355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джордж Мартін » Гра престолів » Текст книги (страница 13)
Гра престолів
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 01:54

Текст книги "Гра престолів"


Автор книги: Джордж Мартін



сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 97 страниц)

— Хал каже, що вона срібна, як срібло вашого волосся. — Вона пречудова, — промурмотіла Дані. — Це гордість халазару, — мовив Іліріо. — За звичаєм халісі має їхати на коні, гідному її місця при боці в хала. Дрого ступив уперед і поклав їй руки на стан, а тоді підняв так легко, мов дитину, і посадив на тоненьке дотракійське сідло, набагато менше за звичні їй. Хвильку Дані сиділа непевна, бо ніхто не навчив її належного звичаю. — Що мені слід робити? — запитала вона в Іліріо. Відповів їй пан Джораг Мормонт. — Візьміть повід та скількісь проїдьте, хоча б недалечко. Схвильована Дані узяла повід до рук і просунула ноги у короткі стремена. Вона вміла їздити верхи, та не надто добре, бо частіше переїжджала з місця на місце кораблями, возами та паланкінами. З молитвою, аби не впасти і не зганьбитися, вона легесенько, сором’язливо торкнула кобилку коліньми. І раптом вперше за багато годин вона забулася боятися. А може, і вперше за життя. Срібно-сіра кобила рушила вперед кроком гладесеньким, як шовк. Натовп розступився, не зводячи з них очей. Дані зрозуміла, що їде швидше, аніж збиралася, та чомусь замість лякатися вона запалилася. Конячка пішла ристю, і Дані всміхнулася. Дотракійці поспіхом відбігали з дороги. Подаруночок хала відповідав на найменший потиск колін, найлегший натяг поводів. Вона пустила кобилку навскач, дотракійці почали кричати, тюгукати, реготати, відплигуючи по сторонах. Дані повернула назад, побачила далеко попереду, просто на шляху, вогняну яму. Люди купчилися по обидва боки, зайвого місця не було навіть де стати. Раптом Даянерис переповнилася ніколи раніше не знаною сміливістю і пустила повід. Срібна злетіла над полум’ям, наче в неї виросли крила. Коли Дані натягла повід перед магістратом Іліріо, то мовила: — Скажіть халові Дрого, що він подарував мені вітер. Пентоський товстун погладив жовту бороду і переповів її слова дотракійською. Дані вперше побачила, як її чоловік посміхається. Останній краєчок сонця зник за високою пентоською стіною на заході. Дані зовсім втратила відчуття часу. Хал Дрого наказав кревноїзникам вивести свого коня, сухорлявого гнідого огиря. Поки хал сідлав його, Візерис пробрався до Дані, що сиділа на срібній, вчепився пальцями їй у ногу і прошипів: — Потіш його, люба сестро, або присягаюся, збудиш дракона так, як іще не будила. З братовими словами до неї повернувся страх. Вона знов почувалася дитиною тринадцяти років, самотньою, неготовою до того, що мало статися. Вони виїхали разом під зірками, які щойно зійшли, залишивши халазар та трав’яні палаци позаду. Хал Дрого не сказав їй ані слова, тільки пустив огиря швидкою ристю крізь густі сутінки. Крихітні срібні дзвіночки у його довгій косі теленькали з кожним кроком коня. «Я кров дракона», гучно шепотіла вона, їдучи слідом за халом і збираючи усю свою сміливість. «Я кров дракона, я кров дракона». Дракон нічого не боїться. Опісля вона б не сказала, чи довго вони їхали, чи далеко заїхали… та коли нарешті зупинилися у трав’янистій западині біля невеличкого струмочка, вже спустилася темрява. Дрого зіскочив з огиря і зняв Дані з її срібної. У його руках вона почувалася крихкою, мов скло, власні ноги ледь тримали її. Вона стояла і безпорадно тремтіла у своїх весільних шовках, поки він припинав коней. Коли ж він повернувся і глянув на неї, вона заплакала. Хал Дрого роздивлявся її сльози на диво спокійно, без жодного виразу на обличчі. — Ні, — раптом мовив він, підняв руку і грубо витер їй сльози мозолистим пальцем. — Ти розмовляєш посполитою, — зачудувалася Дані. — Ні, — мовив він знову. «Може, він знає тільки одне це слово», подумала вона. Їй чомусь полегшало, бо то ж було на ціле слово більше, ніж вона гадала. Дрого доторкнувся до її волосся, пропустив сріблясто-білі пасма між пальців, мурмотячи щось по-дотракійському. Дані не розуміла слів, та казав він тепло і лагідно, як вона ніколи б не чекала від такого чоловіка. Він узявся пальцем їй за підборіддя і підняв голову, щоб подивитися у очі. Дрого височів над нею — так само, як на усіма. Легенько підхопивши її під пахви, він посадив її на камінь-лобак біля струмка. Тоді сам сів на землю перед нею, схрестивши ноги, і нарешті їхні обличчя зійшлися на одній висоті. — Ні, — повторив він ще раз. — Ти знаєш тільки це слово? — запитала вона. Дрого не відповів. Його довга важка коса завивалася кільцями на землі позаду нього. Він перекинув її через праве плече і почав один за одним виймати дзвіночки. Через мить Дані перехилилася до нього, аби допомогти. Коли вони закінчили, Дрого майнув рукою, і вона зрозуміла. Повільно та ретельно вона узялася розплутувати йому косу. Це відняло багато часу. Він сидів мовчки, дивлячись на неї. Коли справу було зроблено, він струснув головою, і волосся розсипалося навколо нього, мов річка темряви, масно зблискуючи. Вона ніколи не бачила волосся такого довгого, такого чорного, такого рясного. Тоді настала його черга. Він почав її роздягати. Хал мав умілі та навдивовижу ніжні пальці. Він зняв з неї шовки, одну річ за іншою, дуже обережно, поки Дані сиділа мовчки й нерухомо, дивлячись йому у вічі. Коли він оголив її маленькі груденята, вона не втрималася, відвела очі та прикрилася руками. — Ні, — мовив хал, відняв її руки від грудей ніжно, але рішуче, потім знову підняв їй обличчя так, щоб вона дивилася на нього. — Ні, — повторив він. — Ні, — пролунали її слова. Тоді він поставив її на ноги та притягнув до себе, щоб зняти останнє. Голу шкіру холодило нічне повітря. Вона затремтіла, мурашки вкрили їй ноги та руки. Вона боялася того, що мало статися далі, та не сталося нічого. Хал Дрого сидів, схрестивши ноги, дивився на неї, пив з її тіла очима. По якійсь хвилі він почав її торкатися. Спершу легесенько, далі сильніше. Вона чула, яка страшна сила ховається у його руках, та їй він не зробив боляче. Він узяв її руку в свої, попестив її пальці один за одним, ніжно провів долонею вниз по нозі. Погладив їй обличчя, обвів пальцем вушка та вуста. Узяв обома руками її волосся і скуйовдив його пальцями. Відвернув від себе, м’яко розтер їй плечі, провів кісточками пальців уздовж хребта. Здавалося, пройшло кілька годин, поки він дістався до її персів. Він пестив м’яку шкіру понизу, поки вона не затріпотіла. Він обвів соски великими пальцями, стиснув їх між великими та вказівними, почав потрошку посмикувати, спершу легенько, тоді наполегливіше, аж доки соски в неї не затверділи та не замлоїли. Тоді він зупинився і посадовив її собі на коліна. Дані розчервонілася, їй перехопило подих, серце калатало у грудях. Він узяв її обличчя у свої велетенські долоні та заглянув їй у очі. — Ні? — мовив він, і вона зрозуміла, що це запитання. Вона узяла його за руку і спрямувала до вологи між своїх стегон. «Так», прошепотіла вона, коли його палець опинився всередині. Едард II Тривога сталася за годину до світанку, коли світ ще стояв сірий і тихий. Алин грубо порушив його сон, і Нед вибрався на вранішній холодок, ще не прокинувшись, хитаючись і запинаючись. Ззовні його чекали власний кінь під сідлом і власний король на другому коні. Роберт мав на собі товсті бурі рукавиці та важкого кожуха з каптуром, що затуляв вуха, і загалом скидався на ведмедя, який навіщось видерся верхи. — Прокидайся, Старку! — заревів він. — Давай вилазь! Маємо обговорити державні справи. — Аякже, — відповів Нед. — Заходьте досередини, ваша милість. Алин відкинув завісу намета. — Оце вже ні, — відповів Роберт, пускаючи з рота пару при кожному слові. — Навколо нас повен табір вух. Крім того, я бажаю виїхати роздивитися твій рідний край. Нед побачив за королем пана Бороса та пана Мерина з десятком стражників. Йому нічого не залишалося, як протерти очі, вдягтися і сісти у сідло. Роберт сам задав крок, пустивши учвал велетенського чорного огиря і примусивши Неда поспіхом доганяти. Нед запитав про щось на повному скаку, та вітер відніс слова, і король нічого не почув. Після того Нед мовчав. Скоро вони з’їхали з королівського гостинця і полинули рівнинами, темними від туману. Варта вже відстала настільки, щоб нічого не чути, але Роберт ніяк не зупинявся. Сонце зійшло, коли вони вибралися на низький хребет, і тоді нарешті король натягнув повід. До цього часу вони втекли від головного почту за багато верст на південь. Роберт червонівся і пирхав, коли Нед зупинився біля нього. — Святії боги, — засміявся він, — добре буває проїхатися верхи, як личить чоловікові! Клянуся тобі, Неде, коли ми ледь повземо шляхом, я від того божеволію. Хто-хто, а Роберт Баратеон ніколи не славився терплячістю. — Отой сім разів клятий караван, як же ж він скрипить та стогне! А через кожну гулю на дорозі переповзає, мовби стрінув гору. Обіцяю тобі, якщо те кляте одоробло ще раз зламає собі вісь, я його спалю, і хай Серсея чалапає пішки! Нед засміявся. — Сам би радо підніс до нього смолоскипа. — Ото добрий друг! — Король ляпнув його по плечі. — Волів би я залишити їх усіх позаду, а сам усе вперед і вперед… Посмішка пробігла Недовими вустами. — Схоже, ти не жартуєш. — Авжеж не жартую, — запевнив король. — Що скажеш, Неде? Нумо ж гайнемо, я і ти, двоє мандрівних лицарів на королівському гостинці, з мечами при боці, самі боги відають, що попереду, а вночі для тепла у ліжку якась селянська дочка або корчмарська дівка… — Якби ж то, — мовив Нед, — але зараз ми маємо обов’язки, мій пане королю… перед державою, перед нашими дітьми, я перед своєю пані, а ви перед королевою. Не ті ми вже хлопчаки, якими були. — Та ти ніколи й не був тим хлопчаком, — пробурчав Роберт. — Тобі ж гірше. І все ж було один раз, було… як там її звали, ту твою простачку? Бекка? Та ні, то була одна з моїх, бережіть її боги, таке чорне волосся, а у величезних очах можна потонути. Твою ж звали… Алина? Ні. Ти ж мені якось казав. Мерил, чи що? Ти знаєш, про кого я — про матір твого байстрюка. — Її ім’я було Віла, — холодно і ввічливо відповів Нед, — і я б волів про неї не говорити. — Віла, так-так. — Король вишкірився усмішкою. — Мабуть, справна дівка, якщо примусила князя Едарда Старка забути про свою честь на якусь годину. Ти мені тоді не розказав, хоч яка вона була з себе… Нед скривився від гніву. — І вже не розкажу. Покиньмо це, Роберте, якщо ти мене любиш. Я зганьбив себе, я зганьбив Кетлін перед очима богів і людей. — На милість божу, ти ж ту Кетлін ледве знав! — Я взяв її за дружину. Вона носила моє дитя. — Ти занадто суворий до себе, Неде. Завжди такий був. Хай тобі грець, жодна жінка не захоче собі у ліжко Баелора Блаженного! Він ляпнув долонею собі по коліні. — Та нехай, якщо тобі так болить, я не дражнитимуся. Хоч присягаюся, часом з тебе витикаються такі колючки, що ти мав би намалювати собі на щиті їжака! Східне сонце простягало пальці зі світла крізь бліді вранішні тумани. Перед ними стелилася широка рівнина, гола та бура, подекуди помережана довгими насипами. Нед вказав на них королеві. — То кургани першолюдей. Роберт скривився. — Ми заїхали на цвинтар, чи що? — На півночі поховальні кургани усюди, ваша милість, — повідомив Нед. — Ця земля дуже стара. — І дуже холодна, — пробурчав Роберт, запинаючи кожуха. Сторожа зупинилася далеко за ними, біля підніжжя хребта. — Власне, я притяг тебе сюди не для балачок про могили та байстрюків. Уночі примчав гінець від пана Вариса з Король-Берега. Ось. Король витяг з-за паса листа і віддав Недові. Євнух Варис був коронним шепотинником. Зараз він служив Робертові, а до того — Аерисові Таргарієну. Нед розгорнув листа, здригаючись від думки про Лізу та її жахливі звинувачення, але в листі йшлося не про пані Арин. — Звідки маємо ці відомості? — Пам’ятаєш лицаря Джорага Мормонта? — Якби ж я міг забути, — похмуро відповів Нед. Мормонти з Ведмежого острова були старим родом, шляхетним та поважним, але сиділи на далеких, холодних і бідних землях. Пан Джораг намагався досипати трохи срібла у родинну калитку, продавши кількох лісокрадів тирошійському работорговцеві. Мормонти присягали Старкам, тож його злочин зганьбив північ. Нед виїхав на захід до Ведмежого острова, та прибувши, взнав, що Джораг сів на корабель і втік подалі від Льоду та королівського правосуду. З того часу минуло п’ять років. — Пан Джораг зараз у Пентосі та прагне королівського прощення, аби повернутися з вигнання, — сказав Роберт. — Пан Варис приставив його до роботи. — То людолов перекинувся на підглядача, — з відразою мовив Нед, віддаючи листа. — Хай би краще перекинувся на мерця. — Варис якось казав, що підглядачі корисніші за мерців, — зазначив Роберт. — Та годі про Джорага. Що скажеш про саму новину? — Даянерис Таргарієн вийшла заміж за якогось дотракійського коновода. Що з того? Надіслати їм весільного подарунка? Король скривився. — Доброго ножа, гострого, у вмілій та вірній руці. Нед не став удавати подив, бо Роберт божеволів від ненависті до Таргарієнів. Нед пам’ятав, які гнівні слова вони сказали один одному, коли Тайвин Ланістер подарував Робертові мертві тіла Раегарової дружини і дітей на знак покори й вірності. Нед назвав це кривавим злочином, а Роберт — втратами на війні. Коли Нед обурився вбивством малих дітей, принца та принцеси, його новий король відповів: «Я не бачу тут малих дітей, я бачу драконячих вилупків». Навіть Джон Арин не зміг угамувати тієї бурі. Едард Старк виїхав геть того самого дня, шаленіючи від холодної люті. Останні битви війни він виграв сам-один далі на півдні. Щоб замирити їх, знадобилася ще одна смерть — смерть Ліанни, і той смуток, який вони поділили на двох. Цього разу Нед вирішив не давати волі гніву. — Ваша милість, в тієї дівчини ще молоко на губах не висохло. Ви ж не Тайвин Ланістер, аби мордувати невинних дітей. Очевидці розповідали, як плакала маленька дочка Раегара, коли її витягали з-під ліжка, аби кинути під мечі. Хлопчик ще смоктав цицьку на материних руках, та вояки пана Тайвина вирвали його від матері і розбили йому голову об стіну. — А чи довго вона залишатиметься невинною? — скривив рота Роберт. — Та дитина невдовзі розсуне ноги і почне плодити нових драконячих вилупків мені на погибель. — Хай там як, — рішуче мовив Нед, — убивати дітей… це зло… страшно навіть мовити… — Тобі страшно мовити? — заволав король. — Страшно мовити, що Аерис зробив твоєму братові Брандону! Страшно мовити, як помер твій вельможний батько! А Раегар… як гадаєш, скільки разів він гвалтував твою сестру? Скільки сотень разів? Король волав так гучно, що його кінь почав занепокоєно іржати. Тоді Роберт натягнув повід, заспокоїв огиря і сердито тицьнув у Неда пальцем. — Я вб’ю кожного Таргарієна, до якого дотягнуся, аж поки вони не вимруть, як їхні дракони. А потім сцятиму на їхні могили! Нед не ліз сперечатися, коли на короля нападав такий гнів. Якщо роки не вилікували Роберта від спраги до помсти, всякі слова були зайві. — Але ж до цієї дотягнутися не можеш, га? — запитав він тихо. Король гірко вишкірився. — Еге ж, побийте мене боги. Якийсь чумний пентоський сировар сховав її з братом у маєтку, оточив лютими євнухами у гострих шапках, а тоді продав їх дотракійцям. Я мав би наказати вбити їх багато років тому, поки ніхто не стеріг. Та Джон був не кращий за тебе. А я, дурень, його слухав. — Джон Арин був мудрою людиною і добрим Правицею. Роберт пирхнув. Гнів залишив його так само швидко, як охопив. — Кажуть, що цей хал Дрого веде за собою орду з сотні тисяч вояків. Що б на це сказав Джон? — Сказав би, що навіть мільйон дотракійців державі не загроза, поки вони швендяють по той бік вузького моря, — спокійно відповів Нед. — Варвари не мають кораблів, ненавидять відкрите море та бояться його. Король посовався у сідлі, всідаючись зручніше. — Можливо. Але Вільні Міста мають кораблі. Кажу тобі, Неде, цей шлюб мені не до смаку. Дехто у Семицарстві досі називає мене Узурпатором. Чи ти забув, скільки домів билися на війні за Таргарієнів? Поки що вони засіли й чекають, та попусти їм хоч трохи, вони вб’ють мене просто у ліжку, і синів моїх зі мною. Якщо король-жебрак перепливе море, тягнучи за собою дотракійську орду, всі ті зрадники стануть за нього. — Не перепливе, — твердо мовив Нед. — А якщо з якогось дива і перепливе, скинемо їх назад у море, та й годі. От тільки вибери нового Оборонця Сходу, і ми… Король застогнав. — Кажу тобі востаннє, я не поставлю Оборонцем Аринового хлопчака. Знаю, що він — твій небіж, але в той час, коли Таргарієнка злягається з дотракійцем, треба з’їхати з глузду, щоб віддати чверть держави під захист хворої дитини. Та Нед був готовий. — Все ж нам треба мати Оборонця Сходу. Якщо не годиться Роберт Арин, признач одного зі своїх братів. От хоча б Станіса — він належне показав себе при облозі Штормоламу.

    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю