сообщить о нарушении
Текущая страница: 32 (всего у книги 97 страниц)
Згадка про Бенджена Старка засмутила його: дядько досі не знайшовся. Старий Ведмідь вислав по нього розвідників. Два загони водив пан Яремія Рикер, а з Тіньової Вежі вирушив Кворин Піврукий, але вони нічого не знайшли, окрім кількох зарубок на деревах, що ними дядько позначив свій шлях. Посеред кам’янистої височини на північному заході зарубки раптово скінчилися, і усі сліди Бена Старка зникли.
— Ти когось знайшов уві сні? — запитав Сем.
Джон хитнув головою.
— Ні. Замок завжди порожній.
Він нікому ніколи не розповідав про ці сни, і сам не розумів, з якого дива вирішив розповісти Семові. Але від того йому чомусь полегшало.
— Навіть у крукарні не залишилося жодного крука. В стайнях повно кісток, і нікого живого. Це мене завжди лякає. Я починаю бігти, вибиваю двері, стрибаю баштовими сходинками по три за раз, гукаю хоч кого-небудь. А тоді опиняюся перед дверима до крипти. Там усередині темно, сходинки збігають гвинтом. Звідкілясь я знаю, що маю туди піти, але не хочу. Там сидять на своїх престолах старі Королі Зими, біля їхніх ніг лежать кам’яні вовки, а на колінах сталеві мечі, але я боюся не їх. Я кричу, що я не Старк, що моє місце не тут, але марно — все одно маю йти туди. Я рухаюся униз, мацаю стіни, бо посвітити нічим, смолоскипа немає. Стає дедалі темніше, аж нарешті хочеться кричати.
Він замовк, похмуро присоромившись.
— На цьому я завжди прокидаюся.
Вкритий холодним потом, тремтячи у темряві келії. Привид зазвичай стрибає до нього і втішає теплом, неначе світанок. А тоді він засинає, притиснувшись обличчям до кудлатого хутра білого лютововка.
— Ти бачиш уві сні свій Рогошпиль? — запитав Джон.
— Ні. — Сем стиснув рота у жорстку риску. — Я його ненавиджу.
Він почухав Привида за вухом, замислившись, і Джон не став порушувати тишу. Через якийсь час Семвел Тарлі почав оповідати, а Джон Сніговій мовчки слухав і дізнавався, як людина, що сама визнала себе боягузом, опинилася на Стіні.
Тарлі були стародавнім чесним родом — значковими Мейса Тирела, князя Вирію та Оборонця Півдня. Старший син пана Рандила Тарлі — Семвел — народився спадкоємцем багатих земель, міцного замку, а ще овіяного славою, викуваного з валірійського булату обіручного меча на ймення Серцеруб, який переходив від батька до сина добрих п’ять століть.
Якщо вельможний батько Семвела і відчував якусь гордість від народження сина, вона швидко розвіялася, коли той виріс опасистим, м’якотілим та незграбним. Сем полюбляв слухати музик, складати власні пісеньки, вдягатися у м’який оксамит, гратися у кухні поряд з кухарями, нюхати густі пахощі випічки, цупити з таць то лимонне тістечко, то пиріжка з чорницями. Він пристрасно любив книжки, кошенят і танцювати, хоч як незграбно в нього виходило. Але з вигляду крові його нудило, і навіть смерть курки засмучувала його до сліз. Десяток майстрів-мечників змінилося у Рогошпилі, намагаючись перетворити Семвела Тарлі на такого лицаря, як бажав його батько. Хлопця кляли, давали київ та ляпасів, позбавляли їжі. Один розумник примушував його спати у кольчузі, щоб загартуватися. Інший вбирав у материн одяг і водив замковим двором, щоб присоромити. Та малий ставав щодалі товщий і полохливіший, аж поки зневіра пана Рандила не перетворилася на гнів, а тоді й на гірке презирство.
— Одного разу, — зізнався Сем, стишуючи голос до шепотіння, — до замку прибули двоє. Якісь ворожбити з Карфу, білошкірі та синьогубі. Вони зарізали цілого зубра і примусили мене скупатися у його крові, та я все одно не став хоробрим, як вони обіцяли. Мене знудило, і я виблював. Батько наказали відшмагати їх батогами.
Нарешті після трьох підряд дівчат за три роки пані Тарлі подарувала своєму вельможному чоловікові другого сина. Від того дня пан Тарлі забув про Сема і приділяв увагу тільки молодшому синові: завзятому міцному хлоп’яті, якраз на його смак. Семвел отримав кілька років миру, наповненого музикою та книжками.
Усе скінчилося вранці на його п’ятнадцяті іменини. Прокинувшись, він знайшов свого коня засідланим і готовим у дорогу. Троє стражників супроводили його до лісу поблизу Рогошпиля, де батько саме обдирав упольованого оленя.
— Ти вже майже дорослий чоловік і мій спадкоємець, — мовив князь Рандил Тарлі до старшого сина, вправно білуючи звіра довгим ножем. — Я не маю приводу зрікатися тебе, але й не дозволю успадкувати землю з титулом, які по честі повинні перейти Діконові. Серцеруб має потрапити до рук досить сильних, аби його втримати. А ти не вартий бодай торкнутися його руків’я. Отже, я вирішив, що цього дня ти оголосиш про своє бажання вдягти чорне. Ти навіки відмовишся від братового спадку і відбудеш на північ ще до заходу сонця.
— Якщо ж ти відмовишся, — вів далі батько, — то назавтра ми виїдемо на полювання, десь посеред цього лісу твоя коняка спіткнеться, ти вилетиш із сідла та заб’єшся на смерть… саме так я скажу твоїй матері. Вона має жіноче серце і здатна ніжно любити навіть такого, як ти, а я не хочу завдавати їй зайвого болю. І не май на думці бодай якось переступити мою волю. Ніщо не втішить мене більше, аніж вполювати таку свиню, як ти.
Він відклав ножа убік, червоніючи від крові по самі лікті.
— Тож ось тобі твій вибір. Або до Нічної Варти… — Він сягнув досередини оленя, вирвав серце і стиснув його в кулаці, капаючи кров’ю долу, — або отак.
Сем розповідав спокійним, глухим голосом, наче це трапилося не з ним, а з кимось іншим. «Дивно», подумав Джон, «він і сльози не пустив, жодної». Коли оповідь скінчилася, вони якийсь час сиділи і слухали вітер. У цілому світі мовби не залишилося іншого звуку.
Нарешті Джон порушив мовчанку.
— Гайда до трапезної.
— Нащо? — спитав Сем.
Джон знизав плечима.
— Випити гарячого сидру. Або вина з прянощами, якщо тобі більше смакує. Іноді вечорами нам співає Дареон, коли має наснагу. Раніше він був співцем… ну, не зовсім співцем, але майже. Він навчався в співця.
— Як його занесло сюди? — запитав Сем.
— Князь Рябин, що сидить на Золотогаї, застукав його в ліжку зі своєю дочкою, на два роки за нього старшою. Дареон присягається, що вона сама допомогла йому влізти до вікна, та приведена перед батькові очі, пожалілася, що її згвалтували. І ось він тут. Коли маестер Аемон почув спів Дареона, то сказав про нього: гримить, як грім, а смакує, як мед.
Джон посміхнувся.
— Ропух теж, бува, співає, коли розум його полишає. Застільних пісень, яких навчився у батьковому шинку. Пип каже про його спів: гримить, наче віл пердить, а на смак гірший від сцяк.
І вони зареготали разом.
— Я б охоче послухав і того, й іншого, — зізнався Сем, — та вони, мабуть, не захочуть мені співати.
На обличчі в хлопця з’явився стурбований вираз.
— Назавтра він знову примусить мене битися, га?
— Авжеж, — змушено погодився Джон.
Сем незграбно зіп’явся на ноги.
— Тоді краще мені поспати.
Він загорнувся у опанчу і почалапав геть.
Решта хлопців усе ще сиділа в трапезній, коли Джон повернувся самодруг із Привидом.
— Де це тебе носило? — запитав Пип.
— Балакав із Семом, — відповів той.
— Він справді боягузище, — відзначив Грен. — За вечерею на лаві були ще місця, та він отримав свого пирога і пішов, а з нами сісти злякався.
— Пан Підчереван гидують їсти з одного столу з усяким набродом, — кпинив Джерен.
— Ні, то ж пиріг зі свининою був, — вишкірився Ропух. — Засоромився, що з голодухи мусить на людях братика жерти.
І він почав гучно рохкати.
— Припини! — люто сіпнувся Джон.
Інші хлопці стишилися, зачудовані його раптовим нападом.
— Слухайте всі сюди, — мовив Джон посеред тиші, а далі розказав, як воно тепер буде. Пип підняв голос за нього, як Джон і гадав. Але коли мовив своє слово Гальдер, то Джон приємно здивувався. Грен спочатку вагався, але Джон знав, якими словами на нього подіяти. Зрештою всі дійшли згоди. Когось Джон переконав, комусь задурив голову, когось присоромив, а коли треба було, то й настрахав. До загальної змови не приєднався один тільки Раст.
— Ви, дівчатка, як хочте, — мовив Раст, — але якщо Терен поставить мене супроти панни Кабанни, то я вріжу собі ласий шматочок сала.
Він зареготав Джонові у обличчя і полишив товариство.
Кілька годин по тому, коли замок заснув, до його келії навідалися троє. Грен тримав за руки, Пип сів на ноги. Джон чув, як зсудомлено Раст задихав, коли Привид скочив йому на груди. Очі лютововка палали червоним, як гаряче вугілля, а зуби легенько покусували горло хлопця, щоб пустити трохи крові.
— Ти не забувай, що ми знаємо, де ти спиш, — тихо мовив Джон.
Наступного ранку Джон почув, як Раст каже Альбетові та Ропухові, що порізався, коли голився.
Від того дня ані Раст, ані хтось інший Семвела Тарлі не чіпав. Коли пан Алісер виставляв їх на бій супроти нього, то вони лише захищалися, відкидаючи вбік його повільні незграбні удари. Якщо майстер-мечник наказував нападати, хлопці підскакували до Сема, злегка ляскали його по нозі, панцерові або шоломі, та й по тому. Пан Алісер лютував, погрожував, кликав усіх боягузами, дівками, а чи й гірше, але Сем так і лишався неушкодженим. Кілька вечорів по тому за наполяганням Джона він зайняв місце на лаві поряд з Гальдером. Ще два тижні минуло, поки він насмілився вступити до розмови. Але з часом він реготав з мармиз Пипа і дражнив Грена не гірше за всіх інших.
Хай там як, Семвел Тарлі був товстун і боягуз, але не дурень. Якось увечері він прийшов до Джонової келії.
— Не знаю, що ти зробив, — мовив Сем, — але це точно твоїх рук справа.
Він сором’язливо відвернувся.
— Я ніколи раніше не мав друга.
— Ми не друзі, — відповів Джон і поклав руку на дебеле Семове плече. — Ми брати.
«Саме так, брати», подумав він, коли Сем пішов собі. Робб, Бран, Рікон були синами його батька, і він любив їх не менше, аніж раніше. Та Джон розумів, що серед них він ніколи не був своїм, головне зусиллями Кетлін Старк. Сірі стіни Зимосічі ще з’являлися йому вві сні, та все життя його тепер було у замку Чорному, а братами йому стали Сем, Грен, Гальдер, Пип і решта потолочі з усіх королівств, яка носила чорне вбрання Нічної Варти.
— Дядько правду казали, — прошепотів він до Привида і подумав, чи побачить він ще колись Бенджена Старка, щоб розповісти йому про це.
Едард VI
— Увесь цей клопіт викликано турніром Правиці, панове радники, — жалівся королівській раді тисяцький міської варти.
— Королівським турніром, — виправив Нед похмуро. — Запевняю вас, Правиця бажав би на очі того турніру не бачити.
— Називайте, як забажаєте, пане мій. З усієї держави їдуть лицарі, а на кожного прибулого лицаря у місті з’являються двоє компанійців, троє ремісників, шестеро сердюків, тузінь купців, зо два тузні шльондр і стільки злодіїв, що страшно рахувати. Від семиклятої спеки місто лихоманить і без турніру, а з цими прибульцями… Учора ввечері ми мали втопленика, бійку у корчмі, три поножів’я, згвалтування, дві пожежі, без ліку грабунків і п’яну гонитву верхи уздовж Сестринської вулиці. Позаминулої ночі у Великому Септі знайшли жіночу голову — плавала просто у веселковій водоймі. Чия то голова і як туди втрапила — ніхто не відає.
— Який жах, — здригнувся Варис.
Натомість князь Ренлі не став давати волі почуттям.
— Якщо ви не здатні зберегти королівський мир, Яносе, то може, хай би міську варту очолив хтось здатний?
Опасистий і пикатий Янос Слинт надувся, як та ропуха, аж зачервонівся лисою макітрою.
— Навіть Аегон Дракон би тут миру не зберіг, пане Ренлі. Мені треба ще людей.
— Скільки? — запитав Нед, нахиляючись уперед. За своїм звичаєм Роберт не турбував себе засіданнями ради, тож за нього говорив Правиця.
— Скільки можна, пане Правице.
— Винайміть ще п’ятдесят людей, — мовив Нед. — За платнею для них прийдете до пана Баеліша.
— До мене? — зобразив подив Мізинець.
— До вас. Ви знайшли сорок тисяч золотих драконів на гаман переможцеві, авжеж нашкрябаєте кілька мідяків на королівський мир.
Нед обернувся до Слинта.
— Ще я вам дам двадцять добрих бійців зі своєї власної дружини. Хай служать при Варті, поки натовп не поїде геть.
— Прийміть щиру дяку, пане Правице, — мовив Слинт, вклоняючись. — Обіцяю, їхня служба не буде марною.
Коли тисяцький відкланявся, Едард Старк обернувся до ради.
— Що скоріше скінчиться ця дурість, то краще я спатиму.
Кожен бовдур тепер кликав цей турнір Турніром Правиці. Наче це Правиця його вигадав. Наче Правиці було мало клопоту на доданок до викидання казни на вітер та безладу в місті. І Роберт справді гадав, що Нед має почуватися вшанованим!
— Держава має зиск з таких подій, пане мій, — зазначив великий маестер Пицель. — Великим вони дають нагоду здобути славу, а малим — відпочити від земних турбот.
— А у великі й малі кишені сиплються грошики, — додав Мізинець. — Кожен заїзд, кожна корчма у місті переповнені. Шльондри ходять враскаряк і з кожним кроком дзеленькають сріблом.
Князь Ренлі зареготав.
— Яке щастя, що мій брат Станіс зараз не з нами. Пам’ятаєте, як він хотів законом заборонити усі бурдеї? Король ще запитав його, чи він заразом не заборонить людям їсти, срати і дихати. Правду кажучи, я сам себе часом питаю, як це Станіс спромігся нарядити оту свою незугарну доньку. Він мав іти до подружнього ліжка, мовби на смертельну битву, з мороком в очах і рішучістю за всяку ціну справити обов’язок.
Нед не приєднався до загального сміху.
— Я теж себе часом питаю про вашого брата Станіса. А саме: коли він має намір припинити своє сидіння на Дракон-Камені та відновити присутність у цій раді?
— Негайно, щойно ми викинемо усіх шльондр у синє море, — зазначив Мізинець, знову викликавши сміх.
— Я досить наслухався про шльондр для одного дня засідань, — мовив Нед, встаючи з місця. — Продовжимо завтра.
Гарвін стояв на чатах, коли Нед повернувся до Башти Правиці.
— Поклич мені до покоїв Джорі та скажи батькові, щоб засідлав мого коня, — наказав йому Нед трохи різкувато.
— Як накажете, пане.
Червоний Дитинець та «Турнір Правиці» дратували його так, що аж садніло, зрозумів Нед, видираючись нагору сходами. Він прагнув втіхи у обіймах Кетлін, у дзвоні мечів Робба та Джона в навчальному дворі, у холодних днях та ночах рідної півночі.
У покоях він стяг з себе шовкові шати радника і сів за книжку, поки чекав на прихід Джорі. «Родоводи та історія Великих Домів Семицарства, з описами зовнішності багатьох вельможних князів, шляхетних пань та їхніх дітей», складено великим маестром Малеоном. Пицель казав правду: доволі нудна читанка. Все ж саме цю книжку питав Джон Арин, і Нед був певний, що недарма. Щось там було, якась правда, похована серед крихких жовтих сторінок. Якби ж побачити її. Але як? Книзі було понад сто років. Коли Малеон складав свій реєстр нині забутих весіль, народжень та смертей, ще не народився майже ніхто з нині живих людей.
Нед знову відкрив розділ про дім Ланістер і повільно погортав сторінки, без надії сподіваючись, що з них просто на нього вискочить щось важливе. Стародавній рід Ланістерів виводив своє походження від Лана Хитромудрого — шахрая з Віку Звитяжців, без сумніву, не менш казкового, аніж Бран Будівник, але набагато улюбленішого серед співців та оповідачів. Згідно з піснями, саме Лан вижив сімейство Кастерлі з замку Кастерлі-на-Скелі без жодної зброї, крім власного розуму, і вкрав золото в сонця, щоб забарвити свої кучері. Нед шкодував, що його зараз немає поряд. Може, хоч Лан зміг би видурити правду з тієї клятої книжки.
Різкий стук у двері сповістив про прихід Джорі Каселя. Нед закрив Малеонову працю і дозволив увійти.
— Я обіцяв міській варті двадцятьох стражників з моєї дружини до кінця турніру, — повідомив Нед сотникові. — Вибери їх сам, а очолить нехай Алин. Поясни їм як слід, що вони мають припиняти насильство, а не чинити його.
Підвівшись з місця, Нед відкрив кедрову скриню та вийняв легку льоняну сорочку.
— Ти знайшов стайняра?
— Уже стражника, мосьпане, — відзначив Джорі. — Той присягається, що ніколи більше не підійде ані до стайні, ані до коней.
— Він має що розповісти?
— Він оголосив, що добре знав князя Арина. Був йому особистим другом.
Джорі пирхнув.
— Розказав, що Правиця завжди дарував хлопцям на іменини по кілька монет. З конями добре обходився: ніколи не заганяв їх, приносив яблука та моркву. Конячки завжди раділи, як його бачили.
— Яблука та моркву, — повторив Нед. Здається, від цього хлопця ще менше користі, аніж від інших. А це ж останній з тих чотирьох, про яких казав Мізинець.
Джорі побалакав з усіма по черзі. Пан Гуго розмовляв різко та зверхньо, як уміють тільки новоспечені лицарі, до того ж не сказав, власне, нічого. Якщо Правиця бажає розмовляти з ним, то він матиме за честь прийняти його особисто, але не потерпить допиту від якогось там сотника сторожі… хай той сотник на десять років за нього старший і у сто разів вправніший з мечем.
Служниця виявилася хоча б приязнішою. Казала, що князь Джон надто багато читав собі на шкоду, а ще непокоївся через хворобливість сина, а ще сварився з пані дружиною, і все те його дуже засмучувало.
