сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 97 страниц)
— Візерис із дому Таргарієн, Третій тако наречений, король андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелитель і на Державі господар! Сестра його, Даянерис Буреродна, принцеса Дракон-Каменя! Вельмишановний Іліріо Мопатіс, магістрат вільного міста Пентоса, який має честь приймати у себе його королівську милість!
Вони пройшли мимо євнуха до внутрішнього двору, порослого блідим плющем і оточеного колонадою. Місячне світло фарбувало листя у різні відтінки кості та срібла. Різноманітні гості походжали двором, і серед них чимало дотракійських ватажків. Дебелі чолов’яги з брунатно-червоною шкірою мали обвислі вуса, перехоплені металевими кільцями, і чорне волосся, змащене олією, заплетене у коси та обвішане дзвіночками. Проте були й інші: брави та сердюки з Пентоса, Миру і Тироша, якийсь червоний жрець, ще товщий за Іліріо, волохаті люди з Порту Ібен, князьки з Літніх островів, що мали чорну, мов ніч, шкіру. Дані зачудовано витріщалася на них… поки не зрозуміла, зненацька злякавшись, що вона тут єдина жінка.
Іліріо зашепотів до них:
— Оті троє — Дрогові кревноїзники, онде вони. Біля стовпа стоїть хал Моро зі своїм сином Рогоро. Чоловік із зеленою бородою — брат архонта Тирошу, а позаду нього стоїть лицар Джораг Мормонт.
Останнє ім’я привернуло увагу Даянерис.
— Справжній лицар?
— Справжнісінький, — посміхнувся у бороду Іліріо. — Його помазав сімома єлеями сам верховний септон.
— Що він тут робить? — ляпнула вона, не подумавши.
— Узурпатор хотів стяти йому голову, — відповів Іліріо, — за дрібну провину. Він продав спійманих лісокрадів тирошійському людоловові замість віддати їх до Нічної Варти. Якесь безглузде в них законодавство. Людина має робити зі своїм майном все, що забажає.
— Я бажаю побалакати з паном лицарем Джорагом цього ж вечора, — сказав її брат. Дані зрозуміла, що дивиться на лицаря з цікавістю. Він був немолодий — добряче за сорок, лисуватий, але досі дужий та спритний. Замість шовку і бавовни він був вдягнений у вовну та шкіру, мав на собі темно-зеленого жупана з вигаптуваною на грудях подобою чорного ведмедя на задніх лапах.
Вона все ще розглядала дивного чоловіка зі своєї невідомої батьківщини, коли магістрат Іліріо поклав їй вологу руку на голе плече.
— Онде, люба принцесо, — прошепотів він, — сам хал власною особою.
Дані воліла б втекти і заховатися, але на неї дивився брат, і вона знала, що як йому не потрафить, то розбудить дракона. Хвилюючись, вона повернулася і нарешті побачила чоловіка, який мав, за надіями Візериса, посвататися до неї ще цієї ночі.
В неї відразу майнула думка, що служниця недалеко відступила від правди. Хал Дрого був вищий на голову за будь-кого у палаті, та водночас рухався легко і спритно, мов пантера у звіринці Іліріо. Віком хал був молодший, ніж вона очікувала — років хіба що зо тридцять. Шкіра його скидалася кольором на вилощену мідь; золоті та спижеві кільця прикрашали товсті вуса.
— Піду-но я віддам належну шану, — мовив Іліріо. — Чекайте тут, я його приведу.
Іліріо вирушив до хала, а Візерис тим часом схопив її за руку і боляче стиснув.
— Бачиш його косу, люба сестро?
Дрого мав косу чорну, як ніч, змащену запашною олією та обвішану маленькими дзвіночками, які теленькали з кожним кроком. Коса звисала далеко нижче пояса, ба навіть сідниць, китичкою лоскочучи йому ззаду підкрижжя.
— Бачиш, яка довга? — продовжував Візерис. — Коли дотракійця перемагають у бою, він відрізає собі косу на знак ганьби, щоб весь світ бачив. Хала Дрого ніколи ніхто не перемагав. Він є відродженим Аегоном Драконовладцем, і ти станеш його королевою.
Дані роздивилася хала Дрого. Той мав обличчя суворе і жорстоке, а очі холодні й темні, як онікс. Брат інколи робив їй боляче, коли вона будила дракона, але не наводив на неї такого жаху, як той чоловік.
— Я не хочу бути його королевою, — раптом мовила вона тихеньким і тоненьким голосочком. — Прошу, благаю тебе, Візерисе, я не хочу. Я хочу поїхати додому.
— Додому? — Він стишив голос, але вона чула лютий гнів. — Куди це додому, люба сестро? В нас відібрали наш дім!
Він силоміць потяг її до затінку, далі від сторонніх очей.
— То як нам потрапити додому? — запитав він, маючи на увазі Король-Берег, Дракон-Камінь і усю їхню втрачену державу.
Але ж Дані лише хотіла повернутися до їхніх кімнат у маєтку Іліріо. То був несправжній дім, проте іншого вони не мали. Та брат не хотів і чути. Його дім був не там, і навіть не у великому будинку з червоними дверима. Братові пальці глибоко вп'ялися їй у руку, вимагаючи відповіді.
— Я не знаю… — нарешті відповіла вона тремтливим голосом. На очі їй набігли сльози.
— А я знаю, — мовив він різко. — Ми потрапимо додому на чолі війська, люба сестро. Війська хала Дрого. Ось як ми потрапимо додому! І якщо для цього треба, аби ти одружилася і зляглася з ним, то так і буде.
Тоді він посміхнувся.
— Щоб отримати їхнє військо, я б пустив тобі між ніг увесь халазар, люба сестро, усіх сорок тисяч наїзників разом з їхніми кіньми! Тож подякуй, що твоєю діркою бавитиметься сам лише Дрого. Тепер висуши очі. Іліріо вже веде хала сюди, а бачити тебе у сльозах йому не можна.
Дані повернулася і побачила, що то правда. Магістрат Іліріо, безперервно кланяючись і посміхаючись, вів хала Дрого просто до них. Вона витерла набіглі сльози тилом руки.
— Усміхнися, — нервово прошепотів Візерис, намацуючи руків’я меча. — І випростайся. Покажи йому, що маєш цицьки — хай, бачать боги, поки що і небагато.
Даянерис усміхнулася і випросталася.
Едард I
Гості вливалися до замкової брами річкою срібла, золота і блискучої криці. Їх було зо три сотні: кращих лицарів та значкових панів, піших та кінних охотників, а над їхніми головами вітер метляв на всі боки десяток золотих прапорів з увінчаним короною оленем Баратеонів.
Нед знав багатьох вершників. Осьде їхав пан Хайме Ланістер з яскравими, наче куване золото, кучерями, а онде — Сандор Клеган з жахливо обгорілим обличчям. Довготелесий хлопчина поряд із Клеганом був, вочевидь, кронпринц, а кривоногий коротун позаду нього — ніхто інший, як Тиріон Ланістер на прізвисько Біс.
А от товстий здоровань на чолі валки, оточений з боків двома лицарями у сніжно-білих корзнах Королегвардії, здавався Недові незнайомим… поки не зіскочив з огиря і не розчавив його у обіймах з добре знайомим ревінням.
— Нед! Яке щастя знову бачити твою морожену пику!
Король роздивився його з голови до п’ят і засміявся.
— А ти геть не змінився!
Якби ж Нед міг сказати те саме. П’ятнадцять років тому, коли вони їхали на війну здобувати престол, князь Штормоламу розбивав серця замріяних дівчат ясними очима, вродою чисто голеного обличчя та дужою м’язистою поставою. Шести з половиною стоп зросту, він височів над рештою людей, а коли вдягав обладунок і шолом, прикрашений оленячими рогами свого дому, то ставав геть схожим на казкового велетня. Силу мав теж велетенську, а за зброю обрав собі келепа з гострим дзьобом — такого важкого, що Нед ледве його підіймав. У ті дні за парфуми йому правив запах шкіри та крові.
Тепер за парфуми йому правили парфуми, а до велетенського зросту додалося не менш велетенське черево. Нед бачив короля востаннє дев’ять років тому під час повстання Балона Грейджоя, коли з’єднані сили оленя та лютововка поклали край домаганням самопроголошеного короля Залізних островів. З того вечора, коли вони стояли біч-о-біч посеред узятого приступом родового гнізда Грейджоїв, де Роберт прийняв знаки покори бунтівного князя, а Нед забрав його сина Теона до себе як заручника та вихованця, король наїв щонайменше три пуди ваги. Чорна і шорстка, як дротяна щітка, борода вкривала йому обличчя, ховала друге підборіддя і обвислі щоки, та не могла сховати черево і темні кола під очима.
Але Роберт був не тільки другом, а й королем Неда, тож Нед мовив:
— Ваша милосте, Зимосіч до ваших послуг.
До того часу позлазила з коней решта почту, і по їхні огирі та кобили побігли замкові стайнярі. Королева Роберта, Серсея Ланістер, увійшла пішки разом з молодшими дітьми. Караван, яким вони приїхали — величезний, двоповерховий, з промасленого дубу та визолоченого металу, запряжений чотирма десятками важковозних коней — не проліз у замкову браму. Нед став на коліно у сніг, аби поцілувати персня королеви, а Роберт обійняв Кетлін мов рідну сестру, якої давно не бачив. Тоді обидві сторони вивели наперед дітей, роздивилися, роззнайомилися і схвалили побачене.
Щойно належні вітання скінчилися, король мовив до хазяїна дому:
— Веди мене до твоєї крипти, Едарде. Маю віддати шану.
Нед любив його за це: за пам’ять про неї після стількох років. І без зайвих слів наказав принести ліхтаря. Королева почала була заперечувати: вони їхали зі світанку, стомилися та змерзли, от би спочатку відпочити й попоїсти, мертві можуть зачекати… але Роберт зиркнув на неї, брат-близнюк Хайме Ланістер мовчки узяв сестру за руку, і королева замовкла.
Вони спустилися до крипти разом: Нед і король, якого він ледве упізнавав. Донизу вели звивисті й вузькі кам’яні сходи. Нед ішов першим, несучи ліхтаря.
— Я вже гадав, що ми ніколи не дістанемося твоєї Зимосічі, — жалівся король по дорозі. — За південними балачками про Семицарство якось забуваєш, що один твій край чи не більший за разом узяті шість інших.
— Сподіваюся, ваша милість, подорож припала вам до смаку?
Роберт пирхнув.
— Болота, ліси та поля. Жодної пристойної корчми на північ від Перешийку. Ніколи не бачив такої велетенської пустки. Де поділися всі твої люди?
— Гадаю, поховалися і соромляться виходити, — пожартував Нед. Він відчував, як сходами підіймається холод — морозний подих із глибин землі. — На півночі рідко бачать королів.
Роберт гигикнув.
— Мабуть, усіх людей снігом занесло. Тут є сніг, Неде! — Король сперся на стіну рукою, щоб не впасти зі сходів.
— Пізньолітній сніг у нас — звична справа, — відповів Нед. — Сподіваюся, він вас не затримав. Він же зазвичай неглибокий і довго не лежить.
— Хай Інші з’їдять твій неглибокий сніг! — вилаявся Роберт. — Що ж тут робитиметься взимку? Страшно уявити.
— Зими в нас суворі, — визнав Нед. — Але Старки переживуть. Ми й не таке переживали.
— Тобі треба поїхати на південь, — мовив Роберт. — Скуштувати літа, поки воно не скінчилося. У Вирії буяють поля золотих троянд, які не охопиш оком. Садовина визріває така, що сама лускає у роті: дині, бросквини, вогнесливи… а такі ж солодкі, яких ти й не куштував. Та скуштуєш, я тобі трохи привіз. Навіть у Штормоламі, при вітрі з затоки, дні стоять такі спекотні, що й ворухнутися гидко. А якби ж ти побачив наші міста! Всюди квіти, на базарах купи всякого їдла, літні вина такі дешеві та добрі, що сп’янієш від самих пахощів. Усі навколо ходять багаті, гладкі й напідпитку. — Він засміявся і дзвінко ляснув по власному череві.
— А дівчата, Неде! — вигукнув Роберт, виблискуючи очима. — Слово честі, жінки у спеку втрачають усякий сором. Голісінькі плавають у річці просто попід замком. Вовни й хутра зараз ніхто при здоровому глузді не вдягне, то дівки розгулюють вулицями у самих сорочках. Але чи ти багата, чи бідна, чи у шовку, чи в бавовні… а як почнеш пітніти, сорочка липне тобі до тіла, і ти ходиш, наче голяка.
Король задоволено розреготався. Роберт Баратеон, на відміну від Едарда Старка, завжди вирізнявся велетенською хіттю до всякої земної насолоди. Та Нед мимоволі помітив, що земні насолоди не минулися королеві дурно. Поки вони дісталися підніжжя сходів і ступили у темряву крипти, Роберт важко дихав і червонів обличчям, як той ліхтар.
— Ваша милість, — поштиво вимовив Нед. Він повів ліхтарем по широкому півколу. Застрибали та поховалися тіні. Мінливе світло торкнулося каменів під ногами і вихопило з темряви довгий стрій гранітових стовпів, які по двоє збігали у темряву. Між стовпами на кам’яних престолах сиділи кам’яні ж покійники, спинами закриваючи склепи, де зберігалися їхні тлінні останки.
— Вона там, у кінці, з паном батьком і Брандоном.
Він пішов проходом між стовпами, і Роберт рушив слідом, не кажучи ані слова, лише тремтячи від підземного холоду. Тут, у підземеллі, завжди було зимно. Кроки карбувалися на каменях і лунали під склепіннями. Мертві володарі Зимосічі з дому Старк мовчки спостерігали за прибульцями. Їхні подоби було вирізано у каменях, що закривали могили, і вони сиділи довгими рядами, витріщаючись сліпими очима у вічну темряву, а біля їхніх ніг згорнулися великі кам’яні лютововки. Від руху тіней здавалося, що кам’яні подоби ворушаться, коли живі проходять мимо.
За стародавнім звичаєм кожному колишньому господареві Зимосічі клали на коліна сталевий меч, аби утримати мстивих духів у їхніх склепах. Найстаріші з мечів давно зіржавіли на ніщо, лишивши тільки руді плями на камені. Нед питав себе, чи ті привиди тепер вільні блукати замком, і палко сподівався, що ні. Перші володарі Зимосічі були не менш суворими людьми, ніж країна, де вони правили. Упродовж довгих століть до прибуття з-за моря Драконовладців вони господарювали на своїй землі самі, нікому не корилися, а себе величали Королями на Півночі.
Нарешті Нед зупинився і засвітив каганця. Крипта простягалася у темряві ще далеко попереду, але там склепи залишалися порожні й відкриті. Їхні чорні провалля чекали на нових покійників — на нього самого і його дітей. Недові не подобалося думати про це.
— Ось тут, — мовив він до свого короля.
Роберт мовчки кивнув, став навколішки і схилив голову.
Там було три могили, одна коло одної. Князь Рікард Старк, батько Неда, мав довге суворе обличчя. Каменяр, вочевидь, добре його знав. Вельможний володар сидів з мовчазною гідністю, міцно тримаючи кам’яними пальцями меча поперек колін. От тільки за життя мечі не врятували його. У двох менших склепах по обидва боки від батька лежали його діти.
Брандонові було двадцять років, коли його вдавили за наказом Навіженого Короля Аериса Таргарієна. Через кілька днів він мав одружитися з Кетлін Таллі, дочкою князя Водоплину. Брандонового батька примусили дивитися, як помирає його син — законний спадкоємець, старший з братів, природжений володар над людьми.
Ліанні було всього шістнадцять; юна дівчина вабила до себе чистою сяючою красою. Нед любив її усім серцем. Роберт також кохав її безмежно і мав з нею одружитися.
— Вона була гарніша, ніж тут, — порушив тишу король. Його очі не полишали обличчя Ліанни, мовби прагнули силою волі повернути її до життя. Нарешті він підвівся, важко і незграбно.
— Хай тобі грець, Неде, чого ти поховав її у такому місці? — У голосі короля хрипко бриніла давня журба. — Хіба вона заслужила цього мороку?
— Вона роду Старків на Зимосічі, — тихо відповів Нед. — Її місце тут.
— Їй би лежати десь на пагорбі, у тіні садового дерева, щоб її зігрівало сонечко і омивали дощі з хмар небесних.
— Я був з нею у годину смерті, — нагадав Нед королеві. — Вона бажала повернутися додому, аби спочивати поряд із Брандоном та батьком.
Час від часу він чув її голос. «Обіцяй мені», плакала вона у кімнаті, пропахлій кров'ю та трояндами. «Обіцяй мені, Неде». Лихоманка забрала в неї сили, голос стишився до найтихішого шепоту. Та коли він дав їй слово, страх зник з очей сестри. Нед пам’ятав, як вона посміхнулася, як його руку міцно стиснули її пальці, як вона облишила чіплятися за життя, і пелюстки троянд, чорні та мертві, посипалися з її долоні. Після того він не пам’ятав нічого. Його так і знайшли поруч з її тілом, у тяжкому мовчазному горі. Маленький болотник Горолан Троск вийняв її руку з його. Нед не міг пригадати, як це сталося.
— Я приношу їй квіти, коли можу, — мовив він. — Ліанна… полюбляла квіти.
Король доторкнувся до її обличчя, пестячи грубий камінь так ніжно, мов живу плоть.
— Я присягнувся вбити Раегара за те, що він зробив з нею.
— І вбив, — нагадав Нед.
— Але ж тільки один раз, — гірко мовив Роберт.
Вони одночасно виїхали до броду через Тризуб, поки навколо шаленіла битва: Роберт з келепом, у глухому шоломі з оленячими рогами, принц Таргарієн у чорному обладунку з ніг до голови. На грудях його панцера був викладений сяючими на сонці, як вогонь, рубінами триголовий дракон його дому. Води Тризуба кипіли червоним під копитами їхніх коней, поки вони кружляли та сходилися знову і знову, аж нарешті страшний удар Робертового келепа зім’яв панцер і груди під ним. Коли Нед спромігся дістатися до місця, Раегар лежав у потоці мертвий, а вояки обох сторін юрмилися у швидких водах, шукаючи вилетілих з обладунку рубінів.
— Уві сні я вбиваю його щоночі, — зізнався Роберт. — Для нього замало і тисячі смертей.
На це Нед не знав, що відповісти. Помовчавши, він сказав:
— Нам слід повертатися, ваша милість. Ваша дружина чекатиме.
