Текст книги "Гра престолів"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 97 страниц)

Перша книга циклу романів Джорджа Р.Р. Мартина «Пісня льоду та вогню» — сучасної класики епічного фентезі. Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу. До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи. Переклад-адаптація В.Бродового: лютий-жовтень 2012 р. Редакція друга: 27 листопада 2012 р. Редакція третя: 27 березня 2013 р. * * * Пролог Бран I Кетлін I Даянерис I Едард I Джон I Кетлін II Ар'я I Бран II Тиріон I Джон II Даянерис II Едард II Тиріон II Кетлін III Санса I Едард III Бран III Кетлін IV Джон III Едард IV Тиріон III Ар'я II Даянерис III Бран IV Едард V Джон IV Едард VI Кетлін V Санса II Едард VII Тиріон IV Ар'я III Едард VIII Кетлін VI Едард IX Даянерис IV Бран V Тиріон V Едард X Кетлін VII Джон V Тиріон VI Едард XI Санса III Едард XII Даянерис V Едард XIII Джон VI Едард XIV Ар'я IV Санса IV Джон VII Бран VI Даянерис VI Кетлін VIII Тиріон VII Санса V Едард XV Кетлін IX Джон VIII Даянерис VII Тиріон VIII Кетлін X Даянерис VIII Ар'я V Бран VII Санса VI Даянерис IX Тиріон IX Джон IX Кетлін XI Даянерис X Додатки - великі доми Вестеросу Дім Баратеон Дім Старк Дім Ланістер Дім Арин Дім Таллі Дім Тирел Дім Грейджой Дім Мартел Стара династія - Дім Таргарієн Мапи Подяка перекладачеві * * * Пісня льоду та вогню-I Гра престолів Пролог — Треба вертатися, — наполягав Гаред. Ліс навколо почав темніти. — Усі дичаки мертві. — Невже ти боїшся мерців? — з натяком на посмішку спитав лицар Веймар Ройс. Та Гаред був застарий, аби зважати на його кпини, бо перевалив уже на шостий десяток і пережив на службі не одного пихатого панича. — Мертві лежать собі тихо, — відповів він. — Увесь клопіт — від живих. — Але чи справді вони мертві? — ніяк не вгамовувався Ройс. — Які маєш докази? — Віл їх бачив на власні очі, — відповів Гаред. — Каже, що мертві. А мені його слова досить. Віл передчував, що рано чи пізно від суперечки не відкараскається. Але краще пізно, ніж рано. — Мати казали: мертв’як — базікать не мастак, — буркнув він. — Моя мамка-годувальниця казала те саме, Віле, — відповів Ройс. — Але ж ти дарма віриш побрехенькам з-під жіночої цицьки. Інколи й від мертвих можна дещо взнати. Голос його рознісся луною, занадто гучно для сутінкового лісу. — Шлях попереду далекий, — зазначив Гаред. — Днів з вісім, а може, й дев’ять. Ще й сонце сідає. Пан Веймар Ройс байдуже зиркнув на небо. — Воно кожен день сідає о цій годині. Чи не темряви ти, бува, злякався, Гареде? Віл бачив, як Гаред стиснув губи, помітив ледь втамований гнів у очах під грубим чорним каптуром. Гаред прослужив у Нічній Варті сорок років, виріс у ній з хлопчака в чоловіка, і не звик, щоб його брали на глузи. Та крім обурення, Віл відчув у старшому братчикові ще й напругу, надто схожу на острах. А острах він поділяв і сам. Віл служив у Варті чотири роки. У першій розвідці за Стіною він трохи у штани не напудив, бо ніяк не міг викинути з голови дідівські побрехеньки; щоправда, потім сам із себе кепкував. Та після сотні вдалих розвідок неосяжна темна пуща, яку південники називали «страхолюдною», перестала його лякати. І не лякала аж до цього дня. Бо навколо зненацька щось змінилося. Темрява дихала чимось таким, що волосся ставало дибки. Вони їхали дев’ять днів: на північ, тоді на північний захід, тоді знову на північ, далі й далі від Стіни, рухаючись слідами загону дичаків-наскочників. З кожним днем ставало дедалі тяжче. З півночі дув холодний вітер, від якого дерева ворушилися, мов живі. Цілісінький день Вілові марилося, наче щось холодне і невмолиме проводжає його очима, і то не з великої любові. Гаред відчував те саме. Більше за все Віл бажав би прожогом кинутися назад, під захист надійної Стіни. Та очільник загону навряд чи схвалив би його намір. Вісімнадцятирічний пан Веймар Ройс був наймолодшим сином старовинного дому, де наплодилося забагато спадкоємців, мав сірі очі, стрункий стан і гоже обличчя. Верхи на велетенському чорному бойовому огирі він височів баштою над Вілом та Гаредом, що сиділи на малих кошлатих бахмутиках. На собі пан Веймар мав чорні чоботи доброї шкіри, чорні вовняні штани, чорні замшові рукавички, гарної роботи повороновану кольчугу, а під нею — вовняний каптан і кубрак з вареної шкіри. Ще й півроку не минуло, як пан Веймар став присяжним братчиком Нічної Варти, та хто посмів би твердити, що він, так ловко вбраний, погано пасує до служби? Вінцем розкошів пана Веймара був товстий соболиний кожух, звабливо м’який та чорний, як гріх. — Кажу вам напевне, вони тих соболів самі повбивали, — базікав Гаред серед братчиків за кухлем вина. — Кожного перемогли на лицарськім герці та з власних панських ручок скрутили в’язи. І вояки заходилися реготом. «Важкувато слухати наказів людини, з якої глузуєш на п’яну голову», думав Віл, хапаючи дрижаки на своєму коникові. Гаред, певніше за все, його думку поділяв. — Мормонт наказав їх вистежити, от ми й вистежили, — мовив Гаред. — Вони мертві, загроза минула. А шлях назад важкий і далекий. Погода якась непевна. Як піде сніг, витратимо на дорогу два тижні. А снігопад у цих краях — ще не найгірше. Бачили колись крижану хуртовину, га, мосьпане? Та панич, здається, його не чув. Він споглядав дедалі темніші сутінки зі звичною для себе напіврозвіяною, напівзнудженою миною. Віл проїхав з лицарем досить довго, щоб знати: коли він такий, його краще не чіпати. — Розкажи-но знову, що ти бачив, Віле. Усе до дрібниць. Нічого не забувай. Віл був мисливцем, поки не вступив до Нічної Варти. Чи краще сказати, лісокрадом. Малістерівські сердюки упіймали його на гарячому у власних лісах Малістерів — хлопець саме обдирав малістерівського оленя. Дальша халепа всім відома: або вдягаєш чорне, або втрачаєш руку. Ніхто не вмів ходити лісом тихіше за Віла, і чорним братчикам його хист швидко став у пригоді. — Табір стоїть за дві верстви, за отим хребтом, біля струмка, — розповів Віл. — Я підійшов так близько, як зумів. Там їх восьмеро. Чоловіки й жінки… дітей не бачив. Вони приліпили куреня до скелі — його добряче снігом занесло, та однак видно. Вогонь не горів, але яму для нього викопали. Ніхто не рухався. Я довго дивився. Живі люди так тихо не лежать. — Ти бачив кров? — Ну, теє… ні, — визнав Віл. — Бачив якусь зброю? — Кілька мечів, луків. Один чоловік мав сокиру. Важку, обосічну — замашна така залізяка. Лежала на землі коло нього, просто біля руки. — Ти помітив розташування тіл? Віл знизав плечима. — Зо двоє сиділи, спершись на скелю. Решта на землі. Мовби, теє, раптом впали і вмерли. — Або поснули, — припустив Ройс. — Вмерли, — наполягав Віл. — Нагорі, на залізнині, ховалася за гілками жінка. Дозорець. Він слабко всміхнувся. — Та я підібрався так, щоб вона не помітила. Зблизька й угледів, що вона теж не ворушиться. І мимоволі здригнувся. — Ти змерз, чи що? — запитав Ройс. — Є трохи, — пробурмотів Віл. — Вітер холодний, пане. Молодий лицар повернувся до сивого вояка. Мимо них з шурхотом облітало приморожене листя, і огир Ройса від того непокоївся. — Як гадаєш, Гареде, від чого могли померти ті люди? — запитав недбало пан Веймар, розправляючи полу довгого соболиного кожуха. — Від холоду, — відповів Гаред із залізною певністю. — Я бачив, як люди мерзли до смерті минулої зими, а тоді позаминулої, як був іще хлопчиськом. Кожен знає про сніги у сорок стоп завтовшки і про льодяні вітри з півночі. Та справжній ворог — то тихий холод, що підкрадається спритніше за Віла. Спочатку ти тремтиш, клацаєш зубами, тупотиш ногами, мрієш про гаряче вино і вогонь у пічці. Та замість вогню тебе пече холод. А він пече, як ніщо в світі. Але недовго — бо просякає тебе наскрізь і заповнює зсередини. Ще трохи, і вже сили не лишається опиратися. Легше просто сісти і заснути. Кажуть, наприкінці нічого не болить. Спочатку слабшаєш і куняєш, усе навкруги блякне, а тоді наче тонеш у теплому молоці. Тиха смерть, незла. — Яке красномовство, Гареде, — зазначив пан Веймар. — Вперше від тебе чую. — Я сам скуштував холоду, паничу. — Гаред стягнув каптура, показуючи панові Веймару пеньки там, де колись були вуха. — Обидва вуха, троє пальців на ногах, мізинець з лівої руки. Та я ще легко відбувся — он мого брата знайшли на варті вже закляклого, з посмішкою на обличчі. Пан Веймар знизав плечима. — То треба тепліше вдягатися, Гареде. Гаред зиркнув на лицарчука, і рубці від вух там, де їх відрізав маестер Аемон, зачервонілися. — Побачимо, що ви на себе вдягнете, як зима прийде. — Він натягнув каптура, мовчки й похмуро зіщулився над своєю конячкою. — Якщо Гаред каже, що від холоду… — почав Віл. — Ти вартував минулого тижня, Віле? — Так, мосьпане. — Жоден тиждень не обходився без десятка тих клятих варт. До чого це він? — І як ся поводила Стіна? — Текла, — відповів Віл, насупившись. Тепер він зрозумів, до чого вів панич. — Тобто вони не могли загинути від холоду, якщо Стіна текла. Їм не було досить зимно. Ройс кивнув. — Мій розумничку. На тому тижні приморожувало, пролітав сніжок, та цього замало, аби отак занапастити восьмеро дорослих людей. Смію нагадати: людей, одягнених у хутро та шкіру, які мали укриття і змогу запалити вогонь. Лицар аж світився від гордощів. — Віле, веди нас туди. Хочу сам подивитися на тих мертв’яків. Нічого не поробиш — наказ віддано, присяга зобов’язує коритися. Віл поїхав попереду, його кошлатий муцик вправно знаходив дорогу серед підліску. Минулої ночі впав невеличкий сніжок. Під його ковдрою на неуважних та недбалих чекали камені, корені, непомітні ямки. Наступним їхав пан Веймар Ройс; його великий чорний огир нетерпляче пирхав. Бойовий кінь не надто підходив для розвідки у лісі, та хіба ж панич послухає доброї ради. Старий Гаред їхав позаду, бурмочучи щось собі під ніс. Сутінки згущувалися. Безхмарне небо стало темно-лілове, мов старий синець, а тоді почорніло. З’явилися зірки, вийшов півмісяць. Віл був вдячний за світло. — Ледве сунемо, — зауважив Ройс, коли вийшов місяць. — Чи не можна швидше? — В кого які коні, — відказав Віл. З переляку в ньому прокинулася зухвалість. — Як нетерплячка бере, то прошу пана уперед. Пан Веймар Ройс не зізволив навіть відповісти. Десь у лісі завив вовк. Віл підігнав свого муцика під старе покручене залізодерево і зіскочив на землю. — Чого спинився? — запитав пан Веймар. — Ліпше далі пішки, пане. Те місце отам, за хребтом. Ройс постояв хвильку, замислившись і вдивляючись у далину. Між деревами шурхотів холодний вітер, змушуючи соболиний кожух на плечах в лицарчука ворушитися, наче жива істота. — Непевно тут якось, — пробурмотів Гаред. Молодий лицар кинув на нього презирливий погляд. — Та невже? — Самі не чуєте? — запитав Гаред. — Прислухайтеся до темряви. Віл чув. Вперше за чотири роки у Нічній Варті йому було так лячно. Що тут коїться? — Вітер. Шурхіт дерев. Вовк виє. Через що саме ти наполохався, мов баба, Гареде? Коли Гаред не відповів, Ройс вправно зіскочив з сідла, міцно прив’язав коня до нижньої гілки, подалі від бахмутів, і витяг з піхов довгого меча-півторака. На руків’ї меча блищали коштовні камені, сталевим клинком стікало місячне сяйво. То була чудова зброя замкової роботи, зовсім нова на вигляд. Віл мав сумнів, чи її колись здіймали на бій проти справжнього ворога. — Тутечки дерева близько стоять, — попередив Віл. — Мечем можете зачепитися, пане. Краще візьміть ножа. — Тебе спитати забувся, — відрізав панич. — Гареде, лишайся тут і чатуй коней. Гаред зліз з коня. — Потрібен вогонь. Я подбаю. — Чи ти здурів, дідугане? Якщо у лісі є вороги, то нам тільки вогню бракувало! — Є такі вороги, яких вогонь відганяє, — мовив Гаред. — Ведмеді, лютововки та… всяке інше… Губи в пана Веймара стиснулися у щільну риску. — Кажу, вогню не запалювати. Гаредів каптур затіняв обличчя, та Віл бачив гнівний вогник у очах, що зиркали на лицаря. На мить Віл занепокоївся, що старий потягнеться по свою зброю. В нього при боці висів короткий неоковирний тесак, пощерблений від довгого вжитку, з вицвілим від поту руків’ям. Та якби Гаред витяг його з піхов, то Віл шеляга б не дав за життя лицарчука. Зрештою Гаред опустив очі. — Ні, то й ні, — пробурмотів він ледь чутно. Ройс сприйняв це як знак покори і відвернувся. — Веди, — мовив він до Віла. Віл пробрався крізь гущавину, а тоді почав дертися вгору схилом до низького хребта, з якого спостерігав минулого разу, ховаючись під вартовим деревом. Тонка ковдра снігу вкривала мокру та слизьку, невірну під ногами грязюку, де залюбки перечепишся на камені чи корені. Але скрадаючись догори, Віл не видавав ані звуку. Позаду себе він чув брязкіт паничевої кольчуги, шурхіт листя і лайки, що їх лицар бурмотів, коли розчепірені гілки чіплялися за меча та розкішного соболиного кожуха. Величезне вартове дерево стояло нагорі хребта, як і пам’ятав Віл. Нижні його гілки висіли над землею вершків за п’ять. Віл ковзнув під них, животом у сніг та грязюку, і глянув на порожню галявину унизу. Серце стало у нього в грудях. Якусь мить він не смів дихати. Місячне сяйво заливало галявину, попіл вогнища у ямі, засипаний снігом курінь, велику скелю, напівзамерзлий струмок. Все лишилося таким самим, як і кілька годин тому. А людей не було. Усі тіла пропали. — Боги! — почув він позаду себе. Меч відсік набридливу гілку — то пан Веймар Ройс зійшов на хребта. Він стояв поруч із деревом з мечем у руці, вітер тріпав соболиного кожуха, а зорі заливали його постать світлом на погляд усім, хто хотів бачити. — Лягайте! — поспіхом прошипів Віл. — Тут щось діється. Ройс не ворухнувся. Він глянув на порожню галявину і засміявся. — Здається, Віле, твоїм мертв’якам на одному місці не сидиться. Віл втратив мову. Намагався знайти якісь слова, але не спромігся. Так не буває! Його очі занишпорили покинутим табором, зупинилися на сокирі. Величезній обосічній бойовій сокирі, яка лежала саме там, де він її бачив минулого разу. Справна зброя… — Ставай на ноги, Віле, — наказав пан Веймар. — Тут нема нікого. Я не дозволю тобі ховатися у кущах. Віл неохоче виконав наказ. Пан Веймар роздивився його з відвертим незадоволенням. — Я очолюю свою першу розвідку. І тепер мушу повернутися до замку Чорний з порожніми руками? Дзуськи! Ми знайдемо тих людей. — Він озирнувся. — Лізь на дерево. Швидко. Роздивися, пошукай вогонь. Віл відвернувся і промовчав. Сперечатися було безглуздо. Нуртував вітер, продираючи до кісток. Віл підступив до велетенського розлогого сіро-зеленого вартового дерева і поліз нагору. Скоро руки стали липкі від смоли, а сам він загубився серед глиці. Страх висів щільним тягарем десь у животі. Віл прошепотів молитву до безіменних богів лісу, витяг ножа з піхов і затиснув його зубами, щоб звільнити руки. Смак холодного заліза у роті допоміг трохи вгамуватися. Раптом унизу панич гукнув: «Хто там?» Віл почув у його голосі непевність, спинився, прислухався і придивився. Ліс відповів шурхотом листя, дзюрчанням крижаного струмка, віддаленим пугуканням снігової сови. Та Інші не видали ані звуку. Віл вловив краєм ока якийсь рух. Лісом ковзали бліді постаті. Він повернув голову і побачив посеред темряви білу тінь, що відразу зникла. Гілля ворушилося під вітром, дряпалося дерев’яними пальцями. Віл відкрив рота, аби попередити, але слова застрягли у горлянці. Може, він помилився. Може, то був птах або відбиток на снігу, якась гра місячного світла. Зрештою, очі так і не побачили нічого певного. — Віле, де ти? — покликав пан Веймар. — Щось бачиш згори? Панич поволі обертався з мечем напоготові, зненацька нашорошившись. Мабуть, відчув те саме, що раніше відчув Віл, бо не мав чого бачити. — Гей, озвися! Чого це так морозить? А й справді, насунувся крижаний холод. Хапаючи дрижаки, Віл вчепився у своє сідало якомога міцніше, притиснувшись обличчям до дерева і відчуваючи на щоці солодку липку смолу. З темряви лісу виникла тінь і стала просто перед Ройсом. Вона була висока, тонка, тверда, як стара кістка, з блідою, як молоко, плоттю. Її обладунок, здавалося, змінював колір з кожним рухом, стаючи то білим, як свіжий сніг, то чорним, як тінь, але весь час лишався змережаним темними сіро-зеленими полисками від дерев. З кожним кроком тіні візерунки на ній перебігали, як місячне сяйво на воді. Віл почув, як засичав, видихаючи, пан лицар Веймар Ройс.