сообщить о нарушении
Текущая страница: 83 (всего у книги 97 страниц)
Нед затримався коло молодої хіба що на два тижні, а тоді помчав на війну з обіцянками на вустах. Втім, на доданок до слів він залишив їй ще й майбутнього сина. Дев’ять нових місяців з'явилося у небі, дев’ять вмерло, і у Водоплині народився Робб, а його батько все бився на війні на далекому півдні. Вона привела його у світ серед крові та муки, не відаючи, коли Нед побачить свого сина. Її сина, такого малесенького…
І тепер вона чекала на Робба… а ще на Хайме Ланістера — визолоченого лицаря, про якого люди казали, що чекати він не вміє зовсім.
— Крулеріз непосидючий норовом та швидкий на гнів, — казав Роббові її дядько Брінден. На ці слова він поставив їхні життя і надію на перемогу.
Якщо Робб і був наляканий, то жодного знаку не показував. Кетлін дивилася на сина, що рухався поміж вояків: одного поплескав по плечі, з іншим пожартував, третьому допоміг угамувати занепокоєного коня. Обладунок Робба тихенько дзвенів у лад його рухам, тільки голова лишалася непокритою. Кетлін бачила, як вітер ворушить його рудувато-брунатне волосся, і питала себе, коли ж це він так виріс. Йому п’ятнадцять, а він на зріст вже такий, як вона.
«Хай виросте ще», попрохала вона богів. «Хай зустріне свої шістнадцяті іменини, а тоді двадцяті, а тоді п’ятдесяті. Хай виросте вищим за батька і візьме на руки власного сина. Прошу вас, благаю.»
Вона дивилася на високого юнака з молодою борідкою, на лютововка, що трусив по його п’ятах, і бачила немовля, яке приклали їй до грудей у Водоплині стільки років тому.
Ніч була тепла, та від думки про Водоплин вона затремтіла. «Де вони?», питала вона себе знову і знову. Чи не міг її дядько помилитися? Так багато залежало від правдивості сказаного ним. Робб дав Чорностругові три сотні добірної кінноти і відіслав приховувати їхні переміщення.
— Хайме нічого не знає, — мовив пан Брінден, коли повернувся. — Власним життям присягаюся. Завдяки моїм лучникам до нього не долетів жоден птах. Ми бачили кількох його розвідників, але ті, що помітили нас, вже нічого не розкажуть. Малувато він їх вислав. І тепер нічого не знає.
— Скільки людей у його війську? — запитав її син.
— Дванадцять тисяч піхоти, розкиданої навколо замку трьома окремими таборами з річками поміж них, — відповів її дядько, вишкірившись такою знайомою їй усмішкою. — Іншого способу обсісти Водоплин облогою немає. Та це їх і згубить. Ще дві або три тисячі кінноти.
— Тож Крулеріз має втроє проти нашого числа, — зазначив Галбарт Гловер.
— Так-то воно так, — погодився пан Брінден, — але панові Хайме дуже бракує однієї речі.
— А саме? — спитав Робб.
— Терплячки.
Їхнє військо збільшилося відтоді, як вони вийшли з Близнюків. З Морестражу свої сили на з’єднання з ними вивів князь Язон Малістер. Це сталося тоді, коли вони обходили верхів’я Синьозуба і чвалом неслися на південь. Сповзалися й інші: заплотні лицарі, дрібне панство, різні охотники та служиві без хазяїв, що втекли на північ після розгрому війська її брата Едмура під стінами Водоплину. Вони усі гнали коней так хутко, як тільки сміли, щоб досягти мети раніше, ніж взнає Хайме Ланістер. І тепер фатальна година майже настала.
Кетлін дивилася, як син сідає у сідло. Оливар Фрей тримав його коня у поводу. Син князя Вальдера був на два роки старший за Робба, але за вдачею — років на десять молодший та полохливіший. Він прикріпив Роббового щита на місце і передав шолома. Коли Робб опустив його на обличчя, таке любе та гоже, на місці її сина з’явився високий молодий лицар на сірому огирі. Серед дерев, куди не досягало місячне світло, було темно. Коли Робб повернув голову і поглянув на неї, під його заборолом вона бачила самий лише морок.
— Я маю проїхати перед лавою, пані матінко, — мовив він до неї. — Пан батько кажуть, що перед битвою слід показати себе своїм людям.
— То їдь, — відповіла вона. — Хай побачать тебе.
— Це додасть їм мужності, — мовив Робб.
«Але хто додасть мужності мені?», спитала вона себе, проте нічого не сказала, тільки вимушено всміхнулася.
Робб розвернув великого сірого коня і пустив його повільним кроком. По його слідах тінню біг Сірий Вітер, а позаду шикувалася мала дружина. Коли він силою нав’язав Кетлін її захисників, у відповідь вона наполягла, аби його теж охороняли, і значкове панство її підтримало. Їхні сини трохи не побилися за честь стояти поруч з Молодим Вовком, як його вже встигли прозвати. Серед його тридцяти були Торген Карстарк з братом Едардом, Патрек Малістер, Малоджон Умбер, Дарин Роголіс, Теон Грейджой, щонайменше п’ятеро з нескінченного виводку Вальдера Фрея, а ще кілька старших чоловіків на зразок пана Вендела Мандерлі та Робіна Кремінця. У супроводі Робба була навіть жінка: Дасія Мормонт, старша дочка пані Маеги, спадкоємиця Ведмежого острова, худорлява та жилава, шести стоп зросту, що спала зі шпичастим телепнем ще в ті свої роки, коли дівчата сплять з ляльками. Кілька інших панів на те кривилися, але на їхнє буркотіння Кетлін не зважала.
— Йдеться не про честь ваших домів, панове, — твердо оголосила вона. — А про життя та безпеку мого сина.
«І якщо вже на те пішло», спитала вона себе, «чи вистачить тих тридцяти? А чи вистачить шести тисяч?»
Десь далеко проспівала пташка. Високий моторошний вереск, схожий на крижану руку, що торкається шиї. Їй відповіла інша, така сама птаха, а тоді третя, четверта. Той крик вона знала добре після років життя у Зимосічі. Сніговий сорокопуд. Його можна побачити лютою зимою, коли божегай стоїть білий та тихий. Пташка з півночі.
«Наближаються», подумала Кетлін.
— Наближаються, мосьпані, — прошепотів Гал Молен. Така була в нього вдача — переказувати очевидне. — Помагайте нам, боги.
Вона кивнула. Ліс навколо завмер у тиші. Вона почула: ще далеко, але все ближче й ближче. Тупотіння коней, брязкання мечів, списів та обладунків, мурмотіння людських голосів, тут лайка, там сміх.
Здавалося, пройшли цілі століття. Звуки погучнішали. Вона почула ще сміх, якийсь наказ, плюскіт води від струмка, якого переходили туди-сюди. Пирхнув кінь, вилаявся чоловік… і нарешті вона побачила його, хай лише на мить — облямованого гілками дерев на дні долини. Помилки бути не могло. Навіть на такій відстані пана Хайме Ланістера ніхто не сплутав би з кимось іншим. Місячне сяйво висрібнило його обладунок та золоте волосся, перетворило кармазинове корзно на чорне. Шолома на голові він не мав.
Ось він там, а ось знову зник; сріблястий обладунок сховався за деревами. Слідом їхала довга валка лицарів, служивих латників, компанійців — три чверті ланістерівської кінноти.
— Не така він людина, аби сидіти у наметі, поки теслі ладнають гуляй-городи, — запевняв пан Брінден. — Він уже тричі робив вилазки з лицарями, виловлюючи наскочників чи беручи приступом якогось упертого острога.
Робб кивнув і роздивився мапу, що йому намалював її дядько. Нед добре навчив його читати мапи.
— Наскочте на нього отут, — вказав він. — Візьміть кількасот людей, не більше. Під прапорами Таллі. Коли він поженеться, ми чекатимемо на нього… — палець посунувся на піввершка, — …осьде.
«Осьде» — це тиша посеред ночі, місячного сяйва та тіней, на товстому килимі сухого листя, на щільно порослих лісом гребенях пагорбів, що полого збігали до русла річки, де й підліску майже не лишалося.
«Осьде» — це її син на огирі, що кинув назад останній погляд і підняв меча у вітанні.
«Осьде» — це звук бойового рогу Маеги Мормонт, довге низьке гудіння, що покотилося вниз долиною зі сходу, повідомляючи, що останні вершники Хайме в’їхали до пастки.
Сірий Вітер відкинув голову назад і завив.
Виття, як здалося Кетлін Старк, пронизало її наскрізь. Вона затремтіла. То був жахливий, моторошний звук, але в ньому чулася і музика. На мить вона відчула щось на зразок жалю до ланістерівців унизу. «Ось як люди чують свою смерть», подумала вона.
«Га-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!», донеслася відповідь з протилежного гребеня, де Великоджон підніс до вуст власного рога. На сході та заході про криваву відплату засурмили Малістери та Фреї. На півночі, де долина звужувалася та вигиналася, як лікоть, роги князя Карстарка додали свої глибокі жалобні голоси до страшного хору. Внизу на струмку кричали люди, коні ставали дибки.
Раптом Шепітна Пуща гучно видихнула. То Роббові лучники, заховані серед гілля дерев, випустили стріли. Ніч вибухнула вереском людей та коней. Навколо неї вершники піднімали списи. Грязюка та листя, під якими ховалися жорстокі вістря, розсипалися, і під місяцем заблищала нагострена криця.
— Зимосіч! — почула вона клич Робба і нове зітхання стріл у повітрі. Він рушив геть від неї ристю, ведучи вершників донизу схилом.
Кетлін сиділа на коні нерухомо, оточена сторожею Гала Молена, і чекала, як уже чекала в минулі роки на Брандона, Неда та свого батька. Вона знаходилася високо на гребені, і дерева ховали від неї більшу частину того, що відбувалося унизу. Один удар серця, два, чотири… і раптом вона зі своїми захисниками немовби лишилася сама у лісі. Решта розчинилася серед зелені.
Але кинувши погляд через долину на дальній гребінь, вона побачила, як з мороку під деревами виникають вершники Великоджона. Вони йшли лавою — довгою, нескінченною. Якусь мить, коли латники щойно вихлюпнули хвилею з лісу, Кетлін бачила лише місячні відблиски на вістрях їхніх списів, мовби тисячі шершнів, охоплених срібним полум’ям, летіли донизу схилом гори.
А тоді вона змигнула, і лишилися тільки вершники, що мчали до своєї та чужої погибелі.
Опісля вона не могла навіть стверджувати, що бачила битву. Але чула, бо уся долина дзвеніла луною. Хряскання списів, що ламалися, брязкіт мечів, вигуки «Ланістер!», «Зимосіч!», «Таллі! Водоплин і Таллі!». Коли вона зрозуміла, що бачити нема чого, то заплющила очі й стала слухати. І битва ожила навколо неї. Вона чула тупіт копит, плюскіт підкованих чобіт у мілкій воді, дерев’яний стукіт мечів по дубових щитах, скрегіт криці на криці, свист та шипіння стріл, грім литавр, верескливе іржання тисяч коней. Вояки волали прокльони, благали про милосердя і отримували (або не отримували) його, і виживали або помирали на полі битви. Гребені та схили виробляли зі звуками бою дивні штуки. Одного разу вона почула Роббів голос так ясно, нібито він стояв просто коло неї, вигукуючи «До мене! До мене!». А ще чула гарчання та клацання зубів лютововка, тріск плоті, що виривалася шматками з його жертв, верески болю та жаху з горлянок людей і коней. Чи то був лише один вовк, а чи більше? Хтозна. Ніхто не сказав би напевне.
Потроху звуки битви стишувалися, і нарешті залишився тільки голос вовка. На сході зайнявся світанок, і Сірий Вітер знову заходився вити.
Робб повернувся до неї на іншому коні — мерині в яблуках — замість сірого огиря, яким рушив донизу. Вовча голова на щиті була посічена на шматки, через глибокі зарубки виднілася дубова основа, та самого Робба, здається, не зачепило. Втім, коли він під’їхав ближче, Кетлін помітила, що кольчужна рукавиця та рукав вапенроку просякли чорною кров’ю.
— Тебе поранено, — вимовила вона.
Робб підняв руку, стиснув та розтиснув пальці.
— Ні, — мовив він. — То, мабуть, кров… Торгена, або ж…
Він струснув головою.
— Не знаю, чия.
Схилом за ним піднялася купка вояків у побитих латах, у грязюці, з вишкіреними у посмішках обличчями, під проводом Теона та Великоджона. Між собою вони тягли пана Хайме Ланістера, якого і жбурнули перед її конем.
— Крулеріз, — оголосив Гал без жодної потреби.
Ланістер підняв голову.
— Пані Старк, — мовив він з колін. Однією щокою в нього стікала кров, що цебеніла з порізу на черепі. Але бліде вранішне світло повернуло його волоссю трохи золотого блиску. — Я б віддав вам меча, та з ним трапилася халепа.
— Вашого меча мені не потрібно, пане лицарю, — відповіла вона. — Віддайте мені мого батька та брата Едмура. Віддайте моїх доньок. Віддайте мого пана чоловіка!
— На жаль, з ними теж трапилася халепа.
— На жаль, — холодно повторила Кетлін.
— Вбий його, Роббе, — закликав Теон Грейджой. — Зітни голову!
— Ні, — відповів її син, стягуючи скривавлену рукавицю. — З нього живого більше користі, аніж з мертвого. Та й мій вельможний батько ніколи не терпіли убивства полонених після битви.
— Яка мудра людина, — зазначив Хайме Ланістер, — ще й шляхетна.
— Приберіть його геть і закуйте в кайдани, — наказала Кетлін.
— Робіть, що кажуть пані матінка, — підтвердив Робб, — і поставте міцну варту. Князь Карстарк забажає бачити його голову на шпичці.
— То вже напевне, — погодився Великоджон, змахнувши рукою. Ланістера відвели, аби перев’язати та закувати.
— Навіщо князеві Карстарку голова Крулеріза? — запитала Кетлін.
Робб глянув на ліс із тим відсутнім виразом, який інколи з’являвся на обличчі його батька.
— Він убив… їх…
— Синів князя Карстарка, — додав Галбарт Гловер.
— Обох, — уточнив Робб. — Торгена та Едарда. А ще Дарина Роголіса.
— У мужності Ланістерові не відмовиш, — вів далі Гловер. — Коли він побачив поразку війська, то зібрав малу дружину і ринув угору долиною, сподіваючись дістатися князя Робба та вбити його. І майже дістався.
— Якби не схибив, загубивши меча у шиї Едарда Карстарка, перед тим відрубавши руку Торгенові та навпіл розваливши голову Даринові Роголісу, — розповів Робб. — Він увесь час гукав моє ім’я. Якби вони його не затримали…
— …то в жалобі зараз була б я, а не князь Карстарк, — докінчила Кетлін. — Твої люди, Роббе, зробили те, що присягалися робити. Вони загинули, захищаючи свого володаря. Сумуй за ними. Вшануй їх за мужність. Але не зараз. Зараз сумувати нема коли. Ти відрубав голову змії, але три чверті її тіла усе ще обвивається навколо замку мого батька. Ми виграли битву, але не війну.
— Але ж яку битву! — гаряче вигукнув Теон Грейджой. — Ласкава пані, держава не знала такої перемоги від Полум’яного Поля. Клянуся вам, ланістерівців полягло вдесятеро проти наших! Ми взяли в полон трохи не сотню лицарів та добрий тузінь значкового панства. Князя Вестерліна, князя Відшиба, пана Гарта Зеленополя, князя Естрена, пана Титоса Бракса, Малора-Дорнійця… ще й трьох Ланістерів на додачу до Хайме! То небожі князя Тайвина: двоє синів його сестри і один — покійного брата…
— А князя Тайвина? — перебила Кетлін. — Чи ви, Теоне, часом, не захопили в полон самого князя Тайвина?
— Ні, — тільки й відповів застигнутий зненацька Теон.
— Доки цього не сталося, війну не скінчено.
Робб підняв голову і відкинув волосся з очей.
— Пані матінка мають рацію. Попереду лежить Водоплин.
Даянерис VIII
Мухи повільно кружляли над халом Дрого. Їхнє низьке дзижчання на межі слуху наповнювало Дані жахом.
Безжальне сонце стояло високо. Жар здіймався хвилями від кам’янистих передгір’їв невисоких гір. Тоненький струмочок поту повільно стікав між напухлими Даніними грудьми. Єдиними звуками, чутними навколо, були рівний стукіт копит, теленькання дзвіночків у волоссі Дрого та далекі голоси позаду.
Дані роздивлялася мух.
Мухи були завбільшки з бджолу, гидкі, синюваті, блискучі. Дотракійці називали їх кровомухами. Жили ті у болотах та застійних ставках, смоктали кров з людей та коней, відкладали яйця у мертвих та вмираючих. Дрого їх не терпів. Бувало, щойно якась підлітала близько, він викидав руку, наче змію, і хапав її. Дані ще не бачила, щоб він промазав. Якусь мить Дрого тримав муху в велетенському кулаку, аби послухати її шалене дзижчання. А тоді стискав руку, і на долоні лишалася тільки червона пляма.
А зараз одна муха повзла крупом його огиря, і кінь гнівно махав хвостом, аби зігнати її. Ще кілька вилися навколо Дрого, дедалі ближче, але хал їх не помічав. Його очі були прикуті до віддалених бурих пагорбів, повід вільно висів у руках. Під мальованою жилеткою груди вкривала пов’язка з фігових листків та грудкуватої блакитної грязюки. Пов’язку йому наклала дотракійська травниця. Масть Міррі Маз Дуур свербіла та пекла, і хал відірвав її шість днів тому, клянучи цілительку як «маегі». Грязюка діяла м’якше, до того ж травниця зробила йому макового вина. Вже три дні він впивався ним, а коли вина бракувало, то кумисом або перцевим пивом.
Але їжі він майже не торкався, а вночі судомився і стогнав. Дані бачила, як змарніло його обличчя. Раего не знав покою у неї в череві, хвицявся, як молодий коник, але навіть це не збуджувало колишньої цікавості в Дрого. Кожного ранку, після пробудження від хворобливого сну, її очі знаходили свіжі зморшки від болю на його обличчі. А зараз ця мовчанка… Вона лякала Дані. Відколи вони сіли у сідло на світанку, хал не вимовив ані слова. Коли Дані щось казала, єдиною відповіддю їй був стогін, а сьогодні від полудня і того не лишилося.
Одна з кровомух сіла на голу шкіру халового плеча. Ще одна, кружляючи, торкнулася шиї та поповзла до рота. Хал Дрого хитнувся у сідлі, брязкаючи дзвіночками; його кінь рухався далі уперед рівним кроком.
Дані вдарила срібну п’ятами й під’їхала ближче.
— Пане мій, — тихо мовила вона. — Дрого. Моє сонце-та-зорі.
Він, здавалося, і не почув. Кровомуха вповзла під його вислий вус і всілася на щоці у западині біля носа. Дані зойкнула «Дрого!», незграбно потягнулася до нього і взяла за руку.
