Текст книги "Сага про Форсайтів"
Автор книги: Джон Голсуорси
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 46 (всего у книги 68 страниц)
Одруження Сомса з Аннет відбулося в Парижі в останній день січня 1901 року з такою потайністю, що навіть Емілі довідалася про цю подію тільки тоді, коли вона вже сталася. На другий день по весіллі він привіз її в один із тих затишних лондонських готелів, де за більшу плату одержуєш менше, ніж десь-інде. Її врода, оправлена в найкращі паризькі туалети, давала йому більше задоволення, ніж якби він придбав чудову порцеляну або коштовну картину; він нетерпляче дожидав хвилини, коли покаже її на Парк-лейн, на Грін-стріт або у Тімоті.
Якби хтось запитав його в ті дні: «Скажіть по правді, чи ви закохані в цю дівчину?»– він би відповів: «Закоханий? А що таке кохання? Якщо ви питаєте, чи відчуваю я до неї те, що відчував до Айріні в ті давні дні, коли я вперше зустрів її і вона відмовила мені; коли я зітхав, і страждав, і не міг заспокоїтися ні на мить, аж поки вона поступилася, – то ні! Якщо ви питаєте, чи я милуюся її молодістю й красою і чи хвилюються злегка мої почуття, коли я дивлюся на неї, – то так! Чи думаю я, що вона буде мені достойною дружиною й хорошою матір'ю моїм дітям? Знову – так! А чого ще мені треба? І що ще дістають від чоловіків три чверті заміжніх жінок?» І якби той цікавий провадив свої розпити: «Як ви гадаєте, чи чесно було спокусити цю дівчину, щоб вона віддалася вам на все життя, якщо ви насправді не зачепили її серця?»– він би відповів: «Француженки дивляться на ці речі не так, як ми. Вони вважають шлюб засобом влаштувати своє життя, мати дітей, і, беручи до уваги свій власний досвід, я не можу твердити, що ця думка позбавлена розумних підстав. Цього разу я не буду сподіватися більшого, ніж я можу дістати чи вона може дати. Я не здивуюсь, якщо через багато років наберуся з нею халепи; але на той час я буду старий, матиму дітей. Я просто заплющу очі, та й годі. Я пережив своє велике кохання, її велике кохання, мабуть, іще попереду – навряд чи його предметом буду я. Я пропоную їй багато, а від неї сподіваюся зовсім мало – тільки дітей або принаймні сина. Проте одного я певен: вона має здоровий глузд!»
І якби невгамовний розпитувач провадив далі: «То, виходить, ви не сподіваєтеся знайти в цьому шлюбі духовний зв'язок?»– Сомс посміхнувся б своєю кривою посмішкою і відповів: «Побачимо, як воно буде. Якщо я задовольню свої почуття, продовжу себе в своїх дітях, якщо в моєму домі пануватимуть добрий смак і добрий гумор, то це все, чого я можу сподіватися в своєму віці. Навряд чи я погоджуся змінити звичний плин свого життя заради якихось надуманих сентиментів». Після того цікавий, скоряючись правилам доброго тону, мусив би припинити свої розпити.
Померла королева, і в повітрі найбільшої столиці світу висіла сіра мла непролитих сліз. У хутряному пальті, в циліндрі, разом із Аннет, закутаною в темне хутро, Сомс перейшов через Парк-лейн того ранку, коли там мала проходити похоронна процесія, і пробрався крізь юрбу до огорожі Гайд-парку. Хоча загалом його мало хвилювали всякі громадські події, ця глибоко символічна подія, що підсумовувала тривалу яскраву добу, справила на нього велике враження. Тридцять сьомого року, коли королева вступила на престол, Пишний Доссет іще споруджував будинки, які спотворювали Лондон, а Джеймс, двадцятишестирічний юнак, тільки починав закладати підвалини своєї адвокатської практики. Ще ходили диліжанси; чоловіки носили пишні краватки, голили верхню губу і їли устриці просто з барилець; на зап'ятках карет стояли ліврейні груми; жінки говорили: «Подумайте!»– і не мали власного майна; чемність була узвичаєна, а бідняки тулилися в хижах; нещасних сіромах вішали за найменший злочин, і Діккенс тільки починав писати. Відтоді змінилося майже два покоління, що були свідками появи пароплавів, залізниць, телеграфів, велосипедів, електрики, телефонів і оце щойно автомашин, свідками такого накопичення багатств, що вісім процентів перетворилися на три, а Форсайтів намножилося тисячі! Змінилися моральні норми, змінилися правила поведінки, люди відійшли ще далі від мавп, богом став Мамона – Мамона такий респектабельний, що сам себе ввів у оману. Шістдесят чотири роки, які виплекали власність, створили велику буржуазію, зміцнили її, відшліфували, навели на неї полиск, так що зрештою вона майже перестала відрізнятися своїми манерами, звичаями, мовою, зовнішністю, нахилами й душею від аристократії. Доба, яка так позолотила свободу особи, що коли людина мала гроші, вона була вільна і юридично, й фактично, а коли вона не мала грошей, то була вільна юридично, але не фактично. Доба, яка так освятила лицемірство, що вдавати із себе респектабельного означало бути ним. Великий вік, що його всеосяжний вплив змінив геть усе, крім природи людини й природи всесвіту.
І щоб подивитися, як відходить цей вік, Лондон, його улюбленець і пестунчик, послав юрми своїх жителів, що плинули потоками крізь усі брами Гайд-парку, осередку вікторіанства, мисливського угіддя Форсайтів, де їм так добре полювалося. Під сірим небом, яке щохвилини могло розплакатися мрякою, темний натовп зібрався подивитись на пишну процесію. «Добра стара королева», зразок довголіття й чеснот, в останній раз вийшла зі свого відлюддя, влаштовуючи лондонцям святковий день. Із Гаундсдітча, Ектона, Ілінга, Гемпстеда, Ізлінгтона і Бетнал-Гріна, з Гекні, Горнсі, Літонстоуна, Беттерсі й Фулгема, а також із тих зелених пасовищ, де вигулюються Форсайти, – з Мейфера й Кенсінгтона, Сент-Джеймса й Белгревії, Бейзвотера, Челсі й Ріджент-парку, – звідусіль ішли люди, збираючись на тих вулицях, якими незабаром із похмурою пишнотою пройде процесія смерті. Ніколи вже більше не буде так довго владарювати жодна королева, ніколи люди не зможуть побачити, як ховають таку довгу добу. Шкода, що війна затяглася і на її труну не можна покласти вінок перемоги! Все інше буде там, прославляючи її в жалобному поході: солдати, матроси, чужоземні принци, приспущені прапори, похоронні дзвони, а головне – величезний, одягнений у чорне натовп, серед якого, мабуть, є й такі люди, в чиїх серцях під чорним убранням, яке всі надягли для годиться, таїться глибокий сум. Зрештою, вони проводять на вічний спочинок не тільки королеву, а, більше того, – жінку, яка мужньо терпіла горе, жила чесно й розумно, скільки було снаги.
Серед натовпу біля огорожі, тримаючи під руку Аннет, Сомс чекав. Так! Вік відходить! Із цим тред-юніонізмом, із цими лейбористами в парламенті, з напливом європейської літератури, з чимсь новим у атмосфері, що всі відчувають, але не можуть визначити словами, все піде зовсім інакше; він пригадав юрбу того вечора, коли взяли Мафекінг, і слова Джорджа Форсайта: «Всі вони соціалісти, вони зазіхають на ваше добро». Як і Джеймс, Сомс не мав ні в чому певності тепер, коли на престол має сісти Едуард! Ніколи вже життя не буде таке безпечне, як при добрій старій Вікі! Він рвучко притиснув до себе руку молодої дружини. Це принаймні щось безсумнівно його власне, нарешті щось по-домашньому певне, щось таке, заради чого варто володіти власністю, щось нарешті цілком реальне. Міцно притискаючи до себе Аннет і намагаючись відгородити її від юрби, Сомс був задоволений. Натовп вирував навколо них, їв бутерброди, розкидав кришки; хлопці, повилазивши на платани, торохтіли, наче мавпи, кидалися галузками й апельсиновими шкуринками. Процесія затримувалася: вона має з'явитися з хвилини на хвилину. І раптом ліворуч трохи позаду він побачив високого чоловіка у м'якому капелюсі, з короткою сивуватою борідкою, і високу жінку в круглій хутряній шапочці під вуаллю. Джоліон і Айріні! Вони стояли, притулившись одне до одного, як він із Аннет, розмовляли й усміхалися. Вони його не бачили, і крадькома, з якимсь дуже дивним почуттям у душі Сомс стежив за цими двома. Здається, вони щасливі! Чого вони прийшли сюди – живе втілення незаконності, бунтарі проти вікторіанських ідеалів? Чого їм треба в цьому натовпі? Кожен із них двічі засуджений за аморальність, а вони ще наче й хизуються своїм коханням і розбещеністю! Він стежив за ними, мов заворожений, і неохоче визнав навіть тепер, тримаючи Аннет під руку, що вона, що Айріні… Ні! Він цього не визнає! І він відвів очі. Він не хоче бачити їх, не хоче, щоб його мучила, пекла давня гіркота, давнє бажання! І раптом Аннет повернулася до нього й сказала:
– Ці двоє людей, Сомсе, – я певна, вони знають вас. Хто вони?
Сомс позирнув скоса.
– Які люди?
– Та ось, ви їх бачите: ті, що повернулися йти. Вони знають вас.
– Ні, – відповів Сомс, – ви помиляєтесь, моя люба.
– Чарівне обличчя! А яка в неї хода! Elle est tres distinguee! [47]47
Elle est tres distinguee! – Вона дуже елегантна! (Фр)
[Закрыть]
Тоді Сомс подивився на них. Цією величною ходою вона ввійшла в його життя і вийшла з нього – гнучка, струнка, далека, недосяжна, завжди уникаючи духовного спілкування з ним! Він рішуче відвернувся від цього далекого привиду минулого.
– Погляньте краще в той бік, – мовив він. – Уже з'явилися!
Але, стоячи біля огорожі, стискаючи її руку, здавалося, пильно стежачи за процесією, він тремтів, почуваючи, що назавжди щось втрачає, тремтів від гострого жалю, що не володіє ними обома.
Повільно наближалася музика й похоронний похід, і ось, оточена тишею, довга процесія пройшла через паркову браму. Він почув, як Аннет прошепотіла: «Яке сумне й прекрасне видовище!», – відчув потиск її руки, коли вона стала навшпиньки, і його охопило хвилювання натовпу. Ось він, катафалк королеви, – труна віку, що поволі відходить у минуле! І їй услід здіймався глухий стогін людей, які вишикувалися довгою шеренгою обабіч, звук, якого Сомсові ніколи не доводилося чути, такий підсвідомий, первісний, глибокий і безпосередній, що ані він, ані жоден із присутніх не знав, чи він вихопився з їхніх уст. Нечуваний звук! Данина віку своїй власній смерті… А-а-а! А-а-а! Грунт вислизає з-під ніг. Те, що здавалося вічним, щезає! Королева – упокой, господи, її душу!
Він линув разом із катафалком, цей невпинний стогін, як вогонь повзе по траві вузенькою стрічкою; він супроводив процесію, котився по щільних лавах натовпу миля за милею. Це був людський і водночас не людський стогін, породжений тваринною підсвідомістю, потаємним розумінням невблаганного закону, що все вмирає, все змінюється. Нікому з нас, нікому з нас не судилося жити вічно!
Потім на короткий час настала тиша – на дуже короткий час, а тоді люд загомонів, обговорюючи цікаве видовище. Сомс постояв іще трохи, щоб Аннет розважилася, а потім повів її з парку на Парк-лейн до батька снідати…
Джеймс провів ранок, визираючи з вікна своєї спальні. Останнє видовище, яке він споглядає у своєму житті, – останнє, а він перебачив їх силу-силенну! Отже, вона вмерла! Ну що ж, вона дожила до похилого віку. Він та Свізін були присутні на її коронації: струнка молоденька дівчина, не старша за Імоджен! Останнім часом вона стала дуже огрядна. Вони із Джоліоном бачили, як вона вінчалася з тим німцем, її чоловіком; він виявився порядною людиною; а потім помер і залишив її з сином. І Джеймс пригадав ті вечори, які він провів із своїми братами та друзями, коли, попиваючи вино й заїдаючи горіхами, вони похитували головами, говорячи про цього юнака. А тепер він вступив на престол. Кажуть, що він споважнів, але хтозна, як воно там насправді! Джеймс не здивується, якщо він знову почне сіяти грішми. А скільки люду на вулиці! Здається, не так уже й багато часу минуло, відколи вони удвох із Свізіном стояли в натовпі біля Вестмінстерського абатства в день її коронації, а потім Свізін запросив його до Креморна – Свізін любив гульнути; здається, ніби це було не набагато давніше за ювілейний рік, коли він удвох із Роджером найняв балкон на Пікаділлі. Джоліон, Свізін, Роджер – усі повмирали, а йому в серпні буде дев'яносто! А тепер іще й Сомс одружився з француженкою. Французи – дивний народ, але кажуть, що француженки хороші матері. Часи міняються! Кажуть, що німецький кайзер теж присутній на похороні; а от його телеграма старому Крюгерові була просто в жахливому тоні. Джеймс не здивується, якщо він іще наробить лиха. Зміни! Гм! Ну що ж, нехай самі за себе дбають, коли його не стане; він не знає, що з ним буде! А от сьогодні Емілі запросила на сніданок Дарті з Вініфред та Імоджен, щоб познайомитися з Сомсовою дружиною, – завжди вона щось придумає! А Айріні, кажуть, живе з цим Джоліоном. Мабуть, тепер він з нею одружиться.
«Що сказав би з приводу всього цього брат Джоліон?»– думав він. І цілковита неспроможність довідатися, що сказав би його старший брат, якого він колись глибоко шанував, так стурбувала Джеймса, що він устав із свого крісла біля вікна й почав поволі міряти кімнату хисткими кроками.
«Вона була гарна жінка, – думав він. – Я її полюбив. Може, Сомс був їй не пара… Хтозна, як воно там було. У нас ніколи не виникало ніяких непорозумінь із нашими дружинами». Жінки змінилися, все змінилося! А тепер ось і королева померла, і нічого вже не вдієш! Помітивши заворушення в натовпі, Джеймс спинився біля вікна й притулився носом до шибки, так що кінчик його побілів від холоду. Вони вже з'явилися з-за рогу Гайд-парку – зараз її провезуть повз будинок! Чому Емілі не приходить сюди подивитись? Знайшла час морочитися із сніданком! Вона потрібна йому цієї хвилини, потрібна! Вдивляючися крізь голі віти платанів, він побачив похоронну процесію, побачив, як люди скидають капелюхи, – він не здивується, якщо багато хто застудиться! Голос позаду сказав:
– Та звідси тобі чудово все видно, Джеймсе!
– Нарешті з'явилася! – пробурчав Джеймс. – Чому ти не прийшла раніше? Ти могла все пропустити!
І він замовк, напружено вдивляючись у вікно.
– Що це за гамір? – раптом запитав він.
– Немає ніякого гамору, – відповіла Емілі. – Та й з якої речі? Не будуть же вони вигукувати вітання.
– Я чую шум.
– Дурниці, Джеймсе!
Крізь подвійні рами не доходило жодного звуку: насправді Джеймс чув стогін свого власного серця – такий він був вражений видовищем того, як відходить його вік.
– Дивись, щоб ти не говорила мені, де мене поховають, – раптом сказав він. – Я не хочу цього знати.
І він відвернувся від вікна. От уже й немає старої королеви! Що ж, вона зазнала чимало горя – мабуть, рада звільнитися від його тягаря!
Емілі взяла щітки Для волосся.
– Маємо ще час причесати тебе, поки вони прийдуть, – сказала вона. – Ти повинен бути сьогодні дуже гарний, Джеймсе.
– Ох! – зітхнув Джеймс. – Кажуть, вона вродлива.
Зустріч із новою невісткою відбулася в їдальні. Джеймс сидів біля каміна, коли вона зайшла. Він сперся руками на бильця крісла й поволі підвівся. Згорблений, чепурний у своєму сюртуку, тонкий, як Евклідова лінія, він узяв руку Аннет, і його стурбовані очі на зморшкуватому обличчі, яке стало зовсім безбарвним, утупилися в неї занепокоєним поглядом. І її квітуча молодість справила на нього такий магічний вплив, що очі його злегка заблищали, а щоки порожевіли.
– Як поживаєте? – запитав він. – Ви, мабуть, дивилися на королеву? Чи важко було переїздити через Ла-Манш?
Такими словами він привітав жінку, від якої сподівався внука, що продовжить його рід.
Дивлячись на нього, такого старого, кощавого, сивого й бездоганно вбраного, Аннет пробелькотіла щось французькою мовою, чого Джеймс не зрозумів.
– Так, так, – сказав він, – ви, певна річ, хочете їсти. Сомсе, подзвони. Ми не будемо чекати цього Дарті.
Але цієї ж хвилини вони прибули. Дарті не хотілося порушувати звичний плин свого життя заради того, щоб подивитися на «стареньку». Попиваючи зранку коктейль, він зайняв вигідну спостережну позицію біля вікна для курців у «Айсіумі», і Вініфред та Імоджен були змушені зайти за ним, повертаючися з парку. Його карі очі втупилися в Аннет із майже здивованим захопленням. Цей Сомс підхопив собі другу красуню! Що в ньому бачать жінки! Звичайно, вона піднесе йому таку саму пілюлю, як і та; але поки що йому можна позаздрити! І Дарті розгладив вуса: відпочивши дев'ять місяців біля родинного вогнища на Грін-стріт, він майже зовсім виплекав і свою колишню зовнішність, і самовпевненість. Незважаючи на приязну увагу Емілі, спокій Вініфред, доброзичливі запитання Імоджен, балаканину Дарті й намагання Джеймса почастувати невістку якомога краще, Сомс відчував, що сніданок минув не дуже вдало для його молодої дружини. Незабаром він сказав, що їм пора йти.
– Цей мосьє Дарті, – мовила Аннет у кебі, – je n'aime pas се type-la! [48]48
je n'aime pas се type-la! – Мені не подобаються такі люди! (Фр.)
[Закрыть]
– Ще б пак! – відповів Сомс.
– Ваша сестра дуже приємна жінка, і дочка у неї гарненька. Ваш батько дуже старий. Я думаю, ваша мати має з ним багато клопоту; я б не хотіла бути на її місці.
Сомс кивнув головою, відзначивши проникливість і ясний, твердий розум своєї молодої дружини; але ті слова трохи його занепокоїли. Мабуть, у нього промайнула думка: «Коли мені буде вісімдесят років, їй мине тільки п'ятдесят п'ять, і тоді вона матиме зі мною багато клопоту!»
– Ми з вами повинні відвідати ще одних моїх родичів, – сказав він. – Вони здадуться вам дивакуватими, але нам треба у них побувати; а тоді ми пообідаємо й підемо до театру.
У цей спосіб він підготував її до відвідин дому Тімоті. Але в Тімоті все вийшло інакше. Тітонькам було так приємно побачити любого Сомса після його такої довгої відсутності; і вони дуже раді познайомитися з Аннет!
– Ви така гарненька, серденько; чи не занадто молода й гарна для любого Сомса, правда? Але він дуже уважний і турботливий, такий зразковий чоло…
Тітонька Джулі прикусила собі язика й торкнулася губами до щік Аннет якраз під очима – згодом вона змальовувала їх Френсі, коли та прийшла до них у гості: «Сині як волошки і такі гарні, що я ледве стримала бажання поцілувати їх. Я повинна сказати, що любий Сомс таки справжній знавець. На свій французький манір, хоч і не занадто французький, вона така сама вродлива – хоч і не така витончена, не така чарівлива – як Айріні. Адже вона справді таки була чарівлива! Шкіра молочно-біла, очі темні, волосся couleur de… Як це воно? Я завжди забуваю.
– Feuille morte, – підказала Френсі.
– Атож, опалого листу – так дивно. Пригадую, коли я ще була малою, перед тим як ми приїхали до Лондона, у нас було цуценя гончака, – щоб прогулюватися з ним, як тоді говорили; так от, у нього була брунатна пляма на голові, біленькі груди й гарні темно-карі очі, й це була особа жіночої статі.
– Так, тітонько, – сказала Френсі, – але я не бачу тут ніякого зв'язку.
– Ой! – вигукнула тітонька Джулі, наче сп'янівши від спогадів. – Вона була чарівна, а її очі й ця пляма ну просто… – І вона замовкла, наче спіймавши себе на тому, що набалакала зайвого. – Feuille morte, – додала вона раптом. – Запам'ятай це, Гестер!
Між двома сестрами почалася довга суперечка: слід чи не слід покликати Тімоті, щоб він подивився на Аннет.
– Та не треба завдавати собі клопоту! – сказав Сомс.
– Але ж це ніякий не клопіт, хоча, звичайно, він трохи буде вражений тим, що Аннет француженка. Його так налякала Фашода. Мабуть, Гестер, нам краще не ризикувати. Так приємно, що вона посидить тут з нами, правда ж? А як твої справи, Сомсе? Ти вже зовсім заспокоївся після…
Гестер швидко втрутилася.
– А які ваші враження від Лондона, Аннет?
Сомс занепокоєно чекав її відповіді. Але Аннет відповіла обмірковано, стримано:
– О, я знаю Лондон. Мені вже доводилося тут бувати.
Він і досі не наважився поговорити з нею щодо ресторану. У французів інші уявлення про вище коло, і порада не згадувати про ресторан може здатися їй смішною; він чекав, поки вони одружаться, а тепер жалкував, що не поговорив раніше.
– А яку частину Лондона ви знаєте найкраще? – запитала тітонька Джулі.
– Сохо, – просто відповіла Аннет.
Сомс стиснув зуби.
– Сохо? – перепитала тітонька Джулі. – Сохо?
«Це обійде всю рідню», – подумав Сомс, а вголос сказав:
– Район цей значною мірою французький і досить цікавий.
– Атож, – промовила тітонька Джулі, – твій дядечко Роджер мав там колись будинки; пригадую, йому завжди доводилося виселяти звідти пожильців.
Сомс звернув розмову на Мейплдергем.
– Звичайно, – сказала тітонька Джулі, – скоро ви переїдете туди й влаштуєте там своє гніздо. Нам так хочеться, щоб у Аннет якомога швидше з'явився маленький…
– Джулі! – вигукнула у відчаї тітонька Гестер. – Подзвони, хай приготують чай!
Сомс не наважився чекати чаю і пішов із Аннет.
– На вашому місці я не розповідав би про Сохо, – сказав він у кебі. – В Лондоні цей район вважається досить непевним, а ви тепер уже вийшли з тієї сфери, якою обмежувалося ваше життя в ресторані. Річ у тім, – додав він, – що я хочу ввести вас у вище коло, а англійці страшенні сноби.
Ясні очі Аннет широко розплющилися; на устах промайнула усмішка.
– Так? – сказала вона.
«Гм, – подумав Сомс, – це вона про мене!» І він пильно подивився на Аннет. «У неї дуже практичний розум, – подумав він. – Треба, щоб вона зрозуміла все раз і назавжди!»
– Послухайте, Аннет! Це дуже просто, аби тільки ви захотіли збагнути. Наші люди вільних професій, а також заможні люди вважають себе вищими від торговців та фабрикантів, окрім, звичайно, дуже багатих. Може, це й нерозумний погляд, але тим часом він існує. В Англії не варто розголошувати, що ви тримали ресторан чи крамницю чи заробляли гроші будь-якою комерцією або підприємництвом. То байдуже, що ви, можливо, робили цю справу чесно й бездоганно, однаково це кладе на вас певне тавро; вас уже не всюди запросять і не скрізь приймуть – оце і все.
– Розумію, – сказала Аннет. – У Франції так само.
– Он як! – пробурмотів Сомс із полегкістю і водночас відчуваючи збентеження. – Звичайно, клас – це, по суті, все.
– Так, – сказала Аннет, – comme vous etes sage [49]49
comme vous etes sage – Який ви розумний (фр.).
[Закрыть].
«Це чудово, – подумав Сомс, – дивлячись на її уста, – але вона досить цинічна». Його знання французької мови були ще не настільки великі, щоб він відчув себе ображеним через те, що вона не сказала йому tu [50]50
tu – Ти (фр.).
[Закрыть]. Він обійняв її і стиха мовив з напруженням:
– Et vous etes ma belle femme [51]51
Et vous etes ma belle femme – А ви моя красуня дружина (фр.).
[Закрыть].
Аннет пирхнула зі сміху.
– Oh, non! – сказала вона. – Oh, non! ne parlez pas francais [52]52
Oh, non! ne parlez pas francais – Ой ні, не говоріть по-французькому (фр.).
[Закрыть], Сомсе. А чого це так хочеться тій старій леді, вашій тітоньці?
Сомс прикусив губу.
– Бог її знає! – відповів він. – Завжди вона щось таке вигадає.
Але він знав краще за бога.
