сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 97 страниц)
— Іліріо не дурний, — мовив Візерис. То був худий юнак з нервово-рухливими руками і дещо гарячковим поглядом світло-бузкових очей. — Магістрат знає, що я не забуду своїх друзів, коли всядуся на мій законний трон.
Дані не відповіла нічого. Магістрат Іліріо гендлював прянощами, коштовним камінням, драконовою кісткою, а заразом і всіляким дешевшим крамом. Казали, що він має друзів у всіх Дев’яти Вільних Містах і навіть далі: у Ваес Дотраку та казкових землях біля Нефритового моря. А ще казали, що немає в нього таких друзів, яких би він не продав з охотою, щойно дадуть належну ціну. Дані уважно дослухалася до балачок на вулицях, але вважала за краще не чіпати мрій брата, які він захоплено виплітав перед нею. Інакше він гнівався, а гнів його був жахливий. Візерис називав таке лихо «збудити дракона».
Брат повісив сукню біля дверей.
— Іліріо надішле служниць тебе скупати. Дивися мені, щоб змила з себе сморід стаєнь. Звичайних коней хал Дрого має безліч, але сьогодні торгуватиме собі кобилицю зовсім іншого штибу.
Він роздивився її прискіпливим оком.
— Досі горбишся. Ану стань прямо!
Руки брата надавили їй на плечі, примушуючи розпрямитися.
— Хай бачать, що ти вже маєш жіночі форми.
Його пальці легенько попестили її маленькі, ще не вирослі груди, схопили за соски.
— Сьогодні ти мене не підведеш. А якщо підведеш, лихо тобі буде. Ти ж не хочеш збудити дракона, га? — Його пальці стиснулися і крутнулися, жорстоко щипаючи крізь грубу тканину сорочки.
— Не хочеш? — повторив він.
— Ні, — покірно відповіла Дані.
Її брат посміхнувся.
— Це добре.
А тоді торкнувся її волосся майже з ніжністю.
— В майбутній історії мого царювання напишуть, люба сестричко, що воно почалося сьогодні.
Коли брат пішов, Дані стала біля вікна і тоскно втупилася у води затоки. Квадратні цегляні башти Пентоса перетворилися на чорні обриси проти сонця, яке саме заходило. Дані чула спів червоних жерців, які запалювали ніч-ватри, вереск обірваних дітей, що гралися у свої ігри попід стінами маєтку. На якусь мить вона пошкодувала, що не може вийти і гратися разом з ними, захекана, боса, у лахмітті, без минулого і майбутнього, а ще без того конче важливого бенкету в палаці хала Дрого.
Десь там, на заході сонця, за вузьким морем, лежала земля зелених пагорбів, квітучих рівнин, швидких річок, замків з темного каменю серед величних сіро-блакитних гір, лицарів у важких обладунках під прапорами своїх князів. Дотракійці називали той край «Раеш Андалі», тобто землею андалів. У Вільних Містах вживали назви «Вестерос» і «Західні королівства». Її брат казав простіше: «наша земля». Він мав ці слова за молитву: варто тільки повторити її скільки слід, і боги зрештою зглянуться.
— Та земля — одвіку наша за родоводом, і хоч віднята в нас зрадою, та все ж наша і тільки наша, назавжди! Не можна красти в дракона, о ні, не можна! Дракон пам’ятає усе.
Можливо, дракон пам’ятав усе, але Дані не могла згадати геть нічого. Вона ніколи не бачила тієї землі, яку брат називав їхньою, тієї величезної держави за вузьким морем. Місця, які він називав — Кастерлі-на-Скелі та Соколине Гніздо, Вирій та Долина Арин, Дорн та Острів Ликів — були для неї пустими словами. Коли вони втекли з Король-Берега від наступу війська Узурпатора, навіть Візерис був восьмирічним хлопчиком, а Дані ще тільки зародилася у материному череві.
І все ж Дані інколи малювала собі в уяві, як усе було насправді — так часто брат переповідав їй ті самі історії. Опівнічна втеча на Дракон-Камінь, тремтливе місячне світло на чорних вітрилах корабля. Її брат Раегар б’ється з Узурпатором у скривавлених водах Тризуба і вмирає там за кохану жінку. Плюндрування Король-Берега князями, яких Візерис звав хортами Узурпатора — Ланістером і Старком. Принцеса Елія Дорнійська благає про милосердя, але спадкоємця Раегара виривають з її рук і вбивають у неї на очах. Начищені черепи останніх драконів дивляться сліпими очима зі стін престольної палати, як Крулеріз перетинає горлянку її батькові золотим мечем.
Вона народилася на Дракон-Камені через дев’ять місяців після втечі, поки жорстокий літній шторм намагався розшматувати острівну твердиню на клапті. Казали, що жахливішого шторму доти ще в світі не бачили. Він побив флот Таргарієнів на тріски просто на припоні. Велетенські кам’яні брили відривало від парапетів та балюстрад і жбурляло у пінні води вузького моря. Даніна мати померла, народжуючи її, за що Візерис сестрі так і не пробачив.
Вона не пам’ятала і Дракон-Каменя. Звідти вони теж втекли — якраз перед тим, як брат Узурпатора рушив на них зі своїм новозбудованим флотом. До того часу від колись їхнього Семицарства в них лишився самий Дракон-Камінь, старовинний стіл їхнього дому. Та й то ненадовго. Залога вже наготувалася продати їх Узурпаторові, але якось уночі лицар Вілем Даррі і четверо вірних трону людей увірвалися до дитячої та вкрали їх обох разом з мамкою-годувальницею, а тоді підняли вітрила під покровом темряви до безпечного браавоського берега.
Хоча й нечітко, та вона пам’ятала пана Вілема — схожого на ведмедя сивого здорованя, який хворим і напівсліпим ревів накази зі свого смертного одра. Служники тремтіли перед ним із жаху, але до Дані він завжди був лагідний. Він називав її «маленька принцеса», інколи «моя шляхетна панна», а руки в нього були м’які, як стара вичинена шкіра. Він уже не піднявся з тієї постелі. Сморід хвороби — гарячий, вологий, солодкувато-гидкий — стояв навколо нього вдень і вночі. Тоді вони жили в Браавосі, у великому будинку з червоними дверима. Дані мала там власну кімнату з лимонним деревом за вікном. Щойно пан Вілем помер, служники вкрали усі їхні не надто великі гроші, а тому їх скоро випхали з того будинку. Дані плакала, коли червоні двері зачинялися за нею назавжди.
З тієї пори вони кочували: з Браавоса до Миру, з Миру до Тирошу, а тоді до Кохору, Волантісу та Лису, не залишаючись надовго у жодному місці. Брат ставився до цього дуже ретельно. Він казав, що наймані зарізяки Узурпатора ідуть по п’ятах, хоча вона жодного ще не бачила.
Спершу магістрати, архонти і торгівельні магнати мали за щастя приймати у своїх домівках та за столом останніх Таргарієнів. Але минали роки, Узурпатор і далі сидів собі на Залізному Троні, тож двері потроху зачинялися, а життя ставало злиденнішим. Багато років тому вони змушені були продати кілька останніх сімейних скарбів, а дотепер скінчилися навіть ті гроші, які вони отримали за корону матері. У провулках і шинках Пентоса її брат отримав прізвисько «король-жебрак»; своє власне Дані знати не прагнула.
— Колись ми повернемо собі все, люба сестро, — обіцяв він їй. Інколи руки в нього тремтіли, як він заговорював про це. — Коштовності та шовки, Дракон-Камінь та Король-Берег, Залізний Трон та Семицарство. Усе, що в нас забрали, ми повернемо собі.
Візерис жив заради того дня. А все, що прагнула повернути собі Дані, був великий будинок з червоними дверима, лимонне дерево за вікном і дитинство, якого вона ніколи не знала.
У двері тихенько постукали.
— Увійдіть, — відповіла Дані, відвертаючись від вікна. Увійшли служниці Іліріо, вклонилися, взялися до справи. Це були невільниці, отримані у дарунок від одного з численних дотракійських друзів магістрата. У вільному місті Пентосі рабства не існувало, і все ж то були невільниці. Стара, схожа на дрібну сіру мишу, ніколи не казала ані слова, зате дівчина торохтіла під час роботи, не змовкаючи ані на мить. Вона була улюбленицею Іліріо, мала шістнадцять років, світле волосся та блакитні очі.
Служниці принесли з кухні гарячої води, наповнили балію і додали запашних олій. Дівчина стягнула з Дані через голову груботкану бавовняну сорочку і допомогла залізти у балію. Вода майже кипіла, та Дані не сіпнулася і не скрикнула. Їй подобалося, коли гаряче — так вона відчувала себе чистою. До того ж брат часто повторював, що Таргарієнам надто спекотно не буває.
— Ми з роду драконів, — казав він. — Вогонь тече у нашій крові.
Стара служниця помила і м’яко розплутала її довге блідо-срібне волосся, не кажучи ані слова. Дівчина відтерла їй спину і ноги, заразом розповідаючи, як Дані пощастило.
— Дрого такий багатий, що в нього навіть невільники носять золоті нашийники. Сто тисяч наїзників скачуть у його халазарі, а палац хала у Ваес Дотраку має дві сотні кімнат і двері з чистого срібла.
І всяке таке, багато різного: який гарний чоловік той хал, який високий та лютий, який у битві безстрашний, найкращий вершник з усіх, хто коли-небудь сідав у сідло, неперевершений стрілець із лука. Даянерис нічого не казала. Вона завжди гадала, що одружиться з Візерисом, як досягне віку. Століттями Таргарієни одружували братів з сестрами, відколи Аегон Завойовник узяв своїх сестер собі за дружин. «Треба берегти чистоту породи», тисячу разів казав їй Візерис. Їхня кров — то кров королів, золота кров старої Валірії, кров драконів. Дракони не злягаються з польовими звірями, а Таргарієни не повинні змішувати свою кров з кров’ю нижчих людей. А зараз Візерис змовлюється продати її якомусь чужинцеві, ще й варварові.
Після купання невільниці допомогли їй вийти з води і висушили рушниками. Дівчина розчісувала їй волосся, поки воно не засяяло розплавленим сріблом. Тим часом стара наносила парфуми, запашні, як гостроцвіт з дотракійського степу: трохи на кожен зап’ясток, за вухами, на кінчики грудей, і наостанок між ніг, де парфум повіяв холодком по губах. Після кількох майже невагомих і невидимих речей, які прислав магістрат Іліріо, зверху надягли шовкову сукню сливового кольору, аби відтінити волошкові очі. Дівчина вбрала їй ноги у позолочені сандалі, стара ж закріпила на голові діадему і вдягла на руки золоті браслети з аметистами. Останньою з’явилася важка золота гривня, помережана стародавніми валірійськими єроглифами.
— Тепер ви справжня принцеса, — перехопило подих у дівчини, коли все було готове. Дані зиркнула на своє відображення у срібному дзеркалі, ще одному передбачливому дарунку Іліріо. «Принцеса», подумала вона, та миттю згадала, що казала дівчина: хал Дрого такий багатий, що в нього і невільниці носять золоті нашийники. Вона відчула раптовий холодок, голими руками побігли мурашки.
Її брат чекав у прохолодному передпокої, присівши на край водойми та бовтаючи рукою у воді. Коли вона увійшла, він встав і роздивився прискіпливим оком.
— Ану стань отам, — звелів він. — Повернися. Отак добре, нічогенька. Ну, тепер ти на вид…
— …справжня королева, — закінчив Іліріо, виходячи з-під арки. З кожним кроком на його огрядній статурі під вільними шовковими шатами вогненних кольорів колихалося сало, та все ж рухався він з вартою подиву легкістю. Коштовні камені блищали на кожному пальці рук, а розгалужену бороду кольору соломи йому так намастили олією, що вона сяяла, мов справжнє золото.
— Хай цього найщасливішого дня Володар Світла ущедрить вас своєю ласкою, принцесо Даянерис, — урочисто проказав магістрат, беручи її за руку. Він нахилив голову, блиснувши в усмішці кривими жовтими зубами крізь золото своєї бороди.
— Вона прекрасна, ваша милість, надзвичайна, — мовив він до її брата. — Дрого буде у захваті.
— Надто кістлява, — відповів Візерис. Своє біляво-срібне волосся, таке саме, як у неї, він зібрав на потилиці у тугий хвіст і скріпив застібкою драконової кістки. Від цього різкі риси його худого обличчя набули ще суворішого вигляду. Брат поклав руку на руків’я меча, позиченого в Іліріо, і мовив:
— Ви певні, що халові Дрого подобаються такі молоді жінки?
— Вона має кров, породу, і цілком доросла для хала, — відповів йому Іліріо, і до речі, вже не вперше. — Подивіться-но. Срібно-золоте волосся, волошкові очі… це кров старої Валірії, жодних сумнівів, жоднісіньких… а ще ж якого шляхетного роду: донька старого короля, сестра нового… ні, вона не зможе не причарувати нашого Дрого.
Коли він відпустив її руку, Дані зрозуміла, що тремтить.
— Та мабуть, — з сумнівом у голосі відповів її брат. — Ті дикуни мають збочений смак. Хлопчики, коні, вівці…
— При халові Дрого краще такого не казати, — попередив Іліріо.
У бузкових очах її брата блискавкою майнув гнів.
— Ви маєте мене за дурня?
Магістрат злегка вклонився.
— Я маю вас за короля. Королям не властива обережність пересічних людей. Прийміть мої вибачення за можливу образу.
Він повернувся і плеснув долонями, викликаючи носіїв.
Коли вони вирушили в дорогу вигадливо різьбленим паланкіном Іліріо, на вулицях Пентосу було темно, як у ямі. Попереду йшли двоє слуг, освітлюючи дорогу вишуканими олійними ліхтарями з блідо-блакитного скла; паланкін тягли на плечах дванадцять дужих чоловіків. Всередині, за завісами, у теплому і застиглому повітрі Дані відчувала сморід нездорової плоті Іліріо, щедро присмачений парфумами.
Брат, відкинувшись на подушки поряд із нею, нічого не помічав. Його думки повіяли десь далеко, за вузьке море.
— Я не потребуватиму цілого халазару, — раптом мовив Візерис, пестячи руків’я позиченого меча. Дані знала, що брат ледве тямить, яким боком тримати зброю. — Десяти тисяч має вистачити. З десятьма тисячами дотракійських верескунів я легко візьму Семицарство до рук. Держава повстане за свого істинного короля. Тирели, Рожвини, Даррі, Грейджої люблять Узурпатора не більше, ніж я. Дорнійці палають бажанням відплатити за Елію та її дітей. Та й простолюдці підуть за нами. Вони моляться за свого короля.
Він занепокоєно зиркнув на Іліріо.
— Адже моляться, чи не так?
— То ваш народ, який любить вас, — шанобливо мовив магістрат Іліріо. — У селах і містах по всій державі чоловіки п’ють за ваше здоров’я, поки жінки шиють прапори з драконом і ховають їх до того дня, коли ви повернетеся з-за моря.
Він здвигнув огрядними плечима.
— Принаймні так кажуть мої довірені люди.
Дані не мала своїх людей за вузьким морем і не могла пересвідчитися, хто там що робить чи думає. Все ж вона не повірила солодким словам Іліріо, бо не вірила йому взагалі. Проте її брат схвильовано закивав головою.
— Я сам уб’ю Узурпатора, — пообіцяв він, який за життя не вбив ще жодної душі. — Так само, як він убив мого брата Раегара. І Ланістера-Крулеріза я теж уб’ю за те, що він зробив з батьком.
— Намір, гідний всякої хвали, — відповів магістрат Іліріо. Дані помітила, як на його товстих губах заграла ледь помітна усмішка. Але брат нічого не побачив, тільки кивнув, відсунув завісу і втупився у нічну темряву. Дані знала, що цієї миті він знову б’ється у Битві на Тризубі.
Дев’ятибаштовий маєток хала Дрого стояв на затоці, просто коло берега. Його високі цегляні стіни заросли блідим плющем. Як їм сказав Іліріо, маєток подарували халові магістрати Пентоса. Вільні Міста завжди були щедрі до кінного народу.
— Не те щоб ми боялися тих варварів, — пояснював Іліріо з посмішкою. — Володар Світла захистить стіни нашого міста хоч від мільйона дотракійців. Принаймні так обіцяють червоні жерці. Та навіщо зайвий ризик, коли їхня дружба купляється за-півдарма?
Паланкін зупинили біля воріт. Завіси грубо відкинув один з охоронців будинку. Він мав мідний колір шкіри і темні мигдалеві очі дотракійця, але жодної волосини на обличчі, зате на голові — спижевого шолома Неблазних зі шпичаком на маківці. Охоронець обвів їх холодними очима, магістрат Іліріо прогарчав йому щось незугарною дотракійською говіркою, той відповів нею ж і махнув рукою крізь браму.
Дані помітила, що брат вчепився у руків’я позиченого меча і на вигляд став наляканий не менше, ніж вона.
— Нахабний євнух, — пробурмотів Візерис під ніс. Тим часом паланкін в’їхав до брами обійстя, і магістрат Іліріо проспівав солодким голосом:
— Сьогодні вночі на бенкеті буде багато поважних людей, а такі люди зазвичай мають ворогів. Хал зобов’язаний захищати своїх гостей, а з-поміж них — вас першого, ваша милість. Без сумніву, за вашу голову Узурпатор дав би гарні гроші.
— О так, — похмуро відповів Візерис. — Він уже пробував, Іліріо, кажу вам. Його посіпаки нишпорять за нами усюди. Я — останній дракон, і він не зможе спати спокійно, доки я живий.
Паланкін сповільнив рух і зупинився. Завіси було відкинуто, і невільник допоміг Даянерис вийти. Вона помітила, що той мав на собі звичайний спижевий нашийник. Слідом виліз її брат, усе ще вчепившись у руків’я меча. Аби поставити на ноги магістрата Іліріо, знадобилося двоє міцних пахолків.
Усередині будинку повітря було напоєне пахощами прянощів: кориці, солодкого лимону, вогнеперцю. Їх провели через передпокій, де мозаїкою з кольорового скла були викладені картини Лиха Валірії, а вздовж стін горіли масляні чавунні ліхтарі. Під аркою з переплетеного кам’яного листя євнух проспівав про їхнє прибуття високим приємним голосом:
