сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 97 страниц)
— Воістину так. — Маестер пробіг пальцями по знакові його братства — важкому ланцюгові з ланок різних металів, який він носив під рясою навколо шиї.
Кетлін знову відчула, як всередині ворухнувся страх.
— То що ж ми маємо краще побачити?
— От і я запитав себе про те саме. — Маестер Лювин витяг з рукава щільно згорнутий сувій. — Справжнє послання знайшлося під другим дном скриньки, але воно не для моїх очей.
Нед простяг руку.
— То давайте сюди.
Лювин не ворухнувся.
— Даруйте мені, пане, але й не для ваших теж. На листі зазначено віддати його пані Кетлін у власні руки, і нікому іншому. Чи можу я підійти?
Кетлін кивнула, раптом втративши мову. Маестер поклав листа, запечатаного крапелькою блакитного воску, на столик біля ліжка і зібрався піти.
— Залиштеся, — наказав Нед похмурим голосом, а тоді глянув на Кетлін. — У чому справа? Пані дружино, та ви тремтите.
— Я боюся, — визнала вона. Тоді простягнула тремтливу руку і взяла листа. Хутро впало, оголюючи її, але вона забула геть про усе. На блакитному воску виднілася печатка дому Арин з місяцем і соколом. — Це від Лізи.
Кетлін подивилася на чоловіка.
— Мало радості нам буде з цього листа, — мовила вона. — Я відчуваю біду, Неде. Я її чую.
Нед скривив губи і потемнів обличчям.
— Відкривай.
Кетлін зламала печатку і пробігла очима по написаних словах. Спочатку вони здавалися безглуздими. А тоді прийшли спогади.
— Ліза не хоче зайвого ризику. Колись ми ще дівчатками винайшли свою власну мову, зрозумілу лише нам двом.
— Ти можеш прочитати?
— Так, — відповіла Кетлін.
— То скажи, що у листі.
— Мабуть, мені краще піти, — припустив маестер Лювин.
— Ні, — застерегла Кетлін, — нам може знадобитися ваша порада.
Вона відкинула хутро і вибралася з ліжка. Нічне повітря холодило голу шкіру, наче могила, поки вона пробиралася кімнатою.
Маестер Лювин відвернув очі. Нед остовпів.
— Що це ти робиш? — запитав він.
— Запалюю вогонь, — відповіла Кетлін. Вона знайшла халата і вдяглася, тоді схилилася над холодним попелом.
— У присутності маестра Лювина… — почав Нед.
— …який приймав усіх моїх дітей, — перебила Кетлін, — нема коли облудно встидатися.
Вона просунула листа між розпалу і поклала згори більші дрова.
Нед ступив кілька кроків, схопив її за руку і підняв на ноги, поставивши обличчям до обличчя.
— Ласкава пані, та кажіть уже! Що там, у тому листі?
Кетлін застигла у його руках.
— Попередження, — мовила вона дуже тихо. — Аби ж нам тільки стало розуму його послухати.
Його очі блукали її обличчям.
— Продовжуй.
— Ліза пише, що Джона Арина вбили.
Його пальці з силою вчепилися їй у руку.
— Хто?
— Ланістери, — відповіла вона. — Королева.
Нед відпустив її руку, залишивши на шкірі глибокі червоні сліди.
— Боги святі, — прошепотів він хрипко. — Твоя сестра божеволіє з горя. Вона сама не знає, що пише.
— Знає, — відповіла Кетлін. — Так, вона поривчаста, але цей лист дуже ретельно продумано і хитромудро збудовано. Вона розуміла, що як лист потрапить не в ті руки, то їй кінець. Щоб так ризикувати, замало одних підозр.
Кетлін подивилася на чоловіка.
— Тепер у нас дійсно немає вибору. Ти повинен стати Правицею Роберта, поїхати на південь і дізнатися правду.
І зразу ж зрозуміла, що Нед дійшов геть інших висновків.
— Я не знаю іншої правди, ніж та, яку маю тут. Південь — то гаспидське гніздо, куди краще не потикатися.
Лювин поправив маестерський ланцюг там, де він тер йому шию.
— Правиця Короля має величезну владу, пане. Владу знайти правду про смерть князя Арина, вчинити королівський правосуд над його убивцями. Владу захистити пані Арин та її сина, якщо найгірше виявиться правдою.
Нед розгублено роззирнувся опочивальнею. Серце Кетлін прагнуло до нього, але вона знала, що зараз не повинна обіймати його. Спочатку треба було виграти суперечку. Заради дітей.
— Ти сказав, що любиш Роберта як рідного брата. А чи залишив би ти рідного брата самого у оточенні Ланістерів?
— Інші на вас обох, — понуро пробурмотів Нед, тоді відвернувся і пішов до вікна. Ані вона, ані маестер не зронили ані слова. Вони мовчки чекали, поки Едард Старк прощався у тиші з домом, який любив. Коли нарешті він відвів погляд від вікна, то мовив стомленим і повним суму голосом:
— Колись мій батько поїхав на південь на виклик свого короля. І не повернувся додому.
У куточках Недових очей ледь помітно блищали сльози.
— То був інший час, — відповів маестер Лювин. — Й інший король.
— Так, — глухо підтвердив Нед, тоді всівся у крісло біля вогню. — Кетлін, ти залишишся тут, у Зимосічі.
Його слова пронизали її холодом до самого серця.
— Ні! — раптом вигукнула вона злякано. Невже він хоче покарати її? Невже вона більше не побачить його обличчя, не знатиме його обіймів?
— Ти залишишся. — Карбоване слово Неда не залишало місця для суперечок. — Ти маєш правити Північчю замість мене, поки я там відбуватиму в Роберта на побігеньках. На Зимосічі завжди має сидіти Старк. Роббові чотирнадцять років, скоро він стане дорослим чоловіком. Він має вчитися правити, а мене поряд не буде. Хай сидить у твоїй раді й готується до своєї години.
— Хай боги збавлять нас від неї ще багато років, — пробурмотів маестер Лювин.
— Маестре Лювине, я довіряю вам, як власній рідні. Радьте моїй дружині у всіх справах, малих і великих. Навчайте мого сина усього, що він має знати. Бо зима насувається.
Маестер Лювин поважно кивнув. Тоді запала тиша, поки Кетлін не зібралася з силами і не спитала те, чого боялася найбільше:
— Що буде з іншими дітьми?
Нед підвівся, забрав її у обійми і глянув просто у вічі.
— Рікон ще дуже малий, — мовив він м’яко, — хай лишається тут з тобою і Роббом. Решту дітей я повезу з собою.
— Я не зможу цього пережити, — відповіла Кетлін, тремтячи.
— Але мусиш. Санса вийде заміж за Джофрі, бо інакше не можна. Приводу сумніватися у нашій вірності престолові я їм не дам. Що до Ар’ї, то їй час вчитися південних двірських звичаїв. За кілька років нам доведеться думати вже про її заміжжя.
«Санса засяє на півдні, як сонце», подумала про себе Кетлін, «та й Ар'я, боги тому свідки, конче потребує кращого виховання». Поволі, неохоче вона відпустила дочок у своєму серці від себе. Але не Брана. Тільки не Брана.
— Гаразд, — мовила вона, — але прошу тебе, Неде, заради нашої любові, залиш Брана у Зимосічі. Йому ж тільки сім років.
— Батько послали мене виховуватися у Соколиному Гнізді, коли мені було вісім, — відказав Нед. — Пан Родрік каже, що принц Джофрі та Робб незлюбили один одного. Це недобре, але Бран може стати містком між ними. Він чудовий хлопчик, веселий і добрий, його легко полюбити. Хай росте разом з молодими принцами, хай стане їхнім другом, як я — Робертовим. Від цього нашому домові буде безпечніше.
Він мав рацію, і Кетлін це відчувала, та біль її легшим від того не ставав. Вона мусила втратити чотирьох коханих людей: Неда, обох дівчат, її любого синочка Брана. Тільки Робб та малий Рікон залишалися, аби втішити її. У велетенській і похмурій Зимосічі вона відчувала самотність вже зараз.
— Тоді хоч тримай його якнайдалі від стін, — удавано бадьоро мовила вона. — Ти ж сам знаєш, як Бран любить ними видиратися.
Нед поцілунками висушив їй сльози на очах, перш ніж вони ринули щоками.
— Дякую, моя люба пані, — прошепотів він. — Я знаю, як тобі важко.
— Що робитимемо з Джоном Сніговієм, пане? — запитав маестер Лювин.
Кетлін заціпеніла від цього імені. Нед відчув її гнів і віддалився.
Байстрюки народжувалися в багатьох чоловіків. Кетлін виросла, добре усвідомлюючи це. Її не здивувало, коли на першому ж році шлюбу Нед нарядив дитину від якоїсь дівчини, випадково стрінутої на війні. Врешті-решт він мав чоловічі потреби, а вони жили той рік нарізно. Нед воював на півдні, вона залишалася у безпеці батькового замку Водоплин. Її думками радше володіло немовля на ймення Робб, аніж чоловік, якого вона ледве спізнала. Зумів чоловік знайти собі якоїсь утіхи між боями — то й нехай. Якщо ж посіяне проросте, то хай він чесно забезпечить потреби дитини, думала вона.
Та Нед перевершив сподівання. Що не кажи, а Старки вирізнялися серед інших людей. Нед привіз свого байстрюка додому і перед усією Північчю назвав його сином. Коли війна нарешті скінчилася, і Кетлін поїхала додому, вона знайшла там Джона з його мамкою-годувальницею.
То був тяжкий удар. Нед не бажав ані слова говорити про матір байстрюка. Але в замку таємниці не сховаєш, і скоро Кетлін почула від власних покоївок байки, які переповідали вояки її чоловіка. Шепотіли про пана Артура Дейна, Вранішнього Меча, найгрізнішого з семи лицарів Королегвардії Аериса — начебто їхній молодий князь убив того у двобої. Далі розповідали, як Нед відвіз меча пана Артура до його вродливої юної сестри, у замок під назвою Зорепад на березі Літнього моря. До панни Ашари Дейн, ставної й прекрасної, з чарівними волошковими очима. Два тижні Кетлін збирала усю свою мужність, і нарешті однієї ночі у ліжку запитала чоловіка просто у обличчя, як усе було насправді.
Єдиного разу за всі роки подружнього життя Нед справді налякав її.
— Ніколи не питай мене про Джона, — мовив він холодним, як лід, голосом. — Він моя рідна кров, більше тобі знати не треба. А тепер, пані дружино, я хочу знати, звідки ви почули те ім’я.
Кетлін присягнулася коритися його волі й відповіла на запитання. З того дня шепіт замовк, і у Зимосічі більше не чули ім’я Ашари Дейн.
Хто б не була мати Джона, та Нед, мабуть, любив її понад усе, бо Кетлін ніяк не вдавалося переконати його відіслати хлопця геть. Це було те єдине, що вона ніколи йому не пробачила. З часом вона покохала чоловіка усім серцем, та полюбити Джона так і не спромоглася. Вона б пробачила Недові десяток інших байстрюків деінде, але тільки не в неї на очах. А Джон завжди був на очах, і поки ріс, ставав дедалі більше схожим на Неда — більше, ніж усі народжені нею законні сини. Від цього чомусь ставало ще прикріше.
— Джон має поїхати звідси, — мовила вона.
— Вони з Роббом дуже близькі, — заперечив Нед. — Я сподівався…
— Я не дозволю його залишити! — відрізала Кетлін. — Він твій син, а не мій. Мені він не потрібен.
Вона знала, що йому важко це чути, але не бажала обманювати. Залишивши хлопця у Зимосічі, Нед не зробив би йому добра.
У очах Неда стояла мука.
— Ти ж знаєш, що я не можу повезти його на південь. При дворі йому немає місця. Хлопець із байстрюцьким ім’ям… ти розумієш, що про нього казатимуть. Там від нього відвернуться усі.
Кетлін спробувала закрити своє серце від німого благання у чоловікових очах.
— Кажуть, твій друг Роберт сам породив з десяток байстрюків.
— Та нікого з них ніколи не бачили при дворі! — спалахнув Нед. — Авжеж не там, де царює Ланістериха! Прокляття, звідки така жорстокість, Кет?! Він іще хлопчик. Він…
Його гнів раптом минувся. Він міг би сказати більше, та втрутився маестер Лювин.
— Маємо ще один вихід зі скрути, — мовив він спокійно і неголосно. — Кілька днів тому зі мною про Джона розмовляв ваш брат Бенджен. Схоже, хлопець прагне вдягти чорне.
Обличчя Неда заціпеніло, як від удару.
— Він прохав дозволу вступити до Нічної Варти?
Кетлін не сказала нічого, щоб Нед сам обміркував почуте; її голос зараз був би зайвим. Та якби могла, то радо б розцілувала маестра. Той запропонував досконале рішення. Бенджен Старк сам служив як присяжний брат Варти, а Джон став би йому за сина, якого він ніколи не мав. З часом Джон сам складе присягу і пообіцяє не мати синів, які могли б змагатися з онуками Кетлін за владу над Зимосіччю.
Тим часом маестер Лювин мовив:
— То велика честь — служити на Стіні, мій пане.
— Навіть байстрюк може досягти у Нічній Варті найвищих посад, — розмірковував Нед. І все ж у голосі його чувся неспокій. — Джон ще такий молодий. Одна річ, якби він прохав про це дорослим чоловіком, але хлопцем чотирнадцяти років…
— То важка жертва, — погодився маестер Лювин. — Але і часи настали важкі, мій пане. Навряд чи на його шляху лежить більше страждань, аніж на вашому або вашої пані.
Кетлін згадала про трьох дітей, яких мала втратити, і ледве змовчала.
Нед знову відвернувся від них до вікна. Довге обличчя князя хмурніло від думок. Нарешті він зітхнув і перевів погляд на них.
— Ваша правда, — мовив він до маестра Лювина. — Гадаю, так буде на краще. Я побалакаю з Беном.
— Коли ми повідомимо Джонові? — запитав маестер.
— За слушної нагоди. Маємо спершу підготуватися, бо виїхати однак не зможемо раніше, аніж за два тижні. Я б волів дати Джонові насолодитися кількома останніми днями. Скоро закінчиться літо, а з ним і його дитинство. Коли настане час, я скажу йому сам.
Ар'я I
Ар’я знову поклала криві стібки.
Вона подивилася на них з відчаєм, а тоді перевела погляд туди, де між інших дівчат сиділа її сестра Санса. Шиття Санси було бездоганне. Так казали усі.
— Робота Санси така ж гарна, як вона сама, — якось розказала септа Мордана їхній вельможній матері. — Юна панна має такі вправні, витончені ручки.
Коли пані Кетлін запитала про Ар’ю, септа пирхнула.
— На жаль, Ар’я свої руки позичила в коваля.
Ар’я сторожко зиркнула через кімнату, хвилюючись, чи не прочитала септа Мордана її думки. Але септа сьогодні на неї не зважала, бо заботилася коло принцеси Мирцели, вся усміхнена і у захваті. Не кожен день септі випадала честь навчати жіночих мистецтв принцесу королівського дому — так сказала сама септа королеві, коли та привела Мирцелу. Ар’ї здавалося, що Мирцелині стібки не надто рівніші за її, але септа Мордана щебетала дещо зовсім інше.
Ар’я ще раз оглянула свою роботу, шукаючи якогось способу врятувати її. Тоді зітхнула, відклала голку і похмуро зиркнула на сестру. За роботою Санса весело базікала, Бета Касель, маленька дочка пана Родріка, сиділа біля її ніг і не пропускала жодного слова, а Джейна Пул саме нахилялася, щоб прошепотіти їй щось на вухо.
— Про що ви там балакаєте? — раптом запитала Ар’я.
Джейна здригнулася, поглянула на неї та засміялася. Санса зніяковіла, Бета почервоніла, але жодна не відповіла.
— Та кажіть уже, — мовила Ар’я.
Джейна спочатку пересвідчилася, що септа Мордана не слухає. Мирцела якраз говорила щось, і септа сміялася разом з іншими паннами.
— Ми говорили про принца, — відповіла Санса солодким, як поцілунок, голосом.
Ар’я знала, про котрого принца йдеться: звісно, про Джофрі, того високого і вродливого. Сансі випало сидіти поруч із ним на бенкеті. Ар’ї, певна річ, дістався малий товстун.
— Джофрі подобається твоя сестра, — прошепотіла Джейна, така горда, наче це якось стосувалося її. Вона була кращою Сансиною подружкою і дочкою управителя Зимосічі. — Принц сам сказав Сансі, що вона дуже вродлива.
— Вони одружаться, — замріяно прощебетала мала Бета, охоплюючи себе ручками. — Тоді Санса стане королевою на всій державі.
Санса мала совість почервоніти. Вона дуже гарненько червоніла. «Вона все робить так гарнесенько, ой лелечки», подумала Ар’я з глухою відразою.
— Бето, не вигадуй дурниць, — заперечила Санса, лагідно гладячи дівча по голові, аби пом’якшити різкі слова, а тоді подивилася на Ар’ю. — Що ти думаєш про принца Джофрі, сестро? Він справжній лицар, чи не так?
— Джон каже, що він схожий на дівчисько, — відповіла Ар’я.
Санса зітхнула, продовжуючи шиття.
— Бідний Джон, — мовила вона, — він заздрить, бо сам байстрюк.
— Він наш брат, — сказала Ар’я занадто голосно, порушивши пообідній спокій палати у башті.
Септа Мордана підняла очі. Вона мала кістляве обличчя, гострі очиці та тонкогубого рота, звиклого невдоволено кривитися.
— Про що це ти, дитино?
— Він наш зведений брат, — виправила Санса бездоганно точно та ввічливо, а тоді посміхнулася до септи. — Ми з Ар’єю говорили про те, яке щастя для нас сьогодні приймати в себе принцесу.
Септа Мордана кивнула.
— Це справді велика честь для нас усіх.
Принцеса Мирцела відповіла на ці вияви гостинності непевною посмішкою.
— Ар’я, чому ти не працюєш? — запитала септа і підвелася на ноги. Шурхотячи крохмалевими спідницями, вона перетнула кімнату.
— Нумо подивимося на твої стібки.
Ар’я воліла б заверещати з розпачу. Якраз Сансина вдача — отак взяти і привернути увагу септи.
— Ось, — пред’явила вона свою роботу.
Септа роздивилася клапоть тканини.
— Ар’я, Ар’я, Ар’я, — похитала вона головою. — Так не можна. Ні-ні, так не годиться.
Тепер на неї дивилися усі. Це вже було занадто. Сансі виховання не дозволило сміятися з сестриної ганьби, але Джейна тим часом уже шкірилася за двох. Принцеса Мирцела зробила співчутливу мину. Ар’я відчула, як на очі навертаються сльози, тоді скочила зі стільця і гайнула до дверей.
Септа Мордана закричала услід:
— Ар’є, негайно повернися! Ще один крок, і начувайся! Твоя вельможна мати дізнаються про це! Втекти на очах в принцеси королівського дому! Ти нас ганьбиш!
