сообщить о нарушении
Текущая страница: 41 (всего у книги 97 страниц)
За собою вона чула крики, тупотіння. Впавши та покотившись, Ар’я побачила, як поряд хилиться і запинається кармазинник. Тоді вона скочила на ноги і побачила над собою високе вузьке вікно, чи радше стрілецьку бійницю. Дівчинка підскочила, вхопилася за підвіконня, підтяглася. Затамувавши подих, узялася прослизати крізь вузьку щілину вікна. «Слизька, мов вугор». Впавши на підлогу просто перед зляканою прибиральницею, вона швидко підскочила, обтрусила очерет з одягу і знову кинулася тікати: через двері, довгою палатою, вниз по сходах, через якийсь прихований дворик, за ріг, через мур, крізь вузьке вікно у темний, мов ніч, підвал. Звуки позаду ставали все тихішими.
Ар’я засапалася так, що не могла дихати, і остаточно заблукала. Якщо її упізнали, то це кінець. Та все ж мала надію, що не впізнали, бо рухалася дуже швидко. «Прудка, мов сарна». Ар’я присіла навпочіпки у темряві, сперлася на вогку кам’яну стіну та прислухалася до погоні, але почула тільки калатання власного серця і віддалене капотіння води. «Тиха, мов тінь», сказала вона собі. А тоді вирішила з’ясувати, де опинилася. Коли вона з батьком вперше прибула до Король-Берега, то часто бачила сон, що заблукала замком. Батько казав, що Червоний Дитинець менший за Зимосіч. Але уві сні він був велетенський: нескінченний кам’яний лабіринт зі стінами, які рухалися і мінялися позаду неї. Вона блукала похмурими палатами, проходила повз вицвілі гобелени, долала нескінченні закручені сходи, бігла через двори або мости, а на її крики відповідала тільки луна. В деяких кімнатах червоні кам’яні стіни, здавалося, спливали кров’ю. І ніде вона не бачила жодного вікна. Інколи чула голос батька, але завжди тільки здалеку, і скільки б не бігла на нього, той голос дедалі слабшав, аж поки не зникав зовсім, полишаючи Ар’ю саму в темряві.
Раптом вона усвідомила, що навколо дуже темно. Вона міцно охопила голі коліна, притиснула їх до грудей і затремтіла. А тоді вирішила тихо почекати і полічити до десяти тисяч. Потім можна буде вилізти і спробувати знайти дорогу додому.
Поки вона нарахувала вісімдесят сім, у кімнаті стало трохи світліше, бо очі звикли до темряви. Навколо стали виникати обриси. З мороку витріщалися велетенські порожні очі, а ще показалися неясні щербаті тіні довгих зубів. На цьому вона втратила лік, заплющила очі й прогнала страх. Коли вона розплющить очі, ніяких чудовиськ не має бути. Як ніколи і не було. Вона вдала, що поряд з нею у темряві є Сиріо, що він шепоче їй на вухо. «Спокійна, мов тиха вода», мовила вона до себе. «Сильна, мов ведмідь». «Люта, мов росомаха».
Нарешті вона розплющила очі. Чудовиська нікуди не поділися. Але страху не лишилося.
Ар’я скочила на ноги, не втрачаючи обережності. З усіх боків її оточували голови. З цікавості вона торкнулася однієї, аби зрозуміти, чи та справжня. Пальці пробігли важкою щелепою, дотик підказав — так, цілком справжня. Кістка під рукою була гладенька, холодна, тверда. Ар’я намацала зуба: чорного та гострого, наче кинджал, зроблений з темряви. Її знову охопило тремтіння.
— Він мертвий, — вимовила вона вголос. — То просто череп, він мене не зачепить.
І все ж чомусь здавалося, що чудовисько про неї знає. Ар’я відчувала, як порожні очі стежать за нею крізь морок. У темній, схожій на печеру палаті ховалося щось таке, що не плекало до неї любові. Вона відсунулася від одного черепа і втрапила спиною в другий, більший за перший. На мить вона відчула, як їй у плече вчепилися зуби, неначе хотіли відгризти шматок плоті.
Ар’я крутнулася і відчула, як камізелька тріщить, зачепившись за велетенське ікло. А тоді побігла. Попереду височів ще один череп, від найбільшого з усіх чудовиська, але Ар’я навіть бігу не стишила. Перескочивши через гребінку чорних зубів завдовжки з мечі, вона ринула крізь роззявлену голодну пащу і далі до дверей.
Руками вона намацала важке залізне кільце, увігнане у дерево, і смикнула. Двері якусь мить опиралися, а тоді почали відчинятися досередини, та з таким жахливим скрипінням, що Ар’ї здалося, ніби його чує все місто. Вона прочинила двері рівно настільки, щоб проскочити крізь них до якоїсь великої палати.
У палаті з чудовиськами їй здавалося темно, але у цій панував такий морок, як у найглибшій ямі сьомого пекла. «Спокійна, мов тиха вода», сказала собі Ар’я, та навіть почекавши, щоб очі трохи звикли, вона нічого не побачила, окрім нечітких сірих обрисів тих самих дверей, звідки прийшла. Вона помацала пальцями перед обличчям, відчула рух повітря, але не побачила нічого. Наче сліпа. «Водотанцівник бачить усіма почуттями», нагадала вона собі. Тоді заплющила очі й на раз-два-три вгамувала засапаний подих, напилася тиші, знову простягла руки.
Пальці знайшли ліворуч грубий необроблений камінь. Вона рушила стіною, мацаючи поверхню, ковзаючи маленькими кроками крізь темряву. «Усі приміщення кудись ведуть. Докуди є вхід, звідти є вихід. Страх ріже глибше, ніж меч.» Ар’я не бажала боятися. Їй здалося, що вона пройшла вже довгий шлях, коли стіна раптово скінчилася, щока відчула дмухання холодного протягу, шкіру залоскотали незібрані докупи волосини.
Звідкілясь знизу, дуже зглибока, почулися звуки. Човгання чобіт, віддалені голоси. Стіни лизнуло слабеньке світло, і вона побачила, що стоїть просто над великим чорним колодязем — дірою в безодню більш як у двадцять стоп поперек себе. За сходи правили величезні кам’яні брили, припасовані до плавного вигину стін. Вони вели колами вниз і вниз, неначе в пекло, про яке розповідала байки Стара Мамка. І щось там рухалося у темряві, щось виходило із найглибших надр землі…
Ар’я зазирнула через край і відчула на обличчі холодний чорний подих. Далеко внизу блимав вогник смолоскипа, не більший за полум’я свічки. Двоє чоловіків, розібрала вона. Їхні тіні, високі, наче від велетнів, стрибали по стінах колодязя. Вона почула голоси, що розходилися луною аж доверху.
— …знайшов одного байстрюка, — сказав перший. — І решту знайти не забариться. Хай через день, хай через два, хай через два тижні…
— А коли він дізнається правду, то що зробить? — запитав другий голос із текучою вимовою Вільних Міст.
— То знають самі лише боги, — відповів перший голос. Ар’я бачила пасмо сірого диму, яке піднімалося від смолоскипа, звиваючись змією. — Дурні спробували убити його сина, і що гірше, блазенськи осоромилися. А він не така людина, щоб пробачити і забути. Попереджаю, вовк і лев скоро вчепляться один одному в горлянку, хочемо ми того чи ні.
— Зарано, ще зарано, — пожалівся голос із заморською вимовою. — Нащо нам війна просто зараз? Ми не готові. Стримайте їх.
— То все одно, що стримати час. Ви вважаєте мене чародієм?
Другий гигикнув.
— Щонайменше.
В холодному повітрі танцювало полум’я. Високі тіні рухалися майже над нею. Через мить чоловік зі смолоскипом з’явився у полі зору, а поруч із ним — його супутник. Ар’я відповзла від колодязя, впала на живіт, розпласталася попід стінкою і затамувала подих, поки чоловіки виходили зі сходів.
— Чого ви від мене хочете? — запитав носій смолоскипа, тілистий чолов’яга у шкіряній накидці. Навіть у важких чоботях його ноги, здавалося, ковзають підлогою без жодного шуму. Кругле обличчя у рубцях та порость темної бороди виднілися з-під сталевої мисюрки; ще він носив кольчугу на вареному шкіряному кубраку, тесака та ножа при поясі. Ар’ї чомусь здалося, що вона його десь бачила.
— Один Правиця помер, то чому б і не другий? — відповів чоловік з текучою вимовою та розгалуженою жовтою бородою. — Ви вже вмієте танцювати цього танцю, друже мій.
Другого чоловіка вона точно ніколи не бачила. Він був неймовірно жирний, але рухався дуже легко, несучи вагу на товстих стовпах ніг так спритно, як міг хіба що водотанцівник. У світлі смолоскипа миготіли його численні персні: з червоного золота і блідого срібла, прикрашені рубінами, сафірами, жовтими тигровими оками з чорними щілинами. Персні були на кожному пальці, а на декотрих — по два.
— Одна справа — раніше, друга — зараз. І цей Правиця не такий, як той, — відповів чоловік з рубцями, коли двоє вийшли до палати.
«Застигла, мов камінь», наказала собі Ар’я, «тиха, мов тінь». Засліплені світлом смолоскипа, вони не побачили її, розпластану на камені, за якихось кілька стоп.
— Може, й так, — відповів бородань, перепочиваючи після довгого підйому. — І все ж нам потрібен час. Принцеса виношує дитя. Хал не зрушить з місця, поки не народиться його син. Ви ж знаєте, які вони, ті дикуни.
Чоловік зі смолоскипом надавив на щось. Ар’я почула низький гуркіт. Величезна кам’яна плита, червона у світлі смолоскипа, ковзнула зі стелі з таким гучним брязкотом, що Ар'я трохи не скрикнула. Там, де був вхід до колодязя, залишився самий суцільний камінь.
— Якщо він не зрушить найближчим часом, то може бути пізно, — мовив тілистий у мисюрці. — Це вже не гра для двох гравців, та чи й була вона такою бодай колись? Станіс Баратеон та Ліза Арин втекли поза межі моєї досяжності, й ходять чутки, що вони збирають мечі. Лицар Квітів пише до Вирію, наполягаючи, щоб його вельможний батько прислав до двору сестру. Дівчині чотирнадцять років, вона чарівна, прегарна, ласкавої покірної вдачі. Князь Ренлі та пан Лорас хочуть підкласти її Робертові, одружити їх і дати нам нову королеву. Мізинець… тільки боги відають, у яку гру грає Мізинець. Але саме через князя Старка я сплю неспокійно. В нього є байстрюк, в нього є книга, і скоро буде вся правда. Ще й дружина його завдяки Мізинцевому втручанню полонила Тиріона Ланістера. Князь Тайвин сприйме це як смертельну образу, та й Хайме плекає хворобливу прихильність до Біса. Якщо Ланістери рушать на північ, Таллі теж неминуче втраплять під копита. Стримати, кажете ви? Поспішити, відповідаю я. Навіть кращі жонглери не втримають сотню м’ячів у повітрі вічно.
— Але ви майстерніші за жонглера, старий друже. Ви справжній чародій. Я ж прошу від вас тільки почаклувати іще трошки.
Вони рушили палатою у той бік, звідки прийшла Ар’я, мимо підвалу з чудовиськами.
— Що можу, те зроблю, — тихо відповів чоловік зі смолоскипом, — але потребуватиму золота і ще п’ятдесят пташок.
Вона відпустила їх далеко уперед, а тоді почала скрадатися слідом. «Тиха, мов тінь.»
— Так багато? — Голоси слабшали, світло попереду згасало. — Таких, як вам треба, нелегко знайти… такі маленькі, але письменні… може, трохи старших… ті хоча б живучіші…
— Ні. Краще менші… будьте до них ласкаві…
— …якби ж не їхні язики…
— …небезпека…
Ще довго після того, як голоси згасли вдалині, Ар’я бачила світло смолоскипа — димну зірку, що нестримно кликала за собою. Двічі світло зникало, але вона вперто йшла слідом, і обидва рази опинялася нагорі крутих і вузьких сходів, а смолоскип блимав десь унизу. Вона знову поспішала слідом, все донизу та донизу. Якось вона запнулася об камінь і вдарилася об стіну; рука вхопилася за сиру землю, підперту дерев’яними стовпами та кроквами, тоді як раніше проходи були викладені каменем.
Ар’я скрадалася за таємничою парою вже, мабуть, кілька верст. Нарешті вони зникли, але іншого напрямку, окрім уперед, однак не було. Вона знову знайшла стіну і пішла попід нею, наосліп та навмання, вдаючи собі, наче Німерія трусить поруч у темряві. Зрештою вона опинилася по коліно у гнилій смердючій воді, жалкуючи, що не може танцювати на ній, як, мабуть, уміє Сиріо, і питаючи себе, чи ще колись побачить світло. Коли нарешті Ар’я вигулькнула назовні, то опинилася посеред глупої ночі.
Вона стояла просто у гирлі помийного зливу там, де він випорожнювався у річку. Смерділо від неї так, що вона стягла з себе одяг, недовго думаючи, кинула його на березі й пірнула у глибокі чорні води. Вона плавала, поки не відчула себе чистою, і виповзла на берег, тремтячи з холоду. Поки Ар’я прала одяг, повз неї річковим шляхом проїхали якісь вершники, але якщо навіть і побачили голе худорляве дівча, що полоскало свої жалюгідні лахи при світлі місяця, то не звернули уваги.
Вона зайшла за багато верст від замку, але у Король-Березі досить було роззирнутися з будь-якого місця, щоб побачити Червоний Дитинець на Аегоновому пагорбі, тож небезпека заблукати їй не загрожувала. Поки Ар'я дотупала до брами, одяг на ній майже висох. Решітка була опущена, ворота засунуті, тож вона пішла до бокової потерни. Золотокирейники, що стояли там на варті, пирхнули, коли вона завимагала її впустити.
— Геть звідси, — мовив один. — З кухні недоїдків нема, і після заходу сонця жебрати не дозволено.
— Я не жебрати, — відповіла вона. — Я тут живу.
— Я сказав, геть звідси. Хочеш ляща у вухо, щоб краще чути?
— Я хочу до батька.
Стражники перезирнулися.
— А я хочу відгойдати королеву, — вишкірився молодший. — Кожен має свою мрію.
Старший тільки зиркнув похмуро.
— Хто твій батько, хлопчисько? Міський щуролов?
— Правиця Короля, — відповіла Ар’я.
Обоє зареготали, а тоді старший недбало пхнув її кулаком, наче собаку. Ар’я побачила удар, щойно він почався, і легко ухилилася, наче танцюючи. Кулак навіть не зачепив її.
— Я не хлопчисько! — визвірилася вона. — Я Ар’я Старк із Зимосічі! Якщо ви мене торкнетеся бодай пальцем, пан батько виставлять ваші голови на шпичках! Не вірите мені, то підіть до Джорі Каселя або Вайона Пула з Башти Правиці!
І вперла руки в боки.
— То ви відчините мені браму, чи дати ляща у вухо, щоб краще чули?
Батько сидів сам у світлиці, коли Гарвін та Товстун Том ввели її до нього. Коло ліктя в нього м’яко світився олійний кенкет, а перед очима лежала найбільша книга, яку Ар’я бачила за життя: широчезна та грубезна, з дрібними нерозбірливими літерами на жовтих потрісканих сторінках, переплетених у вицвілу шкіряну обкладинку. Батько був схилився низько над нею, але випростався і закрив, щоб вислухати доповідь Гарвіна. З суворим обличчям він подякував варті та відіслав її геть.
— Ти розумієш, що тебе шукає половина моєї сторожі? — мовив Едард Старк, коли вони залишилися наодинці. — Септа Мордана сама не своя від жаху. Вона молиться у септі за твоє безпечне повернення. Ар’я, ти ж знала, що не повинна виходити за браму замку без мого дозволу!
— Я не виходила за браму! — вигукнула вона. — Тобто, я не хотіла. Я була у підземеллі, а там прохід. І усюди темно, а я не мала ані свічки, ані смолоскипа, тож пішла навмання. А назад піти не могла, бо там чудовиська. Батьку, вони говорили, щоб вас убити! Ні, не чудовиська, а двоє чоловіків. Мене вони не бачили, бо я застигла, мов камінь, і була тиха, мов тінь. А я чула. Вони казали, що ви маєте книгу і байстрюка, і якщо помер один Правиця, то чому б і не другий. Це та сама книга? А байстрюк — то напевне, Джон.
— Джон? Ти про що, Ар’є? Хто це таке казав?
— Вони казали, — наполягала Ар’я. — Один був такий товстий з перснями і жовтою роздвоєною бородою, а інший у кольчузі та мисюрці. Товстий казав, що треба чекати, а другий — що він не може далі жонглювати, і що вовк з левом з’їдять один одного, і що все це якийсь вертеп.
Вона спробувала згадати решту. Не все з почутого вона добре зрозуміла, а зараз воно ще й перемішувалося у голові.
— Товстий сказав, що принцеса виношує дитя. А той у мисюрці, він мав смолоскипа і казав, що їм треба поспішити. Напевне, він чародій.
— Чародій, — мовив Нед без усмішки. — То він мав довгу білу бороду і високу гостру шапку з зірочками?
— Ні! Геть не такий, як у казках Старої Мамки. Він був несхожий на чародія, але товстий його так називав.
— Попереджаю тебе, Ар’є, якщо ти сплела все це просто з повітря…
— Та ні, кажу вам! То було в підземеллі, у місці з потаємною стіною. Я ганялася за котом, а тоді…
Вона стиснула губи. Якщо вона зізнається, що збила з ніг принца Томена, отут батько розгнівається насправді.
— …а тоді ускочила до вікна і знайшла там чудовиськ.
— Чудовиськ і чародіїв, — повторив батько. — Схоже, захоплива була пригода. То ті, яких ти чула, балакали про жонглерів та вертеп?
— Так, — визнала Ар’я, — от тільки…
— Ар’єчко, то мартопляси, — мовив батько. — Зараз у Король-Березі їхніх ватаг вештається, мабуть, із півтора десятки. Приїхали струсити грошей з натовпу на турнірі. Не знаю, що ті двоє робили у замку — може, їх король запросив показати виставу.
— Ні, — вперто затрусила вона головою, — то не були…
— Та й загалом, ти не повинна переслідувати людей чи шпигувати за ними. Чомусь мене не тішить думка про те, як моя дочка лазить у якісь вікна за дворовими котами. Подивись на себе, сонечко. Руки геть подряпані. Скажи Сиріо Форелеві, що я бажаю перемовитися з ним…
Його перервав короткий раптовий стук у двері.
— Перепрошую, пане Едарде, — гукнув Десмонд, прочиняючи двері на волосину, — тут до вас проситься чорний братчик. Каже, справа нагальна. Я подумав, вам краще знати.
— Для брата Нічної Варти мої двері завжди відчинені, — відповів батько.
Десмонд провів чоловіка досередини. Він був зігнутий, неоковирний, з розпатланою бородою, в брудному одязі, але батько прийняв його чемно і запитав ім’я.
— Йорен, з ласки пана князя. Даруйте, що пізньої години.
Він вклонився до Ар’ї.
— А це, мабуть, синок ваш. З лиця он як схожий.
