає, а для Танцівниці сходи надто вузькі та звивисті.
— Гадаю, ми впораємося з цими негараздами.
Замість Ходора покликана була дикунка Оша. Висока й міцна, вона завжди йшла, куди накажуть, не опираючись і не скиглячи.
— Я прожила життя за Стіною, панове. Авжеж не злякаюся якоїсь там ями у землі, — була її відповідь.
— Літо, сюди, — покликав Бран, поки Оша підіймала його жилавими сильними руками. Лютововк покинув кістку та рушив за Ошею, яка понесла Брана через двір, а потім униз — гвинтовими сходами до холодного склепу в глибинах землі. Маестер Лювин ішов попереду зі смолоскипом. Бран навіть не заперечував — ось до чого докотився — щоб його несли на руках, а не на спині. Пан Родрік наказав збити з Оші ручні кайдани, бо вона служила вірно й старанно увесь час, який прожила у Зимосічі. Але гомілки — на знак неповної довіри — лишалися з’єднаними важким залізним ланцюгом, який, втім, не заважав її впевненим крокам униз сходами крипти.
Бран не міг згадати, коли востаннє відвідував підземні склепи. Напевне, ще до того, як з ним сталося лихо. Як він був малий, то грався тут з Роббом, Джоном та сестрами.
Він шкодував, що їх зараз немає з ним; тоді б похмурі склепіння не видавалися такими темними та страшними. Літо зробив кілька сторожких кроків крізь лункий морок, тоді зупинився, підняв голову і понюхав холодне мертве повітря. Раптом вовк вишкірив зуби та поповз назад, виблискуючи золотими очима у світлі маестрового смолоскипа. Навіть Оша, міцніша від старого заліза, почувалася збентеженою.
— Люті дядьки. Ти ба, як дивляться, — мовила вона, обводячи очима довгу шерегу гранітних Старків на кам’яних столах.
— Це Королі Зими, — прошепотів Бран. Чомусь говорити надто гучно тут здавалося недоречним.
Оша всміхнулася.
— Зима не дозволяє королям правити над собою. Якби ти її бачив, то зрозумів би, літній хлопчику.
— Вони були Королями на Півночі багато тисяч років, — пояснив маестер Лювин, здіймаючи смолоскип вище, аби кинути світло на кам’яні обличчя. Деякі мали кошлате волосся та бороди і виглядали лютішими за вовків, що сиділи коло їхніх ніг. Інші були чисто поголені, з рисами кощавими та гострими, схожими на довгі сталеві мечі на їхніх колінах.
— Суворі чоловіки, що жили у суворі часи. Ходімо.
Він хутко закрокував криптою повз стрій кам’яних стовпів та нескінченне військо кам’яних подоб. За його рукою зі смолоскипа тягнувся язик полум’я.
Крипта була схожа на печеру і довша за сам замок. Колись Джон казав, що унизу є ще багато поверхів — глибші та темніші печери, де поховані найстаріші королі. Загубиш тут світло — пропадеш. Літо взагалі відмовився рушити зі сходів, навіть коли Оша пішла слідом за смолоскипом, несучи Брана на руках.
— Ти пам’ятаєш уроки історії, Бране? — спитав маестер по дорозі. — Розкажи Оші, якщо зможеш, хто вони були і що робили.
Бран глянув на обличчя, які проминав, і пригадав усі оповідки. Маестер багато розповідав про минуле, а Стара Мамка допомагала його оживити.
— Онде Джон Старк. Коли морські наскочники висадилися на сході, він скинув їх у море і заснував замок у Білій Гавані. Сином його був Рікард Старк, але не батько мого батька, а інший Рікард, який забрав Перешийок в Болотяного Короля і одружився з його дочкою. Дуже худий, з довгим волоссям і ріденькою борідкою — то Теон Старк. Його кликали «Голодним Вовком», бо він все життя за щось воював, і все йому було мало. А тут один з Брандонів — оцей високий з мрійливим обличчям. Він звався Брандон Корабельник, бо дуже любив море. Його могила лишилася порожньою. Він спробував переплисти Західне Море і не повернувся. Сина його, теж Брандона, кликали Палієм, бо він з горя підніс смолоскипа до усіх батькових кораблів. Оце Родрік Старк, який виграв Ведмежого острова у борцівському поєдинку і віддав його Мормонтам. А тут Торген Старк — Король-на-Колінах. То був останній Король на Півночі та перший князь на Зимосічі, бо він здався та присягнув на вірність Аегонові Завойовнику. А ще онде Креган Старк. Він колись бився з принцем Аемоном, і Драконолицар сказав, що ніколи не стрічав кращого майстра меча.
Вони майже дійшли кінця, і Бран відчув, як накочує сум.
— А осьде мій дідусь, князь Рікард, якого стратив Навіжений Король Аерис. Його дочка Ліанна та син Брандон лежать у могилах поруч з батьком. Це могила не моя, а іншого Брандона — батькового брата. Їм не мали ставити кам’яні подоби — вони ж бо тільки для князів та королів — але пан батько так їх любили, що наказали все ж поставити.
— Гарна дівчина, — мовила Оша.
— З нею заручився Роберт, але принц Раегар вкрав її та згвалтував, — пояснив Бран. — Роберт почав війну, аби повернути її собі. Вбив Раегара на Тризубі своїм келепом, та Ліанна померла і все одно до нього не повернулася.
— Сумна оповідка, — мовила Оша, — та порожні могили ще сумніші.
— Це могила князя Едарда. Вона чекає, коли прийде його час, — відповів маестер Лювин. — Чи не тут ти бачив свого батька уві сні, Бране?
— Так. — Від згадки він здригнувся. Непевно озирнувся навколо. Волосся на шиї стало дибки. Що за шум? Чи тут хтось є?
Маестер Лювин ступив у бік відкритої могили зі смолоскипом у руці.
— Як бачиш, його тут нема. І не буде ще багато років. Сни — то просто сни, дитино.
Він встромив руку в темряву всередині могили, наче у пащеку якогось велетенського звіра.
— Бачиш? Тут нікого…
Раптом темрява гарикнула і стрибнула на нього.
Бран побачив зелений вогонь очей, блиск зубів, чорне, наче навколишня могила, хутро. Маестер Лювин скрикнув і підняв руки, впустивши смолоскип; той вдарився об кам’яне обличчя Брандона Старка і впав до ніг його подоби, вилизуючи ноги язиками полум’я. Світло захилиталося, мов п’яне, і вихопило з темряви Лювина, що борюкався з лютововком, гамселячи його по пискові однією рукою, поки звір зубами стискав другу.
— Літо! — заверещав Бран.
І Літо з’явився. Стрімкою тінню він вистрілив з мороку позаду них, врізався у Кудлая та відкинув геть. Двоє лютововків покотилися по підлозі клубком сірого та чорного хутра, клацаючи зубами один на одного, а маестер Лювин тим часом зіп’явся на коліна з пошматованою, скривавленою рукою. Оша хутко притулила Брана до кам’яного лютововка князя Рікарда і поспішила на допомогу маестрові. При світлі згасаючого смолоскипа на стінах та стелі билися вовчі тіні у двадцять ступнів заввишки.
— Кудлаю! — покликав тоненький голосочок. Бран зиркнув угору. В проймі батькової могили стояв його малий братик. Востаннє клацнувши зубами перед носом Літа, Кудлай відскочив і сів коло Рікона.
— Не чіпайте мого батька, — застеріг Рікон Лювина. — Дайте їм спокій.
— Ріконе, — лагідно мовив Бран, — але ж пана батька тут немає.
— А от і є. Я їх бачив. — На Ріконовому обличчі блищали сльози. — Я бачив їх минулої ночі.
— Уві сні, абощо?..
Рікон кивнув.
— Залиште батька. Дайте їм спокій. Вони повертаються додому, як обіцяли. Батько повертаються.
Бран ще ніколи не бачив, щоб маестер Лювин був такий збентежений. Кров текла в нього з руки там, де Кудлай пошматував вовняну рясу та плоть під нею.
— Ошо, візьми смолоскипа, — процідив він, закусивши губу від болю, і жінка схопила його, не давши згаснути. Обидві ноги дядькової подоби лишилися закіптюженими.
— А цей… звір, — продовжив Лювин, — має сидіти припнутим на ланцюга у псярні.
Рікон попестив Кудлаєві писка, мокрого від крові.
— Я його випустив. Ланцюги йому не до смаку.
Вовк лизнув хлопчикові пальці.
— Ріконе, — покликав Бран, — може, ти підеш зі мною?
— Ні. Мені добре тут.
— Тут темно. І холодно.
— Я нічого не боюся. Я мушу чекати на батька.
— Ти можеш чекати зі мною, — запропонував Бран. — Ми почекаємо разом: ти, я, наші вовки.
Зараз обидва вовки зализували рани, та все ж за ними не завадило б пильнувати.
— Бране, — твердо мовив маестер, — я знаю, що ти бажаєш добра, та Кудлай занадто дикий, щоб бігати вільно. Я вже третя людина, яку він покусав. Якщо дати йому волю в замку, він зрештою когось загризе — дай тільки час. Сувора правда, хлопче, така: цього вовка слід або тримати на ланцюгу, або…
«Убити», подумав Бран, але змовчав, а вголос сказав:
— Але він не терпить ланцюгів, така вже його вдача. Ми почекаємо у вашій башті, всі разом.
— Це неможливо, — заперечив маестер Лювин.
Оша вишкірилася.
— Скільки я пам’ятаю, зараз у замку править цей панич.
Вона віддала Лювинові смолоскипа і знову взяла Брана на руки.
— Значить, пішли до маестерської башти.
— То ти підеш, Ріконе?
Братик кивнув.
— Якщо піде Кудлайчик.
Він побіг слідом за Ошею та Браном, і маестрові Лювину лишилося тільки рушити за ними, сторожко поглядаючи на вовків.
Башта маестра Лювина була така захаращена, що Бран зачудувався, як він тут бодай щось знаходить. Столи та стільці вкривали криві стоси книжок, на полицях вишикувалися ряди закоркованих слоїків та пляшечок, на всіх меблях стояли недогарки свічок та розпливалися калюжки засохлого воску, на тринозі біля дверей на терасу стояла спижева мирійська труба зі скельцями, на стінах висіли мапи зоряного неба, тіньові мапи валялися серед очерету на підлозі, пера, каламарі та папери заповнювали решту простору, і все було густо заплямоване згори послідом круків, що сиділи на кроквах даху. Поки Оша вичищувала, промивала та перев’язувала маестрові рани, слухаючись стислих вказівок самого Лювина, згори доносилися їхнє скрипуче каркання.
