сообщить о нарушении
Текущая страница: 36 (всего у книги 97 страниц)
Далі подали солодке м’ясо, пиріг з голубами, печені яблука, що пахкотіли корицею, лимонні тістечка з цукровою кіркою. Але Санса вже напхалася під зав’язку і ледве подолала два лимонні тістечка, які так любила. Вагаючись, чи не з’їсти третє, вона почула волання короля.
Взагалі-то король Роберт ставав чимдалі галасливіший з кожною новою стравою. Час від часу до Санси доносився його регіт або накази, які він ревів гучніше від музики та брязкоту посуду. Але сидів король не надто близько, тому слів вона не дочувала.
Та зараз короля почули усі.
— Ні! — загримів він таким голосом, що потопив решту балачок і криків. Вражена Санса побачила, як король стоїть, хитаючись, червоний на обличчя. У руці він тримав келих вина, а сам був п’яний, як чіп.
— Ти не казатимеш мені, що робити, жінко! — волав він до королеви Серсеї. — Король тут я, зрозуміла? Я правлю цією державою, і якщо кажу, що завтра битимуся, то битимуся!
Усі мовчки витріщалися на нього. Санса бачила пана Барістана, брата короля Ренлі, коротуна, який так дивно до неї говорив. Але жоден не рушив з місця, щоб втрутитися. Обличчя королеви застигло маскою, такою блідою, наче її виліпили зі снігу. Вона підвелася з-за столу, підібрала спідниці й вийшла геть у супроводі служниць.
Хайме Ланістер поклав руку на плече королю, але Роберт відштовхнув його з усієї сили. Пан Хайме запнувся і впав, а король зареготав.
— Отакий зацний лицар! Та я тебе навіть сп’яну в грязюку вкладу. Не забувай про це, Крулерізе.
Він ляпнув себе у груди коштовним келихом, розхлюпуючи вино єдвабовим жупаном.
— Дайте мені келепа, і жоден воїн королівств не встоїть проти мене!
Хайме Ланістер підвівся і обтрусився.
— Як скажете, ваша милість, — мовив він сухо.
Наперед вийшов усміхнений князь Ренлі.
— Ти пролив вино, Роберте. Дай-но я принесу тобі нового келиха.
Санса здригнулася, коли Джофрі поклав їй долоню на руку.
— Вже пізно, — мовив принц. Він мав на обличчі дивний вираз, неначе взагалі її не бачив. — Чи не потрібен вам супровід до замку?
— Ні, — почала була Санса, потім пошукала очима септи Мордани і здригнулася, побачивши її головою на столі. Септа стиха похропувала, як личить чемній та поважній жінці. — Тобто… так, дякую вам, ви дуже добрі. Я втомилася, а на шляху темно. Буду вдячна за ваш захист та супровід.
Джофрі покликав:
— Гей, пес!
Сандор Клеган з’явився так швидко, наче згустилася сама темрява. Він змінив обладунки на червону вовняну сорочку з нашитою спереду шкіряною собачою головою. Від світла смолоскипів його спечене обличчя відблискувало червоним.
— Так, ваша милість? — мовив він.
— Відведи мою наречену до замку і простеж, аби з нею нічого не сталося, — сухо наказав принц. Без жодного слова на прощання принц обернувся і пішов геть, залишивши Сансу з Хортом.
Санса відчувала шкірою, як Хорт на неї витріщається.
— А ти гадала, Джоф сам тебе поведе? — Він зареготав. Регіт його нагадував гарчання бійцівських собак у ямі. — Еге ж!
Він підсмикнув її на ноги. Вона не опиралася.
— Пішли вже. Не тільки тобі спати кортить. Я трохи перепив, а завтра мені ще, може, брата вбивати доведеться.
І знову зареготав.
Злякана Санса штурхнула септу Мордану в плече, сподіваючись розбудити, але та тільки захропіла гучніше. Король Роберт пошкутильгав геть, і лави раптом спорожніли. Учта скінчилася, а заразом розвіялася і чарівна мрія.
Хорт видобув з держака смолоскипа, аби світити на дорогу. Санса рушила за ним. Грунт був нерівний та кам’янистий; від миготіння світла здавалося, що земля під ногами рухається. Санса не підводила очей, бо стежила, куди ставить ноги. Вони пройшли повз панські шатра, кожне зі своїм прапором та обладунком, вивішеним знадвору. Тиша згущувалася з кожним кроком. Санса не могла витримати вигляду супутника. Він її лякав аж до жаху. Але ж її виховали у всіх правилах шляхетної чемності, й дівчина сказала собі: справжня панна має не помічати, яке страхітливе в нього обличчя.
— Ви так лицарськи билися сьогодні, пане Сандоре, — вичавила вона з себе.
Сандор Клеган раптом визвірився:
— Залиш собі порожні лестощі, дівчисько… і лицарювати мені тут не треба. Я не лицар. Чхав я на лицарів та їхні обітниці. Он мій брат — лицар. Ти бачила, як він сьогодні бився?
— Так, — відповіла Санса і затремтіла. — Він бився…
— Лицарськи? — скінчив за неї Хорт.
Санса зрозуміла, що він глузує.
— Ніхто не міг встояти перед ним, — спромоглася вона нарешті, задоволена із себе. То хоч не була брехня.
Сандор Клеган раптом зупинився посеред темного порожнього поля. Вона мимоволі мусила зупинитися поруч.
— Септа добре тебе вивчила. Ти схожа на одну з тих пташок, що їх привозять з Літніх островів, га? Така малесенька гарненька балакуча пташка, яка повторює усі гарненькі слівця, що її навчили.
— Це ви недобре кажете. — Санса відчувала, як серце калатає у грудях. — Ви мене лякаєте. Я хочу вже піти.
— «Ніхто не міг встояти перед ним», — проскрипів Хорт. — Авжеж. Ніхто ніколи не міг встояти перед Грегором. Отой хлопчина у його другому двобої… гарненько вийшло, га? Ти ж бачила, чи не так? Малий дурник не в теє товариство сунув носа. Без грошей, без зброєносця. Сам вдягав обладунок, ринграфа не закріпив як слід. Гадаєш, Грегор не помітив? Гадаєш, Грегорів спис сам узяв та й підскочив? Ти, гарненька балакуча пташечка… якщо ти в це віриш, то й справді порожня головою, як та птаха. Грегорів спис завжди б’є туди, куди Грегор забажає. Ану подивись на мене. Дивись на мене!
Сандор Клеган вхопив її здоровезною рукою за підборіддя і задер їй обличчя догори. Він став просто перед нею і наблизив смолоскипа.
— Ось де гарненько. Дивися мені. Добре дивися. Мусиш добре роздивитися. Я помітив, як ти відверталася на королівському гостинці. Сцяти я хтів. Зараз дивися.
Його пальці тримали її підборіддя, мовби залізними лещатами, а очі спостерігали. П’яні очі, люті й нестримні. Вона мусила дивитися.
Правий бік його обличчя був кощавий, з гострими вилицями та сірим оком під важким лобом. Ніс був великий, гачкуватий, а волосся рідке й темне. Він відростив його довгим і зачісував набік, бо на іншій стороні голови нічого не росло.
Лівий бік обличчя був страшною руїною. Вухо відгоріло геть, залишилася сама дірка. Око бачило, але навколо нього лежали покручені рубці. Слизька чорна плоть, схожа на вичинену шкіру, була помережана западинами та глибокими тріщинами, що мокро червоніли, коли обличчя рухалося. Нижче, коло щелепи, плоть прогоріла так глибоко, що трохи не виднілася кістка.
Санса заревла. Тоді він її пустив і загасив смолоскипа у грязюці.
— Не знаєш гарненьких слів про таке, га, дівчинко? Септа не навчила, як таке хвалити?
Відповіді не було, тож він правив далі.
— Оті думають, мене скалічило в битві. Якась облога, палаюча башта, ворог зі смолоскипом. Один бевзь питав, чи це, бува, не драконячий подих.
Він залишився самим голосом у ночі, тінню, яка стояла так близько, що відчувався кислий винний подих.
— Я був ще меншим за тебе, років шість чи сім. Коло батькового обійстя якийсь столяр відкрив майстерню з крамницею. За батькову ласку він надіслав дарунки. Старий робив чарівні іграшки. Я й не пам’ятаю, що він прислав мені, бо забажав Грегорового дарунка. Дерев’яного лицаря, мальованого, рухомого, на мотузочках, щоб можна було ним битися. Грегор старший за мене на п’ять років, і та іграшка для нього нічого не важила, бо він був уже зброєносцем — трохи не у шість стоп заввишки й м’язистий, мов бик. Я поцупив його лицаря, та скажу тобі, не надто з того порадів. Я боявся брата, і таки недарма, бо він мене знайшов. У кімнаті стояла жарівниця. Грегор не вимовив ані слова, лише схопив мене під пахву і засунув щокою в гаряче вугілля. І тримав, поки я волав і верещав. Ти сама бачила, який він здоровезний. Навіть тоді знадобилося троє дорослих чоловіків, щоб його відтягнути. Септони теревенять про сім пеклів, та що вони знають? Тільки той, хто горів у вогні, розуміє, що таке пекло.
— Батько сказали усім, що в мене загорілася постіль, а маестер помазав опіки. Помазав, трясця його матері! Грегора теж скоро помазали. Чотирма роками пізніше його помазали сімома єлеями, він проказав лицарські обітниці, Раегар Таргарієн гепнув його по плечі мечем і мовив «Встань, лицарю Грегоре».
Хрипкий скрипучий голос загубився у темряві. Хорт мовчки громадився перед нею чорною зловісною постаттю, огорнутою мороком, схованою від очей. Санса чула його уривчастий подих. Раптом вона зрозуміла, що жаліє його, і страх її минув.
Тиша між ними стояла так довго, що Санса знову була почала боятися, але тепер вже за нього, а не за себе. А тоді сягнула по його плече рукою.
— Він не був справжнім лицарем, — прошепотіла вона.
Хорт відкинув голову і зареготав. Санса сахнулася геть, та він схопив її за руку.
— Еге ж, — прогарчав він їй у обличчя, — маєш рацію, пташко, він не був справжнім лицарем.
Решту їхнього шляху до міста Сандор Клеган не вимовив ані слова. Він привів її до узвізників, що чекали на спізніле панство, наказав везти до Червоного Дитинця і сам заліз до візка. Вони мовчки проїхали крізь Королівську браму, а далі освітленими смолоскипами вулицями міста. Клеган відчинив потерну і провів Сансу до замку, смикаючись обличчям і задумливо блукаючи очима. Поки вони підіймалися баштовими сходами, він тримався на одну сходинку позаду. Шлях до передпокою її опочивальні вони подолали без пригод.
— Дякую, пане мій, — ніяково проказала вона.
Хорт схопив її за плече й нахилився ближче.
— Усе, що я тобі розповів сьогодні.. — прохрипів він ще грубіше, ніж зазвичай. — Якщо колись розкажеш Джофрі… сестрі, батькові… комусь із них…
— Не розкажу, — прошепотіла Санса. — Обіцяю.
Та цього було не досить.
— Якщо скажеш бодай комусь, — закінчив він, — я тебе вб’ю.
Едард VII
— Я сам стояв по ньому всенощне бдіння, — мовив Барістан Селмі, дивлячись на тіло, що лежало на возі. — Нікого ближчого він тут не мав. Кажуть, у Долині залишилася матір.
У блідому вранішньому світлі здавалося, що молодий лицар просто спить. Він не був гарний з себе, але смерть пом’якшила грубо різьблені риси. Сестри-мовчальниці вбрали його у кращий оксамитовий жупан з високим коміром, щоб заховати розірване списом горло. Едард Старк глянув йому в обличчя і спитав себе, чи не з-за нього загинув цей юнак, вбитий значковим лицарем Ланістерів до того, як Нед зміг з ним побалакати. Чи може таке статися випадково? Тепер вже не дізнаєшся.
— Гуго був зброєносцем Джона Арина чотири роки, — вів далі Селмі. — Король висвятив його у лицарі, перш ніж їхати на північ, аби вшанувати пам’ять Джона. Малий прагнув стати лицарем понад усе, але на жаль, не був іще готовий.
Нед погано спав уночі й почувався втомленим не по роках.
— Ніхто з нас не буває готовий, — відповів він.
— До лицарства?
— До смерті.
Нед турботливо вкрив хлопця його киреєю: просякнутою кров’ю, блакитною, облямованою місячними серпиками. «Коли матір спитає, чому загинув її син», подумав він гірко, «їй скажуть, що він своєю смертю вшанував Правицю Короля, князя Едарда Старка».
— Цього не мало статися. Війну не треба перетворювати на гру.
Нед обернувся до жінки коло возу, завитої у сірі шати так, що на обличчі виднілися лише очі. Обов’язок сестер-мовчальниць — готувати мерців до поховання, і люди вважали, що з того не буде пуття, якщо дивитися в обличчя самій смерті.
— Хай його обладунок відвезуть у Долину. Матері він не завадить.
— Авжеж, він вартий доброї торби срібла, — погодився пан Барістан. — Хлопець замовив його навмисне для турніру. Простий, але доброї роботи. Не знаю, чи встиг він усе виплатити ковалеві.
— Він заплатив учора, пане мій, і до того ж дорогу ціну, — відповів Нед, а до сестри-мовчальниці сказав:
— Хай мати отримає обладунок. З ковалем я все владнаю.
Сестра схилила голову.
Після того пан Барістан пішов разом з Недом до королівського шатра. Табір починав ворушитися. Над багаттями тріщали та бризкали салом пухкі ковбаси, пускаючи повітрям пахощі часнику та перцю. Юні зброєносці бігали з дорученнями від хазяїв, що прокидалися, позіхали та потягувалися, готуючись до нового дня. Служник з гускою під пахвою став на коліно, побачивши крокуючу пару, і пробурмотів «Ваші мосці», а гуска тим часом гелготіла та щипала йому пальці. Щити коло кожного шатра позначали господарів: срібний орел Морестражу, поле солов'їв Бриса Карона, виноградна китиця Рожвинів, смугастий вепр, червоний бик, палаюче дерево, білий баран, потрійний завиток, ліловий одноріг, танцююча діва, чорний гаспид, вежі-близнюки, рогата сова, а наостанок чисті білі щити Королегвардії, що сяяли, наче ранок.
— Король зібрався сьогодні битися у бугурті, — мовив пан Барістан, минаючи щит пана Мерина, заплямований глибокою борозною. Її пропанахав спис Лораса Тирела, який вибив лицаря Королегвардії з сідла.
— Еге ж, — похмуро буркнув Нед. Вночі його розбудив Джорі з цією новиною. Не диво, що далі він спав неспокійно.
Пан Барістан виглядав стурбованим.
— Кажуть, краса ночі блякне зі світанком, а виплоди пияцтва кидають з відразою у вранішньому світлі.
— Кажуть, — погодився Нед, — та не про Роберта.
Інші чоловіки могли б узяти назад, а то й взагалі не згадати слова, сказані у п’яній бравурі, але Роберт Баратеон усе пам’ятав і ніколи не задкував.
Шатро короля стояло близько до води, і вранішній туман з річки вбрав його сірими вінками. Шатро — найбільша і найпишніша споруда в таборі — було пошите з золотого шовку. Коло входу на загальний спогляд було виставлено Робертового келепа поруч із велетенським залізним щитом, який ніс на собі вінчаного оленя дому Баратеон.
Нед сподівався знайти короля сонним у ліжку з похмілля, але щастя його зрадило. Роберт саме хлюскав пиво з вилощеного рогу і незадоволено волав на двох юних зброєносців, які намагалися застібнути на ньому обладунок.
— Ваша милість, — казав один, трохи не в сльозах, — він надто малий, не застібнеться.
Зброєносець запнувся, і ринграф, якого він силувався припасувати до товстої шиї Роберта, полетів на підлогу.
— Семеро дідьків! — вилаявся Роберт. — Мені усе треба робити самому? Сцяв я на вас обох. Підніми — не стій, роззявивши рота. Підніми, Ланселю!
Хлопець підстрибнув, і король нарешті помітив, що він не один.
— Поглянь-но на цих криворуких, Неде. Це жінка наполягла, щоб я узяв їх за зброєносців. А з них зиску ніякого, сама ганьба. Не можуть як слід чоловіка узброїти. Ще звуться зброєносцями. Еге ж. Свинопаси розцяцьковані, ось хто вони такі!
Нед упізнав причину їхніх негараздів з одного погляду.
— Хлопці не винуваті, — мовив він до короля. — Ти затовстий для свого обладунку, Роберте.
Роберт Баратеон зробив довгий ковток пива, жбурнув порожнього рога на хутряну постіль, витер рота тилом долоні й мовив суворо:
— Затовстий? Тобто жирний? Це отак ти розмовляєш зі своїм королем?
А тоді дав волю реготові, раптовому, як буря на морі.
— Та хай тобі грець, Неде, чого ти завжди правий?
Зброєносці збентежено всміхалися, доки на них не звернув увагу король.
— Гей, ви. Так, ви обоє. Чули слова Правиці? Король затовстий для свого обладунку. Ідіть шукайте пана Арона Сантагара. Скажіть йому, що король просив розтягачку для панцера. Чого стали? Геть звідси!
Хлопці, прагнучи якнайшвидше вибратися з шатра, аж позапиналися один об одного. Робертові вдалося зберегти суворе обличчя, поки вони не зникли. А тоді він впав у крісло і заходився від реготу.
Пан Барістан Селмі також підсміювався разом з королем. Навіть Едард Старк спромігся на посмішку, хоча і потерпав від похмурих думок. Він не міг не звернути увагу на двох зброєносців: справних хлопців, струнких та гарних на лице. Один був Сансиного віку, мав довгі біляві кучері; іншому, рудуватому, з натяком на вуса та смарагдово-зеленими очима королеви було, мабуть, років із п’ятнадцять.
— От би побачити Сантагарове обличчя, — мовив Роберт. — Сподіваюся, йому стане розуму послати їх ще до когось. Хай би собі бігали туди-сюди цілісінький день!
— Оті хлопці, — запитав Нед. — То Ланістери?
Роберт кивнув, витираючи сльози з очей.
— Брати у перших. Сини брата князя Тайвина. Когось із тих, хто помер. А може, й того, який живий. Зразу не згадаю, треба міркувати. Моя жінка походить з дуже великої родини, Неде.
«І дуже марнославної родини», додав подумки Нед. Він особисто не мав нічого проти двох зброєносців, але його турбувало, що Роберт уві сні та наяву оточений самими родичами королеви. Жадоба Ланістерів до посад та нагород, здавалося, не мала ніяких меж.
— Кажуть, між тобою та королевою минулого вечора сталася сварка.
Веселощі разом скисли на Робертовому обличчі.
— Клята баба намагалася заборонити мені битися у бугурті. Тепер сидить у замку, аби ж її вхопило. Твоя сестра нізащо б мене так не осоромила.
— Ти не знав Ліанни так, як я, Роберте, — заперечив Нед. — Ти бачив її красу, але не бачив заліза під тією красою. Вона б відразу сказала, що в бугурті тобі нема чого робити.
