сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 97 страниц)
— Кинджал Біса, — повторив він. Якесь безглуздя. Він сплів пальці навколо гладкого руків’я з драконячої кістки і увігнав клинка у стіл, відчувши, як той пробиває дерево. Кинджал тремтів так, наче сміявся над ним. — Навіщо Тиріонові Ланістеру бажати Бранові смерті? Малий не зробив йому нічого поганого.
— Невже у вас, Старків, самий сніг між вухами? — запитав Мізинець. — Біс ніколи б не наважився на це сам.
Нед підвівся і зміряв кроками кімнату.
— Якщо до цього приклала руку королева, або ж, бороньте боги, сам король… ні, я в це не вірю.
І все ж, щойно він вимовив ці слова, як згадав той холодний ранок на полі курганів і Робертові балачки про горлорізів, яких слід надіслати до принцеси Таргарієн. Він згадав малого сина Раегара, його скривавлений, потрощений череп. Згадав, як король відвернувся від зробленого. Майже так, як відвернувся у трапезній палаті замку Даррі зовсім нещодавно. Він усе ще чув, як благає Санса, і згадував благання Ліанни.
— Швидше за все, король нічого не знав, — припустив Мізинець. — І то не вперше. Наш добрий Роберт дуже вправно заплющує очі на те, чого не хоче бачити.
На це в Неда не знайшлося відповіді. Перед очима стояло обличчя хлопця-різниченка, розрубаного мало не навпіл. Адже король не сказав про малого жодного слова. У голові Недові гупало.
Мізинець потягся до столу, витяг ножа з дерева.
— Та однак подібне звинувачення є зрадою. Ледве розкриєте рота, аби звинуватити короля, як уже танцюватимете перед Ілином Пейном. А от королева… якщо знайти докази, якщо примусити Роберта слухати, тоді, можливо…
— Ми маємо доказ, — мовив Нед. — Ми маємо кинджал.
— Оцей? — Мізинець недбало крутнув його у повітрі, тоді упіймав. — Гарна штука, але ріже на всі боки, пане мій. Біс, поза сумнівом, присягнеться, що кинджала було вкрадено або загублено десь у Зимосічі, а оскільки найманець мертвий, хто насмілиться стверджувати, що він бреше?
Він кинув кинджала Недові.
— Можу порадити тільки жбурнути його в річку і забути, що він взагалі колись виходив з валірійської кузні.
Нед зиркнув на нього холодними очима.
— Пане Баеліш, я маю честь належати до Старків на Зимосічі. Мій син лежить скалічений, і можливо, помирає. Він би вже помер, разом з Кетлін, якби не вовченя, яке ми знайшли у снігу. Якщо ви справді гадаєте, що я можу таке забути, то ви аніскілечки не порозумнішали від тієї днини, коли підняли меч проти мого брата.
— Може, я й справді той самий дурник, яким був тоді, Старку… та я стою тут живий, а ваш брат тліє у своїй морозній могилі вже років із чотирнадцять. Бажаєте зотліти поруч із ним — не мені вас відмовляти. Та я сам не палаю бажанням приєднатися до вашого з братом товариства.
— Ви остання людина, чийого товариства я бажав би будь-кому, пане Баеліше.
— Ви завдаєте мені глибокої рани. — Тут Мізинець поклав руку на серце. — Особисто я завжди вважав вас, Старків, досить відразливою породою, але Кет, з невідомої для мене причини, прикипіла до вас душею. Тож я спробую врятувати вам життя хоча б заради неї. Справа досить безнадійна, мушу визнати, але ж вашій дружині я ніколи не міг відмовити бодай у чомусь.
— Я розповіла Петирові про наші підозри щодо смерті Джона Арина, — мовила Кетлін. — Він обіцяв, що допоможе тобі знайти правду.
Едард Старк не надто радів з тієї допомоги, та все ж мав визнати, що сам би не впорався, а Мізинець колись був для Кетлін майже як брат. Та й хіба вперше Нед мусив діяти спільно з людиною, яку зневажав?
— Добре, нехай, — мовив він, затикаючи кинджала за пояс. — Ти казала про Вариса. Він знає усе?
— Не від мене, — відповіла Кетлін. — Ваша дружина все-таки не дурепа, Едарде Старку. Але Варис дізнається таємниці такими способами, про які ніхто не відає. Він володіє якимсь темним мистецтвом, Неде, присягаюся тобі.
— Та кожен знає, що в нього повно шпигунів, — відмахнувся Нед.
— Ні, справа не в самих шпигунах, — наполягала Кетлін. — Пан Родрік розмовляв з паном Ароном Сантагаром у цілковитій таємниці, але Павук якось дізнався про їхню розмову. Я його боюся.
Мізинець посміхнувся.
— Залиште Вариса мені, люба пані. Якщо дозволите сороміцький жарт — а де ж краще, як не тут — я тримаю його за яйця.
Він склав пальці так, наче вхопив щось, і посміхнувся.
— Або ж тримав би, якби той мав яйця. Бачте, коли пиріг відкривають, пташки починають співати, а Варисові це не сподобається. На вашому місці я б турбувався радше про Ланістерів, аніж про євнуха.
Таких нагадувань Нед не потребував. Він згадав той день, коли знайшли Ар’ю, і вираз на королевиному обличчі, коли та спокійно і м’яко мовила: «Але ж ми маємо вовка». Він згадав про хлопця Мику, про наглу смерть Джона Арина, про падіння Брана, про те, як старий Аерис Таргарієн вмирав на підлозі престольної палати, поки кров його життя висихала на визолоченому клинку.
— Пані дружино, — мовив він, повертаючись до Кетлін, — вам тут більше нема чого робити. Прошу вас негайно повернутися до Зимосічі. Де був один убивця, там можуть з’явитися інші. Хто б не бажав Бранової смерті, він скоро дізнається, що хлопчик живий.
— Але я так хотіла побачити моїх дівчаток… — знітилася Кетлін.
— Це було б дуже нерозумно, — втрутився Мізинець. — Червоний Дитинець повний цікавих очей, та й діти — балакучі створіння.
— Тут він має рацію, кохана моя, — визнав Нед. Він обійняв дружину і мовив до неї. — Беріть пана Родріка та їдьте до Зимосічі. За дівчатами я нагляну. Повертайтеся до наших синів та бережіть їх.
— Як накажете, мій пане. — Кетлін підняла обличчя, і Нед поцілував її. Скалічені пальці вчепилися йому в спину з відчайдушною силою, мовби намагалися навіки зберегти його у безпечному кільці рідних рук.
— Чи не бажають пан та пані скористатися опочивальнею? — запитав Мізинець. — Мушу попередити, Старку: тут за такі послуги беруть гроші.
— Хвильку наодинці, більше я не прошу, — відповіла Кетлін.
— Гаразд. — Мізинець рушив до дверей. — Та не затримуйтеся. Нам з Правицею вже давно час повернутися до замку, поки нашу відсутність не помітили.
Кетлін підійшла до нього і взяла його руки у свої.
— Я не забуду, як ти допоміг нам, Петире. Коли твої люди прийшли по мене, я не відала, чи мене ведуть до друга або ворога. Але у тобі я знайшла більше, ніж друга. Я знайшла брата, якого, здавалося, втратила назавжди.
Петир Баеліш посміхнувся.
— Ви розчулили мене, люба пані, у кращих почуттях. Та ліпше нікому не кажіть. Я роками намагаюся переконати двір, який я хижий та жорстокий. Аби ж стільки тяжкої праці не спливло намарно.
Нед не повірив жодному його слову, та все ж мовив гречно:
— Дозвольте і мені принести вам щиру дяку, пане Баеліш.
— Овва, це справді коштовний дарунок для мене, — мовив той із нещирим захопленням.
Коли двері за ним зачинилися, Нед обернувся до дружини.
— Щойно прибудеш додому, негайно напиши Гелманові Толгарту і Галбартові Гловеру. Під моєю печаткою. Вони мають скликати по сотні лучників кожен і поставити залогу в Калин-Копі. Дві сотні вправних стрільців здатні втримати Перешийок проти цілого війська. Напиши також князеві Мандерлі, аби полагодив і зміцнив укріплення Білої Гавані та поставив там добрі залоги. Від сьогодні й надалі я хочу, аби за Теоном Грейджоєм добре наглядали. Якщо почнеться війна, ми нагально потребуватимемо флоту його батька.
— Війна?! — В Кетлін на обличчі з’явився жах.
— Це на крайній випадок, — пообіцяв їй Нед, молячись, щоб він не настав. Він знову обійняв дружину. — Ланістери безжальні, коли бачать слабкість, як на своє горе дізнався Аерис Таргарієн. Але вони не наважаться вдарити на північ, не маючи за собою усієї сили держави. А її вони не матимуть. Тим часом я маю ще кривлятися у цьому вертепі, мовби нічого не сталося. Пам’ятай, навіщо я тут, кохана моя. Щойно я знайду докази, що Ланістери замордували Джона Арина…
Він відчув, як Кетлін затремтіла у його обіймах. Її пошматовані руки вчепилися у нього.
— Знайдеш… — запитала вона, — і тоді що, коханий?
«Тоді почнеться найнебезпечніше», сказав собі Нед.
— Джерелом правосуду в державі є король, — мовив він. — Коли я дізнаюся правду, то муситиму піти до короля.
«І молитися, щоб він залишився таким, як я сподівався», додав Нед про себе, «а не перетворився на те, чого я боюся».
Тиріон III
— То ви вже певно мусите їхати? — запитав князь-воєвода.
— Конче певно, пане Мормонте, — відповів Тиріон. — Мій брат Хайме непокоїтиметься. Може навіть забрати в голову, що ви вмовили мене вдягти чорне.
— Якби ж я міг. — Мормонт ухопив крабову клішню і хряснув нею в кулаці. Незважаючи на старість, князь-воєвода зберіг у руках силу справжнього ведмедя. — Ви хитромудра людина, Тиріоне. Такий, як ви, нам на Стіні став би у пригоді.
Тиріон вишкірився.
— Тоді я накажу повизбирувати карликів з усього Семицарства і надіслати їх вам, пане Мормонт.
Поки всі реготали, він висмоктав м’ясо з однієї крабової ноги і взявся до іншої. Краби, свіжі й соковиті, приїхали цього ранку зі Східної Варти у діжці зі снігом.
Єдиний за столом, хто не зізволив бодай всміхнутися, був пан Алісер Терен.
— Ланістер із нас глузує.
— З вас — так, пане Алісере, — відповів Тиріон. Цього разу сміх навколо столу був якийсь збентежений.
Теренові чорні очі застигли на Тиріоні, палаючи ненавистю.
— Чи не забагато ви маєте панської пихи, як для півпанського зросту? Може, вийдемо надвір і поглузуємо сам на сам?
— Навіщо? — запитав Тиріон. — Краби ж тут.
На це решта товариства знову зареготалася. Пан Алісер підвівся, стиснувши губи тонкою рискою.
— Ану виходьте і жартуйте зі зброєю в руці.
Тиріон кинув оком на свою правицю.
— Чом би й ні, пане Алісер. В мене саме і зброя є — приміром, виделка для крабів. Почнемо двобій?
Він скочив на стільця і почав штрикати пана Алісера у груди крихітною виделкою. Баштову світлицю затопив регіт. Князь-воєвода від сміху пирснув на всі боки шматочками крабового м’яса і трохи не задихнувся. Навіть його крук гучно закаркав з-над вікна: «Двобій! Двобій!»
Пан Алісер Терен вийшов з кімнати такий прямий і напружений, наче йому хтось встромив кинджала у дупу.
Мормонт усе ще боровся зі сміхом, який його душив. Тиріон гепнув воєводу по спині.
— Переможцеві належить здобич! — оголосив він. — Тож я забираю Теренову частку крабів собі.
Нарешті князь-воєвода спромігся заспокоїтися.
— Ви хитре створіння, але дарма так задираєтеся до нашого пана Алісера, — дорікнув він Тиріонові.
Тиріон всівся і ковтнув вина.
— Якщо людина малює ціль для лучників просто в себе на грудях, зрештою хтось та пустить у неї стрілу. Я бачив мерців, веселіших за вашого пана Алісера.
— А от і ні, він досить дотепний, — заперечив великий шафар Нічної Варти Бовен Марш, чолов’яга з себе круглий та червоний, мов буряк. — Чули б ви, які він дає прізвиська хлопцям у навчальному дворі.
Тиріон і справді чув деякі з тих прізвиськ.
— Б’юся об заклад, хлопці вигадали дещицю і для нього, — відповів він. — Та оббийте ж очі від льоду, панове-добродії! Панові Алісеру Терену радше личить вигрібати лайно зі стаєнь, аніж навчати юних воїнів Варти.
— Стайнярів у Варті не бракує, — пробурчав пан Мормонт. — Зараз нам інших і не присилають. Стайнярів, дрібних злодюжок та гвалтівників. Пан Алісер — помазаний лицар, один з небагатьох, які вдягли чорне, поки я тут воєводою. Він хоробро бився при Король-Березі.
— Та не на тому боці, — сухо відзначив пан Яремія Рикер. — Кому знати, як не мені — я стояв на мурі поруч із ним. Тайвин Ланістер дав нам чудовий вибір: вдягти чорне або стирчати головами на кілках ще до заходу сонця. Не сприйміть за образу, Тиріоне.
— Жодної образи, пане Яреміє, жодної. Батько страшенно люблять чіпляти на кілки чиїсь голови, особливо тих людей, які його дратують. Таке шляхетне обличчя, як ваше, напевне прикрасило б міські мури над Король-Брамою. Ви могли б пишатися собою.
— Красно дякую, — мовив пан Яремія з кривою усмішкою.
Князь-воєвода Мормонт відкашлявся.
— В мене є недобра підозра, Тиріоне, що пан Алісер частково має рацію. Ви таки глузуєте з нас і нашої шляхетної справи.
Тиріон знизав плечима.
— З усіх нас треба глузувати час від часу, пане Мормонте, щоб ми не ставилися до себе занадто серйозно. Ще вина, будьте ласкаві.
І він простягнув свого келиха. Поки Рикер наливав, Бовен Марш мовив:
— Для такого малого чоловічка ви маєте немалу спрагу.
— О ні, я вважаю пана Тиріона дуже великою людиною, — мовив маестер Аемон з дальнього кінця столу. Він казав дуже тихо, проте старшина Нічної Варти разом замовкла, щоб чути древнього і шанованого старця. — Серед нас, на цьому краю землі, сидить справжній велетень.
Тиріон відповів йому дуже поштиво:
— На протязі життя мене різно кликали, ласкавий пане, та дуже рідко — велетнем.
— І все ж, — наполягав маестер Аемон, втупивши свої затуманені, білі, як молоко, очі в Тиріонове обличчя, — я вважаю вас велетнем.
Уперше Тиріон Ланістер не знайшов слів у відповідь. Він тільки й спромігся, що схилити голову і сказати:
— Ви занадто добрі до мене, маестре Аемон.
Сліпий посміхнувся. Він був зовсім малий, зморшкуватий, без жодної волосини, такий висохлий за століття свого життя, що маестерський ланцюг з ланок різних металів вільно теліпався в нього на шиї.
— На протязі життя мене різно кликали, ласкавий пане, — відповів він, — та дуже рідко — добрим.
Цього разу серед загального сміху першим пролунав Тиріонів.
Значно пізніше, коли нагальна справа втамування голоду була вирішена, і решта старшини пішла собі, Мормонт запросив Тиріона до крісла біля вогню і келиха оковитої з прянощами, такої міцної, що в того на очах виступили сльози.
— Так далеко на півночі королівський гостинець буває небезпечним, — мовив князь-воєвода, щойно вони випили.
— При мені Джик та Моррек, — відповів Тиріон, — і Йорен теж їде на південь.
— Йорен сам-один, того не досить. Варта дасть вам супровід до Зимосічі, — мовив Мормонт цілком беззаперечно. — Гадаю, вистачить трьох людей.
— Якщо наполягаєте, мій пане, — погодився Тиріон. — Міг би поїхати молодий Сніговій. Він буде радий побачити братів.
Мормонт насупився крізь рясну сиву бороду.
— Сніговій? А, Старків байстрюк. Ні, його посилати не варто. Молодь має швидше забути життя, яке залишила вдома: братів, матерів і таке інше. Поїздка додому лише розбурхає почуття, які краще не чіпати. Я все це знаю по собі… та й по своїй рідні. Моя сестра Маега править Ведмежим островом з тієї пори, коли мій син зганьбив сім’ю. Я маю племінниць, яких і не бачив ніколи. — Він зробив ковток. — До того ж Джон Сніговій ще малий. А вам для безпеки я надам трьох добрих бійців.
— Мене розчулила ваша турбота, пане Мормонте. — Міцний напій паморочив Тиріонові голову, та він не настільки сп’янів, щоб не зрозуміти: Старий Ведмідь чогось хоче від нього навзамін. — Сподіваюся, що зможу якось віддячити за вашу добрість.
— Авжеж зможете, — похмуро відповів Мормонт. — Ваша сестра сидить в короля при боці. Ваш брат — уславлений лицар, а батько — наймогутніший князь у Семицарстві. Поговоріть з ними про нас. Розкажіть про наші потреби та скрути. Ви бачили все на власні очі, пане. Нічна Варта вмирає. Наші сили складають менше ніж тисячу людей. Шість сотень тут, дві сотні у Тіньовій Вежі, ще менше у Східній Варті. До того ж хіба що третина з нас — досвідчені бійці. А Стіна довша за п’ять сотень верст. Подумайте самі. Якщо станеться напад, я матиму двох захисників на кожну верству Стіни.
— Якщо порахувати, то й менше, — відповів Тиріон, позіхаючи.
Мормонт його навіть не почув. Старий грів руки коло вогню.
— Я вислав Бенджена Старка шукати сина Йона Ройса, який загубився у першій своїй розвідці. Хлопець Ройса був зеленіший за літню траву, але вимагав собі честі очолювати розвідників, бо такий, бач, його обов’язок як лицаря. Я не схотів образити його вельможного батька і погодився. Пустив із ним двох розвідників, яких вважав чи не найкращими у Варті. От же ж старий дурень…
«Дурень», погодився крук. Тиріон підняв очі. Птах дивився на нього чорними намистинками очей, плескаючи крилами. «Дурень», повідомив крук іще раз. Поза сумнівом, старий Мормонт не зрозумів би, якби Тиріон просто зараз придушив паскудне створіння. От і шкода.
Князь-воєвода не помічав набридливого птаха.
— Гаред був лише трохи молодший за мене, а на Стіні прожив довше, — продовжував він, — і раптом ми чуємо, що він порушив присягу і втік. Я б ніколи не повірив — тільки не про Гареда — але князь Едард прислав мені з Зимосічі його голову. Про Ройса не чутно нічого. Один утікач, двоє загубилися, а тепер і Бен Старк зник.
Він глибоко зітхнув.
