Текст книги "Сага про Форсайтів"

Автор книги: Джон Голсуорси

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 68 страниц)

– Законна відстрочка, місіс Дарті.

– Шість місяців! – повторив Сомс. – А тоді вже буде червень! Почнуться літні канікули. Треба натиснути, Белбі.

Він матиме немало клопоту з Вініфред, яка, напевно, на той час втратить усю свою рішучість.

– Містер Дрімер зараз вас прийме, сер.

Вони рушили в кабінет одне за одним: містер Белбі пішов перший, потім Вініфред у супроводі Сомса – рівно через одну хвилину за Сомсовим годинником.

Королівський адвокат Дрімер, у мантії, але без перуки, стояв біля каміна, ніби до нього прийшли не на ділову нараду, а в гості; обличчя в нього було жовтувате, масне, що буває у дуже вчених людей, ніс чималий, оздоблений окулярами, баки коротенькі, сивуваті; він мав незрівнянну звичку безперестану примружувати одне око і прикривати спідню губу верхньою, від чого його мова скидалася на якесь рипіння. У нього була також манера несподівано наскакувати на співрозмовника, і це разом із грізним тоном і звичкою погарчати, перш ніж заговорити, створило йому репутацію, якою міг похвалитися мало хто з адвокатів, котрі вели спадкоємницькі й шлюборозлучні процеси. Примруживши око, він вислухав перелік фактів у бадьорому викладі містера Белбі, потім загарчав і сказав:

– Я все це знаю, – і несподівано наскочив на Вініфред, прорипівши – Ми хочемо, щоб він повернувся, еге ж, місіс Дарті?

Сомс зразу ж втрутився:

– Моя сестра справді в нестерпному становищі.

Дрімер прогарчав.

– Звичайно. То чи можемо ми покладатися на його каблограму, чи нам слід почекати, доки мине різдво, щоб дати йому можливість надіслати листовну відповідь, ось у чому питання, правда?

– Чим швидше, – почав був Сомс.

– А ви що скажете, Белбі? – несподівано наскочив Дрімер на молодшого повіреного.

Містер Белбі, здавалося, нюшив повітря, наче пес.

– Справа буде розглядатися не раніше як у середині грудня. Немає потреби давати йому більше часу.

– Звичайно, ні, – сказав Сомс. – 3 якої речі моя сестра повинна страждати тому, що він побіг…

– Світ за очі, – знову наскочив на нього Дрімер. – Авжеж. Нащо людям бігати світ за очі, правда ж, місіс Дарті? – І він розпустив мантію, як індик свого хвоста. – Я згоден. Ми можемо братися до діла. Оце і все?

– Поки що все, – з притиском мовив Сомс. – Я хотів познайомити вас із своєю сестрою.

Дрімер ніжно загарчав:

– Дуже приємно. До побачення.

І опустив пишний хвіст своєї мантії.

Вони вийшли одне за одним. Вініфред спустилася вниз сходами. Сомс затримався. Він і сам не сподівався, що Дрімер справить на нього таке сильне враження.

– Свідчення, гадаю, не викличуть сумніву, – сказав він Белбі. – Між нами, якщо ми не покінчимо якнайшвидше з цією справою, то, може, й ніколи не покінчимо. Як ви гадаєте, він це розуміє?

– Я йому натякну, – відповів Белбі. – Він же людина хороша, справді хороша.

Сомс кивнув головою і поспішив слідом за сестрою. Вона стояла на протязі, кусаючи губи під вуаллю; він сказав:

– Свідчення стюардеси будуть цілком переконливі.

Обличчя Вініфред неначе закам'яніло, вона випросталася, і вони пішли до екіпажа. Їдучи до Грін-стріт, обоє мовчали, кожного з них пекла та сама думка: «Чому, чому мені доводиться виставляти на люди свою біду? Чому доводиться наймати шпиків, які будуть вивідувати мої нещастя? Адже не з моєї вини усе це сталося».

V. ДЖОЛЛІ БЕРЕТЬСЯ СУДИТИ

Власницький інстинкт, який був так боляче вражений у двох членів родини Форсайтів і спонукав їх позбутися того, чим вони вже не могли володіти, що не день, то ставав усе міцніший в Британській державі. Ніколас, котрий спочатку ставився з великим сумнівом до війни, яка, напевно, завдасть збитків власникам, тепер говорив: ці бури страшенно впертий народ, і чим швидше їх провчать, тим краще. Він доручив би командування Вулзлі! Вміючи зазирнути в майбутнє трохи далі, ніж інші, – саме тому йому пощастило нажити багатство, яким не міг похвалитися ніхто з Форсайтів, – він уже збагнув, що там потрібна не така людина, як Буллер: «Цей чолов'яга тільки кидається на всі боки, як бик, і, коли не вживуть заходів, то Ледісміт не витримає облоги і здасться» Це він казав на початку грудня, отож, коли настав Чорний тиждень, він мав право сказати всім: «А що я вам говорив?» Протягом того тижня, такого похмурого, якого ще не бувало за пам'яті Форсайтів, дуже молодий Ніколас так завзято муштрувався в своєму полку, прозваному полком «його величності чорта», що молодий Ніколас навіть радився із сімейним лікарем щодо синового здоров'я і з неабиякою тривогою довідався, що він цілком здоровий. Хлопець недавно одержав диплом і дістав право самостійної адвокатської практики, задля чого довелося піти на деякі витрати, і батько з матір'ю були в розпачі від того, що він бавиться військовою справою в такий час, коли від цивільного населення можуть зажадати знання військової справи. Його дід, звичайно, висміяв ці побоювання, бо йому ще змалку втовкмачили в голову думку, що коли Англія розпочинає війну, то ця війна неодмінно буде коротка і професійна, і він відчув глибоку недовіру до імперської політики, яка до того ж завдавала йому збитків, бо акції «Де Бір», якими він володів, швидко падали, і це, на його думку, було більш ніж достатньою пожертвою з боку його онука.

В Оксфорді, проте, переважали інші почуття. Неспокій і сумніви, властиві великому гурту молоді, поступово, протягом двох місяців, які передували Чорному тижню, призвели до того, що цей гурт поділився на два супротивних угруповання. Звичайна англійська молодь, яка завжди схилялася до консервативних поглядів, хоч і не дуже замислювалася над тим, що діється, палко обстоювала потребу воювати до кінця і дати бурам доброго чосу. До цієї численнішої групи, певна річ, належав Вел Дарті. З другого боку, радикальна молодь – менша, але гучно-голосіша група – стояла за те, щоб припинити війну й надати бурам автономію. Однак до Чорного тижня ці групи були ще аморфні, гострі кути не були помітні, і суперечки велися суто академічного характеру. Джоллі належав до тих, що сумнівалися, до якої з цих груп прилучитись. Любов до справедливості, яку він успадкував від старого Джоліона, не дозволяла йому визнати правоту котроїсь із двох сторін. До того ж у його гуртку «найкращих» був один прихильник «стрибучого Ісуса», хлопець дуже передових поглядів, і Джоллі підпав під його вплив. Джоллі вагався. Батько його теж, здавалося, не мав певної думки. І хоча він пильно стежив за батьком, як то властиво двадцятирічному хлопцеві, вишукуючи вади, які ще можна виправити, проте у цього батька було щось особливе, що надавало своєрідної принадності його вірі в іронічну толерантність. Звичайно, всі художники схожі на Гамлета, тож не слід забувати цього, коли йдеться про твого батька, навіть якщо його любиш. Але оригінальний погляд Джоліона, що «залазити до чужої оселі (як зробили англійські поселенці), а потім заводити в ній свої порядки і зрештою сісти хазяям на шию, не личить порядним людям», – обгрунтований чи ні, був до душі його синові, який схилявся перед благородством. З другого боку, Джоллі терпіти не міг людей, яких його товариство називало «диваками», а Велове товариство «вахлаями», отож він вагався, аж поки вдарив годинник Чорного тижня. Раз, два, три – долинули зловісні звуки поразок у Стормберзі, Магерсфонтейні, Колензо. Затята англійська душа вигукнула після першої: «Але ж є ще Метьюен!» Після другої: «Але ж є ще Буллер!» Потім змовкла, охоплена похмурою люттю. А Джоллі сказав собі: «Ні, хай йому біс! Треба нарешті дати чосу тим нахабам. Мені байдуже, чия правда: їхня чи наша». І, хоч він і не знав цього, його батько думав так само.

Наступної неділі, останньої в семестрі, Джоллі запрошено на обід, що його давав один із «найкращих». Після другого тосту «за Буллера, і хай згинуть бури»– пили місцеве бургундське і вихиляли до дна – він помітив, що Вел Дарті, який теж сидів за столом, дивиться на нього з посмішкою і щось каже своєму сусідові. Джоллі був певен: каже щось зневажливе. Навряд чи можна було знайти іншого юнака, котрий би так не любив привертати до себе увагу чи заводити публічні сварки, як Джоллі, тож він тільки почервонів і стиснув губи. Невиразна ворожість, яку він завжди почував до свого троюрідного брата, раптом зміцніла. «Гаразд! – сказав він сам до себе. – Постривай-но, голубе!» Вино, яке студенти пили у дещо надмірній кількості, спонукало його дорогою додому сіпнути Вела за рукав, коли їхній гурт дійшов до безлюдного завулка.

– Що ви говорили про мене за столом?

– Хіба я не маю права говорити, що мені хочеться?

– Ні.

– Ну то знайте: я сказав, що ви за бурів, і так воно й є насправді.

– Ви брешете!

– Хочете битися?

– Звичайно, але не тут – у саду.

– Гаразд. Ходімо в сад.

Вони пішли, зиркаючи скоса один на одного; обидва трималися нетвердо на ногах, але жоден і не думав відступати; вони перелізли через садову огорожу. Залізні гостряки надірвали Велові рукав, і його думки зосередилися на цьому. Джоллі думав про те, що вони будуть битися на території чужого коледжу. Це не гаразд, але нічого не вдієш – підла тварюка!

Вони пройшли по траві в найтемніший закуток саду і скинули пальта.

– А ви не п'яні? – раптом запитав Джоллі. – Я не можу з вами битися, якщо ви п'яні.

– Не більше за вас.

– Чудово!

Не потиснувши один одному руки, хлопці відразу стали в оборонну позицію. Вони забагато випили, щоб битися за всіма правилами, і тому особливо старанно намагалися додержуватись коректного стилю, аж поки Джоллі ненароком ударив Вела по носі. Після цього почалася безладна люта бійка в темряві під старими деревами, і не було кому крикнути: «Тайм!», – і вони тільки тоді розчепилися і відскочили один від одного, побиті й задихані, коли пролунав чийсь голос:

– Ваші прізвища, молоді джентльмени?

Від цього ввічливого запитання, що пролунало з-під ліхтаря біля садової хвіртки, ніби до них озвалося якесь божество, їхні нерви не витримали, і, схопивши свої пальта, вони метнулися до огорожі, перестрибнули через неї і помчали до безлюдного завулка, де недавно кинули один одному виклик. Тут, у тьмяному світлі, вони втерли піт і, не кажучи ані слова, попрямували за десять кроків один від одного до брами коледжу. Вони розійшлися мовчки, Вел рушив по Бруері до Брод-стріт, Джоллі – провулком на Гай-стріт. І досі розпалений, він шкодував, що не показав справжнього вміння битися, і пригадував ті каунтери й нокаути, яких йому не пощастило завдати. Його уява намалювала інший двобій, зовсім не схожий на той, в якому він щойно брав участь, справжній рицарський, з шарфами й шпагами, випадами й відбиванням ударів, наче це діялося в творах його улюбленого Дюма. Він уявляв себе Ла Молем, Арамісом, Бюссі, Шіко й д'Артаньяном, об'єднаними в одну особу, але не міг зрівняти Вела з Коконасом, Бріссаком чи Рошфором. Цей нахаба просто клятий кузен, який не доріс до джентльмена. Але дарма! Він його добряче відлупцював. «За бурів!» Ці слова й досі ятрили йому серце, і в обважнілій голові Джоллі промайнула думка піти добровольцем на війну; в своїй уяві він бачив, як мчить верхи по велду [36]36
  Велд – південноафриканський степ.


[Закрыть], як влучно стріляє, а бури кидаються врозтіч, наче кролики. І, підвівши догори запалені очі, він побачив над дахами Гай-стріт яскраві зорі й уявив, що лежить просто неба на Кару (він чув цю назву, але не знав, що вона означає), закутавшись у ковдру, з рушницею напоготові й утупивши погляд у зоряний небосхил.

Зранку в нього нестерпуче боліла голова, він заходився лікувати її так, як належало одному з «найкращих»: занурив її в холодну воду, заварив міцну каву, якої не зміг пити, а за сніданком ковтнув трохи рейнвейну. Щоб пояснити, звідки взявся синяк на його щоці, він вигадав історію про «якогось йолопа», що кинувся на нього з-за рогу. Він би нізащо не розповів про цю бійку, бо, поміркувавши, вирішив, що вона суперечила його життєвим правилам.

Наступного дня він сів у поїзд і поїхав у Лондон, а потім до Робін-Гіла. Там не було нікого, крім Джун і Голлі, бо батько виїхав до Парижа. Під час канікул він нудив світом, уникаючи товариства своїх сестер. Джун, певна річ, няньчилася із своїми «бідолашками», що їх, як правило, Джоллі не терпів, а надто Еріка Коблі та його родину, «безнадійних невдах», котрі протягом усіх канікул товклися в їхньому домі А між ним і Голлі настало якесь дивне відчуження, наче у неї з'явилися власні погляди, а це вже було зовсім ні до чого. Він люто бив м'яча, самотній несамовито ганяв верхи по Річмонд-парку, вишукуючи міцні високі бар'єри, якими були позагороджувані деякі занедбані, зарослі травою алеї, і перестрибував через них – це він називав гартувати себе Джоллі боявся того, що він може злякатися, боявся більше, ніж інші хлопці. Він купив собі рушницю і влаштував у садибі стрільбище: цілився через ставок у стіну, за якою був город, наражаючи на небезпеку городників, – адже, можливо, незабаром він піде до війська і врятує Південну Африку для своєї батьківщини. Річ у тім, що тепер, коли оголосили набір у добровольчі полки, Джоллі був наче в лихоманці. Чи слід йому зголоситися? Жоден з «найкращих», наскільки це було йому відомо, – а він листувався з кількома, – не збирався йти воювати. Якби вони виявили такий намір, він би зголосився відразу, – честолюбний і звиклий коритися усталеним звичаям, він ніколи не любив пасти задніх, – але вчинити щось подібне поперед інших означало «задаватися», бо, звичайно, в цьому немає справжньої потреби. До того ж йому не дуже хотілося йти, бо цей молодий Форсайт завжди уникав нерозважних вчинків. У душі його йшла безладна, люта боротьба, і він став зовсім не схожий на того спокійного і навіть дещо незворушного юнака, яким був колись.

І ось одного дня він побачив видовище, яке збентежило й розгнівило його: двох вершників на алеї парку біля Гемгейт, з яких та, що їхала ліворуч, була поза всякими сумнівами Голлі на своїй чалій кобилці, а праворуч, також поза всякими сумнівами, був цей «жевжик» Вел Дарті. Його перша думка була наздогнати їх і зажадати пояснення, що все це означає, прогнати цього нікчему і забрати Голлі додому. Його друга думка – утриматись, бо він пошиється в дурні, якщо вони не послухаються. Він повернув коня за дерево, потім збагнув, що шпигувати за ними також не годиться. Нічого не вдієш: довелося їхати додому й чекати, поки вона повернеться! Призначає побачення цьому фертові! Порадитися з Джун він не міг, бо вона ще зранку подалася до Лондона, разом із Еріком Коблі та його родиною. А батько й досі був у «тому клятому Парижі». Він відчував, що нарешті настала хвилина, до якої він так наполегливо готувався в школі, де вони вдвох із хлопцем на прізвище Брент підпалювали газети і клали їх посеред кімнати, щоб виробити в собі холоднокровність на випадок небезпеки. Проте він зовсім не почував себе холоднокровним, чекаючи у дворі стайні й знічев'я гладячи пса Балтазара; неповороткий, як старий гладкий чернець, пес, що тужив за своїм хазяїном, підняв морду, задихаючись від вдячності за цю увагу. Голлі приїхала тільки через півгодини, розчервоніла й така гарненька, якою вона просто не мала права бути. Він побачив, як вона кинула на нього швидкий погляд, – звичайно, почуваючись винною, – пішов слідом за нею в будинок і, взявши за руку, повів у кімнату, де колись був дідів кабінет. Ця кімната, куди тепер рідко заходили, й досі навівала на них обох спогади про людину, що запам'яталася їм своєю ніжністю, великими звислими сивими вусами, запахом сигар і веселим сміхом. Тут Джоллі в золоті часи дитинства, ще до школи, любив борюкатися з дідом, який навіть у вісімдесят років чудово вмів підставляти йому ногу. Тут Голлі, вмостившись на бильці великого шкіряного крісла, гладила дідусеві сріблясті пасма волосся, що кучерявилося над вухом, у яке вона нашіптувала свої таємниці. Крізь ці засклені двері вони всі троє безліч разів виходили на лужок грати в крикет і в таємничу гру під назвою «Уопсі-дузл», незрозумілу для всіх інших гру, в яку старий Джоліон грав із великим запалом. Сюди однієї спекотливої ночі Голлі з'явилася в нічній сорочечці: їй приснився страшний сон, і вона прибігла, щоб дід її заспокоїв. І сюди привели до діда Джоллі, – батька якраз не було вдома, – який уранці підсипав вуглекислої магнезії в щойно знесене яйце, подане на сніданок мадемуазель Бос, а потім повівся зовсім негідно, і тут відбувся такий діалог:

– Ну, хіба ж можна так робити, мій хлопчику?

– Але ж вона вдарила мене, дідусю, і тоді я її вдарив, а потім вона мене знову.

– Вдарити жінку? Це ж сором! Ти попросив у неї пробачення?

– Ще ні.

– То негайно піди й попроси. Ну ж бо.

– Але ж, дідусю, це вона почала, і вона вдарила мене двічі, а я її тільки раз.

– Слухай, хлопче, це ганебний вчинок.

– Це ж вона розлютилася, а я ні.

– Ну ж бо.

– Ну, тоді ти теж піди зі мною, дідусю.

– Гаразд, але тільки на цей раз.

І вони пішли, узявшись за руки…

Сюди, де романи автора «Уеверлі», твори Байрона, «Римська імперія» Гіббона, «Космос» Гумбольдта, бронзові статуетки на каміні й шедевр олійного живопису «Голландські рибальські човни при заході сонця» лишалися незмінними, як доля, і здавалося, старий Джоліон міг би й тепер сидіти тут у кріслі, поклавши ногу на ногу й закрившися «Таймсом», так що видно тільки опукле чоло й глибокі поважні очі, – сюди вони прийшли, двоє його онуків. І Джоллі сказав:

– Я бачив тебе й того типа в парку.

Він був задоволений, помітивши, як спаленіло її обличчя: нехай її пече сором.

– Ну то й що? – відказала вона.

Джоллі був ошелешений: він чекав чогось зовсім іншого.

– Ти знаєш, – сказав він із притиском, – що в минулому семестрі він образив мене: я, мовляв, за бурів? І мені довелося з ним битися.

– Хто ж переміг?

Джоллі кортіло відповісти: «Переміг би я», – але це здалося йому негідним.

– Послухай-но! – мовив він. – Що це все означає? Не сказавши нікому!

– А чому я мала казати? Тата немає вдома, то чому мені з ним не їздити?

– Можеш їздити зі мною. Я вважаю, що він фертик, та й годі.

Голлі зблідла з гніву.

– Він не такий. Ти сам винен, що незлюбив його.

І, прослизнувши повз брата, вона вийшла, а він залишився і став дивитися на бронзову Венеру, яка сиділа на черепасі і яку досі затуляла йому чорнява сестрина голівка в м'якому фетровому капелюшку для верхової їзди. Він був уражений до глибини своєї юної душі. Влада, якою він тішився усе життя, лежала розбита в друзки біля його ніг Він підійшов до Венери й почав машинально розглядати черепаху. Чому він незлюбив Вела Дарті? Цього він і сам не знав. Незнайомий з родинною історією, маючи лиш невиразне уявлення про ту ворожнечу, яка виникла тринадцять років тому, коли Босіні покинув Джун заради Сомсової дружини, він нічого не знав про Вела і тому не міг збагнути причини своєї неприязні. Він просто не любив його, та й годі Проте перед ним постало питання, що тепер робити? Правда, Вел Дарті їм доводиться троюрідним братом, але зустрічатися з ним Голлі зовсім ні до чого. Однак виказувати те, що він випадково побачив, було проти його принципів. Опинившись перед такою дилемою, він сів у старе шкіряне крісло й поклав ногу на ногу Надворі споночіло, поки він сидів, дивлячись крізь широке вікно на старого дуба, розлогого, хоч і безлистого, що поволі розпливався темним обрисом на тлі вечірнього присмерку.

«Дідусь!»– подумав він без усякого зв'язку і витяг годинника. Стрілок не було видно, тож він крутнув репетир. «П'ята година!» Дідусів перший золотий годинник, гладенький від часу, зі стертою гравіровкою і подзьобаний від багатьох падінь. Дзвін його був наче тихий голос тих золотих часів, коли вони вперше приїхали з Сент-Джонс-Вуда в цей будинок, приїхали з дідусем у його екіпажі й зразу ж кинулися до дерев. До дерев, на які можна видиратися, а дідусь поливав унизу герань на клумбах. Що ж його робити? Написати татові, щоб приїхав? Розповісти все Джун? Але вона така, така незбагненна! Нічого не робити і сподіватися на краще? Зрештою, канікули скоро закінчаться. Поїхати в Лондон і зажадати від Вела, щоб він сюди не потикався? Але як дістати його адресу? Голлі її не дасть! Справжній лабіринт шляхів, безліч усіляких можливостей! Він закурив сигарету. І коли викурив її до половини, чоло його розгладилося, наче по ньому ніжно провела худорлява стареча рука; і Джоллі здалося, що хтось прошепотів на вухо «Нічого не роби. Не кривди Голлі, не кривди її, мій хлопчику!» І він зітхнув заспокоєно, випустивши дим крізь ніздрі.

А нагорі у своїй кімнаті й досі супилася Голлі, яка вже встигла роздягтись. «Він не такий, він не такий!»– безгучно шепотіли її уста