сообщить о нарушении
Текущая страница: 94 (всего у книги 97 страниц)
— Твоє горе — також і моє, Кет, — мовив Едмур, коли вони розчепили обійми. — Коли ми почули про князя Едарда… присягаюся, Ланістери заплатять за все. Ми помстимося за його смерть.
— Хіба помста поверне мені Неда? — спитала вона різко. Рана була надто свіжа, аби пом’якшувати слова. Кожна згадка про Неда завдавала їй нестерпного болю, а вона ж мусила залишатися сильною. Краще зараз не думати про чоловіка, поки не змучилася зовсім. — Та нехай. Помста зачекає. Зараз я маю побачити батька.
— Вони чекають у світлиці, — відповів Едмур.
— Його вельможність князь Гостер прикуті до ліжка, — повідомив батьків управитель. О боги, коли ж цей достойний добродій устиг так постаріти і посивіти? — Вони наказали мені привести вас негайно.
— Я сам відведу.
Едмур повів сестру вгору водяними сходами і через нижній двір, де колись за її руку схрестили мечі Петир Баеліш та Брандон Старк. Над головою нависали важкі пісковичні мури головної замкової вежі. Перед вартовими з пстругами на маківках шоломів, що стояли обабіч дверей, вона спитала:
— Чи дуже зле батькові? — І сама злякалася відповіді, щойно вимовила питання.
Едмур спохмурнів.
— Маестри кажуть, їм недовго вже з нами лишатися. Болить жахливо… і не відпускає.
Раптом її охопила сліпа лють на весь світ: на брата Едмура та сестру Лізу, на Ланістерів і на маестрів, на Неда і на батька, а надто на жахливих безжальних богів, які забрали їх обох від неї.
— Ти мав би повідомити, — дорікнула вона. — Послати якусь звістку, щойно дізнався.
— Батько заборонили. Не бажали, аби вороги взнали про їхню скору смерть. У державі чиниться така колотнеча… батько боялися, що як Ланістери дізнаються про їхню тілесну слабкість…
— …то завдадуть рішучого удару? — твердо закінчила Кетлін.
«Це все ти винна», прошепотів всередині голос. «Якби тобі не закортіло схопити карлика…»
Гвинтовими сходами вони підіймалися мовчки.
Головна вежа замку мала три кути, як і увесь Водоплин. Світлиця князя Гостера також була трикутна і мала кам’яний балкон, що випирав на схід, наче ніс якогось великого корабля, різьбленого з пісковця. Звідти володар замку міг спостерігати за мурами та баштами, або й зазирнути далі — туди, де зливаються води. Батькове ліжко винесли саме на цей балкон.
— Він полюбляє сидіти тут на сонці та дивитися на річку, — пояснив Едмур. — Пане батьку, дивіться, хто зі мною. Кет приїхала побачити вас…
Гостер Таллі завжди мав чималу статуру; замолоду високий та міцний, з роками він ще й роздався ушир. Але хвороба розтопила і виїла м’язи та плоть, лишивши самий кістяк. Навіть обличчя всохло і запало всередину. І тоді, коли Кетлін бачила батька востаннє, його брунатну бороду та волосся вже добряче побила сивина, але дотепер вони стали білі, мов сніг.
Батькові очі розплющилися на Едмурів голос.
— Китичко, — пробурмотів він слабким, переривчастим, хрипким від болю голосом. — Кицюня моя.
Тремтлива посмішка торкнулася його вуст, поки рука намацувала її пальці.
— Я видивлявся тебе…
— Залишу вас побалакати, — мовив брат, ніжно поцілував батькове чоло і пішов геть.
Кетлін стала навколішки і взяла батькову руку до своїх. Рука була велика, але безсила і геть позбавлена плоті; просто під шкірою гуляли кістки.
— Ви мали повідомити мені, — мовила Кетлін. — Гінцем, круком…
— Гінців перехоплюють і допитують, — відповів він. — Круків збивають стрілами…
Його скрутив раптовий напад болю, пальці уп’ялися їй в руку.
— В нутрощах у мене сидять раки… сидять і роздирають їх клішнями. Вдень і вночі. Ті раки мають гострі клішні, ой, які гострі. Маестер Виман робить мені сон-вино, дає макове молоко… Я багато сплю… але хотів прокинутися, щоб зустріти тебе. Я боявся… коли Ланістери захопили твого брата, поставили навколо свої табори… боявся, що не побачу тебе перед смертю… боявся…
— Я тут, батечку, — мовила вона. — Разом з моїм сином Роббом. Він теж хоче вас бачити.
— Твій хлопчик, — прошепотів він. — Він мав твої очі, я пам’ятаю…
— І зараз має. А ще ми привезли Хайме Ланістера у кайданах. Водоплин знову вільний, пане батьку.
Князь Гостер посміхнувся.
— Я бачив. Минулої ночі, коли все почалося, я наказав… я мусив бачити. Мене принесли до брамної башти… подивитися з мурів. Ой леле, яка краса… хвиля смолоскипів, бойові кличі над водою… такі рідні… коли спалахнули гуляй-городи, о боги… в ту мить я помер би щасливим, але мусив спочатку побачити твоїх дітей. То це вчинив твій хлопчик? Твій Робб?
— Так, — з шаленою гордістю відповіла Кетлін, — це вчинив Робб… а ще Брінден. Ваш брат теж тут, пане батьку.
— Брат… — Батьків голос стишився до слабенького шепоту. — Чорноструг… то він повернувся? З самої Долини?
— Так.
— А Ліза? — Прохолодний вітерець поворушив біле тендітне волосся. — Боги ласкаві, твоя сестра… вона теж приїхала?
Така надія, така жага звучала у голосі князя, що його дочці нестерпно було казати батькові правду.
— Ні, пробачте мені…
— А… — Обличчя зів’яло, світло пригасло у очах. — Я прагнув побачити її ще раз, перш ніж…
— Вона лишилася у Гнізді разом з сином.
Князь Гостер стомлено кивнув.
— З Робертом. По смерті бідолахи Арина він став князем Робертом… Пам’ятаю… але чому вона не приїхала з тобою?
— Сестра злякана, пане батьку. В Соколиному Гнізді вона почувається безпечніше. — Кетлін поцілувала зморшкувате батьківське чоло. — Робб чекатиме вашої ласки. Ви приймете його? А Бріндена?
— Твого сина, — прошепотів він. — Так. Сина Кет… він має мої очі, я пам’ятаю. Від самого народження. Приведи його… так.
— А вашого брата?
Батько перевів очі кудись за річку.
— Чорноструг, — мовив князь. — Він уже одружився? Взяв за дружину… якусь дівчину?
«Навіть на смертному одрі», майнула в Кетлін сумна думка.
— Він не одружився. Ви ж знаєте, пане батьку. І ніколи не одружиться.
— Я казав йому… наказав йому одружитися! Я його пан і володар. Він знає. Це моє право — влаштувати його шлюб. Гарний шлюб. Дівчина з Рожвинів. Старий дім. Гарна дівчина, вродлива… веснянки… Бетанія, так. Бідна дитина. Досі чекає. Еге ж. Досі…
— Бетанія Рожвин вийшла заміж за князя Рябина багато років тому, — нагадала Кетлін. — І має в шлюбі з ним трьох дітей.
— А хоч би й так, — пробурмотів князь Гостер. — Хоч би й так. Він плюнув їй у обличчя. Всім Рожвинам. І мені. Своєму панові, своєму братові… отакий собі Чорноструг. Я мав інші пропозиції. Дівчина князя Бракена. Вальдера Фрея… будь-яка з трьох, він сам казав… То він одружився? З кимось? Хоч із ким-небудь?
— Ні, — відповіла Кетлін, — але все-таки проїхав багато довгих верст, аби побачити вас. Пробився до Водоплину з боєм. Мене б тут зараз не було, якби не допомога пана Бріндена.
— О так, він змолоду був славетний воїн, — промимрив батько. — Воювати вивчився добряче. Аби кого Лицарем Брами не поставлять.
Князь відкинувся на спину і заплющив очі, смертельно втомлений.
— Хай прийде. Пізніше. Зараз посплю. Надто хворий, аби сваритися. Хай прийде пізніше, Чорноструг…
Кетлін ніжно поцілувала батька, розгладила йому волосся і залишила у тіні вежі, над швидкою водою, що плинула внизу. Батько заснув, не встигла вона ще вийти зі світлиці.
Коли Кетлін повернулася до нижнього замкового двору, то побачила пана Бріндена Таллі, що стояв на водяних сходах у мокрих чоботях і балакав з сотником сторожі Водоплину. Забачивши її, він негайно припинив розмову й підійшов.
— Як?..
— Помирає, — відповіла Кетлін. — Саме так, як ми боялися.
Різьблене зморшками обличчя дядька скривилося від душевного болю. Він скуйовдив пальцями рясне сиве волосся.
— Він прийме мене?
Вона кивнула.
— Каже, що надто хворий, аби сваритися.
Брінден Чорноструг видав короткий смішок.
— А я надто старий вояка, аби йому вірити. Гостер дорікатиме за ту дівчину Рожвин і тоді, як ми підпалимо його поховальне вогнище. Така вже чортова кістка.
Кетлін посміхнулася, бо знала, що дядько каже щиру правду.
— Щось я не бачу Робба.
— Здається, він пішов з Грейджоєм до трапезної.
Теон Грейджой сидів на лаві у трапезній палаті Водоплину, втішаючи себе рогом пива, а залогу замку її батька — оповідкою про погромище у Шепітній Пущі.
— Багато хто пробував тікати, але ми защипнули долину з обох боків і вдарили мечем та списом просто з темряви. Ланістерівці, мабуть, вирішили, що на них наскочили Інші, коли просто посередині опинився Роббів лютововк. Я сам бачив, як одному чолов’язі той звір вирвав руку з плеча, а їхні коні збожеволіли від самого вовчого запаху. Не скажу навіть, скільки їх там з коней попадало…
— Теоне, — перервала вона його базікання, — де я можу знайти сина?
— Князь Робб пішов до божегаю, пані.
Саме так вчинив би й Нед. «Він син свого батька не меншою мірою, ніж мій. Я маю це пам’ятати. О боги, Неде…»
Робб знайшовся під зеленим пологом листя, оточений високими краснодеревами та старими великими в’язами. Він стояв навколішки перед серцем гаю — тонким оберіг-деревом з обличчям радше сумним, аніж лютим. Меч-півторак стирчав перед ним у землі; пальці у рукавицях сплелися навколо руків’я. Поруч так само стояли інші: Великоджон Умбер, Рікард Карстарк, Маега Мормонт, Галбарт Гловер. Був там навіть Титос Чорноліс, розвіваючи чорною накидкою з крукового пір’я. «Це всі, хто тримається старих богів», раптом зрозуміла вона. А потім запитала себе, яких богів вона сама шанує зараз. І не знайшла відповіді.
Турбувати панство за молитвою не годилося. Боги мають отримати своє… навіть ті жорстокі боги, які забрали в неї Неда і хочуть забрати батька. Тому Кетлін чекала. Річковий вітер шурхотів у високому гіллі; справа виднілася Колісна Башта, сповита збоку плющем. Стоячи там, вона раптом відчула шалений приплив спогадів. Батько вчив її сидіти верхи під отими деревами, а під тим в’язом Едмур впав і зламав руку, а онде збереглася альтанка, у якій вони з Лізою гралися в поцілунки разом з Петиром.
Про те вона не згадувала давно. Скільки ж їм тоді було років? Вона сама була не старша за Сансу, Ліза — за Ар’ю, а Петир був іще молодший, але палкий та завзятий. Дівчата передавали його від однієї до іншої, то хмурніючи, а то хихотячи. Спогад був такий живий та сильний, що вона майже відчула доторк спітнілих пальців на своїх плечах, запах м’яти у його подиху. В божегаї завжди росла м’ята, і Петир полюбляв її жувати. Такий був зухвалий малий — завжди втрапляв у якусь халепу.
— Він намагався засунути мені язика до рота, — зізналася Кетлін сестрі потім, коли вони лишилися наодинці.
— Мені теж, — прошепотіла Ліза. Від збентеження їй аж подих перехопило. — Ой, то була така втіха…
Робб повільно зіп’явся на ноги, вклав меча до піхов, і Кетлін раптом спитала себе, чи її син колись цілував дівчину в божегаї. Та напевне ж цілував. Вона сама бачила, які погляди з поволокою кидає на нього Джейна Пул і деякі служниці, навіть вісімнадцятирічні… він очолював військо у битві, сам убивав ворогів мечем — авжеж і поцілунки його не минули. На очах з’явилися сльози, і вона сердито витерла їх.
— Матінко, — мовив Робб, побачивши її. — Треба скликати раду. Мусимо ухвалити деякі рішення.
— Твій дід бажає тебе бачити, — відповіла вона. — Він дуже хворий, Роббе.
— Пан Едмур розповів мені. Я сумую про князя Гостера разом з вами, пані матінко… але спершу нагальні справи. Ми отримали звістку з півдня. Ренлі Баратеон заявив права на братову корону.
— Ренлі?! — вражена, вимовила вона. — Я б радше чекала чогось такого від князя Станіса…
— Так само, як і всі ми, пані, — відповів Галбарт Гловер.
Військова рада засідала у трапезній Водоплину за чотирма довгими столами на кобильницях, поставленими нерівним квадратом. Князь Гостер був заслабкий, аби на неї з’явитися, тому дрімав на балконі й, мабуть, бачив уві сні сонце на річковій воді за часів своєї юності. На панському місці Таллі сидів Едмур, коло нього — Брінден Чорноструг, а ошую, одесну та уздовж бокових столів — значкове панство Водоплину. Звістка про перемогу біля замку рознеслася серед панів Тризуба, що були розбіглися від пана Хайме, і стягла їх назад до замку. З’явився Карил Ванс — тепер вже князь після загибелі свого батька під Золотим Зубом. З ним був пан Марк Дудар, а разом вони привезли одного з Даррі, сина пана Раймуна — хлопчика, не старшого за Брана. З руїн Камінного Заплоту з’явився набурмосений князь Джонос Бракен і сів якомога далі від Титоса Чорноліса, скільки дозволяли столи.
Північне панство розсілося навпроти. Кетлін та Робб сиділи обличчям до її брата, розділені столами у трапезній. Числом північні князі поступалися річковим. Ошую Робба сидів Великоджон, а за ним — Теон Грейджой; одесну Кетлін — Галбарт Гловер та пані Мормонт. Князь Рікард Карстарк був змарнілий, наче у страшному сні — з чорними западинами навколо очей, сплутаною та брудною бородою. Він втратив двох синів у Шепітній Пущі, а про третього, найстаршого, не було чутно ані звістки, відколи той очолив карстарківських списників у битві на Зеленозубі проти Тайвина Ланістера.
Суперечки тягнулися до глибокої ночі. Кожен пан мав право слова і користувався ним на свій розсуд… тобто галасував, лаявся, переконував, блазнював, сипав жартами, торгувався, грюкав кухлем по столі, погрожував, вибігав із трапезної, повертався похмурий або з кривою посмішкою. А Кетлін сиділа та слухала усіх.
Руз Болтон зібрав побиті залишки другого війська на початку загати через Перешийок. Пан Гелман Толгарт разом з Вальдером Фреєм тримав під своєю рукою Близнюки. Військо князя Тайвина перетнуло Тризуб та відходило до Гаренголу. А на додачу держава мала двох королів. Двох королів, які ні в чому не могли примиритися між собою.
Багато хто зі значкового панства хотів негайно рушити на Гаренгол, зустріти князя Тайвина у битві та покінчити з силою Ланістерів назавжди. Натомість молодий та гарячий Марк Дудар наполягав на тому, щоб вдарити на захід — просто на Кастерлі-на-Скелі. Але були й такі, що радили поводитися розважливіше. Водоплин відрізав ланістерівське військо від постачання, вказав Язон Малістер. Варто почекати, не пускаючи до князя Тайвина ані загони, ані обози. А тим часом зміцнити свою оборону та дати відпочинок стомленому війську. Князь Чорноліс слухати про те не бажав. Він казав, що слід скінчити справу, розпочату в Шепітній Пущі — рушити просто на Гаренгол, підібравши дорогою військо Руза Болтона. Як завжди, те, що пропонував Чорноліс, гаряче заперечував Бракен. Князь Джонос Бракен наполягав на тому, щоб присягнути королю Ренлі та рушити на південь, аби з’єднатися з його силами.
— Ренлі не є законним королем, — мовив Робб. Він уперше розкрив рота за всю суперечку. Як і його батько, він добре умів слухати.
— Але ж не можете ви стояти за Джофрі, пане мій, — заперечив Галбарт Гловер. — Він стратив вашого батька.
— Це діяння заплямувало Джофрі вічною ганьбою, — мовив Робб, — але не наділило князя Ренлі правом на престол. Джофрі є старшим шлюбним сином короля Роберта, і трон має належати йому згідно законів держави. В разі його смерті, до якої я охоче докладу власну руку, в нього лишиться молодший брат. Наступним у черзі до трону після Джофрі буде принц Томен.
— Томен — такий самий Ланістер! — гарикнув пан Марк Дудар.
— Може, й так, — похмуро відказав Робб. — Хай жоден з братів-Ланістерів не вартий зайняти престол. Але до чого тут взагалі князь Ренлі? Він молодший з братів короля Роберта. Молодший! Бран не може стати князем Зимосічі переді мною, а Ренлі не може стати королем раніше за князя Станіса.
Пані Мормонт погодилася:
— Князь Станіс має більші права.
— Але Ренлі вже коронувався, — зазначив Марк Дудар. — Вирій і Штормолам підтримують його у боротьбі за трон, та й дорнійці не забаряться. Якщо Зимосіч і Водоплин додадуть свої сили до їхніх, він матиме п’ять із семи великих домів на своєму боці. Ба навіть шість, якщо Арини зволять рушити з місця! Шість домів супроти однієї Скелі! Панове, та за якийсь рік ми зможемо виставити на шпичках усі їхні голови: королеви, короля-хлопчака, князя Тайвина, Біса, Крулеріза, пана Кевана… усіх! Ось що ми матимемо, ставши за короля Ренлі. А що має князь Станіс проти такої сили?
— Законне право, — вперто мовив Робб. У цю хвилину Кетлін не могла не помітити моторошної подібності сина до батька.
— То ви хочете, аби ми стали за Станіса? — запитав Едмур.
— Не знаю, — зізнався Робб. — Я молюся, аби мені вказали, що робити, але боги не відповідають. Ланістери стратили мого батька, звинувативши у зраді, та ми всі знаємо, що вони збрехали. Але якщо Джофрі — законний король, а ми проти нього битимемося, то й справді станемо зрадниками.
