Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 64 (всего у книги 68 страниц)
У грудях гостро защеміло, і настала темрява…
Коли Джон із листом у руці вискочив з кабінету, він, охоплений страхом і збентеженням, пробіг по терасі й сховався за рогом будинку. Прихилившись до обплетеної плющем стіни, хлопець розірвав конверт. Лист був довгий – дуже довгий! Це додало йому страху, і він почав читати. Коли він дійшов до слів: «І вийшла вона заміж за батька Флер», все навколо нього пішло обертом. Джон стояв біля скляних дверей; він увійшов у будинок, проминув вітальню й хол і піднявся в свою кімнату. Освіживши обличчя холодною водою, він сів на ліжку й читав далі, впускаючи на підлогу прочитані аркуші. Батьків почерк читався легко – Джон знав його добре, хоч ніколи й не одержував від батька листів навіть учетверо коротших за цього. Він читав у якомусь отупінні, уява працювала тільки наполовину. Читаючи листа перший раз, він найкраще збагнув, як боляче, мабуть, було батькові писати його. Він випустив з рук останній аркуш і, охоплений якоюсь розумовою й моральною безпорадністю, знову взявся читати перший. Все це здавалося йому огидним – мертвим і огидним. Потім почуття жаху залило його гарячою хвилею. Він сховав обличчя в долоні. Його мати! Батько Флер! Він знову зібрав аркуші й машинально почав читати далі. І знову повернулось почуття, що все це мертве й огидне; його, Джонова, любов зовсім інша! Цей лист твердить, що його мати – і її батько! Жахливий лист!
Власність! Невже на світі є чоловіки, які дивляться на жінку, як на свою власність? Перед ним пройшла низка облич, які він бачив у місті чи в селі, – червонощокі, м'ясисті обличчя; жорстокі й тупі; обличчя самовдоволені й кощаві; люті обличчя; сотні, тисячі облич! Звідки йому знати, що думають і роблять люди, що мають такі обличчя? Він обхопив руками голову і застогнав. Його мати! Він знову підібрав аркуші й читав далі: «Почуття жаху й… відрази… живе в ній і нині… твої діти… внуками… чоловіка, що колись володів твоєю матір'ю, як рабовласник володіє рабинею…» Джон підвівся з ліжка. Це жорстоке, примарне минуле, яке причаїлося, щоб убити їхню з Флер любов, це минуле – правда; інакше батько не написав би такого листа. «Чому вони не розповіли мені зразу, – думав Джон, – того дня, коли я вперше побачив Флер? Вони знали, що я побачив її. Вони боялися, а тепер… Тепер отака історія!» Змучений стражданнями, такими нестерпними, що не можна було ні міркувати, ні зважувати, він забився в темний куток кімнати і сів на підлогу. Він сидів там, наче нещасний звірок. Сутінки й прохолодна підлога давали йому розраду – він ніби вернувся до тих днів дитинства, коли, простягнувшись на підлозі, розігрував історичні битви. Він сидів у кутку, зіщулений, скуйовджений, обхопивши руками коліна, сам не знаючи скільки часу. Сидів, заціпенілий від горя, і отямився аж тоді, коли відчинилися двері в материну кімнату. За його відсутності вікна його кімнати були зачинені, штори опущені, і зі свого кутка він міг чути тільки шелестіння, її кроки, потім з-за ліжка побачив, що вона спинилася перед його туалетним столиком. Вона тримала щось у руці. Він затамував подих, сподіваючись, що вона не помітить його і піде. Він бачив, як вона доторкалася до речей на столику, наче вони мали якісь дивовижні властивості, потім повернулася до вікна – сіра з ніг до голови, наче привид. Досить їй ще трохи повернути голову, і вона побачить його! Уста її заворушилися: «О Джоне!» Вона розмовляла сама з собою; її голос болем озвався в Джоновому серці. Він побачив у її руці маленьку фотографію. Вона піднесла її до світла, придивилася. Зовсім невеличка фотографія. Він упізнав її – то він сам, коли був ще хлопчиком, фотографія, яку вона завжди тримала в своїй сумочці. Серце його закалатало. І враз, наче почувши те калатання, вона повернула голову й побачила його. Помітивши, як вона здригнулася й мимоволі притисла до грудей фотографію, він сказав:
– Так, це я.
Вона підійшла до ліжка й сіла зовсім близько від нього, все ще притискаючи руку до грудей, наступаючи на аркуші, що попадали на підлогу. Вона їх побачила, і руки її стиснули край ліжка. Вона сиділа випроставшись, її темні очі дивилися на нього зосереджено. Нарешті вона сказала:
– Ну що ж, Джоне, я бачу, ти знаєш.
– Так.
– Ти бачив батька?
– Так.
Настала довга мовчанка, потім вона сказала:
– Любий мій синочку!
– Все гаразд.
Його почуття були такі розбурхані й такі непевні, що він не зважувався поворухнутись – його пойняв гнів, розпач і дивне бажання відчути, як вона заспокійливо торкнеться рукою його чола.
– Що ти збираєшся робити?
– Не знаю.
Знову довга мовчанка; потім мати підвелася. Хвилинку вона стояла зовсім непорушно, тільки руки у неї стискалися, потім промовила:
– Любий мій, найдорожчий мій хлопчику, не думай про мене, думай про себе.
І, обійшовши ліжко, вернулася в свою кімнату.
Джон скрутився в клубок, мов їжак, і завмер у кутку.
Так минуло хвилин двадцять, коли почувся крик. Крик долинув знизу, з тераси. Джон злякано схопився. Крик почувся знову: «Джоне!» Гукала мати! Він вискочив з кімнати, збіг униз, кинувся через порожню їдальню в кабінет. Мати стояла навколішки перед старим кріслом, а батько лежав у ньому білий як крейда, його голова впала на груди, одна рука лежала на розгорненій книжці, стискаючи олівець з такою дивною байдужістю, якої Джон ніколи не бачив. Мати подивилася навколо безтямним поглядом і сказала:
– О Джоне, він помер… він помер!
Джон теж упав на коліна й, перехилившись через бильце, на якому недавно сидів, притулився губами до батькового чола. Холодне як лід! Як міг, як міг тато померти, коли всього лиш годину тому… Мати обіймала його коліна, припавши до них грудьми. «Чому, чому мене не було з ним?»– чув Джон її шепіт. Потім він побачив слово «Айріні», яке ослабла рука написала олівцем на розгорненій сторінці, і теж дав волю сльозам. Це вперше йому довелося бачити людську смерть, і її моторошний спокій заглушив усі інші почуття; все інше – лиш готування до цього! Кохання, життя, радощі, турботи, горе, рух, світло й краса – все це тільки початок цього страшного білого спокою. Його охопив жах; несподівано все здалося мізерним, марним, нетривким. Нарешті він узяв себе в руки, устав і підвів матір.
– Мамо! Не плач, мамо!
Через кілька годин, коли все, що належить, було зроблено і мати лягла, він прийшов у кімнату, де батько лежав самотній на ліжку, накритий білим простиралом. Він довго стояв, дивлячись на обличчя, що ніколи не бувало сердите – завжди ледь примхливе й добре. «Бути завжди добрим і не занепадати духом – у цьому весь сенс життя», – сказав колись батько. І він до кінця лишився на диво вірним своїй філософії! Тепер Джон розумів, що батько давно вже знав, як несподівано настане його кінець, – знав і не сказав ані слова. Джон дивився на мертвого з побожною, пристрасною пошаною. Хоч як батькові було важко, але він волів страждати на самоті, жаліючи його матір і його самого. Коли Джон дивився на це обличчя, його власна біда здалася йому зовсім невеликою. Слово, виведене на сторінці! Прощальне слово! Тепер у мами не лишилося нікого, крім нього, Джона! Він підійшов ближче до ліжка – обличчя анітрохи не змінилося і водночас зовсім змінилося. Батько колись сказав, що не вірить у те, нібито свідомість може пережити смерть тіла, а якщо свідомість і живе після смерті, то тільки доти, доки настане природний кінець життя тіла, доки збіжить час, відпущений йому природою для життєдіяльності; так що коли людина помре від нещасливого випадку, надмірностей, скоротечної хвороби, то свідомість може не згаснути й жити далі, і кінець її віку настане сам по собі, без стороннього втручання. Ця думка вразила тоді Джона, бо він ніколи не чув її ні від кого іншого. Коли серце зупинилося раптово, такий кінець навряд чи можна назвати природним! Може, батькова свідомість і досі тут, у кімнаті. Над ліжком висить портрет батькового батька. Може, і його свідомість ще й досі жива, а також свідомість брата – того, що помер у Трансваалі. Можливо, всі вони зібралися навколо цього ліжка? Джон поцілував холодне чоло і тихо пішов у свою кімнату. Двері в материну кімнату були прочинені; вона, очевидно, приходила сюди: усе для нього приготовлено, є навіть печиво й тепле молоко, і аркуші листа прибрано з підлоги. Джон їв і пив, спостерігаючи, як за вікном згасають останні відблиски дня. Він не намагався зазирнути в майбутнє – просто дивився на темне дубове гілля, що видніло зразу за вікном, і в нього було таке відчуття, ніби життя зупинилось. Серед ночі, перевертаючись у важкому сні, він побачив щось біле й непорушне коло свого ліжка й злякано схопився.
Материн голос сказав:
– Це я, Джоне, любий!
Її рука лагідно торкнулася до його чола й примусила його лягти; потім біла постать зникла.
Сам! Він знову поринув у важкий сон, і йому приснилося, що материне ім'я повзе по його ліжку.
Оголошення в «Таймсі» про смерть двоюрідного брата особливого враження на Сомса не справило. Отже, цей його родич помер! Вони ніколи не відчували один до одного приязні. Болюче почуття ненависті вже давно вивітрилося із Сомсового серця, і він рішуче гасив його нові спалахи, проте ця передчасна смерть здалася йому якоюсь поетичною відплатою. Цілих двадцять років цей чоловік тішився, живучи з його дружиною в його ж таки будинку, – і ось він помер! Некролог, що з'явився пізніше, був, на думку Сомса, аж надто хвалебний. В ньому йшлося про «плідного й приємного художника, чиї роботи ми завжди вважали типовими й найкращими зразками акварельного живопису пізньовікторіанської доби». Сомс, що майже несвідомо віддавав перевагу Молу, Морпіну та Кезвелу Бею і завжди голосно пирхав, коли йому доводилося бачити на виставках роботи свого двоюрідного брата, перегорнув сторінку «Таймса» з гучним шелестом.
Цього ранку йому довелося побувати в Лондоні у форсайтівських справах, і він добре помітив, що Гредмен позирає на нього скоса поверх своїх окулярів. Старий клерк, здавалося, випромінював скорботно-вітальну еманацію. Від нього наче віяло запахом давніх часів. Майже чути було, як він думає: «Містер Джоліон… та-ак, якраз мого віку, і ось помер – боже, боже! Мабуть, вона дуже переживає. Вродлива була жінка. Усі ми смертні! В газетах з'явився некролог. Ось як воно буває!» Атмосфера в конторі змусила Сомса якнайшвидше владнати кілька справ, зв'язаних з орендою будинків та передачею власності.
– А як, містере Сомсе, щодо того проекту із спадщиною міс Флер?
– Я передумав, – коротко відповів Сомс.
– Он як! Я дуже радий. Я так і подумав тоді, що ви трохи поспішаєте. Часи змінюються.
Як вплине ця смерть на долю Флер? Це питання почало тривожити Сомса. Він не був упевнений, чи дочка знає про неї: вона рідко проглядала газети, а оголошень про народження, шлюби та смерті не читала ніколи.
Він поспіхом закінчив справи й подався снідати на Грін-стріт.
Вініфред була сумна. Джек Кардіган, як з'ясував Сомс, поламав крило машини і сам на деякий час втратив «життєздатність». Вініфред ніяк не могла звикнути до думки, що таке сталося з її зятем.
– То Профон і справді поїхав? – раптом спитав Сомс.
– Поїхав, – відповіла Вініфред, – але куди, я не знаю.
Так, у тому-то й річ, що нічого не можна сказати напевно! А втім, йому не дуже й кортіло знати. Листи від Аннет приходили з Дьєппа, де вона жила з матір'ю.
– Ти, певно, бачила повідомлення про смерть нашого родича?
– Бачила, – кивнула Вініфред. – Мені шкода… шкода його дітей. Він був дуже приємна людина.
Сомс буркнув щось невиразне. Давня, глибока істина, що людей у цьому світі судять не по їхніх вчинках, а по їхній репутації, підкралася через чорний хід до його свідомості і настирливо стукала в її двері.
– Я знаю, що у декого було таке враження, – сказав він.
– Тепер, коли він помер, треба віддати йому належне.
– Я б волів віддати йому належне раніше, – мовив Сомс, – але в мене ніколи не було нагоди. Чи є у тебе «Книга баронетів»?
– Є. Там, на нижній полиці.
Сомс дістав грубий червоний фоліант і почав гортати його.
«…Монт – сер Лоренс, 9-й бар-т, т-л з 1620 p., ст, син Джофрі, 8-го бар-та і Лавінії, доч. сера Чарлза Максгема, бар-та (Маскгемхол, Шропшір); одр. 1890 р. з Емілі, доч. Конвея Чаруела, ескв., Кондафорд-Грейндж, Оксф; один син-спадкоємець Майкл Конвей, нар. 1895 p., дві дочки, мешк.: Ліппінгхол-Менор, Фолвел, Букінгемшір. Клуби: «Жартунів», «Кав'ярня», «Аероплан». Див. «Бідлікот».
– Гм! – буркнув він. – Ти знаєш кого-небудь із видавців?
– Дядечка Тімоті.
– Я маю на увазі живих.
– Монті знав одного в своєму клубі. Якось він навіть привів його до нас обідати. Адже Монті завжди мріяв написати книжку про те, як розбагатіти на перегонах. Він пробував зацікавити того видавця.
– Ну й що?
– Монті підбив його поставити на одного коня – ставка була дві тисячі гіней. Більше ми його не бачили. Наскільки я пригадую, він був одягнений із смаком.
– Кінь узяв приз?
– Ні. Здається, прийшов останній. Ти ж знаєш, Монті був по-своєму недурний.
– Справді? – сказав Сомс. – А як ти гадаєш, чи може бути щось спільне між майбутнім баронетом і видавничою справою?
– Люди тепер нічим не гребують, – відповіла Вініфред, – Вони ладні робити, що завгодно, аби тільки не бити байдиків – зовсім не так, як у наші часи. Тоді всі прагнули нічого не робити. Але, гадаю, все ще вернеться.
– Молодий Монт, про якого я кажу, дуже упадає за нашою Флер. Якби його залицяння могли покласти край тому захопленню, я б посприяв йому.
– Він гарний хлопець?
– Не красень, але досить приємний, трохи вітрогон. По-моєму, у них чималі земельні володіння. Здається, він щиро закоханий. А проте хтозна.
– Атож, – промурмотіла Вініфред, – важко сказати напевно. Я завжди вважала, що найкраще – нічого не робити. Джек завдав нам таких прикрощів. Тепер ми не зможемо виїхати аж до кінця серпня. А втім, люди завжди цікаві, я ходитиму в Гайд-парк, спостерігатиму публіку.
– На твоєму місці, – сказав Сомс, – я придбав би собі за містом дачу, куди можна було б ховатися від свят і страйків.
– Без міста мені нудно, – відповіла Вініфред, – а залізничний страйк здався мені дуже цікавим.
Вініфред завжди відзначалася холоднокровністю.
Сомс попрощався й пішов. Всю дорогу до Редінга він обмірковував, чи слід розповідати Флер про смерть батька того хлопця. Ця смерть майже нічого не змінила: тільки й того, що хлопець тепер став незалежний і може зустріти опір тільки з боку матері. Він, безперечно, дістав у спадщину великі гроші, а можливо, навіть і будинок – будинок, споруджений для Айріні й для нього, Сомса, будинок, архітектор якого занапастив його родинне життя. Його дочка – господиня того будинку! Оце була б поетична відплата! Сомс засміявся невеселим сміхом. Він вирішив спорудити цей будинок, щоб зміцнити їхній розхитаний шлюбний зв'язок, сподіваючись, що будинок стане рідною оселею його потомства, якби пощастило вмовити Айріні народити йому дитину! Її син і його дочка! Їхні діти будуть у певному розумінні нащадками зв'язку між ним і нею!
Театральність цієї думки була огидна його тверезому розуму. А проте це могло б стати найлегшим і найвигіднішим виходом із глухого кута – тепер, коли Джоліон помер. В цьому сполученні двох форсайтівських маєтностей була своєрідна принада для його консервативної натури. До того ж вона, Айріні, буде знову зв'язана з ним. Дурниця! Абсурд! Він викинув з голови цю думку.
Прибувши додому, він почув стукіт більярдних куль і крізь вікно побачив молодого Монта, що схилився над столом. Флер, стоячи з києм, руки в боки, з усмішкою стежила за ним. Яка вона гарна! Не дивно, що цей юнак закохався до нестями. Титул, маєток! Правда, в наші дні маєток важить небагато, а титул іще менше. Старі Форсайти завжди ставилися до титулів трохи зневажливо, бо бачили в них щось чуже і штучне, не варте витрачених грошей; до того ж мати справу з королівським двором! Всі вони, пригадував Сомс, у більшій чи меншій мірі дотримувалися такого погляду. Щоправда, Свізін у дні свого найвищого розквіту одного разу був присутній на прийомі при дворі. Але, повернувшися звідти, він сказав, що більше туди й ногою не ступить, бо там «така дрібнота». У декого виникла підозра, що Свізін виглядав аж надто дебелим у штанях до колін. Сомс пригадав, як його мати, зачарована фешенебельною церемонією, хотіла, щоб її представили при дворі, і як його батько засудив цей намір Емілі з незвичайною для нього рішучістю. Нема чого їй, мовляв, туди потикатися: тільки змарнує час і гроші, а користі ніякої!
Той самий інстинкт, завдяки якому англійська палата громад дістала й зберегла за собою верховну владу в державі, почуття, що їхній світ досить хороший, а де в чому навіть кращий за будь-який інший, бо це їхній світ, звільняв старих Форсайтів від потягу до «декорацій», як називав усе це Ніколас, коли його мучила подагра. Сомсове покоління, більше схильне до самоаналізу і іронії, рятував спогад про Свізіна у штанях до колін. А третє і четверте покоління, мабуть, просто сміються з усього підряд.
Проте в тому, що юнак успадкує аристократичний титул і маєток, особливої шкоди немає – до того ж цьому ніяк не зарадиш. Сомс тихо ввійшов у більярдну саме в ту мить, коли Монт ударив і не влучив. Сомс помітив, що юнак не відриває очей від Флер, яка в свою чергу нахилилася над столом; і палкий, ніжний погляд Монта майже зворушив його.
Флер завмерла, поклавши кий в ямку між великим і вказівним пальцями своєї гнучкої руки, потім струснула коротким темно-каштановим волоссям.
– Я не влучу.
– Той, хто не ризикує…
– Гаразд.
Кий ударив, куля покотилася.
– Ну от!
– Що ж, не пощастило. Але не біда!
Вони побачили його, і Сомс сказав:
– Я буду вашим маркером.
Він сів на високому стільці під лічильником, чепурний і втомлений, придивляючись нишком до цих двох юних облич. Коли гра закінчилася, Монт підійшов до нього.
– Я вже почав працювати, сер. Бізнес – дивна штука, правда? Мабуть, вам як юристові доводилося спостерігати людську природу в її найрізноманітніших виявах.
– Доводилося.
– Сказати вам, що я помітив? Люди роблять помилку, пропонуючи меншу ціну, ніж можуть дати; треба пропонувати більшу, а потім знижувати.
Сомс підвів брови.
– А коли відразу погодяться на більшу?
– Це не має ніякого значення, – сказав Монт. – Набагато вигідніше спускати ціну, ніж піднімати. Наприклад, ми пропонуємо авторові добрі умови – він, звичайно, приймає їх. Потім ми робимо всі підрахунки і з'ясовуємо, що, видавши його твір, не можемо сподіватися на пристойний прибуток, і кажемо йому про це. Він відчуває до нас довіру, бо ми виявили щедрість, і тому слухняно, як ягня, погоджується на нові умови, не маючи до нас ніяких претензій. Але якщо ми запропонуємо йому низьку оплату спочатку, він не погодиться, і нам доведеться підвищувати її, щоб втримати його, а на додачу він ще й вважатиме нас нікчемними скнарами.
– Спробуйте купувати за цією системою картини, – сказав Сомс. – Прийнята пропозиція – це вже контракт – ви такого не чули?
Молодий Монт повернув голову до вікна, де стояла Флер.
– Ні, – відповів він, – на жаль, не чув. Потім іще одне: завжди звільняйте людину від договірних зобов'язань, якщо вона хоче від них звільнитися.
– Заради реклами? – сухо спитав Сомс.
– Звичайно, це служитиме рекламою; але я вважаю, що це треба зробити принципом.
– Ваша фірма дотримується цього принципу?
– Ще ні, – сказав Монт, – але згодом вона прийде до цього.
– Зате автори підуть.
– Та що ви, сер! Я зібрав силу-силенну спостережень, і всі вони підтверджують мою теорію. В своїх ділових стосунках ми недооцінюємо людську природу і завжди втрачаємо багато задоволення і прибутку. Звичайно, ми повинні діяти щиро й відверто, але це легко, коли ми те саме почуваємо. Чим гуманніші ми й щедріші, тим більші наші ділові можливості.
Сомс підвівся.
– Ви вже стали компаньйоном цієї фірми?
– Ні ще, стану через півроку.
– Тоді іншим компаньйонам слід якомога швидше забрати свої паї.
Монт засміявся.
– Ось побачите самі, – сказав він. – Скоро настануть великі зміни. Власницький принцип доживає останні дні.
– Що? – перепитав Сомс.
– Пора звільняти будинок! Бувайте здорові, сер. Мені треба йти.
Сомс бачив, як дочка подала Монтові руку й зморщилась від міцного потиску, і ясно почув, як юнак, виходячи, зітхнув. Дівчина пішла від вікна, ведучи пальцем по краю більярдного столу червоного дерева. Стежачи за нею, Сомс здогадався, що вона збирається щось запитати в нього. Палець Флер обвів останню лузу, і вона підвела погляд.
– Тату, ти, може, щось зробив, що Джон мені не пише?
Сомс похитав головою.
– То ти не бачила повідомлення? – промовив він. – Помер його батько; сьогодні вже тиждень, як він помер.
– О!
На її розгубленому і насупленому обличчі промайнув зосереджений вираз: вона намагалася збагнути, що означає ця сумна подія для неї.
– Бідолашний Джон! Чом ти не розповів мені, тату?
– Я нічого не знаю, – поволі проказав Сомс. – Ти ж мені не довіряєш.
– Я б довіряла, якби ти допоміг мені, татусю.
– Можливо, допоможу.
Флер стисла руки.
– Ой таточку, коли дуже-дуже чогось хочеться, тоді про інших зовсім не думаєш. Не гнівайся на мене.
Сомс простягнув руку, ніби захищаючись від наклепу.
– Я розмірковую, – сказав він. Що змусило його висловитись так урочисто? – Молодий Монт знову набридав тобі?
Флер усміхнулася.
– О, Майкл! Він завжди набридає, але хлопець він непоганий. Він мені не заважає.
– Ну що ж, – мовив Сомс, – я втомився. Піду трохи подрімаю перед обідом.
Він пішов нагору в свою галерею, вмостився на дивані й заплющив очі. Тепер на ньому лежить величезна відповідальність за його дівчинку, чия мати… а що вона таке, її мати? Величезна відповідальність! Допомогти їй… Але як їй допомогти? Він не зможе змінити того факту, що він її батько. Або що Айріні… Що це говорив сьогодні Майкл Монт? Якусь дурницю про власницький інстинкт… доживає останні дні… Звільнити будинок? Нісенітниця!
Гаряче повітря, насичене запахами таволги, річки й троянд, війнуло на нього, присипляючи його почуття.
