Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 47 (всего у книги 68 страниц)
Війна тривала. Казали, що Ніколас заявив: вона коштуватиме не менше як триста мільйонів, перш ніж її пощастить закінчити! Податок на прибутки був під загрозою значного підвищення. Проте за свої гроші вони дістануть Південну Африку в повне володіння раз і назавжди. І хоча о третій годині ночі власницький інстинкт трясло, як у пропасниці, за сніданком він очунював, пригадуючи, що на цьому світі нічого не одержиш задарма. Отож у цілому люди жили собі так, наче не було ні війни, ні концентраційних таборів, ні затятого Девета[53]53
Девет – Бурський головнокомандуючий.
[Закрыть], ні ворожих почуттів на континенті, ніяких неприємностей. Загалом настрої у країні можна було визначити по карті Тімоті, чиє завзяття підупало значною мірою: Тімоті вже не пересував прапорців, а самі вони не могли пересуватися ні назад, ні вперед, як їм годилося б робити.
Завзяття підупало не тільки тут; це поширилося й на форсайтівську біржу й породило почуття загальної невпевненості відносно того, що буде далі. Оголошення в шпальті про шлюби у «Таймсі»: «Джоліон Форсайт із Айріні, єдиною дочкою покійного професора Герона», – викликало сумніви відносно того, чи правильно газета назвала Айріні. А проте в цілому Форсайти відчули полегкість, беручи до уваги, що її не назвали «Айріні, колишня дружина» або «розлучена дружина Сомса Форсайта». Можна навіть сказати, що від самого початку родина досить легко сприйняла всю цю «історію». Як висловився Джеймс: «Нічого вже не вдієш». Нема чого турбуватися! Яка з того користь, коли вони визнають, що це було для них, як тепер кажуть, «тяжким ударом».
Але що ж буде тепер, коли вони обидва – і Сомс, і Джоліон– знов одружені! Ось що було найцікавіше. Казали, Джордж побився об заклад із Юстасом, що маленький Джоліон з'явиться раніше за маленького Сомса. Джордж такий штукар! Ходили також чутки, що він нібито заклався з Дарті, чи доживе Джеймс до дев'яноста років, хоча хто з них ставив на Джеймса, лишилося невідомим.
На початку травня до Тімоті завітала Вініфред і повідомила, що Вела поранило кулею в ногу і його мають демобілізувати. Його доглядає дружина. Він буде трохи кульгати, проте тільки ледь помітно. Йому б хотілося, щоб дід купив йому там ферму, він збирається розводити коней. Батько Голлі дає їй вісімсот фунтів на рік, отож вони житимуть у достатку, бо дід сказав, що даватиме Велу п'ятсот; але щодо ферми, то він не знає, не має певності: він не хоче, щоб Вел розкидався грішми.
– Проте ви ж самі розумієте, – сказала Вініфред, – йому треба взятися до якого-небудь діла.
Тітонька Гестер висловила думку, що дідусь, певно, має слушність, бо якщо він не купить ферми, то, в кожному разі, нічого лихого не трапиться.
– Але Вел любить коней, – сказала Вініфред. – Конеферма була б для нього якраз підхожою справою.
Тітонька Джулі вважала, що коні дуже ненадійні; хіба Монтегю не переконався в цьому?
– Вел не такий, – сказала Вініфред. – Він удався в мене.
Тітонька Джулі не мала сумніву, що любий Вел дуже розумний хлопець.
– Я часто пригадую, – розповіла вона, – як він дав фальшиву монетку жебракові. Дідусь його був такий задоволений. Він сказав: це доводить, що хлопець кмітливий. Пам'ятаю, він заявив, що його слід послати у флот.
Тітонька Гестер озвалася й собі: чи не здається Вініфред, що молодим людям краще жити на проценти й не ризикувати капіталом у такому юному віці?
– Еге ж, – сказала Вініфред, – якби вони жили в Лондоні, то, може, воно й так; у Лондоні жити, нічого не роблячи, справді цікаво. Але там, у Африці, він просто помре з нудьги.
Тітонька Гестер відповіла, що було б дуже приємно, якби він узявся до якогось діла, але тільки тоді, коли матиме тверду гарантію, що не зазнає збитків. Вони ж не убогі, мають свій капітал. От Тімоті тільки виграв, коли пішов із тієї фірми. Тітонька Джулі запитала, що сказав із цього приводу Монтегю.
Вініфред не задовольнила її цікавості, бо Монтегю зауважив коротко: «Почекай, поки помре старий».
Цієї миті повідомили, що прибула Френсі. Її очі сяяли веселою усмішкою.
– Ну, – сказала вона, – то яка ваша думка про це?
– Про що, любонько?
– Про те, що в сьогоднішньому «Таймсі».
– Ми його ще не бачили, ми завжди читаємо його після обіду. Доти він у Тімоті.
Френсі закотила очі.
– То, може, ти нам розкажеш? – запитала тітонька Джулі. – Що там сталося?
– Айріні народила сина в Робін-Гілі.
Тітоньці Джулі аж дух забило.
– Але ж вони одружилися лише в березні!
– Авжеж, тітонько! Правда ж, цікаво?
– Ну що ж, – сказала Вініфред, – я дуже рада. Мені було шкода Джоліона, що він втратив сина. Це могло статися і з Велом.
Тітонька Джулі поринула в якісь роздуми.
– Цікаво, – пробурмотіла вона, – що подумає з цього приводу наш любий Сомс? Він так хотів мати сина. Це я по секрету знаю.
– То він його й матиме, – сказала Вініфред, – якщо все буде гаразд.
Очі тітоньки Джулі заяскріли з радощів.
– Як чудово! – мовила вона. – Коли?
– В листопаді.
Який щасливий місяць! Проте їй кортіло, щоб це сталося швидше. Джеймсові надто довго чекати, беручи до уваги його вік!
Чекати! Вони боялися, що чекання виявиться задовгим для Джеймса, хоч і звикли до нього самі. Насправді воно їм правило за велику розвагу. Чекати! Чекати, коли можна буде прочитати «Таймс»; чекати племінницю чи племінника, що завітають до них і розважать їх; новин про Ніколасове здоров'я; звістки про те, чи вирішив зрештою Крістофер піти на сцену; повідомлення про копальню небожа місіс Мак-Ендер; лікаря, котрий мав оглянути Гестер, бо вона часто прокидається серед ночі; книжок із бібліотеки, які завжди хтось брав; застуди Тімоті; погожого дня, але без спеки, такого, щоб вони могли прогулятися в Кенсінгтонському саду. Чекати, сидячи біля каміна у вітальні, щоб задзвонив над ними годинник; а їхні кощаві, вузлуваті, помережані жилами руки невтомно орудують дротиками та гачками, і їхнє волосся заворожене, наче хвилі Канута [54]54
Канут (995—1035) – датський король, що завоював Англію. За легендою, наказав спинитися хвилям морського припливу.
[Закрыть], й не змінює свого кольору. Чекати в своїх чорних шовкових та атласних сукнях, поки світські звичаї дозволять Гестер перевдягнутися в темно-зелене, а Джулі в темно-брунатне. Чекати, поволі перебираючи в своїй старечій пам'яті дрібні радощі й жалі, події й сподівання свого обмеженого родинного світу, наче корови, що терпляче ремигають на своєму постійному пасовищі. А цієї нової події таки варто чекати. Сомс завжди був їхнім улюбленцем, бо він дарував їм картини й заходив до них мало не кожного тижня, – а без нього вони тепер дуже скучали, – і потребував їхнього співчуття через те, що розладнався його перший шлюб. Ця нова подія – народження Сомсового спадкоємця – така важлива для нього і його любого батечка, щоб Джеймс міг спокійно померти без сумнівів щодо майбутнього. Джеймсові вкрай обридла непевність, а з таким зятем, як Монтегю, він аж ніяк не може бути задоволений, не маючи інших внуків, крім молодих Дарті. Зрештою, ім'я людини щось та важить! І що ближче надходив день Джеймсового дев'яносторіччя, то більше вони непокоїлися тим, чи достатньо він бережеться. Він буде перший з Форсайтів, що доживе до такого віку, й установить, так би мовити, новий рекорд у боротьбі за життя. А це дуже важливо для них, адже їм уже минуло вісімдесят п'ять і вісімдесят сім, хоча вони й не хотіли думати про себе: поки що їм треба думати про Тімоті, якому не минуло ще й вісімдесяти двох. Звичайно, після смерті вони попадуть у кращий світ. «В домі отця мого є багато палат»– це був улюблений вислів тітоньки Джулі, він завжди розраджував її, нагадуючи про ті доми, на яких нажив своє багатство любий Роджер. Біблія, певна річ, була великою втіхою, й коли випадала дуже погожа неділя, вони ходили зранку до церкви; і часом Джулі крадькома заходила до кабінету Тімоті, упевнившись, що його там немає, і клала на його столик серед книжок розгорнене Євангеліє – звичайно, він багато читав, адже він колись був видавцем. Проте вона помітила, що потім за обідом Тімоті завжди сердитий. І Смізер часто їй розповідала, що, прибираючи кімнату, вона піднімає книжки з підлоги. Однак усе-таки їм здавалося, що на небі їм буде не так затишно, як у цих кімнатах, де вони з Тімоті довго чекають. Тітонька Гестер – та взагалі не могла навіть думати про будь-яке зусилля. Всяка переміна чи, краще сказати, думка про переміну – бо в її житті не бувало ніяких перемін – завжди її дуже бентежила. Тітонька Джулі, котра була хоробріша, часом думала, що в іншому світі буде цікаво; вона й досі з приємністю згадувала подорож до Брайтона того року, коли померла люба Сюзен. Але всім відомо, що Брайтон чудове місце, а от як там буде на небі, це сказати досить таки важко, тому загалом вона схильна почекати.
Коли настав день народження Джеймса, п'ятого серпня, вони з самого ранку були дуже схвильовані й, снідаючи в ліжку, посилали одна одній через Смізер коротенькі записки. Смізер повинна сходити на Парк-лейн, передати їхні привітання та маленькі подарунки й запитати, як почуває себе містер Джеймс і чи добре йому спалося напередодні такої важливої події. А вертаючись назад, нехай Смізер завітає на Грін-стріт – це трохи не по дорозі, але вона зможе сісти на омнібус на Бонд-стріт: це її трошки розважить – і попросить любу місіс Дарті навідатися до них, перш ніж вона виїде з міста.
Все це Смізер виконала – незрівнянна служниця, яку ще тридцять років тому тітонька Енн вишколила до такого досконалого рівня, який тепер здається недосяжним. Містер Джеймс, як сказала місіс Джеймс, чудово спав уночі, він передає їм привіт; місіс Джеймс переказувала, що він здивований і скаржиться, бо не знає, до чого ця метушня. Ага, а місіс Дарті передає вітання, вона заїде на чай.
Тітонька Джулі й Гестер, хоча трохи й вражені тим, що їхні подарунки не були окремо згадані, – вони з року в рік забували, що Джеймс ненавидить подарунки, «марнують на нього гроші», як він казав, – проте були «в захваті», це свідчило, що Джеймс в доброму гуморі, а це так важливо для нього. І вони почали чекати на Вініфред. Вона приїхала о четвертій годині й привезла з собою Імоджен і Мод, яка недавно повернулася із школи і теж стала «така гарненька», і тому їм було надзвичайно важко запитати, чи немає новин про Аннет. Тітонька Джулі все ж таки набралася сміливості й спитала Вініфред, що там чути і чи Сомс хвилюється.
– Дядечко Сомс завжди хвилюється, тітонько, – втрутилася Імоджен. – Він не може бути щасливий тепер, коли здобув своє.
Слова ці здалися знайомими тітоньці Джулі. Ах, так! Той смішний малюнок, який намалював Джордж і якого їм не показали! Але що Імоджен має на увазі? Що її дядечко завжди хоче мати більше, ніж може? Але ж думати так дуже негарно.
Голос Імоджен прозвучав дзвінко й чітко:
– Подумати тільки! Аннет усього на два роки старша за мене. Як це, мабуть, жахливо для неї – вийти заміж за дядечка Сомса!
Тітонька Джулі злякано сплеснула руками.
– Дитино моя, – сказала вона, – ти сама не знаєш, що говориш. Твій дядечко Сомс чудова пара для будь-якої жінки. Він дуже розумний, і гарний на вроду, і багатий, і уважний, і дбайливий, і зовсім не старий, враховуючи всі обставини.
Імоджен перевела погляд своїх ясних, променистих очей з однієї «старенької» на іншу й тільки всміхнулася.
– Я сподіваюся, – суворо сказала тітонька Джулі, – що ти вийдеш заміж за такого ж хорошого чоловіка.
– Я не вийду заміж за хорошого чоловіка, тітонько, – стиха мовила Імоджен, – бо хороші чоловіки нудні.
– Якщо ти й надалі будеш дотримуватися такої думки, – відповіла приголомшена тітонька Джулі, – то ніколи не вийдеш заміж. Краще облишмо цю розмову. – І, повернувшись до Вініфред, вона запитала – Як там Монтегю?
Увечері, коли вони чекали обіду, вона сказала впівголоса:
– Гестер, я звеліла Смізер подати півпляшки солодкого шампанського. Я вважаю, ми повинні випити за здоров'я нашого любого Джеймса і… і за здоров'я Сомсової дружини; тільки зробимо це потаємно. Я лише скажу: «Ти розумієш мене, Гестер!»– і ми з тобою вип'ємо. Бо інакше це розладнає здоров'я Тімоті.
– Швидше це розладнає наше здоров'я, – відповіла тітонька Гестер. – Але, мабуть, таки треба задля такої нагоди.
– Так, – захоплено підтвердила тітонька Джулі, – це справжня нагода! Тільки уяви собі: що, коли в нього народиться маленький хлопчик, спадкоємець, який продовжить рід! Я вважаю, що це дуже важливо тепер, коли Айріні народила сина. Вініфред каже, що Джордж називає Джоліона «трипалубним», бо в нього три сім'ї! Джордж не може без жартів! І диво дивне! Айріні зрештою оселилася в домі, який Сомс збудував для них двох. Отак не пощастило нашому любому Сомсові, а він завжди був такий статечний.
Ввечері у ліжку, схвильована й трохи збуджена келихом вина й другим таємним тостом, вона лежала з розгорнутим молитовником і дивилася на стелю, осяяну жовтим світлом настільної лампи. Малята! Така радість для них усіх! І вона буде така щаслива, коли побачить, що любий Сомс щасливий. Але ж, звичайно, він неодмінно буде тепер щасливий, незважаючи на те, що сказала Імоджен. Він матиме все, чого йому бажалося: багатство, і дружину, і дітей! І він доживе до глибокої старості, як його любий батечко, і зовсім забуде Айріні й цю жахливу історію. От якби їй пощастило продовжити собі віку настільки, щоб купити його дітям першого їхнього коника-гойдалку! Смізер вибере його для неї в крамниці, гарного, в яблуках. Ах, як її колись гойдав Роджер, гойдав, аж поки вона впала! Боже милий, це було так давно! Було! «В домі отця мого багато палат…» До неї долинуло тихеньке шкряботіння. «У нас немає мишей!»– подумала вона машинально. Шкряботіння залунало дужче. Ну ось! Це таки миша! А безсовісна Смізер запевняє, що їх немає. І незчуєшся, як вона прогризе в панелі дірку, і тоді доведеться кликати майстрів. А вони потрощать усе, поламають! І вона лежала, ледь поводячи очима, прислухаючись до того шкряботіння і чекаючи, поки прийде сон і звільнить її від нього.
Сомс вийшов із садової хвіртки, перетнув моріжок, постояв на стежці, що бігла понад берегом, повернувся й пішов назад до садової хвіртки, навіть не усвідомлюючи, що ходить. Лише почувши, як зашурхотіли по жорстві колеса, він збагнув, що минув деякий час і лікар поїхав. Що ж він йому сказав?
– Справа стоїть саме так, містере Форсайт. Я можу поручитися за її життя, якщо зроблю операцію, але дитина народиться мертва. Якщо я не зроблю операції, дитина майже напевно народиться жива, але це великий ризик для матері, великий ризик. У будь-якому випадку, на мою думку, вона вже не зможе мати дітей. В її теперішньому стані вона не здатна вирішувати сама за себе, а чекати матері ми не можемо. Отже, вирішувати повинні ви, а я тим часом приготую все необхідне. Я повернуся за годину.
Вирішувати! Що ж вирішити! Немає часу привезти фахівця! Немає часу ні на що!
Стукіт коліс стих удалині, а Сомс усе ще стояв, прислухаючись, потім, раптом затуливши вуха, знову рушив до річки. Пологи почалися передчасно, і не було ніякої можливості вжити якихось заходів чи навіть викликати матір! Вирішити повинна була б її мати, але вона прибуде з Парижа не раніше як увечері! Якби ж то він міг зрозуміти цей лікарський жаргон, усі ці медичні тонкощі, якби був певен, що зуміє зважити геть усі «за» і «проти»; але ж це для нього китайська грамота, він тямить у цьому не більше, ніж неюрист у юриспруденції. А проте він повинен вирішувати! Торкнувшися чола, він відчув, що рука змокріла, хоч надворі було холодно. Цей стогін, що долинає з її кімнати! Якщо він повернеться туди, йому буде тільки важче. Треба зберегти спокійний, ясний розум. Один вихід: його молода дружина майже напевно залишиться жива, а його дитина напевно помре; і – більше не буде дітей! Другий вихід: дружина, можливо, помре, дитина майже напевно житиме; і – більше не буде дітей! Що ж вибрати?.. Протягом останніх двох тижнів безперестану йшли дощі – води в річці прибуло, і навколо плавучого будиночка, що стояв біля причалу, плавало пожовкле листя – течія принесла його з лісів, де після приморозку почався листопад. Листя опадає, життя людське спливає! Смерть! Вирішувати, кому буде смерть. І нікого, хто міг би допомогти порадою. Життя людського вже не вернеш. Не можна випускати з рук нічого свого, бо коли випустиш, то вже навіки. Ти станеш беззахисним, голим, як оті дерева, коли з них опадає листя; оголятимешся що далі, то більше й більше, а потім ти теж зів'янеш і впадеш додолу. Нараз його уява зробила дивний стрибок: йому здалося, що то не Аннет лежить за тим вікном, яке блищить від сонця, а Айріні – в їхній спальні на Монпельє-сквер, як то могло статися шістнадцять років тому. Чи вагався б він тоді? Жодної хвилини! Операція, операція! Зробити все, щоб вона жила! Не рішення, а крик душі – врятувати, хоча він і тоді вже знав, що вона його не любить! Але тепер!.. Ні, в його почутті до Аннет не було непереборної сили! Він багато міркував над цим протягом останніх місяців, а особливо часто, відколи її охопив страх. Вона норовиста, себелюбна, як усі француженки. Але ж така гарненька! Що б вибрала вона – зважилася б на ризик? «Я знаю, вона хоче мати дитину, – думав він. – Якщо дитина народиться мертва і у неї не буде ніякої надії стати матір'ю, це її страшенно засмутить. Ніякої надії! Все намарне! Жити з нею рік за роком без дитини! І нічого, що могло б прив'язати її! Вона занадто молода. Ніяких сподіванок для неї і для мене! Для мене?» Він ударив себе в груди! Чому він не може міркувати, не думаючи про себе, – забути про себе й вирішити, що йому слід робити? Ця думка шпигнула його, потім утратила свою гостроту, наче зламалася, вдарившись об панцир. Забути про себе? Неможливо! Попасти в простір, де немає ані звуків, ані запахів, ані дотику, ані світла! Сама думка про це була страшна, безглузда! І, дійшовши до підвалин реальності, до основи форсайтівського духу, Сомс заспокоївся на хвилину. Коли ти зникаєш, то все зникає; може, воно й триває, але втрачає весь свій сенс!
Він поглянув на годинника. За півгодини повернеться лікар. Він мусить вирішити. Якщо він не погодиться на операцію і вона помре, як він подивиться в очі її матері й лікарю? Як погляне в очі своєму сумлінню? Але ж вона народжує його дитину. Якщо погодиться на операцію, то він прирікає їх обох на бездітність. А заради чого ж іще він одружився з нею, як не задля того, щоб мати законного спадкоємця? І його батько – на порозі могили – чекає звістки! «Це жорстоко, – думав він. – Чого я маю це вирішувати! Це жорстоко!» Він повернувся й пішов до будинку. Простий переконливий спосіб вирішити! Він витяг монету і зразу ж сховав її. Він знав: якщо її підкине, то однаково не вчинить так, як випаде. Він пішов у їдальню, далі від тієї кімнати, звідки лунав стогін. Лікар сказав: іще є надія. Тут надія здавалася більшою: не плинула річка, не спадало листя. В каміні палахкотів вогонь. Сомс відчинив засклені дверцята буфета. Він майже ніколи не вживав міцних напоїв, але тепер налив собі віскі й випив його, не розбавляючи, щоб розігріти кров. «Цей Джоліон, – думав він, – у нього вже є діти. Йому дісталася жінка, яку я по-справжньому любив, і тепер він має від неї сина! А я!.. Мене просять, щоб я погодився на вбивство своєї єдиної дитини! Аннет не може померти; це неможливо. Вона дужа!»
Він усе ще стояв похнюплений біля буфета, коли надворі заторохтіли колеса лікаревої коляски. Тоді він вийшов у хол. Йому довелося чекати, поки лікар зійде вниз від породіллі.
– Ну як там, докторе?
– Усе без змін. Ви вже вирішили?
– Так, – сказав Сомс. – Не треба оперувати!
– Не треба? Ви ж розумієте, що це великий ризик?
Сомсове обличчя наче застигло, ворухнулися тільки губи:
– Ви сказали, що є надія?
– Надія є, але невелика.
– Ви кажете, що дитина напевно загине, коли зробите операцію.
– Так.
– Ви підтверджуєте свою думку, що ні в якому разі у неї не буде дітей?
– Цього не можна стверджувати з цілковитою певністю, але навряд.
– В неї міцне здоров'я, – сказав Сомс. – Спробуємо ризикнути.
Лікар подивився на нього дуже пильно.
– Ви берете на себе тяжку відповідальність, – сказав він. – Якби це була моя дружина, я б не зважився.
Сомсове підборіддя сіпнулося вгору, наче його вдарили.
– Чи потрібна моя допомога? – запитав він.
– Ні, тримайтеся далі.
– Тоді я буду в картинній галереї. Ви знаєте, де це?
Лікар кивнув головою і пішов нагору.
Сомс стояв на місці, прислухаючись. «Завтра в цей час, – думав він, – я, можливо, буду її убивцею». Але ні! Це несправедливо, це жахливо назвати себе таким словом! Його знову огорнула похмура задума, і він пішов у галерею. Там він спинився біля вікна. Вітер віяв з півночі; було холодно, ясно; по яскраво-синьому небу мчали великі пасма білих хмарин; річка теж синіла крізь мереживо золотавого листя; ліси вигравали буйними барвами, охоплені багряним полум'ям, – рання осінь. Якби йшлося про його власне життя, чи зважився б він на такий ризик? «Але ж вона воліла б ризикнути моїм життям, – подумав він, – аніж утратити дитину! Адже вона не любить мене!» Та й чого іншого можна сподіватися від молодої дівчини, від француженки? Єдине життєво важливе для них обох, життєво важливе для їхнього подружнього життя і їхнього майбутнього – це дитина! «Я зазнав стільки мук заради цього, – думав він. – Я витримаю; так, витримаю. Є надія врятувати обох; так, є надія!» Не випускати з рук свого, аж поки стане сили, – так велить людська природа! Він почав ходити по галереї. Недавно він придбав одну картину, яка, він знав це, була справжнім скарбом, і він зупинився перед нею: дівчина з тьмяно-золотавими косами, схожими на металеву пряжу, що дивилася на маленьку золоту потвору, яку тримала в руці. Навіть цієї болісної хвилини Сомс почував задоволення від того, що придбав таку чудову річ, – він милувався тим, як майстерно виписаний стіл, підлога, стілець, постать дівчини, милувався зосередженим виразом її обличчя, тьмяно-золотавим плетивом її кіс, яскраво-золотою барвою маленької потвори. Збирати картини, багатіти, багатіти! Навіщо, коли… Він рвучко відвернувся від картини й підійшов до вікна. Кілька голубів злетіли зі своїх тичок біля голубника й, підхоплені вітром, розгорнули крила. В ясному промінні сонця вони майже сліпили очі своїм білосніжним пір'ям. Вони полетіли ген-ген, розсипавшись на тлі неба, наче химерні ієрогліфи. Аннет годувала голубів; то була гарна картина. Вони брали корм з її рук; вони знали, що в неї холодна ділова вдача. Розпач стиснув йому горло. Вона не помре, не повинна вмерти! Вона занадто… занадто розважлива; і в неї міцне тіло, по-справжньому міцне, як у її матері, незважаючи на її делікатну вроду!
Надворі посутеніло, коли він нарешті відчинив двері й прислухався. Ані звуку! Сходи й площадка внизу тонули в жовтуватому присмерку. Він повернувся, щоб піти назад, коли до нього долинув якийсь звук. Придивившись, він побачив унизу якусь темну постать, і серце його завмерло в грудях. Що це? Смерть? Примара смерті, що йде з кімнати Аннет? Ні? Всього лиш покоївка без чепчика й фартушка. Вона спинилася на останньому повороті сходів й сказала задихано:
– Лікар хоче вас бачити, сер.
Він збіг униз. Пропускаючи його, вона прихилилася до стіни й мовила:
– О сер! Уже скінчилося.
– Скінчилося? – перепитав Сомс, трохи не з погрозою. – Що ви хочете сказати?
– Дитина народилася, сер.
Він миттю вибіг угору по чотирьох сходинках і в напівтемному коридорі зіткнувся з лікарем. Той витирав мокре чоло.
– Ну що? – спитав Сомс. – Швидше!
– Обидві живі, здається, все гаразд.
Сомс стояв непорушно, затуливши очі долонею.
– Поздоровляю вас, – почув він голос лікаря, – вона була на волоску.
Сомс опустив руку, якою затуляв обличчя.
– Дякую, – сказав він, – щиро дякую. А що…
– Дочка – на щастя. Син убив би її – розумієте, голівка.
Дочка!
– Найдбайливіший догляд за обома, – почув він голос лікаря, – і все буде добре. Коли приїде мати?
– Увечері; сподіваюся, годині о дев'ятій-десятій.
– Я залишуся до її прибуття. Ви хочете побачити їх?
– Не зараз, – відповів Сомс, – перед тим, як ви поїдете. Я звелю подати вам нагору обід.
І він пішов униз.
Невимовна полегкість, але ж – дочка! Це здавалося йому несправедливим. Піти на такий ризик, зазнати всіх цих мук – та ще й яких тяжких! – заради дочки! Він стояв у холі, перед каміном, де палахкотіли поліна, торкав їх носком черевика й намагався оговтатись. «Батько!»– подумав він. Нема де правди діти: це дуже гірке розчарування! На цьому світі ніколи не матимеш усього, чого тобі хочеться! А іншого світу немає, а навіть коли він і є, то яка з нього користь!
Коли він стояв там, йому принесли телеграму:
«ПРИЇЖДЖАЙ НЕГАЙНО БАТЬКО ПОМИРАЄ МАМА»
Він прочитав її, відчуваючи, що сльози здавили йому горло. Здавалося б, після того, що йому довелося пережити за останні години, вже ніщо не зможе зворушити його, але ця звістка його зворушила. Пів на восьму, поїзд із Редінга о дев'ятій, а поїзд мадам, якщо вона встигла на нього, прибуде о восьмій сорок – він зустріне її й поїде до Лондона. Він наказав подати коляску, машинально пообідав і пішов нагору. Лікар вийшов до нього.
– Вони сплять.
– Я не буду заходити, – відказав із полегкістю Сомс. – Мій батько при смерті. Мені треба їхати до міста. Чи все гаразд?
На обличчі лікаря з'явився вираз недовірливого захоплення. Він наче хотів сказати: «Якби ж то всі вміли так добре володіти собою!»
– Так, я думаю, ви можете їхати з спокійною душею. Чи скоро ви повернетеся?
– Завтра, – відповів Сомс. – Ось адреса.
Лікар, очевидно, вагався, чи слід висловити свої співчуття.
– На добраніч! – різко сказав Сомс, повернувся і вийшов.
Він надів хутряне пальто. Смерть! Від цього слова пробирає мороз. У кареті він закурив сигарету, що робив дуже рідко. Вечір був вітряний, темрява розпростала чорні крила; довелося їхати, освітлюючи дорогу ліхтарями. Батько! Старий-престарий дідусь! Тяжко помирати такого вечора!
Лондонський поїзд прибув саме тієї хвилини, коли він під'їхав до станції, і мадам Ламот, велична, вбрана в чорне, жовта в світлі ліхтарів, вийшла на платформу, тримаючи в руці саквояж.
– Це всі ваші речі? – запитав Сомс.
– Так. Я дуже поспішала. Як моя крихітка?
– Непогано – обидві. Дівчинка!
– Дівчинка! Яка радість! На морі був просто жах!
Її огрядна чорна постать, на якій анітрохи не позначився жах, пережитий на морі, вмостилася в колясці.
– А ви, mon cher?
– У мене помирає батько, – відповів крізь зуби Сомс. – Я їду до міста. Перекажіть привіт Аннет.
– Tiens! [55]55
Tiens! – Подумайте! (Фр.)
[Закрыть] – промурмотіла мадам Ламот. – Quel malheur! [56]56
Quel malheur! – Яке нещастя! (Фр.)
[Закрыть]
Сомс трохи підняв капелюха й пішов до свого поїзда. «Французи!» – подумав він.
